Я вбив його. Я зробив усього три постріли. І влучив тричі. На програмі нас вчили стріляти і виявилося, що важке поранення не позбавило мене влучності. Охорона не чекала пострілів. Дивилася на натовп, а не на вірних товаришів позаду. На Славку був бронежилет, він прийняв на себе дві кулі, але перша потрапила в потилицю. Він помер миттєво. Дивно, що мене не вбили прямо там, на Майдані. Мабуть, це через те, що смерть Великого Гетьмана усіх приголомшила. Мене схопили і потаскали кудись, кинули в машину, не знали куди дівати. Після ударів охорони, яка забирала в мене зброю, я досить швидко прийшов до тями. Дивно, але ніхто не намагався вбити мене, чи хоча б вдарити. Всі були наче розчавлені гибеллю Славка. На фоні цієї події, яка була для багатьох страшним горем, помста мені здавалася малозначною і непотрібно. Мабуть, людям у ті хвилини здавалося, що життя закінчилося.
Потім мене відвезли у тюрму, де посадили в одиночну камеру. Допити почалися лише за тиждень, коли Ед узяв владу повністю. Він виявився самим спритним у цій ситуації. Спочатку здогадався сповістити людей на Майдані, що Великий Гетьман лише поранений. Він боявся, що смерть Великого Гетьмана спричинить масове божевілля і натовп знесе і затопче всіх.
Люди потроху розійшлися, телебачення до самого вечора брехало, що за життя Великого Гетьмана борються найкращі лікарі. І тільки вночі було об'явлено, що Великий Гетьман помер. А керівник Генеральної канцелярії Едуард Благонравов призначений головою комісії з поховання Великого Гетьмана. Це був знак того, до кого перейшла влада в країні. Вєра намагалася сіпатися, але була узята під домашній арешт. Всі її люди швиденько перебігли до Еда. Потім був розформований Гетьманський Кош, який очолювала Вєра. Ед заявив, що Великий Гетьман помер, а замінити його немає достойних людей, то посада Великого Гетьмана залишається назавжди закріпленою за Славком Зерно. Для нього на Майдані збудували величезний мавзолей, який кожен українець мав відвідати до повноліття.
Вєра ще намагалася чинити спротив, але її сила була в близькості до Великого Гетьмана. А як його не стало, всі побачили, що вона – ніхто. Її було заарештовано і осуджено за підготовку замаху на Велику Маму. Вєра у всьому зізналася і була розстріляна. Ед пообіцяв світовій спільноті, що це останній розстріл в Україні. Мені не треба було ні в чому зізнаватися, то я був присуджений до довічного ув'язнення. Щоб не було питань, чому вбивця Великого Гетьмана залишився живий, була запущена легенда про те, що Славко, перед тим, як померти, встиг сказати "Прощаю". То моє життя, то виконання його останньої волі. Звісно, він нічого такого не говорив. Він помер миттєво, від першої ж кулі, яка рознесла йому голову. Ту голову потім довго клеїли, щоб виставити у Палаці пам'яті, так офіційно звався мавзолей на Майдані.
Не знаю, чому мене залишили в живих. Скоріше за все, це була така подяка Еда. Якби не я, якби все йшло, як йшло, Вєра б узяла всю владу і зробила те, що Ед зробив з нею потім. А так він не тільки врятувався, а й став одноосібним лідером країни. Генеральним канцлером.
Залишилася живою і Велика Матір, бо ж наказу на вибух ніхто не віддав. Через кілька тижнів вона народила дівчинку. Звичайну, живу дівчинку. Вона зростає і робиться схожою на маму, яка знаходиться зараз в окремій залі Палацу пам'яті. Дівчинку назвали Катериною, на честь сестри Тарасу. Судячи з останніх статей в газетах, починає розкручуватися ідея, що Катерина то не просто донька Тараса, то ще й Велика Наречена. Для кого поки не називається, але зрозуміло, що у всій країні тільки один гідний неї жених – Ед. Звісно, у них більше двадцяти п'яти років різниця у віці, але хіба це стане на перешкоді шлюбу, освяченому чи не на самих небесах?
Я знаю всі ці подробиці, бо умови мого перебування за ґратами досить хороші. Моя камера, то дві кімнати з усіма зручностями, а також телевізором і комп'ютером, який має доступ до Інтернету. Щоправда, нічого відіслати я не можу, не можу навіть оставити коментар на якомусь блозі, та тим не менше. Кожного дня мені приносять свіжу пресу, раз на тиждень я можу отримати книжки, які замовив попереднє. Годують мене їжею з ресторану, а по суботам до мене приходить жінка. Яку я можу змінювати.
Ось така золота клітка. Я вже провів тут дванадцять років, були часи, коли я був близький до самогубства, та зараз вже звик. В мене дуже багато вільного часу, який я намагаюся заповнити якоюсь діяльністю. Я вже написав розширений варіант "Сто чудовиськ України". Позаду і книга про розквіт та кінець "Життя по-справжньому!". Після цього мені спало на думку написати про події, через які я опинився у цій секретній тюрмі. Я пишу на папері, бо в комп'ютері немає жодних текстових редакторів, а скачати їх я не можу. Кожного дня мені видають десять аркушів білого паперу. Щоб отримати наступні аркуші, я повинен здати використані. Такі правила. Мабуть, комусь цікаво, що я пишу. Здається, я знаю, кому саме. Так, Еде?
Спочатку мене лютила думка, що книги, які я пишу, ніколи не вийдуть у світ, а будуть поховані у якомусь таємному архіві. Але потім я подумав, що хоча б один читач в них буде, а це вже щось. До того ж, мені треба дівати кудись вільний час. Я написав цю історію менше ніж за три місяці. Я намагався бути чесним із з самим собою і писати так, як було насправді. Здається, це мені вдалося.
Що ж до відповіді на питання, чи не жалкую я за тим, що зробив, то я відповідаю "Ні". Хоч керувався у той мент я іншими причинами, але мій вчинок виправдовує те, що дитина жива. Нехай я знаю, що вона ніяка не Тарасівна і доля її стати жінкою якогось лисуватого бевзя. Еде, не ображайся.
