-А кросворди хто, ото, приніс?
-Та, то Кирилович, вчора як Саньку Індокачура з причепом по акаційове їхати чекав, так щось там на підвіконні розшурупував. І, мать, таки дошурупався аж до забуття тієї шурупі.
-Ну, що ж, як з воза впало, то пропало. Самі будемо ломити.
-Мені не почулося, кому тут вломити, а Терентійович?
-Кому що, а півню – та, ти, що? Нікому тут вломлювати, Гриню. Хоч трактористів начебто у колгоспі й не один єдиний, але кожен сам по собі винятково цінна кадра. Їжджай ти, ото, краще на ферму. Там кізякогрьобів широкого профілю аж четверо з одиноко тверезим трактором на чолі. Всі, окрім ЮМаЗа , геть однакові. Годяться тільки аброкотін та маляс відрами хлебтати і корів випробовувати на вихованість. А, що їм управляючий одного разу сказав?
-Що добре тут вам? Та не дуже розслабляйтеся, бо на ваші місця у нашому селі мільйони охочих хочуть.
Ото такий, як сказав наш ветеринар Троакарович, виходить епікриз на негайний кесарів доріз. Коротше, дуй туди, Гриню, і не лякай тут їжака голим сідалом.
-Можеш ти сказати Терентійович... Да, загрузив вумними словами аж по самі явибачаюсь.
-А, хто тобі так не дає? Позич вума у вутки й читай книжок та преси побільше. І набіжать з них на тебе ці слова, мов курячі воші у курнику взимку.
-Не можу я читати. Одразу після служби на флоті це почалося. В акурат саме на дємбєль їхав. Отож, як з поїзда на поїзд пересідав, то на вокзалі взяв гайзетку почитати. А воно, як ухопить...
Очі у мене в цей час якось заволокує, голова паморочиться й у самій середині корми могутнє урюрю прокидається. А, порятунок всього один. І зовсім це не тільки перестати читати. А ще й гальюн і ще раз гальюн. Ото, тільки й допомагає. А він там, вокзальний, якраз саме на ремонті був. І цивільні, цивільні ж кругом і пачками, пачками туди-сюди тиняються. Прийшлося у лінійний відділ забігти й торсанути щосили наваксованим черевиком в сідало замначвідділу. А, він у відповідь мені краба в румпель й зходу в камеру закрив. Я ж по-флотському одразу швидко змикитив, що, де вже ж, як не там удобства точно повинні бути. Й не помилився. А увечері, сам замначвідділу й чергував, отож і позвав мене до себе. Ну, я йому все й розповів: так, ото, й так... Він довго реготав, а потім не тільки відпустив мене, а ще й посадив на поїзд. Навіть на прощання добре слово сказав: бережи себе, старший матрос, не читай більше.
Я, ото, з тих самих пір його як старшого за званням слухаюсь. А, коли таки треба, щось прочитати, то моя Лілька не гірше прочитає.
-То правда, вона ж в тебе у нашій школі українську мову дитятам накладає.
-От іменно, мов телятам у ясла.
-О, бачу, зрозумів ти мене, Гриню.
-Та не маленький вже...
-Коротше, ну вас у баню. Не заважайте, хлопці, мені кроса ломити. Відпочивати розумово буду. На протязі обіду звичайно. Доки жарюка трохи не спаде. Щоб бульбація у радіаторі розімліла. Люблю я цю справу.
-Ти, Терентійович, серед нас, як той фінікум.
-Тобто, мабуть, унікум?
-А, хрен його знає, щось таке на мішку з суперфосфатом написане було. Як отой самородок чи ще яка зараза.
-То ти Кум-кум не рахат лукум.
-Я мо` й не читаю багато, як ти, але руський язик трошки шурупаю. У мене, ще як пацаном бігав, кацапи сусідами довго були. Ото, як понесеш бувало малесенького вітерця руцями та у бур`яни, що на межі, а з-за них, з кацапячого подвір`я по-їхньому лунає:
Тять, а тять... Тять, а тять...
-Ну, чаво тибє, випєрдиш?
-А Вітька в кампот насцал, - скиглить їх меншенький.
-А, ти, возьмі да процеді. Страх нє тєрплю нєчістоти, - татко вправляє роги йому на те.
