... Підзамче жило своїм маргінальним життям, а ми вривалися в нього, розсікали його трамваєм, заглядали прямісінько в душу його будинків і двориків. От в тих охололих вечірніх під’їздах і були наші найпалкіші поцілунки, ще й зараз хочу, щоб хтось так ніжно торкався моїх сідниць....
Банально писати про своє пусте ліжко і його холод в ці ночі, коли газу й далі нема. Нас чекає ще одна, десята, чи яка там по рахунку, інстанція і тоді врешті цей будинок вперше спізнає радість тепла від батарей, його труби-артерії наповняться газом і може тоді я таки спечу торт «Захер» і шматок подарую В. Отак-от прийду чергово в «Масони», посміюся в ресторанній прихожій, де дядько, заради конспірації і розваги, ходить в кальсонах і смажить собі картоплю, тоді ввійду до залу сяюча і гарна, привітаюсь з білявим симпатичним офіціантом Митусиком, зачеплю оком якогось респектабельного пана і осідлаю стільчик в компанії решти таких же осяйних панянок. Тоді побачу незмінного, погордливого, хоч насправді вразливого і може з трохи зраненою душею (коли чоловік ховає свої маленькі слабкості, хіба це не варте захоплення?), В. Він віддаватиме розпорядження, а потім сяде біля нашого столика, трохи змучений від недоспаних ночей, але, як завжди, чарівливий поміж жінок. І тоді подарую йому шматок Sachertorte, на спомин про свої солодкі дні з ним колись (хтозна, якими вони були для нього?).
В пломені свічки, в півтемряві залу, на дерев’яних балках, що тримають стелю, затріпочуть голограмою мої Підзамче, Знесіння і Кайзервальд. І буде весна, замість цієї осені в антигрипозних масках, а потім спотворений університетською сесією червень. Часто Муха-собака ставатиме нашим якорем і проводирем водночас, протягну її на шкірянім повідку через всі можливі клумби, вона з усіх сил намагатиметься помітити ці нові території, а ми, тим часом, вестимемо незрозумілу гру напівсимпатій.
***
Ця пандемія ввірвалася абсолютно негуманним чином в наші життя. Знищила всі плани, загнала нас в домівки, почепила на лиця пов’язки і постійно, ніби кровожерний казковий дракон, вимагала безневинних жертв. Чи тільки з’явиться чарівний лицар і вирятує нас – прекрасних принцес із лап злого каліфорнійського монстра?
Істерія затягувала, мама постійно розмовляла по телефону, телебачення безперестанку тараторило одне й теж… Я ж почала шукати будь-які ознаки в собі, помічати те, на що б колись і не звернула уваги. З самого ранку ще й несподівано зашкреблося в горлі. Ввечері ж вже пошила дві марлеві пов’язки. Одну забрав тато, а інша висіла погрозливо в коридорі. Тоді два пропущених дзвінки на екрані телефону. І моя дезорієнтація, бо чомусь зранку почала писати саме про нього, а тепер от – хворий…
***
Два дні в ізоляції. Вчорашній вечір минув з приступом паніки. Чомусь ця розмова з В. вибила мене з колії. Чого ж дзвонив? Питався, чи здорова. Думав, що це я джерело його хвороби? Чи може дійсно дбав за моє здоров’я? Не знаю, не знаю… Навіть після чотирирічного знайомства майже ніколи не здогадуюся, що ж він думає насправді.
Тоді, на початку цих дивних відносин, мені іноді ж навіть здавалося, що почуває щось до мене. Хоча не могла з певністю сказати, чи щось теж почуваю до нього. В цьому були однаковими. Колись цілував мене і було більш ніж приємно, а оцей недавній цілунок, такий випадковий і недоречний… Чи так же ж боїться бути щирим перед мною, як і я перед ним? Не можемо бути ані добрими друзями, ані пристрасними коханцями. Та чомусь і розлучитись безповоротно не можемо. Схоже на прокляття. Смішно, еге ж. Прокляття за мою зраду, таку давню і вже неактуальну зараз. Не чекала сумирно свого моряка тоді. Пив з товариством десь на чорноморських узбережжях, а я зараджувала собі як могла.
Моя зрада розтягувалася в довжелезні тижні. Зрада, яка так і не відбулася. Ми тільки гуляли вечорами по Знесінні і Підзамчі. Перебувала в якомусь екзальтованому зачудуванні, може поганський дух Знесіння напучував мене до того. Язичництво було в моїй крові, відчувала непереборне бажання в жертвоприношеннях, нехай доводилося платити дань своїм тілом. І наш перший поцілунок був там, між старезних дерев. Зляканий цілунок, бо перед тим бавилася жахалками про місцевих привидів так, що вже й дійсно налякалася і цього вечора, і цієї темряви, і цих капищ, і цієї нашої близькості.
І навіть тепер, коли наші стосунки обмежуються статусом добрих знайомих, а він розповідає мені про своїх дівчат, хочу заткнути вуха і нічого не чути, хвиля ревнощів піднімається в мені, розносячи все інше на шляху. Але ж мовчу на те, посміхаюся, розказую про своїх хлопців у відповідь. Хоча, чи терплю любов будь-якого іншого чоловіка до когось, окрім мене?
