-1-
Їздив, оце, у базар вчора. Городину возив у область, ранню. Ну, капустонька у мене в цьому році та ще й огірочки, гарбузові сини й дочки. То, її, сестру рапсову, прямо з городу на місці КАМАЗом-будою люди з Білої Церкви закупили. У саму Київ-столицю перед мерськую світлицю, повезуть, -сказали. А, от, з огірочками цього разу трохи неув`язочка трапилася. Й вибрав, слава Богу, немаленько, -в руках до базару по автобусах пупа доперти не вистачить, машиною треба, однозначно, -а закуплювачів геть катма. Отож, почекав їх аж до пізнього вечора, а рано-вранці увіткнув ті огірочки лантухами в саме сідало свого „москвича” рідного й рвонув.
Повезло мені тоді. У дорозі ніяка курва в ременяках не чіплялася, й на самому базарі за годину все гуртом якимсь дядькам примороженим з СуперМАЗом-будою впарив. Чорняві такі, мов циганва, але геть не ромале без чавели. Я ж циган добре знаю, а як кому цікаво, то можу коли треба й заматюкатися по-їхньому. Хас... ні, не буду тепер язика паскудити, бо не об тім зараз мова суне. Ще колись почуєте, ну, як самі нарветесь, звичайно.
Коротше, заплатили мені ті чорняві скільки сказав, а жовтяки й кривундяки по мішках і не відбирали навіть. Ну, думаю, що значить, як од ранку повезе, то вже так і довезе.
Отож, забрав я геть порожні лантушатка свої та й саме збираюся йти до „москвича” рідного, аж тут один з дядьків, вже геть обабіч смаглявої фізії сивий, що до цього весь час мовчав, - за двох говорив молодший , - раптом і каже до мене таким несподівано тоненьким голоском:
Ти мєнє не впізнайош?
-Якщо чесно, -ні, -відповідаю, а сам придивляюся до того сивояя смаглявого й голос його писклявий у голові, мов на магнітофоні прокручую.
Мордяка, геть незнайома, а от вищання це євнушате начеб-то вже десь і чув. Коротше, вцілому щось знайоме, але, щоб у деталях сплило, то аж геть не пригадується.
А він тоді, мабуть, щоб мені допомогти, ще провищав питаннячком навідним:
-А, ти, в Бендрівці скубентом бував?
І ось тут я все й згадав. І голос цей, індикоконя кастрованого, і... закрутилися–завертілися у зворотній бік Коліщатка Часу мого... Тонкий голос, чорний волос...
-2-
Й відмотали аж зодвадцять років.
Таки був я студентом... І у Бендрівці бував. А чого ж-бо? Відправив нас туди на початку третього курсу педагогічний інститут родимий колгоспу, мать, допомагать. Доспілі виногради ударно різати. Аж допоки весь врожаяку не зберемо. За Союзу таке часто траплялося. То тепер, чував я, що нинішні скубенти, окрім Інтеренету та підмахування партєйними прапорами, й ні за холодну воду. А ми тоді добре давали трудового жару по підшефних виноградах. Виконували норму й на винограднику й поза, пози, як вже так набридне, подекуди змінюючі.
Отож, з самого початку. Доставляли на місце автобусами. Майже годину в розхитаному бурхливим хвилями життя старезному ПАЗику їхати довелося. Ми з хлопцями часу на сухий кізяк не марнували. Й тому, потайки від молоденької лаборантки, що приставлена була з керівною метою, у напівпрочинене віконце з цілком санітарними цілями по черзі відправляли на зустрічну смугу подавлені при посадці на отой віз безконячого покоління стиглі помідори. У кількості десятка зотри свіженьких давленців. Задля досягнення розтягнення задоволення від самого процесу овочі відправлялися в політ поштучно. Звичайно, якщо в них був хоч би частково збережений початковий твердий стан.
Різноманітний транспорт, від вантажівки до селянського возу на резиновому ходу, що рухався назустріч, навряд чи був задоволений зіткненнями з тими червоними літунами й виліталінськими соколами. Бо в разі попадання до кабіни, майже завжди, зіштовхувалися вони місцями окремими саме в проміжку від лобика до лобка тіла водійського. Але жоден із лобико й лобко власників так і не висловив, хоч би й клаксоном та, хоч би й одну, ноту протесту. Видко, з цілковитим розумінням люди віднеслись: диких скубентів з міста ж-бо повезли. А, от, матюкалися вже як... Так вони ж, завжди чогось матюкаються, биндюжники-бо. А, як відомо, в цій справі один з них двох тричипрошитих чоботарів прокурених вартий... Коротше, ще й дружніх вітальних промов дорогою не бракувало.
