Будь-яка революція несе в собі розкол. Розкол звичного світосприйняття, уявлень, традицій. Але нерідко революція розколює свого творця – революціонера. Цей розкол – глибинний, простежити його можна хіба що наполегливо аналізуючи діяльність тієї чи іншої людини протягом тривалого періоду. Однак є й такі люди, внутрішній розкол яких символічно позначився на їхній долі.
Переламний 1917 рік призвів до внутрішнього розколу багатьох українських революціонерів. Гостро постала дилема: національне відродження чи соціалістична революція? Підтримати соціалістичну революцію означало поступитися ідеалами державності, відсунути їх на другий план. Велика популярність ідей соціалізму та інтернаціоналізму призвела до переходу значної частини революціонерів на комуністичні позиції.
Модна тенденція зображення комуністів у чорних тонах – як фанатиків, садистів і взагалі ворогів усього людства, - часто перешкоджає об’єктивному погляду на ситуацію в революційній Україні. Сплав соціалізму з патріотизмом породив видатних українських діячів нової генерації – українців до мозку кісток, начисто позбавлених замилування у старовині і фольклорі, характерного для старшого покоління революціонерів-народників, людей, націлених у сучасність, людей майбутнього, які пророкували Україні загальносвітове визнання і місце поруч з сильними світу цього. Серед цих людей – поет Володимир Сосюра.
Нині Сосюру уявляють (або хочуть уявляти) в образі такого собі співця-солов’я, який однаково любив жінку і Україну. Це не так. Перші вірші Сосюри російською з’явилися ще 1917 р. Можна сказати, що поезія і революція для нього злилися воєдино. 1918 р. вже в лавах армії УНР Сосюра починає віршувати українською. Це теж своєрідна революційна подія – Сосюра вивчав мову похапцем, його українська недосконала, сповнена русизмів, але поетика була наскрізь революційною.
В листопаді 1918 р. настає переломний момент – Сосюра переходить на бік Червоної армії. Ймовірно, це саме той "момент істини", коли розкололося "я" поета. Пізніше в автобіографічному нарисі Сосюра писав: "В Революції брав участь спочатку стихійно в петлюрівській армії, потім свідомо перейшов на бік червоних під час захоплення Києва поляками. Дуже жалкую, що було мене розстріляно 1-м офіцерським Симферопольським полком, та не за комунізм, а за "неньку Україну", коли я ще був юнаком спільної військової школи".
Важко сказати, наскільки щирими є ці слова. Однак тема перебування в "петлюрівській" армії наскрізна в сосюриній поезії 20-х років. Це були роки переживань і грандіозних звершень, зневіри і надій. На той час Україна вже перестала вважитись "вигадкою буржуазної інтелігенції", однак продовжувала перебувати у невизначеному становищі аж до створення Радянського союзу в 1922 р. Військовий комунізм, НЕП – ці перескоки у внутрішній політиці підривали віру в революційні ідеали. Слава поета прийшла до Сосюри раптово – після публікації поеми "Червона зима" 1922 р. Виступи, переповнені зали, шанувальники, ресторани. Слава п’янить. І в той же час дисонансом лунають поезії Сосюри, написані в ті часи – песимізм, суїцидальні мотиви.
Тону в журбі, в задумі димі…
Невже й для мене доля ця?..
А за вікном манто і джимі
Шумлять без краю, без кінця.
Дивлюся в тьму, немов в безодню,
І не знайду шляхів собі…
Хіба повіситись сьогодні
Так, як Єсєнін, на трубі?
(1926)
Розчарування Сосюри в повсякденні, що виявилося зовсім не схожим на ті романтичні картини, які малювала уява в роки громадянської війни, призводить до протесту, фрондерства, заперечення реальності. Сіра безпросвітна буденщина на урбаністичному тлі – все це знайшло відгук у ранній творчості Сосюри:
Я не знаю, хто кого морочить,
Але я б нагана знову взяв,
І стріляв би в кожна жирні очі,
В кожну шляпу і манто стріляв.
(1923)
І од базару сонце меркне…
Шпурнув би бомбу прямо вниз,
Щоб розлетілись феєрверком
Червінці, пальта і штани…
(1923)
Над поетом тяжіє його друге "я", до часу забуте. Його не полишають спомини про епоху "петлюрівщини", про яку він згадує вже ніби із жалем (відома поезія "І пішов я тоді до Петлюри" та інші). Часи були ще відносно спокійні, масових арештів за звинуваченням у "буржуазному націоналізмі" не відбувалося, тому можна було вільно говорити про свою колишню приналежність до петлюрівців. Достатньо було при цьому покаятись і визнати свою помилку. Але вже в поезіях 1-ї пол. 20 рр. відчутно страх і сумнів:
Навів на мушку знак тризуба,
Нервово оддало в плече…
Як молитовно склались губи,
І по щоці сльоза тече!..
