Попередні частини на моїй авторькій сторінці.
Частина 5
17.
У таксі Влад зосередився на вигадуванні підбадьорливої фрази для хворого. У голову лізли різні дурниці на зразок: «Ну, могло бути і гірше, ти непогано виглядаєш». Щось подібне торочила делегація співробітників на минулій роботі, коли Влад загримів до лікарні з апендицитом. Добре, що той візит тривав потрібних за корпоративним етикетом сім хвилин і не секундою більше. Але ж тут, врешті, інший випадок.
Цієї думки дотримувався й лікар, якого Влад ледь розшукав на сходах для службового персоналу. Нервово затягуючись цигаркою, він напустився на відвідувача:
- Ви що, знущаєтесь над хворим? Чи вирішили як грабіжники не добили, самі відправити на той світ? Який візит?!
- Грабіжники, отже?
- А кому ще потрібен хлоп’як у такому стані? Родичам заради спадщини? Так там і так чекати недовго було б. До речі, у нього близькі родичі є, хоч кого повідомити?
- Жив він сам. Про батька згадував у минулому часі, про інших – мовчав, - обережно, аби не брехати і водночас не дати зрозуміти, що й бачив Захара єдиний раз,відповів Влад.
- Да-а, бува не везе людям, - лікар зітхнув, машинально повівши рукою по втомленому обличчю. – Хто тих покидьків на квартиру навів? Наркомани які, чи що, на дозу шукали? Чи вирішили, що хлопець сам наркотики вживає?
- А що, є підозра? – обережно уточнив відвідувач. Здавалося б, що Владу до того, а серце дряпнуло щось неприємне: от виявиться, що Захар – наркоман…
- Нема, за результатами аналізів – чистісінький, як скельце, - тепер у голосі лікаря вчувалося щось середнє між роздратуванням і повагою. – От люди бувають: пальця вдряпнув – і вже за знеболювальним тягнеться, бо, бачте, інакше працювати не зможе. А цей… Бачте, звичайна доза знеболюючого розрахована на слона!
- Мене якраз і покликали сюди у якості знеболювального, - Влад вирішив, що саме час йти ва-банк. Лікар аж вдавився смердячим цигарковим димом. Уважніше придивився до співрозмовника, певно, міркуючи, чи не варто гукнути підмогу із психіатричного відділення. Але той не знітився:
- Розумієте, отой Захар здатний ще й не так химородити, аж поки не впевниться, що деякі… цінні папери у надійному місці. І лише я зможу його в цьому запевнити.
- Химородити… - лікар аж ніби на смак скуштував незнайоме слівце і, видно, воно йому сподобалося: - та хай уже. Майте на увазі, під Вашу відповідальність! Мені статистику смертності по відділу погіршувати через ваші розмови не кортить. П’яти хвилин вистачить? І приятеля потім заберете звідти, нічого йому стіну підпирати в коридорі, - залишалося сподіватися, що «приятель» - то невгамовний Гришаня. Інші варіанти видавалися ще гіршими.
Влад згадав ще про один момент:
- Як можна поліпшити умови перебування хворого? – у лоб поцікавився він, подумки підраховуючи готівку.
- Та ваші вже встигли потурбуватися. Нормальні в нього умови, хоч і не зовсім люкс, але все ж, - трохи не образився лікар такою недовірою.
І вже у спину Владові пролунало:
- А хлопцеві, усе ж, пощастило: буває красеня привезуть, постава – хоч у кіно, так до нього ніхто не поткнеться. А тут ніби причарував усіх знайомих.
18.
Палата справді виявилася не люксовою, але цілком пристойною. Ще й друге ліжко було порожнім. І в коридорі терпляче чекав саме Гршаня.
А от Захар виглядав так, що у Влада мимохіть вихопилася оте кляте:
- Ну, могло бути і гірше, ти непогано виглядаєш…
- Ага, у клієнтів прозекторської, зазвичай, вигляд паскудніший… - прошелестів Захар, врешті відірвавши очі від крапельниці, що вціджувала в його ліву руку прозору рідину. Права була запакована у бруднувато-білий гіпс, приблизно такого ж кольору видавалося і обличчя хлопця. Але як жартує, хай навіть так похмуро, то ще не зібрався вмирати.
Влад зітхнув і присунув до ліжка рипучий стілець.
- Допомогти цим тобі можу?
Захар мовчки хитнув головою, обличчя зберегло відсторонено-байдужий вираз. Але очі хлопчака таки зрадили: в них на єдину мить спалахнула надія – й відразу зникла.