А, коли помідори зненацька скінчилися, -час у добрих і корисних справах летить швидко-бо, то розпалені трудовим подвигом руки наші одразу перейшли до ваблячих принад дівочих, яких аж у добряче розколиханому стані, навколо по автобусу було геть вдосталь. Їхали ж, з педфаком-бо. Повезло нам на свій ПАЗик й одразу аж всім трьом спізнитися. Доречи, зізнаюсь аж чистосердечно, доступу до лаборанчиних телес, таки, не було. Поважали, як владу, вона ж-бо була при виконанні. Та, керівничка, все одно надулася, мов корівка недоєна. Не прийшов дояр, холера-бо. Коротше, отак з дівочим вереском і ляпасами по руках та побіля-подекуди й сміхом-усміхом взаємно-приємним і заїхали на територію Бендрівського трудового табору.
Поселили нас в хлопчачому бараці, а потім й наситили в їдальні перлами добірними від Сімейства Злаків із французькими битками Цицекопите. Що на всю притаману їм неживу пись розляглися на тих перлах згори. А потім перекурили ми прийому їжі опісля, то й полягали на свіжозаправлені нами ж ліжечка в бараці, що чоловік на 60 місткістю. І ось тоді й почався перший на новому місці рішучий злам бідових голів скубентських. А саме, над питанням імені Миколи Чернишевського, сина Гаврилячого й улюбленця вождів всіх часів та народів: Що робити? Бо, тільки-но стало відомо, -дискотекою в перший вечір табір не наділятимуть, апаратуру для неї привезуть тільки завтра.
-Начеб-то й непогано влаштувалися, - озвався спроквола Дуська Кендюх.
-Як про мене, то життя у вингоспі та й без вина – аж геть винувате, -повагом додав теж Андрійко, але тільки вже Півняк, що на прізвисько Піво.
-Так у чому ж справа, може точка розлива тут не зовсім зліва? – продовжила розмова свій розвиток, але то вже я встряв.
-То, яка різниця з якого боку? Нумо хлоп`ята, шукаймо бутля і пішли по селу, а спритний язик, він і через жопу до Києва доведе, - підсумували ми всією трійцею та й гайнули запроваджувати цей задум у життя не задом.
Трилітрового бутля з кришечкою й вишиту народними орнаментами торбу до нього позичили в дівчачому бараці. Сказали, що ще не встиглося приїхати, а молочка парного вже ойц, як хочеться... Хазяйка бутля нам одразу повірила, тільки й попрохала грайливо віями навколо метеляючи, що як смачнюче молоко розвідаємо, щоб повідомили, де саме та корівка доїться. Їй, звичайно ж, пообіцяли, але додали, що позаяк справа ця не проста й потребує серйозної дегустаційної програми, то позитивний результат взагалі-то можливий.
Отже, заронивши зерно надії у недосвідчене серце майбутньої вчительки, сховали ми бутля до торби та й пішли собі по селу прицільно очима у двори стріляючи й спраглими носами навкруги подекуди принюхуючись...
-3-
А Бендрівка - село невеличке. Вулиці всього зотри з гачечком побіля Дніпра зеленим кавеликом на схилі визміюються. Отож, ходити та нюхати, очима поводячі, нам довелося зовсім недовго. Хоч, спочатку й виявилося, що по дворах народу в наявності аж геть немає. Самі собацюри за старших поскрізь. Навіть, сяйнув білого скла бутлячим зблиском здогад про те, що бендрівський люд надвечір раптом зненацька трахнула філоксера . Але встигнути цілком і остаточно упевнитися в цій гіпотезі так і не вдалося. Бо, в черговому дворі виявилася й роз`язка Великого Бендрівського Філоксерного ребусу: все село зібралося гульнути на весіллі.
Ну, а ми й собі заходимо у відчинені ворота та й заходимо. А там народ за довгим літерою „П” столом в курені святковому. Люд, ще майже геть тверезий, видко тільки-но віддавати вітання молодим на шлунко-пенчінковій мові почали, бо навіть і музики ще не чутно. На чолі процесу бовваніє розкішна хрюзантема, десь зодва вантажні парашути білою весільною сукнею завбільшки. Сама ж, молода, масті чорнявої, вусата й по щоках пухната. Ще й, як кажуть, на всю ряху лунолика, тобто шкіра на обличчі така ж гладенька, мов поверхня природного супутника Землі. Хоч став ятери ти у ті кратери. Й вроди тої личком самим, воду з якого п`ють винятково спирту на запивку. І, ледь не забув, земельку цю родючу вже хтось місяців сім тому й не на гумовому ходу успішно засадив...
