– Вам звістка.
Я розірвав конверт і дістав лист. “Вибач, що турбую...” Далі слова розпливались під дощем і я зібгав його в руці й викинув подалі.
Вибачаю.
Дощ бив по асфальті і тисячами капель шепотів, що це сон, але я знав, що це не сон. Я вже давно навчився відрізняти правду від брехливого шепоту.
– Ви так застудитесь. Ідіть в дім.
Сьогодні скрючені віти дерев були особливо чорними. Чи не так?
– А хто то заходив до вас в каплицю? Тобто, дозвольте поцікавитись.
– Місячною ходою світло небесне крокувало й відблиском в зіницях твоїх ману насилало. Здалось тобі.
Вогник свічечки занепокоївся, й тіні стурбовано замелькотіли, немов сполохані баби на ринку. Невже мені не дадуть спокійно поїсти?
Вечір тягнувся, як болото за ногами, і він спромігся зауважити, що особа була в шляпі бозна якого століття.
– Ти знаходиш це дивним?
– Так, пане.
– Тоді зауваж, що це не дивніше гороху в пюре, яке ти щойно мені подав.
– Я не можу знати ваших смаків. Ви ж ніколи не розповідаєте про себе.
Далі була тиша... Я не доїв... Не зміг.
Дивний збіг обставин не стає дивнішим через нашу необізнаність. Це омана, перекладання відповідальності на долю, небажання бути відповідальним. Люди – боягузи.
Я йшов по вулиці в звичайному для себе напрямі, як збоку з’явився хлопчина з рум’яним від бігу обличчям.
– Пане, пане, постривайте.
Пар з його рота нагадав мені голодні ранки в траншеях.
– Чого тобі?
– Я від пані. Від пані Липи. Вона сказала ви здогадаєтесь. Їй все гірше. Вона дуже просила вас відправитись до неї. Сказала ви їй потрібні.
– Вона знає де мене шукати.
Кроки, що відбивались по кам’яним плитам збентежили малого, я відчував це спиною. Серце його було ще занадто м’яким.
В двері постукали. Як очікувано. Холодне повітря знадвору принесло з собою хворобливу на вигляд жінку в старомодному капелюшку.
– Проходьте!
– Отче, мені потрібно сповідатись.
– Та проходьте вже!
Її непевна хода підкреслювала обриси цієї прогнилої каплиці, підкреслювала настільки, що стіни входили в резонанс і гуділи так, як покійники по цвинтерах не гудуть. Я був певен, що це все ці суці сини.
Нас розділяла різьблена металева сітка, і це, як не як, гріло душу. Двері зачинились.
– Отче, я вас кохаю. Я без вас більше не можу.
Вона безсило впала і почала ридати, і ридання ці ставали все більш нестримними, аж поки не переросли в гучний божевільний сміх. Далі вона кинулась до перегородки, вчепившись в неї, як голодний вовк в оленя.
– Ви не розумієте, отче! Ви мені потрібні. Благаю!
З останнім словом я відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Як же давно я навчився відрізняти правду від брехливого шепоту.
Нависав в тяжкій задумі туман і озера дзеркальність собою ховав. Здавалось, що роса осідає на обличчі, і на поетичні порівняння насправді геть не тягнуло. Я не дивився на свого слугу, а він був вкрай стурбований, питав мене як вона, розводив руками і щось собі булькотів.
– Для чого я це все роблю? Для чого? Невже я такий добрий? А? Скажи мені! – хриплим голосом почав кидати я йому слова.
– Не знаю, що вам і відповісти. Дивні запитання, пане. Вона так кричала, що може і не варто було. Не знаю.
– Точно. Ти правий. Я не лікар боягузам. А тепер іди. Залиш мене на одинці.
Останнім порухом туман промалював незадоволені обриси нещодавно вигнаних потвор, але мені було вже байдуже, я заплющив очі.
