Сидимо ми, ото, якось пообіді... Ну, як завжди. А, хто ще далі на цій ниві скибу протягнув, той і, взагалі, лежма в тіньочку лежить. А сало... Сало так гарнюче саме на собі в`яжеться... І така в цьому процесі відбувається пора, що ще й розмови аж зовсім ніякої немає. Ніхто на неї спромоги ще й не наспроможив. Не дозріли ще унутрішнє над пузелком, геть обідом вповалку ошелешені, тобто.
Кормлять ж-бо, мов своїх. І, як вона, ото, баба Зоя, бригадна поварьошка наша, такі обжиралова з нічого та й вчиняти примудряється? Всім же добре відомо, що директор агрофірми Свіжий, пробачте, за копійку в церкві пердне. І факт цей вже аж геть ні для кого не свіжий. Жме головне начальство на всьому, коротше, міцний запор і повальний підрахуй.
А в нас на бригаді - борщ наваристий сьогодні, ще й з пампушками до нього... Й картопелька з бараниною та салат капустяний, й компотець з домашньою вертутою... І все таке смачнюче, що й останній реберкульозний алкан-доходяжка порцію свою зжере й добавочки, хоч би зодва рази, попросить. А які ж вона пироги-тортоги пече...
Воістину, справжня Зося Примудра баба Зоя наша, а Василиска з казок братанів північних їй і в олвейзи не годиться. Бо не знадобиться. Сорок п`ята ягідна весна баби Зосі вже аж геть давно минула. А ще, про нашу поварьошку в селі кажуть, що Зоська й з одним яйцем справжні чудеса творить...
Але, от, я вже начеб-то й готовий, мов піонер лисоголовий. Отакі вони діла, десь хутряність утекла. З-під картуза побіля подекуди. А навколо обіч, ще буяє, аж по вухах лозою стьобає.
То ще з армії я проплішину на дємбєль привіз. Тільки-но в хату заходжу, фуражку не встиг, навіть, де треба пристроїти, а татко одразу й пече:
То, де ж ти там в армії, сину, у якої-такої молодиці, чужі подушки протирав?
Але я не розгубився. Кого-кого, а свого ойця, мов облуплене яйця знаю. Отож, спокійнісінько аж з легкою памороззю й стужу його пек:
У тієї ж самої, що й ти свого часу, татку.
Не раз-бо чував про походження таткової лисини ще в дитинстві. Сімейне по мужиках це в нас. У арміському віці на всіх Триндюків у штанях нападає. Отож, реготнулися ми тоді й обнялися зі старим після розлуки дворічної.
От, і родич мій, дядько тридев`ятиюрідний, навсю військовий. І не простий копач від мене й до обіду, а цілий пенсіонер-полковник. З солідним таким пузендлком, що не менш, як на трьохмостовій тачечці транспортувати саме, й у салозав`язі ще тонше за всіх присутніх тямлячого. Так і він теж, попід фуражкою наш, Триндюк лисуватий, хоч і полковник пенсійний.
Ще й привєт недавно мені переказував. А я, на другий день пішов на пошту й передзвонив дядькові. І взнав, що все добре там у них, у старичків, ведеться. Є й кехвір і зехвір, і теплий сортир. Чого й нам побажав, гуморист сивий, реготом командним через слухавку у вусі мені живу силу нищачі. Ще й історію на закуску розповів. З життя свого, але за гроші мої. Та, хто ж їх для свого рідного рахує? –В того прищ на... носі, від окулярів дужки та касторки кружки.
Отож і слухайте, мужички. Спробую, як по радіо в телевізорі кажуть, відтворити близько до манери автора. Ну, то й починаю... Майже дядько як... Ось тільки пузко ще трохи випну, щоб більш схожим на нього бути...
Та й невдячна ж це справа ледь післяобід зосьчин пузо на цілого полковника надимати, хоч би й пенсійного. Добре, що на повітрі свіжому той надим відбувався. Але, можу й в хаті повторити, як хто дуже охоч... Ну, надіюся, що в іншому результат буде таки кращий. Коротше, спробую.
А, зовсім забув, дядько мій культурна людина навсю, хоч у академіях і не навчався. Коротше, колеги-туареги, всі незнайомі слова записуйте салідолом, але тільки не на лобі товариша. І справа не в тому, щоб лоба не замастити. А в тому, що навіть куценьке слово може туди не влізти. А, от, як скінчу оповідку, то обіцяю, що всі їх поясню. Гуртом, щоб дешевше. Отож, нашорошуйте вуха, цілий полковник злегка говорити буде.
А знаєте, товарищі бійці, що кажуть подекуди подеякі різні там глибокотепличного розливу кадри?