І гуляє та наречена сама й без ансамбля... Тобто, звичайно, народу й весільнячої краси навколо цілком вистачає. Ну, там, рідня та шафери-дружки, самогонки кружки й з випічки шишки, мов цицьки в маришки та гілки в тісті, щоб досита їсти, а от молодого поряд чомусь і немає. Мабуть саме винесло кудись стрімко хлопаку такою красою знуждьонного? Ну, а як взагалі, по столу далі, то поперед народом вже калапуцьнуті олів`є-вінігрети та покусані ковбаси-котлети ще й якраз тільки пюре почали носить. Отже, саме для нас благодатна пора настає.
Та, напрочуд інерційний головою Кендюх, тим часом, он вже й рота зазбирався відчиняти, щоб про винце на продаж спитати, але так і не почав... Бо, миттєво зорієнтувався в ситуації на місцевості Піво й затикаючи лівицею кендюшачий отвір для випускання у вигляді звуків звичайнісінького диму від гальмівних колодок, а правицею швидко наділяючи мене бутлем й потім одразу притиснувши до серця геть порожню вишиту торбу, гучно й урочисто продекламував:
Шановні товариші виноградарі та безкраїх степів трударі! Дозвольте, від усього студенстства привітати із святом утворення в вашому вингоспі нової трудової сім`ї!
Й вручити на їхнє довге життя й безхмарне щастя оцей виріб невмирущих народних промислів, що ведуть свій родовід від самого коріння нашого народу. Щоб пам`ятали від кого походять й ніколи не відривалися разом з Манєчкою від нього! Й щоб трималися за те коріння руками, ногами й зубами, як за цицю... мамину немовля! А торбою цією статки сімейні примножали. Тобто, щоб добро хазяйської торби не минало. А сваркам та злидням між молодими, щоб взагалі торба була!
Сказав ото він і вручив усміхненій молодій наш дарунок, а зайвого тепер бутля, я тим часом ногою закотив під стіл. Отож, як кажуть, вдалося нам інтегрувати у місцеву громаду. Тобто, посадили й нас за того ж стола. Правда, порожньої собачої буди побіля, з самого від вулиці краю. Але, на таке ж, як і всіх присутніх довольствіє поставили. Ну, ми й налили собі з найближчої пляшчини біленького. Коротше, тепер вже й для нас свято почалося...
Як же добре було... Так весілля гарно пливло. Але чомусь геть без молодого корабля капітана. Та недовго, -святе ж місце пустим не буває, -бо вже опісля першого столу до нас підтанцював похитуючись смаглявий дядечко копченою фізією з нареченою схожий і несподівано тоненьким голоском відізвав нашого Піва убік. Про щось вони там шепотілися майже аж до другого столу в акурат. Потім Андрійко повернувся та й говорить:
Хлопці, от як ви скажете, так і буде.
-Коротше, - підганяю я нашого краснобабая.
-Отож, за сотню дровцятами пропонує мені старий молдовєнко замінити на святі нареченого. Каже, що ми з ним зовні дуже схожі, а те мудило вже десь за межі села з чемайданом у зубах втекло. Ну, а гості вже впилися і ніякої різниці не помітять. Ну, то й що ж мені робити?
-А шлюбна ніч із вусатою хрюзантемочкою до тієї сотні ввійшла? – запитав практичний Кендюх еротичний.
-Про те й мови не було, - відповів Піво. Ну, то що?
-Так запропонуй мене, я полюбляю стиглі молдавські персики в пушку, тому готовий обслужити хрюзантемоньку лише за харч та випивон, - гне своєї Кендюшенко.
-Та пішов ти на хутір разом із лібідою пухнатою своєю, тут аж бігом рішення треба приймать. Ну, то що? –повернув розмову в старе русло Півнячок.
-Що-що, -кажу. Погоджуйся. Й сотня не завадить, а робити, аж геть нічого не треба. Їж-пий та хрюзантемку в ясні ясна цілуй прекрасно, коли „гірко” кричати будуть. Ото й уся морока.
-І я так вважаю, - додав Кендюшевський. Діло – вірняк, а якщо до шлюбної койки дійде, то друга вірного, що завжди напоготові, на поміч погукати не забудь.
-Добре, хлопці, беруся. Віоріка ж не кукуріка. Тільки, от, усе-таки, щось гузнєла моя неспокійна побіля подекуди, - каже Піво.
-Ти дивись мені, Дрюнько. І, персика молдавського пушного, неспокоєм своїм не опогань, - запереживав вже майже закоханий у наречену Кендюхо-поет.
-Що, жим-жим, чи пузелко ешелон за ешелоном стрімко посилає? – питаю.
-Та ні, в плані чуйки. Несе у собі цей молдавський підквох якийсь хохляцькій дитині підвох, - відповідає Піво.
-Та не гони тут, Коксандра -продрочиця. Тобі ж просто цілуватися з Кендюха милою на його очах та й взападло, - підпечую його.