Підзамче жило своїм маргінальним життям, а ми вривалися в нього, розсікали його трамваєм, заглядали прямісінько в душу його будинків і двориків. От в тих охололих вечірніх під’їздах і були наші найпалкіші поцілунки, ще й зараз хочу, щоб хтось так ніжно торкався моїх сідниць, стегон, живота, грудей, проникав пальцями в найпотаємніші місця, лоскотав і м’яв, розгортав і прикривав. Щоб знову було це так гостро і сполохано, в страхові перед випадковими мешканцями, які по праву могли пройти повз нашу непевну схованку для непристойних забав. Наша боязнь була скоріше зухвалістю, викликом порядним панам і паням, які зобачивши таке неподобство потім ще з тиждень скаржилися знайомим на сучасну молодь, смакували деталі, розвивали шматочок побаченого у сценарій подальших наших пригод, а самі потаємно мріяли про такі ж пригоди, а нечастими ночами скидали напругу в сімейних ложах. То ж, якщо б ми доклалися тими поцілунками до чиєїсь більшої, аніж завше, пристрасті, могли б вважати свої вчинки немарними. Тоді вже нахлинув сесійний червень і я писала сама собі:
«В перші дні задушливого червня я згадувала сніг і зиму. Зиму з її печальними вечорами, які навіть в хвилини найбільших розваг видавалися мені чимсь створеним для ностальгії.
О пів на першу ночі я знову дивилася «Секс і місто». За тиждень я буду у Нью-Йорку і побачу справжніх ньюйорківців. Я боюся летіти, бо ніколи раніше цього не робила. Мені страшно, бо десь всередині прокидається забобонний страх про заздрість богів, богів Олімпу, що не терплять, коли люди щасливіші за них. А я таки щасливіша. Але Боги мої не з Олімпу, а тутешні ж, то може вбереже мене Мокоша і громовержець Перун?
Щаслива, бо після палкої вечірньої радості з кимсь, їла абрикосове варення. Смакувала цим марципаном, ще вся в слідах його доторків, ще вся в плямах його цілунків.
Завтра буде лише мате. В проїзді, серед кам’яно-будинкового мішка якого росте стара покручена столітніми болячками панна Крива Липа, в її гілках ще де-не-де лишки паперових білих голубів, заплутались бідолашні, так і не злетіли, так і не полюбили, так і не вигодували пташат, бо розмокли по перших дощах, сковані своїм паперовим тремким тілом. З диневого горщечка попиватимемо Аргентину, а Хорхе Борхес, Борхес Хорхе писатиме за сусіднім столиком не прочитані мною «Сім вечорів».
І його рука ляже на мою ногу, і побіжить легко і владно до темного мережива панчіх, і я усміхнуся у відповідь, а він посміхнеться комусь завтра моєю усмішкою, бо світ – як ланцюг, що подаруєш одному, те він подарує другому.
Я вдовольнила хіть. Бо плахта з Буковини (Гуцульщину вже розпродали?) опинилася в моїх руках і вдома я прикладала її до голих стегон, відчувала хвилююче поколювання зітканих в полотно з-овечок-ниток. І його згадувала, бо йому в моменти пристрасті уявлялася я - в Південній Америці, серед поля, у відкритім старім кабріолеті, як не дивно у вишитій сорочці, соромливо задертій. Колосся шумить (чи там кукурудза лише?), палюче сонце, відчутно?
П’ять днів до мого польоту… Я щаслива ще, щастя миті не короткі, а вічні. Лише чи побачу тебе восени по поверненню? 11.06.08».
Ми побачилися таки, тієї осені по моїм поверненню з країни ідеального побуту. Привезла в подарунок ремінь і пляшечку пекучого південноамериканського соусу. Пройшли навіть попри те місце спально-промислового району, де в пориві нестримних наших забав він прив’язав мене своїм ременем до паркану, а я в тім же пориві його безповоротно зіпсувала. От, новий, як спомин про мене і як вибачення за той, зіпсований. Три місяці моєї відсутності і мої панічні страхи перепалили в нас будь-які бажання, осадом лишалася злість невикористаних можливостей.
Потім пірнула знову в довготривалі стосунки з випадковим для мене чоловіком, бо він дбав про мене і любив, а чомусь нічого більше й не хотілося. З Віталіком майже не бачилися, лише іноді сколихували монітори рідкісними повідомленнями. Але з ким б я не була на Знесінні, чомусь згадувався завше він. І наші нічні проходи старим цвинтарем, серед осипаних гробівців і зрівняних із землею могил, які позначували лише поржавілі впалі хрести, і наші тонкі ігри, і незакінчені натяки на близькість…
І от тепер, по проході року, цілісінького, живого і мінливого року ми мали той випадковий поцілунок і випадкову ніч, проведену по-товариськи чесно в одному ліжку. Трохи сп’янілі від шампана, обоє змучені (він першим вихідним після важкої багатоденної праці і я після розважання туристів і кількагодинного примусу їх полюбити це мокре і сіре місто), надивлені голлівудським кіном і вдоволені шматками смажених фруктів (в процесі приготування яких, заледве не спалили мою кухню) лежали під купою покривал і коців в холодному моєму ліжку, в холодному будинку моїх батьків…
Вітряний ранок, оглядаюся, чи праведні сусіди не помітили мого нічного гостя. Бувай! Це знову не кінець, та вже й не початок. Ми з ним на середині гри. Гри невикористаних можливостей.
2009
