Здрастуй, моя любов!
По різні лінії фронту, на зламі епох, під найжорстокішим бомбардуванням татаро-кацапської федерації, в яскраво-червоних відблисках залпів ракет, самовіддано виношуємо наші почуття в почорнілих від болю серцях, злитих воєдино. Любов, благою звісткою, що пробиває інфернальний хаос зіткнення цивілізацій, вмонтовується в нашу свідомість, рятує і оберігає.
Веде та супроводжує.
Підносить снаряди.
Залишає покурити.
Щогодини ми виховуємо в собі мужність творіння, безмежну любов до Батьківщини та непогасну ненависть до ворога.
- Die Liebe! – могутньо, потужно, по-вагнерівськи, знайомиться із землею черговий фугас, колупаючи її сепсисне м’ясо, ретельно вирівнюючи околиці від виразок сучасної архітектури. Вітер війни роздуває полум’я: розум – згарище, душа – попелище.
- Die Liebe! – гучним валом прокотилося над окопами, зависло над мінним полем, потривоживши перші несміливі квіти; наш батальйон смерті підіймається у останній рукопашний бій.
- Die Liebe! – розкинув, широко та владно, зелені крила хвойний ліс, хапаючись молодим корінням за могутні надра, рясно просочені кров’ю ворогів, перетворених на живильні огарки. Хвилина затишшя – пружні рослини, метушливо змагаючись за місце під чорним сонцем, тчуть живий килим, який послужить саваном для спалених живцем. На повні груди дихає весна, звільнена від гніту...
Ти знаєш, я чомусь упевнений, що мені судилося повернутися. Я хочу повернутися, проте я не буду себе берегти. І я хочу, щоб було куди повернутися. Але хто переможе? Хто успадкує землю? Режим олігархічної кримінальної світобудови або толерантна диктатура соціял-гуманізму? Війна дасть відповідь на всі питання.
Давай любити сьогодні, адже завтрашній день може ніколи не наступити.
Reinhard
5/03/1939
Einmeiskstadt
Здрастуй, моя любов!
Ненавиджу руки, які намагаються це писати. Я розірваний на частини, ти складаєшся з інших частин. Лабіринт, з якого навряд чи є вихід – моя зневіра, моя апатія, моя ізоляція.
Нам твердили про нові горизонти самовизначення, а ми не бачимо нічого у себе під носом, виїдає очі їдкий запах незламної людської вульгарності і низькості. Нас вчили гордитися расою та кров’ю, а ми пускаємося у всі тяжкі з першою-ліпшою гарненькою „етнічною”. Наше майбутнє обмежено приймальною здатністю шлунка. Не знайомий нам ані духовний голод, ані елементарне співчуття. Хочеться сказати щось тепле і лагідне, але весь мій вміст вивертається назовні – оголюється порожній каркас, шістдесят кілограмів роздратування, ненависті, злості, огиди, заперечення. Кому ж це все потрібно? Тобі не треба. Мені не треба. Застрелюся!
Всього лише черговий клінічний випадок, не цікавий для фахівців, - тимчасовий параліч волі. Зухвале дезертирство, втеча від життя, від боротьби. Ес-ка-піст! Відчуваю себе „слоном у посудній лавці” (не смійся!), що генерує колючу байдужість до всього на світі, і який сам же натикається на її шпильки.
Дві обойми. Навіщо мені дві обойми? Навіщо переплачувати? Достатньо одного патрону.
Невже це я і мій усвідомлений вибір?! Я запрограмований природою на відтворення собі подібних всупереч всьому, незалежно від морально-етичних критеріїв, якими мене можна охарактеризувати, або повного викорінювання подібних критеріїв при формуванні моєї особистості. Лише те, що зветься богом, втручається і прагне, щоб я власноручно перерізав собі горлянку. Бажання патологічне і неприродне. Рівно як і все інше в бозі. Я боюся своїх рук, вони загрожують мені перспективою дострокової евакуації в гниття.
А в тім, не велика втрата. В моїх масштабах такий вихід представляється жахливою катастрофою, але всім іншим одушевленим та не одушевленим суб’єктам байдуже, чи буду я продовжувати коптити небо, або здохну у цю ж хвилину. Екзистенціоналізм, хай йому грець. Тому не будемо впадати у відчай – живим я не здамся. Щодня божеволіти, вгризатися у новий день, не віддавати без бою. Вбиватися усмак наркотиками, трахатися до блювоти, поетизувати обжерливість і здоровий-нездоровий сон. Плювати під ноги всім, хто мене не розуміє і намагається засуджувати. Волати дикі пісні про традиційні цінності – бешкет, грабіж, розбій, непокору. Ніколи не працювати і не платити податків. Зробити татуювання на голові. Застрелюся.
Reinhard
20/07/1939
Kiev
Здрастуй, Meine Liebe!
