Вона стояла в церкві серед інших жінок, старанно молилася й відбивала по¬клони. Злегка посивіле волосся, покрите картатою хусткою, жваві очі. Гарна врода ще й зараз видавала в ній справжню красуню часів першої молодості. Щемний спомин про молодість так і лишився б приємним, якби не ця фатальна помилка.
Петра зустріла на вечорі відпочинку, одразу після вступу до технікуму. Високий, стрункий юнак із чорним, як смола, волоссям і очима кольору темної ночі припав Вірі до вподоби. Але, на жаль, душа в нього виявилась такою ж чорною й темною, як підступна гірська безодня. Він просто забавлявся нею, грався в кохання, а вона, засліплена цим жагучим почуттям, яке наче полум'я охопило її в неповних сімнадцять, незчула¬ся, як минули ті сім місяців навчання. Петро холоднів і холоднів до неї, приходив рідше, спочатку аргументував це своєю зайнятістю по роботі, а потім, напередодні 8 Березня, зробив їй "подарунок", сказавши, що вона його зовсім не цікавить, її подальша доля для нього не має ніякого значення і що він її ніколи не кохав, не кохає й кохати не буде. А те, що було... ну було, у всьому винувата вона, адже знала, на що йшла.
Якби небо впало на землю або землетрус найбільшої сили підняв її до неба, то і тоді Віра не була б приголомшена більше, ніж від його слів. Як прийшла на квар¬тиру до баби Насті, де проживала удвох з подругою, як минула ніч і ще один день — пригадати потім не змогла. Які там уроки, яке навчання, коли дитина під серцем не давала спокою! Вона мріяла бути щасливою матір'ю, доброю й вірною дружиною, а виходило зовсім інше. Виходило стати на вісімнадцятому році життя матір'ю-одиночкою практично без засобів на існування. Не вертатися ж їй до своєї мами, де ще є шестеро менших. І вона вирішила податися до старшої сестри, яка мешкала зі своїм чоловіком і дітьми в селі.
Приїхала ввечері. На другий день пішла разом із нею на ферму, де, як і всюди, завжди не вистачало доярок. Хотіла допомогти сестрі швидше подоїти корови, а вийшло так, що обліковець зразу ж запропонувала їй окрему групу. Отак і стала Віра дояркою, після неповного року навчання в покинутому нею зоо¬ветеринарному технікумі. Роботи вистачало. Колектив, здебільшого, був з молодиць, в кожної великі сім'ї, домашнє господарство, п'яні чоловіки й маса побутових проблем, за якими вони практично вже і не мали часу дивитися одна на одну.
З кожним днем ходити на ферму і працювати біля корів Вірі було все важче й важче. Деколи було так важко, що світ перед очима тьмарився і темнота Петрових очей обіймала її всю. Несила було терпіти біль від пояса на животі, яким себе затискувала, несила признатися навіть старшій сестрі, несила стримувати в собі ненависть до того осоружного негідника, який так поглумився над її першим почуттям. Думки, каяття, розпач. І так день за днем.
... Та ніч видалася на диво темною й холодною. Пориви злющого вітру вимітали з останніх куточків неба залишки снігу на чорну землю. Вона чула, як встали сестра з чоловіком, почали вдягатися, готуючись йти на ферму. Приступи якогось дивного болю не давали Вірі заснути, вона так і пролежала, вслухаючись в шалені пориви вітру і у свій біль. Коли сестра заглянула до неї в кімнату і запитала, чому це вона до цих пір не встала, адже пора на роботу, Віра, перемагаючи приступи вже майже нестерпного болю, сказала, що, напевне, простудилась напередодні і в неї піднялась температура, а тому просить подоїти її групу. Сестра погодилась — з ким не буває.
Справжнє пекло почалося, як Віра залишилась одна. Приступи ставали частішими, біль — гострішим. Думка працювала тільки в одному напрямку: що і як зробити, аби ніхто ніколи ні про що не довідався, адже досягти цього до цих пір їй вдавалось. Здається, жодна з молодиць на фермі так ні про що й не запідозрила, не лізла в душу і сестра. А зараз? Що робити зараз? Яке буде ліжко після всього цього?
Після найдовшого і найболючішого приступу Віра ледве зповзла з ліжка, притримуючи живіт руками, вийшла в сіни. Там узяла покривало, що лежало на мішку і мерщій у хлів. Кинула покривало на солому, на ньому і народила дитину. Прокинулась від пронизливого вітру, холоду й крику немовляти. Думка, як спалах блискавиці — швидше до хати, в тепло, адже тут холодно дитині і її вже трясло несамовито. Взяла дитинча на руки, притулила до грудей і, як могла, пішла до хати. Між хлівом і хатою був колодязь із дерев'яною надбудовкою. Де, як і від чого з'явилася в голові думка-умова, якщо дверцята колодязя будуть відкритими — кину туди дитину. Адже це він, Петро, винен в усіх її муках, це його чорна зрада навкруги, це його пасма чорного покрученого волосся шмагають її по обличчю! Біля колодязя з відкритими дверцятами й зупинилася... і...
Прокинулась від протяжного, страшного крику немовляти з чорної пащі колодязя. Потім стало тихо. Стих і вітер. Сіріло над обрієм небо. Стало видно придорожні тополі. Де це- взялося? Адже зовсім недавно нічого цього не було. Була пітьма Петрових очей і крик дитини.
Зігрівшись у теплій хаті і прийшовши до тями, Віра до приходу сестри, все прибрала, по¬кривало спалила в печі, двічі ходила заглядати в колодязь, але нічого не бачила у воді на тлі світліючого неба. А чи було щось взагалі?
Труп хлопчика витягли з відром води рівно через місяць після страшної ночі...
На перше ж запитання слідчого Віра розповіла все про ту страшну ніч у її житті, її забрали з села подалі від розлючених односель¬ців, від злих і ненависних, а таких мирних і добрих ще вчора фермівських молодиць.
Стаціонарна психіатрична експертиза визнала її неосудною, а тому коли їй оголосили про припинення кримінальної справи, Віра вже не мала ніякої охоти їхати ні додому, де про все вже знали, ні до сестри.
Влаштувалась на велике під¬приємство в місті. Чудовий гуртожиток і нормальні умови праці видалися справжнісіньким раєм після того, що прийшлося пере¬жити. Кажуть, час лікує не тільки фізичні, але і душевні рани. Вже через рік роботи на комбінаті Віра мала багато друзів і знайомих. Наладчик автоматичних ліній Василь хоч і не красень, але людина надійна, товариш вірний, не було нічого такого, що б не зробив він на забаганку Вірі. Через деякий час вони побралися. На весіллі їм вручили ключі від ще не зовсім закінченої малосімейки. Василь днював і ночував там, приводячи все в порядок. Одним з перших в тім будинку було но¬восілля саме в їхній квартирі, і першою серед новоселів вона стала мамою чудової Катрусі. А потім народилися ще Василько, Наталочка, Івасик.
Пройшли роки. Раннім інеєм вкриваються чудові коси. Але страшними для неї так і залишились темні, вітряні ночі. Бо тими ночами вона чує крик з колодязя на світанку. Він долинає до її розтерзаної душі, стискує серце, пече в грудях. І єдина думка, яка підтримує, дає наснагу, — це клятва, дана собі і Богові, — ростити, пестити і доглядати стільки дітей, скільки народиться.
