Попередні частини тут: http://gak.com.ua/creatives/1/17418 ,
http://gak.com.ua/creatives/1/17607, http://gak.com.ua/creatives/1/17784,
http://gak.com.ua/creatives/1/17892, http://gak.com.ua/creatives/1/18413
12
- Та як вам сказати? – думаючи, як би відбрехатися, повільно почав Микола Петрович.
Чоловіча частина компанії, почувши припинення монологу пані Лєни, теж прислухалася.
- Ніколасе, ми ж на ти. – перебила новоявлена фанатка.
- Чіткого плану у мене ще нема, – спробував викрутитися наш герой.
- Та не прибідняйся. Розказуй. – пані Лєні, вочевидь, дуже не терпілося.
- А що, про міліонерів - це креативна ідея. – погодився пан Юрій. - Про життя в злиднях усі пишуть. Але ж і писати на цю тему справа невдячна. Адже всі або колись жили в злиднях, або живуть зараз, або натикаються на них на кожному кроці. Та й читати про то все тошно. А от що ми знаємо про життя мільйонерів? Про відпочинок на Балі та Кайманах? Та й, чесно зізнаймося, «Світське життя» ж усі дивимося роззявивши рота.
- Ну не зовсім ми темні. Знаємо от, що в «Бентлі» жінки оргазм відчувають найяскравіший! – вставив Георгій Іванович і сам засміявся.
- А який в моделях «Бентлі» об’єм циліндра, а яка витрата бензину на 100 км? Звісно, ніхто не знає. Але думаю, в Інтернеті можна дізнатися та ще й про «через двадцять тисяч у мене почав стукати підшипник у правій ступиці». Респект, Миколо Петровичу, респект. Як я сам до такого не додумався? Все от про переслідування патріотів українців радянською владою пишу.
- Та дайте Ви гостеві розказати про новий роман. – обірвала пана Юрія Лєна.
- Цікаво, цікаво, - погодився Георгій Іванович.
Витримавши довгу театральну паузу, Микола Петрович розпочав, дивуючись своєму свіжовиявленому дару вигадувати на ходу:
- Так от, в салоні першого класу літака летять додому на канікули двоє молодих людей, – він і вона, діти українських мультимільйонерів.
- В Цюрих. – підказав пан Юрій. – Додому в Цюрих летять діти українських багачів. На зимові канікули в Альпи. Що тут дивного? Адже у всіх наших мільйонерів є нерухомість у Швейцарії. Хіба ж це новина? – додав він, побачивши здивовані погляди.
- Нехай буде в Цюрих. – погодився Микола Петрович. – Так от, одне одного вони не знають. Не всі ж діти українських багачів знайомі між собою. Та ще й вчаться в різних містах Сполучених Штатів. Із стюардесами балакають по-англійськи. Коротше кажучи, летять вони у салоні першого класу тільки удвох. Тому що закордонні мільйонери переважно літають економічним. – Микола Петрович вже сам дивувався куди його понесло, однак продовжував. – Дівчина замовляє вино. «Шардоне» 1987 року і, спробувавши його, вчиняє скандал, що це не те вино. Молодий чоловік, почувши знайомі вставні слова, долучається до дегустації та підтверджує факт фальсифікації. Молоді люди знайомляться. Невдовзі юнак зникає в кабіні пілотів, а відтак «Боїнг» робить вимушену аварійну посадку на Канарах. Отакий може бути сюжет.
- Брєд це все рідкісний. Але пропоную за це випити! – подав свою креативну ідею Георгій Іванович.
- А мені сподобалося. Молодець Ніколас, – так тримати. Не треба нам отих романів про злидні сільські. Давай про мільйонерів. Розкажи, як люди справжні живуть. Навчи, як треба жити. – затарахкотіла пані Лєна.
«Вона мені починає подобатися. Значить, я вже дуже сильно п’яний. Коли заходив сюди, – жодного позитиву не викликала. Може більше не пити? Але як це виглядатиме? Треба втікати звідси. От доп’ємо цю пляшку, я піду за наступною та й втечу. Або в туалет зараз вийду і втечу. Треба втікати, бо гаплик буде. Вірніше, – поки він ще не настав».