Та мовчать у відповідь хлопці, мов риба морожена, старанно салозав`яз вкохуючи. Ще, видать, не пройняло їх сало крізь, хоч повіки місцями вже драглисто подригують. Ну, а я далі продовжую, на готовність слухачів майже незважаючи:
І кажуть же, деякі вражини, що у військових людей попід каскою чи бескою нічого немає. Один Статут там процвітає та кучно буяє. А, як кудись проміж нього життя закидає, то одразу коса на камінь попадає. І всі шестерні мертво стають. Хоч ти їх верть, хоч круть.
Та не вірте, ви, їм, то брехня. Яка качкою просто воня. Бо вони їх бояться, вояк. Жижом жижками дрижать так, і сяк. А, коли сурйозно загримить, то в бункержерею під броньовану ковдру –шмиг і одразу обратжад прозапас спрагло хлебтати. А, як тільки–но достатньо напилися, то гучно волають:
Захист Батьківщини - священний борг усякої людини!
Й, тут же в зарості якнайдалі поскакали, щоб, недайбо разом з усіма захищати її їх же та й не забрали. А потім, як все пройде, виповзають і свіжу молодь щирому патріотизму навчають. І так добре в них це виходить, що вся молодь аж бігом на патріотів сходить.
А насправді, наші вояки, то сурйозні хлопці ще й герої неабиякі. Бо, мов самураї ті, з ранку до вечора й до ранку завжди готові загинути за степи святі. Також, ліси й полонини, гори і посміх кожної дитини.
Йой, щось мову мені на отаке повело? Тю, й на проводах не пив наче, а мов той кіт на воєнкомовій груші нявче. А, якщо коротше, то люди там, як люди. І, як кажуть, ніщо чуже їм не байдуже. Й добре, й не дуже. Ну, як і скрізь. Не сам придумав, родич повідав, побіля поскрізь...
Ну, це так, злегка підкрутив пускач -приказка, а ось тепер заводиться й мотором казка...
Отож, було собі ще за часів Союзу три товариша. Ну, майже, як три танкісти, але тільки аж геть без танка. Та ще й, мов офіцери всі, як один і браві-бравісінькі. Ну, аж зовсім майже, хоч і прапорщики. Але не прості собі тачкокради звичайні, а найстарші. Тому й витримки підвищеної, аж по три зорі ясні на погонах у кожного прижмаканою бляхою блимкотять. А, от, по власному танку не мали вони, бо то тачка не проста, а тяжкоброньована. Його ж в руках не втримаєш. Й навіть у тих, що по три владних зіроньки мають у місцях звідки виростають.
Службу ж несло наше тріо в глухоманястих краях тайожних. Десь аж відомого озера Байкал побіля. А там же омуль-рибиночка славними кораблями-бочками водиться. А, як хто чимось недочув, то я повторю, що в озері Байкал водиться риба під назвою омуль. А зовсім не шмуль рабинович, як хтось тут бурмоче собі в дулю вдумливо.
Отож, природа дика аж пнеться пика. Тобто, майже як говорять по радіо в телевізорі: чим далі в ліс, тим завше партизан стрункой ялинки товще.
Як звали їх? Хронйогозна, геть не пам`ятаю. Чи, то дядько не сказав, чи, то мо` в мене саме проміж вухами від його на них наступу повна розгерметизація тимчасово сталася? Коротше, хронйогозна. Та, все одно, хлопці добрячі були. Й всі, як салом помастив, з ними дядько зампотил, а не писуар штабний який-небудь за найстаршого найтовщого.
Й неабияким інтелектом ще захисники наші вирізнялися. Тобто, підвищено зверхтямковиті були. А проявлялося це в безмежному прапорячому розширенні рубежів області використання добре й не дуже знайомих засобів, які вдавалося таємно відчужити в Батьківщини Радянської. Майнові інтереси якої серед них представляла рідна частина військова.
Ось, наприклад, приховав дядько зампотил виключно для очікуваних ревізорів з військового округу, щоб було їм, трудяткам, чим помарочки в акті ревізії забілювати, десятилітрову каністроньку фарби кольору білого. Не поскупився для шанованих гостей зампотил сивий, саму якісну й дорогу приготував. Автомобільну, меламіново-алкідну, а не водоемульсію водицею з копитця розбавлену. Й п`ятилітрову каністроньку сольвенту у туди ж заготовив. Ну, це вже щоб всю ревізію пройти аж блискуче.
І що ж наші хлопці? -Звичайно ж відчужили й відчудили. Подарували за гроші селянину із найближчого села для забілювання нею під яйце наружних стін власного флігеля для членів його сім`ї, що виключно на курячих ногах пересуваються. Й не тільки для них, бо добрий господар про всіх же піклуватися повинен.