- Не тобі, отже, - зробив вигляд, що нічого не помітив Влад. – говорити довго ти, певно, не зможеш. Писати – тим більше…
- Зможу, - у шипінні раптом вчулося самовдоволення. – Я й лівою не гірше пишу! Тільки оті йолопи не знали… Хай лише оклигаю хоч трохи, пожалкують… А зараз скажу, чого кликав… справді важливо…
- Захаре, ну, не можна ж так! – щиро вихопилося у Влада, якому раптом пригадалася ота легенда із хлопцевого зошита про письменника, що міг написати майбутнє і через те його покалічили. Схоже, у цю маячню повірив не лише Захар. І от, маєш результат. Тут вже рекомендацією, що варто потім відвідати психолога, не обмежишся, серйозніші справи є.
Хворий змовчав, спробував навіть схилити винувато голову, але його біль не припускала аж такого акторства. Губи болісно сіпнулися. Гришаня щось від дверей пробурмотів, що не треба ж отак на людину хвору давити… Влад подумки чортихнувся.
- Пігулки прийми, чи що? Тобі ж сили треба для розмови…
- Вирубить мене від тих пігулок, я ж знаю… Якби нормально все було, спробував би біль відтяти, але не зараз…
- Владе, - це знову Гришаня. – А пам’ятаєш, ти сам казав, що бачив замолоду, як знахарка біль відтинає?
- І що, по-твоєму, я так зможу?!
- Ні, в тебе це виходить значно краще… Я ж знаю, - із глибоким переконанням запевнив приятель.
Що найгірше, він мав рацію. Крити було нічим. Тож Влад навіть не став чортихатися, бо ж ще коли попереджали: добре діло безкарно не минається! Мовчки скинув стильну куртку спортивного крою, аби не сковувала рухи, примостив обережно на того ж на спинку стільця.
- Ти ще тут? – зиркнувши на Гришаню через плече, аж здивувався він. – Марш до коридору, почергуєш. Як надійде медсестра, що хочеш роби, аби вона сюди не поткнулася. Хоч гроші сунь, хоч побачення признач, хоч пообіцяй, що з голлівудським продюсером познайомиш. Тільки не кажи, що в тебе виходу на кіношників немає!
- Ну, на голлівудських продюсерів, припустимо, і немає, на чорта отакий непотріб, а от на… - Гришаня, продовжуючи буркотіти, міцно прикрив двері палати.
- Отак запалюються нові кінозірки, - Захар ще пробував жартувати, але облич хлопця якось відразу обм’якло, він врешті застиг на ліжку непорушно, навіть повіки прикрив на мить.
«А він боїться, - раптом збагнув Влад. – До чортиків боїться, але швидше вмре… Ні, не так. Хлопець відчуває себе так, ніби потрапив до рук цілителя, що може й убити мимохідь та без жалю, а може дарувати трохи життя і сил. І чомусь вважає, що варто ризикнути».
Йому здалося, що хворий втратив свідомість, але ні: під віками, що нагадувати стоншений пергамент ледь помітно перекочувалися очні яблука. Влад зітхнув і на мить теж заплющив очі, щоб краще пригадати далеке літо, по вінця сповнене світлом та спекою…
19.
Гришані тоді було років сім. Але ніхто цьому не вірив, хоч скільки б хлопець не переконував усіх довкола. Низенький, худющий, вертлявий настільки, що мало хто зміг би сказати, якого кольору в нього чуб, що вже мовити про очі, він був першим на вигадки серед ровесники. Але якось складалося так, що хлопці частіше лупцювали його після чергової пригоди, ніж дякували за неї. І сільські хлопчаки і навіть ті, що в місті ходили з ним до однієї школи.
А от Владу, хоч і був він молодший аж на два місяці, легко давали з виду і всі вісім. Високий, неквапливий, уже й зараз налитий спокійною силою, він змусив сільських хлопчаків без діла не чіпати «міських» – тих, кого батьки вивезли на наймані дачі, аби не скніли у міському літньому пеклі. Хоч сам він міг би й не перейматися: жив у рідного діда Гордія, тож зовсім «міським» серед сільських дітлахів не вважався зовсім чужим. Ватажком би його, може, й не визнали, так і сам Владко більше полюбляв блукати околицями самотою.