- Так, тепер писатиму виключно про мільйонерів. Як вони заробляють по сто тисяч доларів на день. Як витрачають по п’ятдесят тисяч. Як їх болить голова, – куди подіти решту. А може попроситися до когось з них у гості пожити з місяць? Політати в Швейцарію, на Кіпр та по інших офшорах. Щоб деталі були достовірними. Колись це було модно. Бомжі. Вибачаюся, не бомжі, а «митці» хотів сказати. Так от, митці колись жили в садибах мільйонерів. Я читав десь. І Шевченко так жив-гостював у поміщиків українських. І художники. А що це, - у нас налито? Давайте вип’ємо за мільйонерів. Адже мільйонери, – це наше все. Вони приймають усі рішення у нашій державі. Кому скільки з бюджету виділити. Кому яку міністерську посаду доручити. Вони визначають, який курс гривні до долара буде. Кому якою партією керувати. Ну всім. Всім-всім-всім. Хіба я не правий?
Заперечити Миколі Петровичу ніхто не наважився.
- А чому міліонери усім керують? – продовжив наше герой. – Тому що у них є мільйони. Тому що у них є гроші. І за ті гроші люди, ми, – я і ви, – ладні усе зробити, прогнутися нижче плінтуса, рідну маму продати. І то не роздумуючи. Бо інакше це все хтось інший швидше від нас зробить. Отака от система.
- За міліонерів, - значить за міліонерів, - підхопив тост Георгій Іванович, перериваючи мабуть уже неприємну присутнім тираду нашого героя.
- Але дайте я два слова ще скажжу. Закінчу думку. Будь-лласка. – попросив Микола Петрович. – Я хочу розказати, якого чоловіка я сьогодні зранку в кафетерії зустрів. Просто Діогєн сучасний. Розказав він, як гроші деформують людську свідомість. І, що найбільш цікаво, розказав, що уже три роки не бере грошей до рук принципово. І завдяки цьому знайшов справжній смисл життя.
- Та знаємо ми, який смисл життя у завсігдатаїв отих привокзальних кафетеріїв. Хоча зовсім грошей до рук не брати, погоджусь, це круто. Може тоді справді якесь просвітлення прийде… Я коли на дачу приїжджаю, коли кілька днів там побуду без магазинів, без супермаркетів та без кафетеріїв, то насправді щось таке цікаве в голові починає творитися. Чесне слово. Навіть не знаю, як це пояснити. – зізнався пан Юрій.
- Абстинентний синдром починається. Що не зрозуміло? Абстиненція, Юрочко. Думаю, ти знаєш такий термін. – пояснив Георгій Іванович.
- Мужики – то ми за мільйонерів вип’ємо колись, чи ви до вечора триндіти будете? – втрутилася пані Лєна.
- Що ж, вип’ємо за мільйонерів, – погодився господар і всі випили.
- А де у вас туалет? – спитав Микола Петрович.
- По коридору направо і з правого боку побачите. – підказав пан Юрій.
- Дякую. Вибачайте, але мушу вийти на секунду. – Микола Петрович піднявся, невпевненою ходою перетнув кабінет і зник за дверима.
13
- Бачиш, який день? Жодного дзвінка. Хоч би одній скотині закортіло мене почути. – пожалівся Георгій Іванович. - Ну що, панове, прєкращаєм п’янствувати? – звернувся він до пана Юрія та Лєни.
- Я згідний. Зараз поїду додому, відісплюся і вночі ще попрацюю над текстами.
- А хто тоді нашого гостя на потяг посадить? Сам уже може й не потрапити. Чи нехай на диванчик ляже, – подрімає? Але ні, – незручно якось... Та й неправильно.
- Я можу цю місію виконати - провести його на потяг, – запропонувала Лєна. - Але що мені за це буде?
- Ну, ти розумієш, – премії не дам. – парирував Георгій Іванович.
- А відгул? – запропонувала пані Лєна.
- Відгул інша справа.
- Два відгула. – поправила вона.
- За що? – здивувався директор.
- Два відгула. – пані Лєна була непохитною.