А дядько зампотил, одразу ж, як тільки виявив пропажу фарби й провів розслідування по виявленню її нового місцезнаходження, стрімким кабанчиком на бобику службовому кинувся до села, але вже було пізно. Ще за деревами на в`їзді стало помітне якесь білосніжне, аж сліпуче сяйво, що розливалося від населеного пункту. А при наближенні, взагалі, по очах тим білим, мов рашпілем, садонуло. Але, досвідчений зампотил, як тільки-но кюветом спинив машину, рвучко захистив власні оченятка зварницьким щитком, що провсяквипадок постійно їздив під водійським сидінням. Ось, тільки тоді й розгледів, що то за таке біле сонце пустелі до тайожного краю перебралося й хитро під сільський курник, хлів та клуню замаскувалося. Отож, ще й сольвент ревізорячий дюбнули для селянина наші хлопці бравячі...
Та життєрадісний, понадпрапор й не тільки, горював недовго. Бо знав надійний й перевірений засіб, що всіх на світі ревізорів укоськує. Тобто, свіжа горілка, натоплена баня й м`якенька бабаня. Таки, аж геть досвідчений фронтовик був отой зампотиловик.
А хлопців-прапорців, задля виховного моменту та, щоб не зцибрили чого прямо на невсипущих очах перевіряючих, на час ревізії відправив на риболовлю в тайгу на озеро віддалене. Й не на Байкал, звичайно. Бо, то такі рибалочки, що геть всього омуля зжеруть, а найчистішою колись на планеті водою просто горілку зап`ють. А, як озерце те зникне з поверхні землі, ну, й мать його за ногу. Воно ж–бо для обороноздатності такої величезної країни не має аж ніякого значення. Таки варив казан у зампотила, хоч ти стопи в ньому тротила.
Ну, що ж? Військовослужбовці є люди підневільні, отож, робити нічого, зібралися й негайно гайнули нескінченними гаями тайожними на тую рибалку. Правда, от вудочок з собою чомусь та й не взяли. А все один із них постарався, вояк з корінням надвіслянським. Й, хоч і сам зампотил йому конкретно наказав, щоб швидко брав вудки на всіх і перся до машини, той, аж геть не вникнув в тонкощі перекладу й взяв... У оболонці скляній... Ящик цілий... У потрійній кількості... Нікого не обділив за наказом.
А чому б ні? Й пишеться, й вимовляється майже однаково, але, оте, друге, для слуху звучить значно приємніше й для грудей тепліше обидвох...
Й гайнув за наказом начальства віз кольору „хакі в добрій болотякі” на тязі механічній вперед та й вперед, корчі та вибої подекуди об`їжджаючи. Дорогою носами в карту вшниплювалися водій з пасажирами аж неодноразово. Особливо ж, як на путівець-манівець з`їхали. Коротше, довго чи ще коротше, а приїхали наші рибалочки озеро те обживати тимчасово аж цілком.
Рибі місцевій просто повезло. Бо ні вудок, ні сіток, ні, хоч би й толу в хлопців не було. Отакі рибалочки. Але, яка проблема? –Ніякої. У наказі ж про те, щоб привезти улов не вказувалося. А з вудкою й зовсім все вийшло непогано та й харчів сухпаєм взяли вдосталь. Отож, з нею родимою та закуссю й почали працювати наші зоряні, в кількості по три в ряд на кожне плече, хлопці. І досить таки плідно.
Окрім намету із трьома розстеленими солдатськими матрасами на долівці та вогнища для розгріву тушонки, -не змивався чомусь холодний жир горілочкою з стінок горлянок прапорських, -більш ніяких благ цивілізації наші вояки-тиловики браві не потребували. Тому й не переймалися і не гаяли дорогоцінного часу на інші її досягнення. У якій ще армії світу є такі загартовані охвіцери..., майже, фронтів тилових? -Отож-бо, певен, що немає. Он, у війну фашистський лісовий спецназ, єгері, без туалетного паперу потрібної м`якості на диверсію виходити відмовлявся повальні затьори в затори переходячі пророкували. Це мені колись старий відставний особіст перед смертю сп`яну розповів.
Коротше, а чи могло в таких вояків щось та якось не так піти? -Звичайно ж, ні. Прохвесіонали ж-бо. Й природи не губителі. Вогнище загасили, випили-закусили й, одразу в дехтовпав здоровий сон. Бойова ж обстановка дозволяла аж цілком. Знали ж-бо ще із строкової, що найкраще служба йде саме, як солдат спить. А чим майжеофіцери гірші? – Отож.
Тільки, от, вже при кінці третього й останнього ящика змінилася трохи обстановка хронтова. Так, нічого особливого, окрім, хіба що поява наглих атак з неба підступних інопланетян з крильцями й у формі волохатій. Самі, такі маленькі, що й з АК не влучиш, брали з собою хлопці й зброю провсяквипадок, тайга ж.