Він у відповідь посилає нас обох подалі в сандалі та й іде до молдовєнків заробляти сотню...
Ну, а далі, ми п`ємо-гуляємо й убік молодого з молодою поглядаємо. Видко, таки правий я був у цьому цьом-цьому. Полюбляють люди наші на весіллях „гірко” втригорла погорлати... Отож, десь на третьому десятку цілунків не втримався Піво й прикрасив наречену разом із більшістю весільної сукні різнокольоровою мозаїкою з недотравленої органіки місцевого походження й приготування. Молода тут же скористалася нагодою покинути разом із молодим святковий стіл, тобто потягла вона його обмиватися-перевдягатися і більше в ту ніч ми їх не бачили.
-4-
Спочатку, ще сумлінно чекали повернення друзяки, а потім стало не до того. Двійко місцевих бугайців у захмеленому стані вирішили помацати, як вони сказали, міських скубентів за педагогу. Отож, на вулиці за найближчим до столу парканом нас швиденько й щедро наділили ліхтарями. Мене під правим оком, а Кендюшевського під лівим. З великої любові до світла і ненависті до пітьми, звичайно ж, і загальної симетрії задля. Та я, приймаючи оком дарунок на око, ще й впав якось неловко, боком. Бо, вже, розгортаючи крила в польоті донизу ухитрився зломити сокиркоподібного носа одному з мисливців за педагогою. За що він одразу глибоко на мене образився і повідомив про це через ніс хрустом зобидженим. І, як тільки таку наругу над найважливішим інструментом варвариної цікавості помітив інший, то одразу замукали вони обоє про образу світлого образу бугайця проти ночі аж напрочуд гучно.
Коротше, вмить пригоцало майже все стадо, наче поруч в засаді паслося. Аякже, саме на весільних пажитях разом з нами заправлялося. Мужичків зоп`ятнадцять збіглося. Й кого там тільки не було... І звичайні рогарії без рогатника й престарілі аграрії й навіть пританцювали на нетвердих ноженятках місцеві агронавти, передбачливо паркану з рук не випускаючи... А, от, дільничого з ними якраз і не було. Виявилося, що він на центральній садибі в сусідньому селі таборився. Тут бував наїздами, коли треба було на когось наїхати, звичайно ж.
Отож, бігом оточили й почали радитися, як все-таки оту педагогу серед нас і самостійно без дільничного домацувати будуть. І про мстю не забули за нюхальну сокирку крилом знівечену. Розгарячились за радою тією наші мисливці з підмогою за педагогою, розкричалися, мов жаби на дощ... Аякже, пропозицій-бо - море розливане з весілля в головах шумить і в пузах булькає.
Коротше, аж геть запріли мізками вони від мстячих преній тих. А ми з Кендюхом тут же й з цього скористалися. Тобто, на рахунок „3” рвонули на прорив кільця в місці, де два агронавти колихалися...
Отож, поваляли собі агронавтів і вийшли з оточення. Потім, під вигуки „Опа, пацани!” та „Я не пойняв, а що це було?” одразу ввімкнули першу космічну, правда, дещо випивоном із харчем уповільнену. Й, хоч іноді тупіт багатьох ніг позаду було чути досить близько, а від деяких особливо виразних матюків, щодо найближчої нашої з Кендюшевським у житті перспективи, -навіть волосся ставало на ногах дибки й починало загрібати назад повітря, щоб пришвидшити рятівний біг, -усе-таки вдалося благополучно дістатися двометрової огорожі табору. Вознестись на неї сітчату майже без допомоги рук, зітрибнути вниз і тихцем прошмигнути до свого бараку.
І всьо, це вже була наша територія. Місцевим, сюди вже не перший рік було зась, у таборі цілодобово чергував пост міліції з району. Отож, погоня ще кілька раз пам`янула нас незлим тихим словом і понуро повернулася догулювати весілля...
-5-
Не встигли ми повалитися в ліжка, як швидесенько настав трудовий день. Спочатку, раптом зненацька підкрався ранок з підйомом укупі й гучно загорлав майже у саме вухо всією потужністю колонки на 90Вт, виставленої в коридор бараку дбайливим комсоргом табору Геною Брикетом. Апаратуру, таки ще звечора привезли. Отож, й заспівала нам велику пісню пробудження Алла Пугачова у власному тлумаченні Гени, тобто про „...Эй, ви, там наверху...”.
Варто зізнатися, що цей комсоргівський спецзасіб побудки студентів був досить дієвим, бо те, що разом зі мною прокинулося й похміллячко з ліхтарем в обнімку, я зрозумів вже сидячи без стільця у найпопулярнішому в будь-якому людському житлі місці. Тріск голови дійшов і навсю торохнув мою затуманену свідомість саме тоді, коли я перший раз посилав подалі цікавих по ліхтарях студентів. А, от, про те, що з нами досі немає Піва, виявилося тільки під час сніданку по порожньому стільцю й безхозній порції на місці його. Та робити нічого, у трудовому таборі люди ми дообід підневільні, отож поїли, чим хтось когось послав і по автобусах.
