Перше що треба зробити – викинуту свою першу в житті краватку дорогою в школу,
У перший клас. В першому класі можна обійтися без наркотиків, але ніяк не можна
Обійтися без кедів і порваних джинсів.
Мама обов’язково вдягне першокласника у сорочку. Сорочка має стирчати. По-любому.
У вухах має бути сережка і Нірвана з плеєрі, у рюкзаку має лежати улюблена книжка.
Першою книжкою в школі був буквар, але ти його виміняв в сусіда на перше видання
Щоденника Курта Кобейна і розкладний ножик.
В першому класі це дуже треба.
Тоді ти ростеш. Росте світ. Ростуть проблеми, друзі, потреби, ціни на сало цукор і гречку,
Послуги нелегальних аптекарів, кількість амброзії на подвір’ї, росте доза музики у вухах.
З часом ти розумієш, що тобі не обійтися без сонцезахисних окулярів і кастета.
Окуляри – щоб не бачити, що нігті стали брудними, кастета – щоб почуватися впевненіше
У черзі біля кіоску першого хлібозаводу.
Тоді на тебе починають вішати ярлики. На роботі кажуть, що ти схожий на наріка,
Тому тобі треба постригтися, твої кєди не подобаються керівництву, як і воєнкому.
Першому вони не подобаються, бо його соціальний статус надто високий,
Щоб дозволити собі в таких ходити, хоча й кортить,
Другому – бо він відчуває, що в тебе може розвинутися плоскостопість і він буде змушений
Не взяти тебе до армії.
Він не знає, що до армії ти не збираєшся, бо там не можна носити ці кеди, ці джинси,
Та і з легкими наркотиками там важче. В школі було просто.
Принаймні з цим. Завуч продавав.
Тоді сусідка що живе поверхом нижче, каже, що тобі пора купити нові штани, бо ці вже
Навіть залатати не вийде, - що ти схожий на біча.
І ти з усіма погоджуєшся, як миша погоджується з механізмом мишоловки,
Але вона, як і ти, знайде спосіб як поцупити шмат сиру і залишитися живим.
І от, ти все робиш по-своєму, посилаючи правила в пекло, і ти знаєш точно,
Що секенд – краще будь-якого бутіка, що гострі погляди людей – м’якші за цукрову вату.
І тобі стає їх жаль, як жаль курити останню папіросу з пачки. Але ти її таки скуриш,
Так само, як і закинешся поглядами людей. Їх жаль, вони жалюгідні –
В них нема свободи.
І твій зовнішній вигляд, по якому досі дехто зустрічає, дає зрозуміти людям,
Що ти обдовбаний фартом любимчик своєї долі, що ти не йдеш чорно-білими смугами,
Ти обрав зелену
І йдеш вздовж неї.
А вони так не можуть. Ти думаєш вільно. В вухах 20 років потому грає та ж Нірвана,
У рюкзаку та ж книга, а одягнені ті ж кєди і джинси.
Щоправда, на 15 розмірів більше. І цей гранж – твій апарат штучного дихання
У легенях системи, в організмові всесвіту. І тобі просто. Бо ти звик жити вільним.