Чого до нього прихилився Гришаня, нікого не дивувало. Одного разу Влад надавав потиличників його кривдникам: то й що, як він запропонував влізти до саду кривого Семена, в якого найлютіший собака на кутку? Тягнув вас, як телят за налигача чи сам не пішов? А за Григорія хтозна, чи й заступалися колись перед цим, тож і прикипів до захисника. А от чого Владко терпів біля себе балакуна, хоч сам більше любив слухати, ніж розмовляти – і не знати вже.
Дід Гордій уважно, без докору, хоч і без схвалення, оглянув нового товариша онука:
- Тут і не розбереш отак зопалу: чи дуже щось розумне росте, чи дуже дурне. А ти пам’ятай: сам товариша вибрав, то й нарікати нема на кого. А тільки розуму у нього не позичай: свій є, - от і все напучування.
Та й пішов до своєї пасіки – десяти вуликів, що виблискували проти сонця світлими дерев’яними боками. Мед Гордія славився й поза селом, міг би й більше бджіл тримати, так примхливий пасічник був. Інколи з міста приїздять, гроші ладні переплатити, бо ж мед той цілющий, а він лише відбуркнеться: нема й крихти, й для себе не лишилося. А вслід невдалому покупцю ще й кине: ще гроші хабарника чи злодія в моїй хаті не водилися! А бува за копійки віддасть повну банку Мар’яні, що сама свого безбатченка підіймає, мовляв, дав би й дурно, та користі не буде. І що ж? Хлопця фельдшер збиралися до аж до району до лікарні направляти, бо бронхіт хронічним став, поки той всю зиму у благенькому пальтеці вибігав. А через тиждень хворий козеням вистрибує й не бухикне, лікарі лише плечима знизують.
Владова мати бува тривожилася, що за бджолами Гордій більше впадає, ніж за рідним онуком, та кому ж приглядати а хлопцем улітку, як сама на роботі? А в старого на все одна відповідь: не безголове і не безруке росте. Захоче їсти – кашу чи борщ із печі витягне, захоче спати – на горище, сіном щедро вмощене втрапить; брудним не буде, бо так у ставку хлюпотить щодня, що скоро й лускою вкриється; не схоче, щоб люди пальцями тикали й бруднулею взивали – перевдягнеться у чисте… Якщо чесно, не один приятель заздрив того літа Владовій свободі.
Та все ж Гордій трохи переборщив із тою свободою. Забув, певно, що й недурні хлопці у сім років здатні на нерозважливі вчинки. Якби ж Влада чи хоч Гриваню хто «на слабо» взяв, що їм духу не стане до покинутої хати поткнутися – усе б не так образливо було б! Ні ж, доброю волею попхалися: цікаво їм, бачте, стало, чи й справді там над дверима всередині досі ім’я відьмине можна розібрати, як старші хлопці казали. Бо мешкала там відьма колись давно, а вже зла була – не одненьке село потерпало. Раз, кажуть, дівку якусь втруїла, бо красі позаздрила: їй такою і при всіх чарах не стати, яка та від народження була. А наречений загиблої вбив ту відьму, вдарив сокирою у вдварі горобини вимоченою, бо той відвар увесь морок розганяє, та й сам тут же сконав.
Хто, скажіть, сповна розуму у таке місце поткнеться? А хлопців от занесло.
Що цікаво, як вгледілися добре і звикли до напівмороку то таки якусь різьбу на одвірку вгледіли. Гришаня казав, що «Марина» і кривулячки вирізано, Влад вперся, що там – якась «Марена», а навкруги - хрести й кола витинані. Аж мереживо можна зогледіти. Ледь не побилися. Хоч Влад і не любив кулаками без діла махати.
Аж тут вони й зогледіли ту кляту кішку. Білу-бісіньку із темною плямою на лобі. Пухнаста, вгодована, сидить на крокві, якими дах аж світться, і нявчить так, що й не зрозуміло, як раніше не чули? Вуха ж воском, ніби не позаліплювали…
Гришані першому спала чудова думка: врятувати її, певно ж, не проста сільська кішка, а когось і дачників, потім походити-пошукати господаря. Он, у місті як знайдеш загублену тварину і повернеш – гроші дають і тут дадуть: скільки морозива можна купити! Морозиво Влада і не спокусило б, він і чаєм із м’ятою та дідовим медом спокійно обходився, але уявив як прибереже гроші, приїде до міста, а там путящого ножа купить собі – знадобиться.
І кішка так нявчить жалібно. Не те, щоб Влад так котів любив, але й не мучив їх із нічев’я. Порадилися й вирішили: Гришані лізти, он, добре, драбина лежить біля стіни, стара драбина, але то нічого: Гришаня легкий, - Владові страхувати. Тут він трохи притримав приятеля: посмикав усі поперечні бруски, чи міцно тримаються, ану ж підведе який!