Ото, дочекаються, гади, саме того моменту, коли вже майже повний дехтовпав повально наступить і починають з тарілок, що в заростях сховані, -скільки не шукали, а так і не віднайшли, -ескадрильями своїми ширяти поміж ротом і пляшкою й противно так дзизчати в саме вухо ще й голками малюсінькими й брудними нахабно аж до першої крові штрикатися...
А почалося все із звичайних рудих та пухнастохвостих білочок, що спочатку з найближчих дерев нашим воякам на погони начеб-то зірками помилуватися позісплигували. Тільки-но поприземлювалися й, одразу знову на гілки, ті пухнастії білки. Й так вони літали-скакали, літали-скакали, аж доки під цей відволікаючий маневр, спокійнісінько поглушивши й на ручники поставивши десь у заростях свої тарілки, не вступили в бій ворожі інопланетяни дрібного калібру.
Й, коротше, ніякого спасу від тих проміжпланетних цигелів. Аж допоки по самі шиї в озеро всю тризіркову трійцю не загонять, не вгомонюються кляті. А потім, як приводнять та помаринують трохи у водичці негарячий, аж допоки горілка крізь шкіру до міцноти водиці не розбавиться, і раптом зненацька зникають всією ворожою армадою в невідомому напрямку. Й отака диверсія аж кожного разу розпочиналася.
Невдобно й незручно воювати в штанях мокрих. Інше, ще так-сяк, саме ж надворі весна-красна, а от коли мокрий дует ХБ На Кальсоне по литкам лопоче й натирає пухирі в місцях не дуже від себе віддалених, то боєздатність таки падає й досить значно. А цього наші вояки допустити не могли аж ніяк. Хто ж тоді Радянську Батьківщину захищати буде? Отож, й сушилися на вогнищі в перервах поміж атаками.
Й таки не втратили боєздатності майжеофіцери наші. Чого я, нажаль, не можу сказати про військову пильність. Але в такій обстановці, коли інопланетян з кожною атакою ставало все більше й більше і, коли нерівний бій вівся вже поза межею можливостей людських, чи є для наших хлопців, хоч якесь виправдання?
-Ну, звичайно є. Бо влітку ці вороги навіть броню танка тигр, заводу усурійського, проштрикують легко. Отака аж зовсім нерівна борня виходить...
Коротше, хоч і бділи хлопці наші, й бділи та все ж таки пробділи. Що проявилося в самозайманні під час просушки на вогнищі всіх трьох штанів. Ну, не зовсім, щоб в попіл, але аж до зовсім небоєздатного стану. Щоправда, це не зовсім так, бо гудзики ще можна було б засунути куди-небудь до таємної резервної гармати й стрельнуть.
Але ж, що ж робити на рибалці в самих кальсонах і геть без ніякої вудки? Вже не кажучи про нерівний бій з ворогами, кількість яких з наближенням до літа постійно збільшується. Потрібна ж для цього, хоч якась підмога своїх та й участь інших родів військ не завадить. Це ж сучасна війна, а не який-небудь дебош п`яний над озером? Отож, і почалися збори назад, так би мовити, відступ перед світлі очі начальства, але з докладним рапортом.
Й, що ж, ви, думаєте, так і поперлися наші вояки, майжеофіцери браві, до рідної частини в кальсонах ніжно-блакитних? Погано ж ви знаєте військових... Голови варять там аж куди там... Таке наші хлопці придумали, що ворогам нашим і тут, і там, тобто в межах і поза планетою й не снилося...
Коротше, не буду тягнути вола за адміністравтивно-господарську частину, а вам таки скажу. Хоч це й важлива військова таємниця. Якби вже не минув строк давності по підписці про нерозголошення, то нізащо б ви у мене цього не випитали, а так слухайте. Але, ворогам всеодно не кажіть. Найкраще, у таких речах серйозних, як кажуть, перебдіть ніж недобдіть.
Отож, перед від`їздом запарили світлі голови наші з цілої пачки чайку повен казан й, -нізащо не здогадаєтеся, - скупали й добряче побовтали в ньому вцілілі кальсони. Й така вчепилася фарба, що в рідній військовій частині ніхто, а собливо ж солдати, -це ж неабиякий виховний момент і субординація, - нічого не помітив.
Я не відаю, як далі склася доля цих бравих хлопців, дядько не розповідав. Але допоки такі вояки боронять наш мирний сон, я можу подушку давити зовсім спокійно.
Ось тільки хроплю я, за словами благовірної моєї, мов танкова колона на марші, отож, можу зпросоння й мир з війною іноді переплутати.
Ну, що? -По машинах, хлоп`ята, щоб сало й до сала нас не обминало.
Сказав я оте й пішов проз них до свого ЮмаЗа, а вони, хай як самі собі хочуть. Робота ж не вовк, до лісу не втече, а от здалеку об`їхати запросто може.
(Історії Малої Історії, 2007)