Якого кольору наша любов? Скільки в ній різних напівтонів і відтінків? Взяти за мету описати самих себе, з’ясувати, хто ми є насправді. Не інакше як в’юнкі рослини, які шукають опору і знаходять її одні в одному. Тонкі стебла переплелися і утворили хитромудре мереживо взаємопроникнення та подальшої чарівної залежності. Проростає крізь нас, рветься назовні квінтесенція ніжності назустріч концентрованому розчину сонця. У минулому колишня одновимірність, нас тепер багато. Наш пароль: шкіра. Наш знак: запах. Наш прапор: зім’яте нами простирадло. Ми той випадок, коли немає чіткого розподілу на мисливця і жертву, ми різні, ми граємо. Разом – ми звучимо. Немов струни, натягнуті над іскристими ладами, звучимо в унісон, вступаємо в жахливий резонанс, дихання переривчасте, а навіщо нам взагалі дихати? Ми бачимо один одного в інфрачервоному світлі, модифіковані джерела тепла, згустки енергії, живі та жваві, здорові тварини, машини, обмінюємося рідинами, ми, як це по татаро-кацапські, „сообщающиеся сосуды”. Біохімія любові, фізика пристрасті. Вічно перебуваємо у пошуку і благотворно знаходимо самі себе, один одного, себе в іншому. Нам знайомі тисячі шляхів насолоди, але знання про тисячу інших шляхів кличе нас в дорогу. Зіпсовані, егоїстичні, злі. Це про нас, про херувимів пекла. М’які, ласкаві, трепетні. Це ми, грішні янголи земної присутності. Не сумнівайся, ми – найкращі.
Reinhard
31/07/1939
Einmeiskstadt
Здрастуй, моя любов!
Щодня вимовляємо тисячі слів і необхідна певна інтуїція щоб виділити найправильніші, найважливіші слова, здатні розшифрувати значення того, що відбувається зі мною: я голодний. Не дивлячись на відстань, гостро і виразно, відчуваю твій голод. Я оточений десятками об'єктів-недоїдків, прісними і вкрай примітивними, які не мають ніякої харчової цінності. Адепти божевільної кулінарії і вередливі гурмани в одній особі, ми сервіруємо свої життя під головне блюдо – нашу любов, втілену в гарячу плоть.
М'ясо – це моя релігія. Подовжні волокна складають загальний контур м'ясоїдної прихильності, що пересікається з одержимістю. Розсудливість розчиняється в релігійній екзальтації. Економія почуттів забута, відкинута, як щось неживе, як те, що заважає повноцінно жити і… харчуватися. Тихо пастися на „злачных пажитях” або рвати іклами апетитну плоть, зціплюючи елементи нової харчової ланки, швидко накопичуючи і нещадно тринькаючи цінні калорії нашої любові? Завмирати, остерігаючись злякати вбоге вегетаріанське щастя, або висаджувати у повітря м'ясну тишу, перекидаючи навзнак здоровий глузд, солодко екстраполюючись навколо соковитої м'якоті?
М'ясо – це мій наркотик. Натуральна сировина, генетичний матеріял, збагачена душею людська руда з галюціногенними властивостями. Насичений розчин, що обпалює засліплюючого радістю судини і мозок, надовго занурює в ендорфіни, у високочастотний екстаз. Безперервний екстаз, чарівний екстаз. Так очевидно те, що нам ніколи нудьгувати.
Надихає не Еклезіаст, а судова медицина. Не слова, а дії, тому я пишу ці листи виключно кров'ю. Тільки таким словам можна вірити, ревно вірити підсихаючому на папері гемоглобіну. Дай мені від щедрот твоїх, Meine Liebe!
М'ясо – це наша Батьківщина.
Reinhard
14/08/1939
Zmііvka
Здрастуй, моя любов!
Безупинно думаючи про тебе, воскрешаючи все найзворушливіше, майже неземне, а саме, створений нашими зусиллями прекрасний фантом, от в такому споглядальному і трохи сентиментальному стані я входжу в чергову зиму. Чи піддасть нас провидіння суворим випробуванням або приголубить теплом і спокоєм, не важливо, для мене цілком очевидно, що я не буду байдужим, навмисно сліпим, з короткою пам'яттю. Не можна забути, недозволена розкіш не пам'ятати…
В цьому житті нам не на що спертися, залишається розділити навпіл наше вуглеводневе минуле, теперішність, що окислюється та іржавіє, ефемерне майбутнє. Все наше добре і людяне натикається на рівновелике тваринне, різке, безапеляційне, що злобно виблискуює жовчними фарбами мізантропії. Не цілком рядова криза, і як спроба позбутися неї, намацуємо твердий грунт існування між самопіднесенням і самознищенням, серед зламаних, як весняна крига, тектонічних плит, що йдуть з-під ніг материків. Але протистояти собі таким це не сміливість, сміливість прийняти Катастрофу, Безодню, себе.
Зламані, але не зламні.
Зламані, але не зламні.
Зламані, але не зламні.
Що говорити, рай сентиментальних циніків та інтелектуальних канібалів заснований, випито варварський коктейль молодості, замішаний на тестостероні та естрогені. Залишився біль, тупий нестерпний біль від усвідомлення - ми ніколи не зможемо бути разом, я і моя любов в твоєму крихкому втіленні.
Reinhard
17/12/1939
Einmeiskstadt
