Йди, мисливцю мій, блудницю Шамхат приведи з собою, Як напуватиме він звірину коло водопою, Хай вбрання вона скине, шнур на її тілі розв’яже, – Жінку вгледівши, підійде він до неї…
Епос про Гільгамеша
Народжуючись зі сну він побачив, як ранок виганяв сутінки. Саме тоді з’явилося бажання. Поруч мирно лежала найвідданіша і надійна велика лялька. Її напіврозтулені вуста, якби вона ожила, могли б відгукнутися на поцілунок.
Він повільно піднявся лише через півгодини, коли перші божевільні тролейбуси завищали, наздоганяючи графік. Поставив чайник...
За вікном до зупинки зацокотіли каблучками жінки. Чи дотримуються вони життєвих правил руху? Бажання не зникало. Він хотів подумати про чай. Його п’ють щоранку, аби стрепенулося серце і підготувалося до неприємностей і радощів… І подумав про Неї.
Наливши зеленої заварки, з чашкою пішов до кімнати. На столі під накидкою дрімала Еріка. Ця німецька друкарська подружка дарувала йому насолоду. Особливо, коли була в ударі, а його переповнювало бажання.
Чай настроював серце на такт дощу, що задріботів по підвіконню. Чи прокинулась Вона? Чи спить у позі Мерилін Монро? Мабуть, ні. Для цього потрібна квартира площею з гектар. У наших однокімнатних жінки сплять у позі курчати табака.
Дощ не вщухав. Жіночі обличчя сховалися під парасолі. Може й на краще. Вдягнувшись, виповз на вулицю, навіть не хрюкнув улюбленій ляльці.
Навіщо дружина, коли є лялька? Дружина – це пружина, яка при стисканні накопичує енергію твоїх промахів, помилок, недоліків, а потім вистрілює, коли ти найменше цього чекаєш. І ловиш найболючіший удар.
У автобусі дістав із сумки вічну книгу. Світ уміщався в невеличкій чорній палітурці. Але потрапити на сторінки минулого не встиг – майже поруч стояла вавилонська блудниця.
Її багатообіцяюче жагуче тіло гарантувало напружений поєдинок, коли чоловік перетворюється на звіра, нестямно атакує і чує у відповідь млосний стогін і крик. Тільки так він виштовхне бажання, яке зранку водить його за носа.
Разом з автобусом на вибоїнах підстрибували її стегна, сідниці і груди. Танок зваби? Чим гірші дороги – тим звабливіший танок! Блудниця теж заходилася від бажання і кликала до себе очима. Він зараз же повинен піднятися, підійти, мовчки вхопити за руку і викрасти, щоб вона прийняла його подих…
Але томик вічної книги притискав його до сидіння.
Куди гріха діти – вона чудово збита. Але навіщо? Вавилонська блудниця вийшла на зупинці, так і не дочекавшись його рішучості. Правда, наостанок, пригорнула обнадійливим поглядом. Світлофор червоним оком на мить зупинив реальність. Біля магазину продтоварів “Дружба” (дружба теж продається?) якась дівчинка позирала на годинник.
Що править світом, коли не кохання? Бажання. Хіба ж не воно вигнало молоденьку кицьку під дощ? “Хто ми? Звідки ми? Куди йдемо?” Ще півтора століття тому Батько казав: коли гарна жіночка поруч і говориш з нею, то начебто у душі щось і ворушиться, а потім – байдуже. Я ж люблю Її, але можу спокійнісінько спати з лялькою.
– Ви шо, спите?! Кінцева!
Кондуктор мало не копнув його ногою.
“Мати моя, сон вночі бачив:
Явились мені зорі небесні,
Падав на мене мов камінь з неба.
Підняв його я – він од мене дужчий”.
У кабінеті за столом він увімкнув кавоварку.
Ага, шеф, побачивши моє чергове запізнення, не дуже галантно привітався. Щось трапилося.
Шеф знає: я ненавиджу політику і політиків. Великі амбіції і підлі прагнення. Нудна гра, коли одні примушують інших не лише спостерігати їхню суєту, а ще й голими руками тягати з вогню каштани. Гра, в якій обдурюють тисячі, якщо не мільйони.
Я ніколи не допомагав би політикам, аби вони не платили грошей. Хоча, звичайно, тішусь, що з допомогою голови, яку обхопив руками, я можу передбачити дії інших.
Замість чаю він заварив кави і витяг із шухляди рукопис.
Будь-які рукописи – це купи слів і думок, у кращому випадку. На тисячу – зернятко істини, а все інше – мотлох, позбавлений життя. Жінка – це життя. Вона стимулює до існування, вдихаючи почергово то любов, то ненависть.