Як їхав на місце дорізу винограду та годин потому кілька я ще й тоді пам`ятав геть смутно й з великими уривками. Можу тільки сказати, що вивезли нас того дня від табору далеченько, аж під саму кримську трасу. А також, що прохмелялися ми з Кендюшевським того дня досить культурно, але це, як на невибагливе вухо тільки. Бо лікувалося нам навсю сухими місцевими винами. Тобто, Рислінгом та Ркацителі, а також і Аліготе, зокрема побіля подекуди. У сировини їхньої вигляді. У гронах і на лозі, нах. З кісточками й лушпайками за бажанням на виплюв...
Аж ось, обіду вже ближче, дивлюся, а до траси рядам виноградів навперейми, хтось штанястий із спортивною сумкою чеше. Рухається швидко, де треба й попід дроти пірнаючи, а де не треба, то й просто впоздовж ряду стрімким кабанчиком суне. Тут і Кендюх озвався:
Ось вона, пропажа весільна.
Придивляюся, й точно: Піво, як Піво, не по-робочому одягнений тільки й сумка теж його. Саме з нею він і в табір приїхав. Кричу:
Комора, стоять, починаю стрілять!
Це в нас примовка така водилася. А він, геть нічого не чує. Ну, тут вже й Кендюшевський із своїм запрошенням вступив:
Хочемо піва з раками!
А горлянка в нього завжди, мов у шаляпіна столітніх зайців була, що на всі вуха під ведмежу чечітку втрапив. Як загорлав, то дівчата поблизу аж присіли. Правда й ті, що аж геть подалі теж присіли, але там, він вже зовсім не винуватий був...
Ще на першому курсі сп`яну бувало, як почне співати... Швидко букет із стільців виборював усіляким конкурсом поза. Потім, одразу падав знесилений виступом. У славі тій весь букетами завалений. Інакше було й не спиниш. Зо півроку привчали. Самі тим часом ледь не поглохли та й меблям теж неслабо дісталося. Зате тепер, мов той добряче цуцер видресирований, голос тільки по команді. Вчора ж на весіллі, мов лось на водопої мовчав: пив і не трубив.
А тим часом, Піво таки вчув призовний лемент наш. Але не відповів уголос, а поманив рукою лише. Ну, ми й зірвалися. Дозволу не спитали. Наша лаборантка аж на іншому кінці ряду в проході чанів побіля на стільці з цифрами у олівці та зошитом пухла.
-6-
Добігаємо, а він нас і не чекав, бо й далі швидким кроком до траси перся. Кричу:
Та підожди вже ти, не гоже друзів на похмілля спартакіадою з легкої атлетики по культивованим піскам катувати.
-Давайте за трасу зайдемо, тоді й станемо, - відповів Андрійко й голови до нас не обертаючи.
Й, що ж воно таке? – думаю. Цікаво-цікаво.
Коротше, перебігаємо ми той асфальт з розвилкою і вже в самій гущині лісопосадки Піво знімає з плеча сумку й нарешті дає по гальмам. Поставали й ми. А, як трошки віддихалося, то я й питаю:
Ну і куди ж це Вас несе, шановний?
-Додому рву.
Надовго? - це вже Кендюх подекуди віддиханий встряє.
-Для Бендрівки назавжди.
-Стиць, моя радість. Що ж ти там накоїв, окрім пристрастного поцілунку Хрюзантеми повним шлунком? – продовжую я.
-Та вже, було, - мнеться Дрюня.
-Коротше, не темни, бо колектив вже починає сходити на гній, похмільній, - підштовхнув його я словами, а Кендюх жестами й мімікою. Причому зобразити це явище йому якось-таки вдалося. Хоч і була у мене версія, що то він просто сам себе без будь-якої маски злицедіяв. Ну, як, ото, радянський актор Лебєдєв завжди, як не Бабу Ягу, так Кікімору яку-небудь болотяну грав. Не ставили ж його Джульєтку 16 років грати чомусь? -Отож.
А тут і Піво вже нарешті здаватися почав і говорить:
Добре, бо хоч і дуже поспішаю я, але куди ж від вас дінешся. Особливо ж, від Кендюславського, лицедія навсю посадку видатного. Коротше, слухайте.
Отож, як пішов за хрюзантемною сотнею темною, то спочатку все йшло нормально. Я вже навіть почав було думати, що легку грошву хапону. Навіть цілуватися з Віорікою виявилося аж зовсім небридко. Я б сказав, що вміє цілуватися молодиця. Розпізнав, ти, Кендюх, вльот діваху поскрізь гарячу.