- Що з тобою, Лєно, зробиш? Та ще коли я такий добрий сьогодні. Уже такий добрий. – здався директор. – Сподіваюся, ти в Тернопіль з ним їхати не зібралася, що тобі аж два відгули забаглося? – Георгій Іванович і пан Юрій зареготали.
- Вам, мужикам, тільки одне на умі. – пирхнула пані Лєна.
- А вам, жінкам, можна подумати, зовсім принципово інше! – не поліз в кишеню за відповіддю її начальник.
- А парі: що сьогодні ж поїду з Ніколасом в Тернопіль. На сто баксів. Слабо?
- Подумаєш, подвиг. За сто баксів я з Петровичем не тільки в Тернопіль, але й у Владивосток потягом поїду. – Георгій Іванович, мабуть, отримував задоволення від підшпилювання пані Лєни. - Нормальним мужиком цей Микола, до речі, виявився, – додав він.
- Мені теж сподобався. – погодився пан Юрій. – Я ж казав тобі, – бери, не прогадаєш.
- Боже, куди я потрапила. І одному Ніколас понаравився, і другому.
- Не богохульствуй. – гримнув Георгій Іванович.
В цей час до кабінету повернувся тернополянин. Лице та волосся у нього були мокрими. Мабуть, таким нехитрим способом він намагався привести себе до тями.
- О, Іхтіандр вернувся, - тихо промовив пан Юрій.
- Ну що, Миколо Петровичу, – ще по п’ятдесят «на коня» та, напевно, будемо розходитися? – звернувся до гостя директор.
- Як скажете. Чесно кажучи, – уже так добре, що і не знаю, чи варто ще додавати. – зізнався Микола Петрович. – але на коня, – це святе.
- Миколо Петровичу, у нас от є доброволець, який тебе до потягу проведе. Це твоя фанатка нова. Думаю, ти не проти? – звернувся до літератора пан Юрій.
14
Сцену прощання митців я, мабуть, не наводитиму. Вищеописана тривала пиятика й так відлякала всіх морально стійких читачів. Та й Микола Петрович пам’ятав оте прощання досить погано. Пригадував тільки, що воно було довгим. Також у пам’яті відклалися настанови Георгія Івановича щодо вдосконалення роману: «Більше про гроші напиши. Не соромся про них писати. Та більше разврату – розпусти. Тоді народ потягнеться до твого роману!» – пообіцяв директор видавництва.
Врешті, Микола Петрович та Олена Ігорівна опинилися на вулиці. З чого починається наступна частина нашої оповіді. Якщо попередню можна було б назвати «Випробування коньяком», то ця частина носила б назву «Випробування Оленою Ігорівною». Спочатку нашому герою довелося витримати словесну атаку супутниці, а потім... Однак, все по порядку. Не зважаючи на стан важкого сп’яніння, письменник згодом зміг відновити в пам’яті основні тези її монологу. Був він, приблизно таким:
– Ех, Ніколасе, кому хочеться зізнаватися, що життя прожито марно, «мимо каси», як казав один кіногерой. І залишилося його лиш трошки на дні. І скоро почнеться, як в тій чашці кави, – гіркий осад-залишок – старість з її хворобами, маразмом та безпомічністю. А що згадати? Мужчин, які здебільшого виявлялися теж схожими на кіногероїв? З’являлися, приносили задоволення на півтори-дві години та зникали. І що в сухому залишку? Стара баба, післязавтра на пенсію. Вдома четвертий чоловік. Навіть не чоловік, а співмешканець. Хоч і живемо разом уже скільки? – робить паузу, пригадує, – Три роки виходить. А по суті – зовсім чужі люди. Стосунки, – як в Америці. Майже по контракту. З мене каструля борщу або супу на тиждень, вареники по неділях. І мінет по неділях зранку перед варениками. Зате він мені шубу гарну купив, песцеву. Та грошей трохи підкидає. На продукти та за комунпослуги заплатити. А то хіба за ті копійки, що у видавництві заробляю, можливо прожити? А ще дітям допомогти хочеться. От скоро пенсію почну отримувати, – можливо, легше стане. Отаке воно, – блядське життя! – знову робить паузу, після чого починає реготати. – Отаке воно у всіх смислах. Ой, що я вже таке «несу»? Знову напилася. Звиняй, Ніколасе, за ці одкровення. Але кому розкажеш, кому поскаржишся… Кому, як колись казали, душу відкриєш? Своєму Мішці? В нього на такі розмови одна реакція, – він думає, що мені грошей більше треба. Гроші, – то, звісно, річ добра і їх багато ніколи не буває. Але ж інколи хочеться і нормального людського спілкування. Щоб хтось тебе просто вислухав. Ти мене розумієш, Ніколасе?