– Із сьогоднішнього дня ти у нас не працюєш!
Від раптових слів шефа, що з’явився на порозі, він аж рипнувся. Довелося вдавати, що потягнувся за кавою і сьорбнув з чашки.
– Позавчора ти ходив до жінки. Наскільки нам відомо, вона працює проти нас. Учора і сьогодні супротивники почали застосовувати елементи розробленого тобою плану на останні дні перед виборами. Я тобі не заздрю.
Найвірніше було не виправдовуватися, а мовчати і не втрачати спокою. Жодному в світі шефу не доведеш того, у що той не хоче вірити. Тому і кава не збуджувала, а заспокоювала, хоча бажання схопитися і побити гладкий писок шефа зростало з кожним його безглуздим словом.
– До кінця виборів ти відпочинеш на дачі. Що тобі світить – вирішимо після, – шеф підійшов і в’їдливо додав: – Твоя кохана може дізнатися, що ти провів вечір з іншою… Хоча це теж залежить від результатів голосування.
– З тією жінкою я лише повечеряв і поспілкувався. Знаєте ж Антуана де Сент-Екзюпері?..
– Не вішай локшину. Ніякого Екзюпері з вами не було. Алібі – йок! Ви просто аморально-горизонтально злягалися.
Шефові наїзди дратували, і він брикнувся:
– Я пригадую, як ви гнали нас до світлого горизонту. Вчили мене жити по Марксу і Леніну, а самі, тим часом, жили по Фрейду. Якби я вас слухав, то навряд чи ваша персона мала б сьогодні такий успіх. Це і моя заслуга.
Він спокійно, не дивлячись на шефа, одним ковтком допив каву, згріб зі столу пачку чистого паперу, рукопис, кілька ручок та олівців і гумку – все увібгав до портфеля. У кабінет увійшло троє охоронців. Один із здорованів несподівано чимось пирснув в обличчя.
Прочумався на ліжку у досить комфортній кімнаті. Навпроти, ще на одному ліжку, лежало чарівне жіноче створіння у спортивному костюмі і, усміхаючись, гамало банан. Гарненька мавпочка. Він перевів очі на її руки і все зрозумів – кісточки набиті до мозолів. Знає карате.
Руки все розповідають про людину. Слова, погляди, усмішки – ми готуємо завчасно, аби на них клюнули. Про руки ж забуваємо. А вони викривають нас із головою.
– Я хотів би розігнати на вулиці розу вітрів, – виголосив він, висловивши перше бажання.
Жінка, як кішка зіскочила на ноги, не торкнувшись руками ліжка. Дивовижна спритність!
– У цьому домі до вітру ходять у приміщенні, – пройшла тестування вона, наближаючись до біса принадливо.
Кицька виявилася нічогенькою. Як з’ясувалося, на чотирикімнатній дачі з верандою вони залишились удвох. З вікон було видно територію, обнесену високими бетонними щитами. На заході плити заглиблювалися у воду, і до горизонту виднілися одні плавні. А охоронниця виявилася саме тією вавилонською блудницею, яка супроводжувала його на роботу в автобусі.
Ця амазоночка навдивовижу швидко стимулювала його бажання. Аби відволіктися, він умикав телевізор, та кілька переключень каналів починали дратувати: вибори, слиняве кіно, знову вибори без вибору, дебільна кінокомедія для розумово відсталих, новини без інформації, тупі бойовики…
Щодня одне і те ж. Збожеволіти можна. Книжок чиновники на дачі не читають, шеф не був винятком. Тому полонений витримав лише добу мовчання, а потім зрозумів, що блудниця – єдина жива душа. Кілька тисяч років тому її звали Шамхат. Наскільки він пам’ятав – на неї поширювалося заступництво богині.
– Сумуєш, – звернулася вона, наче прочитавши його думки, – що батько і мати створили твою плоть смертною?
Він здивувався і відірвав погляд від рукопису. Шамхат навпроти нього заходилася міняти один спортивний костюм на інший – із зав’язочками. І все це з показною сором’язливістю. Скромні ходять до сусідньої кімнати! До того ж вона відверто демонструвала принади білизни і тіла.
– Який сенс сумувати? Просто дивлюся на тебе і думаю, що не оцінив спочатку. Я міркував, що шеф ув’язнив мене з тобою, аби одержати на неслухняного підлеглого черговий компромат – аморалку…
– Дурнику, небо врятувало тебе від неприємностей і послало жінку – це найкраще, на що ти міг сподіватися.