Але, далі народ, мов сказився. І вже „горько” оте, горлали замість всього, для чого взагалі можна на весіллі рота розтулять. Навіть про те, що інші тости існують забули, гади. Книжки треба читати більше, бібліотека ж нащо у селі пріє? Отже, десь опісля зодвадцятого цілунку, почала мені жалітися Віоріка, що в неї токсикоз прокинувся там чи що. Ну, я цю новину пропустив поміж вух. Токсикоз, так токсикоз, аби не трипер припер. А тут знову „горько”. Коротше, як почали цілунок, то відчуваю раптом, що вона ось-ось ригне мені між ясна, картина ясна. І так мені чомусь перед людьми незручно стало. Щоб мене баба переригала? Так не бувать же цьому. Ну й запрокидую її назад ще нижче, щоб ще й тяжіння землі рідної мені допомагало... Коротше, переміг.
-Знаю, бачили, твій подвиг, майже на всю одіж вражає, - покивали головами ми з Кендюшевським.
А Піво тим часом продовжує:
Отож, опісля останнього поцілунку і далі аж коли збудили ранком панує в моїй пам`яті провал повний. Що воно було? Ніц нє вєдаю.
Коротше, прокидаюся від того, що хтось торсає мене за плечі. Відкриваю оченятка, а там вже світло на білий світ напало. Плечі мої тримає її татко й вищить добре поставленим голосом кота, на хазяйстві власному сидячого:
Вставай, он, вже й кури на обід заробили. Бігом одягайся і будемо їхати.
Хороший дядько, бо додає:
Ось на столі графин, гранчак і закусь, тож: полікуйсь.
І одразу ж:
Давай у двір. Там буде й надвір. Не барись, машина чекає.
Ну, думаю, як фартить вже, так фартить. Мало того, що гроші заробив, ще й до табору підкинуть. Клас. Цопнув я гранчака, горілочка самжене, але первак перваку арійську кров не розбавить. Задзьобав огірочком малосольним, полегшало. Роздивляюся навкруги і виявляю, що голий і ліжко, у якому прокинувся, двохспальне. Одежа, до трусів включно, лежить поряд на стільці. Все чистеньке й напрасоване, але окрім трусів не моє. Мабуть, не висохло ще, -подумав. Нічого, потім поверну. Коротше, одягнувся в чуже. Дивно, підійшло, мій розмір. І костюм, і біла сорочка. А, от, краватку, це вони поклали дарма. Я до табору вже якось і без неї добратися зможу. Та, щоб не загубилося добро гостинних хазяїв, поклав її у кишеню піджака. Отож, одягнувся ще й у туфлі взувся та й виходжу на поріг.
А там вже все сімейство в зборі. Молода з батьками й троє її братів призовного віку та ще й шафер з дружкою. Віоріка, чомусь й досі в сукні весільній. Трохи дивно виходить, її висохло, а моє, що ні? Стоїть все шобло біля двох „москвичів” з весільними стрічками на запилених кузовах побіля подекуди. У святковому курені за столами нікого немає, на столах теж і, взагалі, з одного боку його вже й розбирати почали.
Ну, тут я їм і кажу:
Здрастє, сімейство!
Ну й вони мене теж обздоровкали. А потім віорічин старий і верещіть:
Ну, то поєхалі?
-Зараз, тільки руденьке слоненя на волю відпущу. Проситься вже-бо, сердешне, й самим кінчиком хобота наполегливо уперед лізе, - відповідаю.
-А покажіть-но йому, хлопці, нужник у нас де, - провищав команду старий і пішов я туди в супроводі одразу аж трьох екскурсоводів.
Знову дивно, довели мене молдовенки молоді аж до самого місця й чомусь не розходяться, чекають. Ну, думаю, ото вже гостинність яка... Видко стоять напоготові, бо гостю може терміново щось знадобитися. І не став я ображати почуття їхні й попрохав принести, щось ніжніше за газету „Сільські вісті”. Що була тут для попасі в запасі у старій папасі. Сказав, а сам і думаю: Ну, зараз і відбриють мене фразонькою, щось на зразок: У тебе, що майка закоротка?
Але, ні. Швидко змотався найменший молдовєнко й приніс нову пачку бавовняної вати. Ну, думаю, гузнєло моя ріднесенька, ти, запам`ятай ранок цей. Можливо він найкращий у твоєму житті...
Отож, відпустив слоненя до його злежалої від чекання рідні й з`явилася на крилах полегкості в мене думка: Ну, досить, вже хороших людей собою любимим турбувати. Візьму гроші та свою мокру одіж і сам на своїх двох якось до табору дійду. А їхнє, поверну одразу ж, як моє висохне. Зуб корінний пообіцяю.