Розкинув руки, - "Мамо, мамо!"…
О, брате, любий, ніжний мій!
Це ж я закляклими руками
Поцілив в голову тобі.
(1924)
Гайдамака веселий і жирний
Прямо в шию ударив… І в губи
Простромився кривавий гостряк…
Гайдамака червоний і грубий
Багнета… не витягне… ніяк…
Тільки кров і поламані зуби…
На снігу розстріляний я.
(1922)
Власне, 20-і рр. (в які, на мою думку, були написані найгеніальніші сосюрині поезії) пройшли під знаком саме другого "я", яке відчайдушно протестувало проти того, що відбувалося. 1928 р. Сосюра писав: "Чудно. Тепер у мене жодної збірки моїх поезій (пороздавав), жодної книжки, де пишеться про мене. Такий я став розгублений. А тоді… Чудно, чудно… Затуманився образ смуглявого наївного селюка, одлітають спомини про грози минулого…". Однак під попелом песимізму жевріє вогонь гніву, що грозиться прорватися, розгорітися, обпекти. І він проривається. Проривається у вступі до поеми "Мазепа", яку Сосюра замислив того ж таки 1928-го:
Навколо радості так мало!
Який у чорта днів бадьор,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
……………………………
Коли розходяться з ділами
В розгоні страшному слова…
Розбий же голову об камінь,
Моя Вкраїно, удова!
Ходою гнівною блукаю
В своїм краю чужинцем я.
Пожаром очі заливає
Мені трагедія твоя.
……………………………
Твої шляхи – одчай і камінь,
Така прекрасна, й мов на сміх,
Ти плодиш землю байстрюками,
Багном і гноєм для чужих.
Мало схоже на звичного Сосюру з його гаслом "Любіть Україну!", пущеним у 40-і рр. (відлуння другого "я"?). В цих рядках ясно відчуваються впливи Маланюка, якого Сосюра добряче "припечатав" на рік раніше в поемі "Відповідь". Однак цей вибух гніву виявився лебединим криком – ішли 30-і роки і несли відомо що…
Загальне розчарування – це не приватна справа Сосюри. Воно мало місце серед широких кіл українських діячів, яскраве відображення знайшло в новелістиці Миколи Хвильового (якому Сосюра присвятив чимало віршів). Феномен розколу власного "я" Хвильовий майстерно зобразив у новелі "Я (Романтика)". Для Сосюри своєрідною самосповіддю стала поема "Два Володьки", що чітко засвідчує його розкол:
Довго, довго я був із собою в бою…
Обсипалось і знов зеленіло в гаю,
Пролітали хвилини, як роки…
Рвали душу мою два Володьки в бою,
І обидва, як я, кароокі.
І в обох ще не знаний, невиданий хист, -
Рвали душу мою комунар і червоний фашист.
Другий (той, що ішов на Ейхгорна)
Очі мав не вперед, а назад і убік, -
Об’єктивно й по суті був чорний,
Або націонал-більшовик.
(1931)
Відверто третируючи "націонал-більшовика" (тобто своє друге "я"), Сосюра намагався довести в першу чергу собі самому, що перше "я" є його істинною суттю. Якщо ліричний герой Хвильового розривається поміж загальнолюдським і революційним ("Я чекіст, але я і людина"), то в Сосюри (саме в нього, а не в ліричного героя) розрив куди болючіший: він розривався поміж Україною і комунізмом. Я далекий від огульної критики ідеї комунізму, яку окремі дослідники ладні перетворити ледве не на постраховище для немовлят. Просто зазначу, що фанатизм здатен скомпрометувати найсвітлішу і найгуманнішу ідею.
Холодно-спокійні і зловісні 30-і не оминули нікого: когось було розстріляно, когось заслано, когось доведено до самогубства. Сосюру було примусово вміщено до психлікарні. Врятуватися він зміг лише завдяки самопринизливому листу до Сталіна. Далі була нові вірші в дусі часу, дифірамби і панегірики, війна і нищівна післявоєнна критика за твір "Любіть Україну". Але було б помилкою стверджувати, що у двобої двох "я" поета перемогло перше, комунарське. Вони просто уклали мир, завдяки чому Сосюра й зостався цілісним поетом, ба більше – українським поетом!