Так що, руський язик я добре знаю. Отож одразу все й зрозумів: від цибулі не ригають. І правда, як цибулею заїв, мов цибуля засмердів. І аромат цей у роті ригати не переригати. Желєзно тримається і стійкий аж неповторно.
-А я, от, тобі Кум-кум, видатний фініколох ти наш, і вам теж, хлопці, хочу про товариша свого розповісти. Вчилися разом. От той кросворди таки любить. Куди вже мені...
-Ну, давай Терентійович, мнемо морди до реготу готуємо.
-Готуйте-готуйте... Тільки не перемніть часом місцями очі з крашанками.
-Не сцо, таке не переминається.
Отож, ми із ним вчилися разом в інституті. Навіть у общазі в одній кімнаті рік прожили. Хороший хлопець. Компанійський. Нежадний. Не жер сам під ковдрою домашні пиріжки. А звали його Серьонька. Серьонька Буруб`ях. Родом був з Лисої Кундубасівки, отієї, що у нас в районі. Вчився непогано. Навіть отримував підвищену стипендію.
Дуже полюбляв Серьонька дві речі: читати та розгадувати кросворди. Але чомусь боявся бабів. Мабуть відчував їхню підступність ще замолоду.
По кросвордах й начитаності у інституті таких, як він було двоє. Серьонька та єдиний на весь ВУЗ професор Календула. Ото, як зійдуться вони десь в коридорі на диспут, то й не відірвеш одне від одного. Навіть ректор не зміг. Так потім й сказав спересердя:
Не все золото, що не рветься.
Ото такі були наукові суперечки між вченими мужами.
Так би усе воно й продовжувалося, але на третьому курсі ускочив Буруб`ях в нехорошу історію. Я тоді саме був на практиці. А у цей час ВУЗа віддвідав замміністра освіти зі свитою. Ну й позвали на якесь їхнє збіговисько в якості молодого обдарування Буруб`яха. І Серьонька його там та при всій свиті та, головне, місцевій освіті віддиспутив в усе, що шевелиться. І всьо, відрахували Серьоньку. Начебто за хуліганство у громадському місці в нетверезому стані. Навіть Календула нічого не зміг зробити. Часи були такі. Боролися за тверезість та лояльність. А тут майбутній педагог, п`яниця - шибодер.
Коротше, загув Серьонька в армію десь аж за Полярне коло, а потім повернувся у село до матері і влаштувався на роботу в колгосп. Працював різноробочим у саду. Кросворди не кинув. Спочатку виписував журнали із ними, потім почав купувати різні видання. Сім`ї так і не завів. Чи бабів досі боявся чи може коло виявилося аж дуже полярне, хтозна?
Бачилися ми з ним рідко. Тільки, як бували, чи я в Лисій Кундубасівці, чи він у нас в селі. Ото тоді й зустрічалися під спогади хильнути чарку другу.
Останній раз здибався я з Серьонькою у райцентрі. Дивлюсь, чеше по вулиці у хутряному картузі навипуск. Кажу:
Здорово, картуз. То ти з буруб`яхами під відворотами чи ні?
-Та, я то попід ними, я. Здорово, Ваську, - відповідає Серьонька.
-І чого, ото, тебе викундубасило із квітучих садів аж у район запилений?
-Живу я тут.
-Та ну?
-Серйозно. Женився я сюди.
-Та невже? Страхи минулися чи що?
-Не знаю. Коротше хороша вона людина. Я й не встояв.
-Так-так-так. Знаєш що?
-Що?
-Я оце ще не обідав, то поїхали до тебе, заодно й познайомиш.
-Поїхали. Тільки не познайомлю. У лікарні вона. Вагітна. Поклали, бо важко носить, а ще два тижня до семи місяців. Я оце від неї йду. Провідав. Відніс харчів та чистих тряпок.
-Розумію. Да, береженого Бог береже. Краще, як кажуть, перебдіти чим недобдіти. Ну, як не познайомиш, то хоч стіл у тебе там є? Бо в мене є „Москвич”, а у ньому гніздиться добрячий сидір, що моя Марина напакувала. Тільки випити мені не наливай, бо не дрємлют ні ДАІ, ні лікарі, ні трупарі. А за обідом ти мені все й розповіси.