Але Микола Петрович в цей час думав, наскільки рівно він іде, хоч і тримаючи під руку нову приятельку, – чи не занадто його носить з боку в бік та чи не звертають на них увагу перехожі. Прислухатися до промови Олени Ігорівни він уже перестав. Мозок був перевантажений парами алкоголю та свіжими враженнями. Нащурив вуха наш герой тільки при згадці про особливості шлюбного контракту. Але продовження еротичної теми так і не було.
Врешті вони добрели до кінотеатру. Виявилося, що саме туди його тягнула пані Лєна. До потягу часу було ще достатньо і тому Микола Петрович зовсім не протестував проти вибору своєї супутниці. Ймовірно, що він уже давно погодився на це, киваючи в знак згоди на словесну Ніагару Олени Ігорівни. Що ж, кіно так кіно. Вочевидь, його подруга не вперше була у цьому храмі найважливішого з мистецтв, тому що прийшли вони якраз вчасно перед початком сеансу. Та ще й перед такою милою жіночому серцю, мелодрамою. Микола Петрович заплатив за два квитки, здачу зіжмакав і, не рахуючи, запхав до кишені. Місця в залі вибрала пані Лєна, проаналізувавши дані на моніторі каси. Народу в залі було мало. В їхньому чотирнадцятому ряду взагалі, крім них, не було нікого. Після кількох хвилин вивчення не надто вишуканого інтер’єру світло згасло і на екрані почали показувати анонси фільмів.
Микола Петрович старався щось зрозуміти, однак це не дуже йому вдавалося, оскільки думки весь час перескакували на зовсім інші речі. Врешті розпочався і фільм, який вони прийшли переглядати. Не те, щоб в знак протесту проти низького художнього рівня чи нецікавого сюжету фільму, а скоріше від нервового виснаження та алкогольної інтоксикації, але через кілька хвилин Микола Петрович уже міцно спав. І снився йому фантастичний сон. Чи точніше сказати, – еротичний сон, навіяний мелодійними голосами акторок та приємною симфонічною музикою саундтреку. Сюжету, як це часто буває, Микола Петрович не пам’ятав, але наснилася йому красуня модельної зовнішності, яка з чарівною посмішкою та недвозначними намірами розщіпала штани нашого героя. Однак, щось у тому сні було якимось неправильним, щось Миколу Петровича змусило відкрити очі. Виявилося, що то не тільки вві сні, але й наяву в його штанях хазяйнують жіночі руки. Закричати, як в тому анекдоті: «Йди геть, курво, я жонатий!»? – подумав наш герой, нічим не показуючи свого пробудження. Тим часом, незважаючи на вищезгадану алкогольну інтоксикацію, його прутень реагував на старання пані Лєни. Микола Петрович повернув голову, щоб подивитися на партнерку та спробував зобразити на обличчі вираз величезного задоволення.
Однак, щоб не вносити своєї лепти в остаточне знищення суспільної моралі, а також із шкурницьких міркувань збереження можливості потрапляння цього твору в шкільні бібліотеки, подальші деталі гетеросексуального статевого акту, що відбувся того травневого дня в кінотеатрі «Київська Русь», не описуватиму. Це буде справедливо також і тому, що деталей не пам’ятав і сам головний герой нашого твору. Більше того, закінчивши, він солодко проспав решту мелодрами. Уривками-епізодами він пам’ятав також пробудження та шлях на залізничний вокзал. Пригадувалося також, що вони ще сиділи в кафе. Пані Лєна пила каву з коньяком. Микола Петрович, щоб погасити «палаючі труби», – пиво.