– Але ж шеф переможе, він переконаний у цьому, і тому вирішив не брати мене до своєї команди… У нього з’явився хтось впливовіший…
– Про що ти думаєш? Я вважала тебе розумнішим. – Шамхат розв’язала шнурок на спортивних штанях, а потім, не соромлячись, розкрила груди. – Що тобі потрібно у цьому житті?
– Я б хотів, щоб моя держава, – він підняв погляд, зустрівся з глузуючими очима і затнувся на мить. – Я хотів би знайти нормальне застосування своїй голові і здібностям… Хотів би писати…
Блудниця пирснула зі сміху і перебила:
– Може, ти ще хочеш знайти справжнє кохання? – вона, глузуючи, гралася зі шнурком на штанях.
– У мене вже є таке кохання. Це – вона.
– Де вона? – посмішка зникла з її вуст. – Чи розумна твоя “вона”? Чи здатна “вона” кохати? До речі, якщо не помиляюсь, ти її знаєш…
– Шість років, – з острахом випалив він, наче боявся, що вона вгадає.
– А чи знав ти її шість ночей?
– Ні.
– Тоді мені тебе шкода. Небо подарувало тобі розумну і принадну жінку у моїй особі, а ти торочиш тут про якісь вибори, згадуєш якусь Кохану, якої не знав і шести ночей. Маячня! Сам не знаєш, чого хочеш. Глянь-но в мої очі, і ти побачиш вічне.
Вона поклала руки на його плечі і прикипіла стегнами до плоті. А він лише тепер зрозумів, що давно вийшов із-за столу, де залишив рукопис, і сам ступав їй назустріч. Він відчув її тіло, подих і не хотів опиратися своєму і її бажанню.
Вавилон у нас завжди вважали царством антихриста. Але ж місто розквітало ще за два тисячоліття до Христа. Хамові нащадки заснували його. Вони хотіли мати свою державу зі столицею, щоб не розсіятися у світі, а зберегти мову і свободу. Будуючи свою державу-місто, вавилоняни особливо налягали на високу башту, яка б показувала всім, що вони рівні, а мо’ й вищі за інших.
Господь і змішав мови, аби не розуміли вони одне одного. І покинули вони творити гарно замислене дітище. Що їм удалося, так це розбудувати державу рабів. Царів там не вибирали. А загарбники Кір, Дарій, Ксеркс грабували не лише вельмож Вавилону, багатих і зажерливих. Дарій же винищив близько трьох тисяч найрозумніших жителів. Хоча й самі вавилоняни не відзначалися особливою добротою. Перед облогою Дарія, кажучи, що у них немає вибору, вони передушили жінок для економії харчів…
Шамхат випурхнула з його обіймів так легко, як і потрапила до них. Вона мала дивовижне вміння використовувати всю свободу підневільного становища. Він дивився, як вона вдягається і, солодко стомлений чарівною блудницею, радів, що вона з’явилася в житті.
– Ти зможеш хоча б приблизно здогадатися, як я тебе називаю? З чим це пов’язано? – спитав він і пошкодував, бо ця жінка, принаймні в ліжку, довела, що для неї не існує таємниць.
– Вавилонською блудницею – Шамхат. Хоча це не зовсім вірно. Тільки не розпитуй, як я дізналася. Я прожила багато життів, – і вона стала на руки.
– Тоді поділися досвідом хоч трохи, – він підвівся і, вдягаючись, підійшов до столу з кинутим на півслові рукописом.
– Все одно нічому не навчишся… Мені набридло кілька тисячоліть спостерігати за одним і тим самим. Я бачила, як усі правителі мріяли про безкінечність своєї влади. Їм завжди були потрібні раби. Тому царі вигадували різні казки про щасливу мету і вічність, де вони пануватимуть на радість рабів.
– Так було колись, ще до нашої ери, – і він упіймав її прострільний погляд. – Ну, скажемо, в минулому столітті…
Вона продовжувала, ніби не чуючи його репліки:
– З мистецтва ще фараонівські чиновники вилучали все, окрім поклоніння наміснику бога на землі…
Він дивився, як, розказуючи, розумниця сіла на шпагат, неначе тільки-но не займалася акробатикою в ліжку. Інколи, закидаючи розпущене волосся назад, вона замовкала, потім продовжувала. Повчання починало набридати. Майже автоматично він підійшов до телевізора і, слухаючи, хотів увімкнути.
– Що ти робиш?
Він аж відсахнувся від ящика.
– Я дивуюся тобі. Ти вважаєш себе мудрим, а дієш дивно. Що ти хочеш дізнатися?