Драбина не підвела: як тільки її притулили до стіни – але ж і важка! Як і зрушили з місця? – Гришаня вивіркою ковзнув угору. А от кроква угнулася при першому кроці хлопчака так, немов була із невисохлої глини. Григорій тільки й устиг, що відчайдушно зойкнути.
За мить хлопець лежав на глиняній долівці зламаною лялькою. Його рука була неприродно вивернута, із кутка вуст струменіла цівка крові, в очах застиг тваринний жах. Влад на мить злякався так, що остовпів. Потім, отямившись, рвонув до приятеля й застиг в останню секунду, пригадавши дідусеві напучування, що інколи невмілий лікар може нашкодити хворому гірше ніж сама недуга. Певно, від непроханих сліз перед очима Влада усе туманилося і пливло. Навіть здалося, що Гришаню оповиває брудна мотузка, що тягнеться вгору і зникає десь у височині. І що та мотузка давить приятеля, не даючи зайвий раз вдихнути, набухає, висотуючи сили.
Пригадався отой ніж, про якого так мріялось, прихнуло гострою думкою сумління: менше б мріяв – більше б приятеля стеріг, дивись і не…
Що тепер думати. А ніж так виразно примарився, що аж правиця стисла колодку – не пластикову того, що хотів купити, а стару дерев’яну, відполіровану багатьма дотиками. І саме лезо під стать: стемніле від часу, але надійне – не підведе, не затупиться у найвідповідальнішу мить.
Влад різонув по мотузці. Гришаня ледь чутно простогнав. Так не зцілиш – ще більшої біди накоїш. Але часу гукати кого дорослого нема. Його і на те, аби самому впоратися майже не залишилося. А приятеля треба забалакати, он, як бала Влада малого, коли розбиті коліна мазала, а сама про Котигорошка розповідала…
Ти не бійся, я знаю як правильно робити, я від бабусі чув… - і скоромовкою, хоч та виспівувала кожне слово: - Ішла Мати божа з Києва, Стріла ЮрУ-цілителя, Стала його прохати в НазвЕнного-зцілЕнного хворобу забрати…
Бабуся казала, «хрещЕного-спасЕнного», та ж Гришаню ніколи не хрестили. І Влада вдома не раз суворо попереджали: ляпнеш десь щось подібне, так у школі неприємностей буде – по вуха. А для Гришані ніж про чужу таємницю довго мовчати – то легше п’ятірку з математики одержати. Але де тут вже про майбутнє думати, як зараз часу ледь залишилося, ще й цідиться він, немов вода із розколотого кухля.
Гришаня раптом розплющив очі, все ще стуманені болем, але вже із звичним для нього вогником десь на самому денці. Ворухнув губами, ніби прагнучи щось сказати:
- Змовкни, - гримнув Влад: мотузка ледь піддавалася, рука вже затерпла. – Не витрачай сил, - ніж вивернувся живою рибою, різонув по руці рятівника так, що думав пальці відваляться. Навіть подряпини не залишилося, але потім ще півроку руку пекло від найменшого зусилля.
Хтозна чим би це закінчилося, певно, нічим гарним. Але тут хлопчаків відшукав старий Гордій. Глянув – ледь за голову не схопився. Дорікати, що через власну дурість у таку халепу вскочили не став: нема часу на пусті повчання. Сам схилився над Гришанею. Влад притулився до стіни, бо й ноги не тримали. Але дивитися ще й міг, тож і втупився у ту кляту мотузку, що висмоктувала сили із Гришані, а під дідовими руками розповзлася смердючим димом.
Вже як свого дому Гришаню приніс, якимись настоями трав обмив, руку вправив, ще раз хребет обмацав, аби пересвідчитись, що незламаний, тоді вже Гордій почав онука шпетити:
- От, змусили ворожі діти на старості років, наче бабу, правництвом займатися! Де розум і совість були не питаю, бо не скажеш. Але чого того горопаху під стелю понесло? Долівки для двох замало виявилося?
І пригостив лобуря потиличником. Єдиним, бо завжди казав: як не розуміє, що погано робить – бити зарано, як розуміє – уже запізно.
Влад, схлипуючи, розповів про ту дурну кішку. Потім аж примовк на хвилинку, обмірковуючи, куди ж вона могла дітися? Не було ніякої кішки поблизу, як уже вони з дідом вийшли із клятої хатини.