-Ну, тоді поїхали.
Коротше приїхали ми до нього. Зайшли до хати. Розпакував я сидір й розгорнув його по столу. Одразу достатком запахтіло. Додав і він якісь городські пундики. Отож, почали ми старанно працювати щелепами.
А вже, як захиталися від першого удару наші солітьори, я й питаю:
А що живете лише удвох?
-Ні, моя має сина від першого шлюбу. Хлопець одинадцяти років.
-А де він?
-У школі вчиться в другу зміну. Прийде увечері.
-Ну, тоді розповідай, як ти докотився до райцентрових?
-Та все дуже просто. Мабуть Доля.
-Ну, ти, на Долю не вали. Деталі надавай повністю із буруб`яхами.
-Коротше, загризся я у своїй садовій бригаді із Минькою Канюком. Таке, вибач, гімно гігемонське, що пошукати. Молоде, мов сира булька з носу, а нахабне, як чужа коза, що пхнеться у твою ніздрю. З армії тільки-но прийшло, здоров`я, мов у того мамонта притаймиреного . Сільгосптехнікум дозакінчило - і у село. Тут його й бригадиром до нас замість колишнього. Той по п`яному ділу на пенсію допивати пішов. І почалося. Коротше незлюбив він чогось мене. І я його теж. Ну, буває таке.
-Психологічна несумісність?
-Мабуть. Отож, прийшлося перейти у виноградну бригаду. Коротше, виходжу я від своїх садових до виноградних йти, а Дуська Шишиха мені навздогін:
Хитрий Буруб`ях женитися від нас пішов.
Так воно й вийшло. Зустрів я там свою долю. Хоч спочатку за звичкою й тримався від тамтешніх молодиць на відстані.
-Дівочої пліви?
-Та ладно вже тобі пащекувати. А моя мені все посміхалася та посміхалася, а потім якось відра з виноградом допоміг їй до квартири донести. Знімала вона тоді житло у людей. Сама ж не місцева. На заробітки з району приїхала. Роботи ж тут немає. Все стоїть. Я про фабрики-заводи, дома та теплоходи.
-Овва, а якже це ти тоді довів бідну жінку до проковтнення глобусу? Чи мо` то не ти, а співчутливий сусід дрючливий?
-Та я це, я. Можеш не сумніватися. Знаєш, якось вона на мене так впливає, що як бачу її то одразу наче вітер в штанях здимається.
-Із-заду?
-Та тю на уяву тю. Звичайно ж спереду. Та ще й так, що навіть кросворди не допомагають.
-Як це не допомагають, повинні ж. Он скільки років ти з ними від бабів прикривався.
-Да, розкрив ти мою сублімацію. А, як без моєї, то все діє по-старому. Отож, урвалася латка. В акурат, як перший раз в неї залишився.
-А отут, давай з усіма деталями, товаришу Великий Субліматор.
-А що тут від тебе утаювати? Коротше слухай.
Доступ до її тіла отримав я не одразу. Мабуть із місяць до цього зустрічалися. Вже й на квартирі в неї бував неодноразово, і з сином її на той час роззнайомилися. Навіть дитячі кросворди разом розв`язували. Здібний хлопчик. Треба до ВУЗу віддавати після школи.
Отож, а моя все ні та ні. Мабуть, випробувала мене. І, ось, нарешті, малий на вихідні послався до бабці по батькові. Коротше, лишилися ми самі, тобто на медові вихідні. Віриш, із койки майже не вилізали. Майже нічого не їли, коротше, то ми Одарочку робили... Сказали вже лікарі, що дівчинка в нас буде. І по датах підходить.
Отож, вже післяобід неділі, а у нас ще процес у самому розпалі. Аж тут повертається малий. Ми, звичайно, одразу стрімко повідкочувалися на протилежні сторони дивану, наче просто трошки спочити прилягли. Зайшов він до нас у кімнату.
-Здрастє! – каже.
-Здоров, синку, - ми йому на те.
-Ти не голодний, - моя питає.
-Ні, бабця так кендюха набила, що ледь у автобус вліз, - відповів малий.
Ми лежимо далі. Тут пацан і говорить:
Дядя Серьож, а я нову книжечку „Кросворди для всієї родини” привіз. Давайте ломанемо.