Коротше, повертаюся з ескортом до місця посадки на каруци й урочисто кажу присутнім:
Дякую вам за хліб-сіль-постіль, хазяї дорогі. Все було просто чудесно. Й, ти, Віоріка, не пам`ятай лихом. Бо, то не звичайним олів`є з вінегретом прикрасив я фату твою, а своєю глибокощирою приязню у розрідженому стані. Щастя бажаю і в центрі, і зкраю.
І додаю, вже по-діловому:
Так, катати мене не треба. Гоніть тільки чесно зароблену сотню й одяг на бочку. Ваше вбрання можу повернути, хоч зараз. Готовий одягнути своє й у вологому стані. Нічого, не вклякну, до морозів ще далеченько та й дорогою ідучи зігріюся.
Дивно, наче нічого такого й не сказав, а так бідних молдовєнків приголомшив. Стоять вони, мов затверджувача епоксидної смоли впилися й до лику нерухомості усією сім`єю дружно самопричислилися. Аж тут попускає їх мамцю й говорить вона:
Ти, що це удумав, синок? Ану, давай бігом до машини й у табір за твоїм паспортом поїдемо.
Ох, ти, йой... Що ж тут уночі таке було зі мною без мене? –подумалося.
А стара, з обох боків оточена нерухомістю рідною, тим часом продовжила:
Ти з Віорікою спав?
І сама ж відповідає:
У нашій же хаті злягався.
-Одружитися обіцяв? – нове питання.
-Не тільки обіцяв, а навіть на колінах стояв, -і знову за мене розписалися. Але, то вже Віоріка вставила й ноги на ширину плечей розставила. Видко, щоб відтаючи стрімко міцніше на землі рідній стоялося.
-Коротше, якщо ти такий самий, як і Едуард, чемайданів син, то начувайся. Ми вже навчені й усі твої кроки нами передбачені. Да, сини? –до нерухомості чоловічої статі з наймолодшого з присутніх покоління звернулася.
-Да, - подекуди відтаваючи спроквола прогули ті.
І тут до мене дійшло дишло. Мамо моя, це ж потім розписуватися поїдемо. Ой, мамцю... Ото, вже влип, - подумки забідкався я.
А тим часом хлопці з татком вже знову набули рухомості й швидко взявши мене у лещата заштовхали, мов арештанта на заднє сидіння одного з „Москвичів”. Отож, і їду з двох боків по братану попід дверцятами огороджений.
Скажу чесно: аж геть паскудно в тій машині на душі мені було. Не люблю я так, за чимось розрахунком у шлюб угрузати. На генетику із селекцією тварин схоже. А я ж – Людина і це звучить у Горького гордо.
Тю, як згадаю знову те „горько”, аж зараз навіть ригнув би.
Коротше, навіть Козломордо і той за своє кохання боровся. Отож, не бувати цьому. Віоріка, звичайно ж, ні в чому не винна, але всеодно, я на таке казнащо не згоден нізащо. Замислився лише на мить і...
Ну, думаю, таки є у їхньому плані слабке місце. Й немаленьке, з районний стадіон за розміром... Їх же в табір ніхто не пустить! А я туди аж безперешкодно сам один зайду. А там... Шукай до вітру в полі...
Отож, повеселів я і м`язами поскрізь, окрім гузнєли з сусідою, розслабився. Повеселіли й вони на мене дивлячись. А старий віорічин навіть сказав своїм виском цілком дружелюбно:
Радий я, синок, що ти одумався.
Отож, і попав я на територію табора один і без перешкод. Правда, ще на під`їзді пришлося дати обіцянку, що за мить повернуся із паспортом. Але, що я не сам слову своєму хазяїн? Слово дав і слово забрав. Моє ж-бо добро, як захочу, так і здрочу. Й ніхто мені з указкою не підказка.
Коротше, на вході чергові мене без питань пропустили. Міліціянти, як до бараку я біг, навіть в мою сторону не глянули. Отож, мерщій в своє перевдягнувся, зібрав сумку і через відчинену квартирку на протилежній від входу стіні видерся у двір. Там, так само, пильнуючи, щоб від вхідних воріт табору було непомітно, тобто, щоб майбутні родичі, -ну, це, ми ще подивимося чи поріднимося, - не побачили, прошмигнув територією й перекинувши сумку через паркан, вознісся на волю сам. Потім спустився до ріки. А там, саме рибартіль на протилежну сторону порожняком відчалювала й мене взяла с собою. Звідти, виноградами й до траси. Аж тут і ви. Ось і вся водевіль...
-7-
-Да, попав, ти... А як на трасі нагонять? – спитав я.
-Якщо найближчі 5 хвилин не з`являться, то вже й не нагонять, - поглянувши на наручного годинника, відповів Піво.