- Е, хлопче, якщо тут хто і дурний, то ніяк не кішка. Щось рано Клята молодиця на тебе око поклала, певно, образилася на мене, бо такий непоступливий. І приятеля твого шкода. Хтозна, чи завжди він дякуватиме тобі, що рятував його, але ти пам’ятай: ти врятував – ти й відповідаєш.
- Діду, - Влад не зрозумів, про що дід мовить, та то не вперше, перепитаєш, так той лише віджартується: чи ти постарішати поспішаєш, що хочеш про все знати? – А ти навчиш мене отак рятувати? Він же вмерти міг, так?
- Умерти навряд, а от калікою міг і стати. Так і провалявся б усенький вік у ліжку. А тепер немало стежок стопче, аби ж на здоров’я собі та людям. Менше про те. Із його матір’ю домовлюсь, хай у нас відлежиться. А ти, козаче, запам’ятай: не про всяке знання варто просити, від деякого треба руками-ногами відбиватися.
Побачивши розчароване обличчя внука, трохи зласкавився:
- Та що там, від долі не втечеш. Не тоді ж тебе вчити, як парубком станеш і лише дівки в голові будуть? Як через рік не передумаєш – поговоримо. От тільки дивись мені: хоч слово про це і по вашу пригоду кому скажеш – не буде між нами діла…
Але навчання і так не було, хоч Влад швидше б собі язика відкусив, ніж кому про таке розказав.
Гордій загинув взимку. По-дурному загинув. Місцевий п’яниця Гнат впився так, що почав за сестрою по вулиці із ножем ганятися. Бо колись, мовляв, батьки не по правді спадщину розділили. А сестра вагітна, чоловік – шофер, до міста молоко із ферми повіз, кому боронити? Всі від хвірток кричать щось, матюкають пришелепка, дехто заспокоїти намагається. Гордій ледь із двору свого висунувся – зразу галас немов урізало.
- Ти на кого, іроде, ножа підняв? – тихо запитав, спокійно, немов не первина проти ножа стояти. Хоч хтозна, казали, у війну в лісах партизанив, то хтозна, чого там набачився. – Ненароджену чисту душу хочеш на потерча перетворити? За таке і на останньому суді спитають…
Не доказав. Вдарив Гнат ножем – і сам на землю звалився в корчах. Тут уже всі заметушилися. Хто до раненого кинувся, хто до жінки, що й плакати від переляку не могла, хто вбивцю в'язати. А що в'язати, як в нього піна на губах і катається по землі так, як колись, коли грошей горілку не було, то він якоюсь гидотною причастився.
Того разу відкачали, а цього – і до лікарні живим не дотягли. Та й Гордій теж як не хотів з лікарями за життя знатися, то й перед смертю не познайомився. Із району міліція приїздила – головою хитала: буває у світі всяке. Це ж треба, щоб чоловік чортів ганяв, а першого удару отак просто у серце влучив, не згішре, ніж професіонал спрацював…
А сестру вбивці лікар таки доглянули. хоч і довелося їй ледь не до пологів у лікарні пролежати. Народила живу дитину, хлопця. Гордійчиком назвали.
Влад потім того пискляти бачити не міг. Хоч і розумів: не воно винне, що діда нема більше. Хлопець аж зрадів, коли батьки продали хату, бо не хотів й бачити те село. Нічого і в місті не пропаде, не малий…
20.
- Круто, - зовсім по-хлопчачому видихнув Захар. Зраз він і виглядав як хлопець. Змучений, скалічений, але таки хлопець, а не молодий чоловік. У Влада майнула дивна думка: от у цю мить навіть скидається, що він може цілком одужати…
- Я отого про «На морі-океані дерево-дуб стоїть…» - взагалі не чув!
- Занотуєш? – за мить до цього Владові здавалося, що й сидіти сил немає, просто впаде на підлогу. А от, ще й насмішкувати сил вистачає.
- Почекаю трохи, - у тон йому відгукнувся співрозмовник. І відразу споважнів: - Таке не варто записувати, бо кому нема з нього ніякого пуття, як мені, а кому й зашкодить, добре, як йому самому… Ти сам говорити зможеш?
- У мене що, вибір є? Тільки май на увазі: на таке я більше не піду. В янголи-охоронці я до тебе, та й ні до кого не наймався.
- Владе, - отепер Захар став зовсім серйозним. І відразу було помітно: покращення тимчасове, не все можна зцілити. – Невже вважаєш, що із янгола-охоронця, який дозволить себе винайняти, буде хоч щось путнє?...
Далі буде.