-Та заморилися ми з мамою чогось, то ще полежимо.
-Та, давайте розгадувати, ну, не лінуйтеся, ну, будь ласка, - не відстає й канючить далі малий.
-Ну, добре, дитиняро. Йди до сусідньої кімнати, тут столу всеодно немає. Застругай олівця та сідай на стільця і читай питання на розгадання. Це маю приказку таку перед кожним кросвордом.
І тут у мене почалося. Такий напір напав, що аж страх. Я до моєї, дивлюсь, а вона теж вже тим самим охоплена. Ну, ми переглянулися, прикрилися старанно ковдрою і потихеньку почали... Диван, нащастя, попався геть мовчазний, не видав старий партизан. Отож, і думаю, що якнайшвидше треба справу провернути, доки малий олівцем зайнятий. Придивляюся, а моя вже губи кусає, щоб тишу зберегти. О, мабуть і мені вже недовго.
-Дядь Серьож, Ви слухаєте? – тут пацан озвався.
-Т-та слухаю.
-Отож ловіть перше слово:
Технічний прилад для статєвого задоволення у жінок. Вісім літер .
-Що-ш-ч-хо?! – прохрипів я.
А моя, взагалі, застигла скрізь, мов наварка на скатах...
-Технічний...
-Що це у тебе там, Ванюшка, за кросворд такий?
-Називається „Вмілі ручки”.
-Знаєш що, давай-но пошукай нам іншого.
-Чому, дядь Серьож?
-Чомусь він мені якийсь нецікавий.
-Ага.
І зашелестів малий сторінками. Ну, а ми тихенько продовжили закляклий процес. О, о... Наварка скрізь стала значно м`якіше..., тепліше..., приємніше... О, вже знову розбризка ось - ось наближається...
-Дядь Серьож! – знову встряє малий.
-Чч-ого т-оббі?
-Здається відшукав щось. Мабуть зацікавить і Вас.
-Ау-м-гга.
-Що, дядь Серьож?
-Т-та, то ага, ага-га.
-А... Ну, тоді слухайте:
Молода самка свійської тварини, що у деяких країнах Сходу служить для контрольованого з боку батьків статєвого задоволення незайманих юнаків. Шість літер .
-Яка т-ака самка? Тю, хух, растуди ж його мать, що це ти знову за кросворда такого віднайшов?
-Та я ж нічого, книжечка та сама, а зветься він „Брати наші менші”.
-А, то ти...
-Що цей теж не будемо, дядь Серьож?
-Да, Ванюшка. Хух, з овода кожух! Пошукай якийсь інший.
І знову затихло пацаня, шукає. Ну, хай собі шукає, а я з моєю тим часом зовсім не збираємося здаватися і наполегливо намагаємося досягти поставленої мети. От вже й близька близька мить звитяги... Ну, ще трохи хай пошукає... Ой, ще трішечки, не підведіть мої горішечки...
-Знайшов, дядь Серьож. Слухайте.
Найвищий ступінь приємних відчуттів у чоловіка в момент завершення статтєвого акту. Шість літер.
-Оррргазмммм... Хххр.
-Точно, підійшло! Молодець, Ви дядь Серьож. Спеціаліст. Зходу в яблучко вліпили.
-І я теж скажу, що ще й який молодець, - моя на те пошепки додає, щоб Ванько не вчув.
Ото такий у нас вийшов сімейний кросворд. Як кажуть: двома головами одночасно спрацював. Віддуплетив, так би мовити.
А кросворди ті, я в малого забрав. Рано йому ще оцим голову забивати. І продала ж йому цю книжку якась жадібна до грошей потвора. Мабуть своїх дітей ніколи не мала.
-Да, Серьонько... Гігант ти, двоголовий, як я подивлюся.
-Да, трохи могьом.
Коротше, попрощалися ми з ним та й поїхав я на село...
-Ото, бачте яка буває у людей любов до розумових розваг.
-Та, інтеліхент суцільно сопливий твій Буруб`ях. Я б малого за шкірку та з хати, а сам назад і вже спокійно далі за холку тягати.
-Та, ти можеш, Гриню. Головне, як малого на двір викинеш на газетку почитати не нарвись.
(Історії Малої Історії, 2007)
