Коли за моєю спиною почали рости крила, я не покладала на них особливої надії. І була права. Зразу було видно, що вони надто тендітні. Майже прозорі, лише з натяком на колір і товстими прожилками, які розділяли їх на фрагменти, як чорний метал, що розділяє і разом з тим утримує разом шматочки скла у вітражі. Вони були невеликі й слабкі, навіть слабші за попередні. Це було помітно відразу, але мені все одно було сумно дивиться як вони в’януть, трухлявіють і перетворюються на порох.
Порох осів на меблі у моїй кімнаті, я взяла м’яку зелену ганчірку, намочила її у воді і стала витирати пил. Мила і чистила, поки не забула, з чого це почалося. А тоді згадала, що прибирала три дні назад. Вони не протрималися навіть трьох днів. І це не дивно. Їм не було звідки черпати силу. Я була геть виснажена і слабка. А вони мусили з чогось будувати свої кольорові комірки.
Мені було погано… Мені було дуже тяжко і погано. У до блиску начищеній кімнаті, без крил, бліда і безсила, я стала на коліна, склала перед собою руки і почала просити про допомогу Так я стояла, поки не втратила свідомість.
А коли пам'ять повернулася до мене, десь далеко від мого дому, на чужій і незнайомій вулиці, то відчула легкість. Я глянула на руки і спочатку злякалася – з порізаних зап’ястків крапала на асфальт кров. Вона уже не била пульсуючим струменем, не цібеніла, а лише скрапувала великими солоними краплями. Я глянула на людей, що проходили повз і зрозуміла – вони дивляться і не бачать. Значить, нічого страшного. Мабуть, я просто забула перев’язати зап’ястки, або навпаки затягнула бинти надто туго і тепер кров проступає крізь них.
Кілька наступних днів залишки крові повільно скрапували. Вони залишали плями на білому килимі у вітальні і на скатерті за обідом. Стікали по начищеному черевику чоловіка, що стояв поруч зі мною у метро. Так у гарячий літній день по литці скочується аж до самої п’ятки , народжена десь під коліном крапелька поту. І навіть коли я писала, кров продовжувала текти. Я мимоволі розляпувала її, тому в нижніх кутках моїх конспектів лишалися червоні смужки.
Коли вся кров витекла, то у венах стало порожньо, а тіло легке і невагоме, без напруги змогли б підняти навіть не дуже великі крила. У середині був кисень, майже сам кисень.
Але це вже було не важливо. Бо ці, кольору перестиглих темних черешень, крила були дуже великими і сильними. Розгорнуті, вони мабуть не помістилися б у моїй кімнаті. Але я не стала їх розгортати. Я просто лягла поверх ковдри на ліжко, повернулася до стіни і згорнулася калачиком. А за спиною звисали з ліжка пурпурово-вишневі крила. І в них текла моя кров.