– Шамхат, – дратуючись почав він, – ти служиш шефу. Охороняючи мене, порушуєш мою свободу і не розумієш, що лише з телевізора я можу дізнатися, як ідуть вибори. Від них, урешті-решт, залежить моє життя!
– Ну? Ти мені нагадуєш красунчика Енкіду, був у мене колись такий розумник, – вона продовжила старанно розминатися. – Він теж мене і звинувачував, і кляв. Навіть моє прекрасне лоно пропонував залити пивом. Вважай, що це було найбезневинніше з проклять. А потім Всевишній пояснив куцому, що я годувала хлібом, достойним Бога. Чи не ти шефу підказав ідею з теликом?
– Я просто висловився, що телевізор придумано для дурнів, які можуть годинами підряд “їсти” все, що приготував бозна-який кухар. Тільки особистості, тобто вільні громадяни, відмовляються від шарової їжі, всі інші – раби свого шлунка.
– Ти теж раб. Адже я тебе не тримаю. По-друге, ти подарував свою голову шефу для розповсюдження рабства і закохався у магію своєї ж ідеї. Чим ти кращий від блудниці? Чоловіки, що були зі мною, розумнішали. Не випадково богиня стала моєю заступницею. Як кажуть зараз, я виступаю під її патронатом.
– Виходить, шеф прагне захопити нових рабів і залишити царя, а ти – така собі боротьбистка за свободу натури?
Вона перервала вправи. Не образилась, а знову поклала руки йому на плечі, зазирнула в очі і тихо мовила:
– Живи не як раб, а як людина. Це – найвищий досвід. Будь веселим і вдень, і вночі. Щоб і тіло, і одяг були чистими – омивайся водою. І втішай обіймами подругу – іншого діла нема для людини.
– Я вже десь таке читав.
– Можливо. Це написано дуже давно. Але з того часу нічого не змінилося.
– Однак я маю духовні потреби і Кохану.
Шамхат не спішила відповідати, а тільки вдивлялася в його очі, як найрідніша і найближча жінка в світі: і матір, і дружина, і кохана одночасно.
Чому я називав її блудницею? Вона віддала себе, нічого не вимагаючи. І я прагнув принести насолоду. Хіба не в цьому гармонія?
Вона прочитала його думки:
– Мо’ ти й правий, – і потягнулася аби злитися в поцілунку.
Квітка кохання?
…Коли приїхав шеф, бранець мився – ще одна насолода, яку підказала Шамхат. Вона прекрасно знала усі переваги шефової дачі і використовувала їх на повну котушку.
Вийшовши з душової, він побачив галасливу самовдоволену компанію на чолі з шефом, яка пила переможне шампанське. Наша взяла. Шеф сам налив келих.
– Ну, хлопче. Ти нас не обманював, то був збіг обставин. Але переміг не ти. Це просто люди зробили правильний вибір. Вони розуміють, хто їх хазяїн. Так що випий за нашу перемогу.
Беручи келих, він обдумував, що відповісти бовдуру. Ковзнувши поглядом по підлозі, помітив, що Шамхат повільно закрила і відкрила очі – “так”. І він неголосно, але впевнено мовив:
– За вашу перемогу.
– Ну і добре, – шеф теж задоволено випив. – Я бачу, моя охоронниця тебе укоськала. Гроші за роботу ти одержиш. Пасії твоїй коханій ми нічого не скажемо – ще не вечір. Знадобишся – знайдемо. А поки що ми їдемо. Шкода, але для тебе місця в нашій машині не знайдеться. Пішки дійдеш.
Шамхат знову показала очима, що і це треба сприймати спокійно.
Коли до дачі підключили сигналізацію, ця прекрасна жінка, сідаючи до машини останньою, усміхнулася і підморгнула.
Курява за авто вляглася, і він, не поспішаючи, кроками міряв дорогу.
До вечора повинен встигнути додому. Але чи зустрінуся ще з Шамхат? Чи не померла вона для мене навіки?
Він глянув на сонце. Засліпило, аж сльози навернулися. Саме тоді він десь угорі і побачив Шамхат.
– Я не помираю. Хоча, любий, смерть – не найстрашніше. Навіть ваш Христос, здається, розповідав, що і зерно помирає у могилі аби воскреснути. Було б твоє бажання, і ми зустрінемось.
– Але я хочу, щоб ми разом зараз крокували цим шляхом.
* * *
Машини, які виїжджали з золотого міста (у кожного – своє золоте місто) бачили, як назустріч ішли дорогою, сміялися, щось показували одне одному двоє молодих і життєрадісних людей: він і вона. Обоє нагадували закохану пару. І що найголовніше – не звертали ні найменшої уваги на автомобільну суєту.