-А, то ти їм по-родинному бомбу годинникову підклав, Андрій Півняк, син Чемайданів? – підпік його Кендюх.
-Ні, як плив на цю сторону, то рибалки розповіли, в який час тут проїжджає автобус до району й саме де він зупиняється. А річку з балкою, аж двадцять кілометрів пісками об`їжджати. Думаю, що весільна процесія так весело не їздить, -пояснив Андрійко.
Аж тут і ЛАЗ із двигуном КАМАЗ , про вовка помовка. Коротше, на крилах наших йому побажань удачі відчалив молодий Піво в свій перший в житті вояж із Жмеринки в Європу .
І що ж ви думаєте, таки не наздогнали його молдовєнки. Правда, того ж дня, увечері, прийшлося нам з Кендюхом давати пояснення начальнику табору по цій історії, бо таки нажалілися йому віорічині родичі. Та твердо ми стояли на тому, що нам нічого не відомо.
-Як же так, турки-неуки, ви ж троє аж геть нерозлий козли будете? –питав начальник. Як зараз його пам`ятаю, викладача історії літератури, Мудрук на прізвище. Хороший і справедливий дядько був, тому на вислови його ніхто й не ображався.
Та ми відмовчувалися і зрештою й він таки відстав. Була ще, правда, спроба замаху на допит збоку рідні нареченої на їхній території, але й там наша тактика була незмінною. Отож, за кілька днів нас залишили в цілковитому спокої. Було й інших цікавин декілька осені тої. Але, то вже іншим разом повідаю.
-8-
Ще раз побачитися із молдовєнками довелося вже в місті узимку того ж року. Коли Віоріка розродилася сином, то приїжджали її батько з братами, як вони казали совісті андріївій по самі помідори побудку вчиняти. Але, знову не повезло їм, бо вдалося попередити Піва й він спритно дременув тимчасово кудись світзаочі. Так і поїхали вони Бендрівку свою нізчим. Ще, правда, до Андрійка додому їздили, але й там нічого не добилися. Піво казав, що розповів своєму старому все, як було насправді і батя не дав надіти на його шию цупкий молдовєнковський шлюбний аркан. Коротше, опісля цього Андрійко таки з Жмеринки й до Європи нарешті доїхав. І без едуардового чемайдана, доречи.
Таки взнав потім звідкілясь, -а від кого саме, вже хоч убий не пам`ятаю,- Піво чому не розписали тоді в сільраді Віоріку з Едуардом в сам день весілля. Й, звичайно ж, і нам розповів, як друзякам, але по секрету навсю великому. Отож, вже о 7.30. ранку зненацька не стало раптом на всій центральній садибі кому шлюб реєструвати. Секретаря сільради з апендицитом в район до лікарні швиденько відвезли й одразу на операцію покотили. А сам голова в тих документах був геть не голова. Отож, спритні молдовєнки частиною свого складу зганяли в район, дочекалися, коли тітонька продере опісля наркозу здорового глузду оченятка й умовили її на ранок другого дня з телефону лікарні керувати руками голови сільради під час реєстрації шлюбу. Й, навіть, головлікар, як теж батько, секретарці задля цього свій кабінет із службовим телефоном на час реєстрації виділив. Трохи забудькуватий виявився дядечко, правда. Видно, так багато роботи в нього, що про інтернаціональну міжбатьківську солідарність почав згадувати тільки на другій сумці солоного ляща...
Коротше, тільки-но повернулися надвечір з району додому раді-радісінькі молдовєнки, аж тут, новина: Едуард утік. Ну, а далі, ви все знаєте. Ось така ця історія з кохання давнини двадцятирічної...
Видко мовчав якийсь час я, бо перепитує мене ще раз віорічин старий:
Так, ти, в Бендрівці скубентом бував чи ні?
-Бував, бував. І Вас згадав, -відповідаю.
-Да, багато води з того часу утекло, -зітхнув молдовєнко.
-Цілий океан, - підзітховую і я.
-А, як там Андрій? -раптом знову вищить він.
-Ще з інституту нічого за нього не чув, -говорю.
Хоч і добре знаю, де зараз Піво й чим він займається. Але, ми ж, як казав покійний нині викладач і просто хороший дядько Мудрук: нерозлий козли, турки-неуки. І що тут зміниться за якихось там двадцять років? –То ж, так, навіть не космічна мить.
Коротше, сказав я старому молдовєнку, що нажаль мені ніколи, сів з лантушатками на „Москвича” рідного й додому гайнув.
Їхав і всю дорогу, навіть, коли пасажирів до села узяв, романса мугикав. Якого? –А отого:
Відцвіли вже давно хрюзантеми в саду.
А любов все жиє в мого серця споду...
(Історії Малої Історії, 2007)
