А сьогодні ж – бо не простий собі день, а свято... День, ото, працівника Червоного Хреста, значить. Всі лікарі та хвельдшері гулем з гулями гуляють.
А в тебе часом на сьогодні вавок звавистих ніде не завелося? Нащо вони мені? Та живи собі щасливо з ними сам один. Просто я ж за тебе піклуюся. Щоб у амбулаторію сьогодні не заходив. Бо, пришиють... Щось чуже й нерідне на споді обидне. А так, хоч й при вавках, але при своїх. Так, не підеш? Ну й добре. Молодець. Й не без яєць.
А оно, бачиш, сам Троакарович посунув, головний вітронар наш. Отако прозвали чолов`ягу за те, що запропонував своїй тещі від здуття живота пробити троакаром бік, щоб гази випустити, мов тій корові. Та, ти знаєш. Бач, прославився ще молодим, а підганяйло таскає й старим...
Святкує вже мужик, он аж похитується з утіхи. І він тут причому. Не просто так закропився. Бо сьогодні ж не тільки отого хреста свято, а ще й півмісяця такого ж самого кольору. А, ти, що думав? Отож. Да, а місяць-молодик цей там приліпили для цілком розумних людей. Ну, майже, як ми без тобою. Що, ніц не второпав? Розтлумачу, а чого ж не прояснити каламуть? Ти ж мені могорича потім справно поставиш за таку просвіту, бо без неї далі й зовсім не живуть. Тепер, тобі й діватися нікуди, конче треба взнавати. І, не вговорюй, всеодно від чарчини не відмовлюся. Видавив, кажеш. Та я шуткую.
Коротше, слухай у чому тут справа. Якщо дивитися зверху на роги атакуючого бугая, то точнісінько отой півмісяць і виходить. Зрозуміло? Отож. А хто ж у нас в селі скот лікує? Що, вже здогадався, ще й дуже швидко? Ну, а я ж і не казав, що з цілковитим дурбецалом зараз теревеню. Хоча брешу, таки, було. Лишень з півхвильки тому.
І чого, ото, він без краватки? Ану, придивимося. Так-так. Сорочка на нім біла-білюня, ще дружбокитайська. Ото раніш матеріали були... Мао вже давно немао, а Троакарович ще й досі у сорочині з-під нього по святах сновигао. Так... Сипінджак буряковий бостоновий ще й з штаньми рідними у парі шурхотять. Та й хустиночка вже світлої пам`я ті з нагрудної кишені кутиком визирає. А від сирої землі нап`яв вітронар шитібілети гостроносі, що мов тим пеком лаковані. Ти, диви, точно шия йогойська та й на волі. Непорядок. Бо, Троакарович є визнаний наш сільський інтелігент, причому навсю калірований. Це ж він завжди, як кабанчика чистить, то обов`язково вибачиться перед ним ще до того, як гострющою чинкою по рожевим галаганяткам полосне та з корінням на вулицю їх видере. Каже, що прости мене, як мужик мужика, хоч я й для тебе таки клятий фашист і сволота... А, ти, не сукай, ото, коліньми, Троакарович чиночкою своєю людей обминає. А, от, якщо підеш сьогодні до амбулаторії... Йой, не ходи туди, голубе...
Так, ото, такий інтелігент й зовсім без краватки та ще й у свято своє? Так він і в інші теж з вільним коміром на парад виступає. Чи вішали його за нього? Такого не чув, чув не таке. Дивись он, пригадав... Коротше, знаю я опісля чого він зашморгів отих дичиться.
Десь років зотридцять назад це було. У тебе саме тоді дитинство на все сідальце дискотеку вчиняло. І моє, значить, теж? Не буду заперечувати, але моїх вух ці вечорниці не торкнулися. Батько з кумом через лісу в кінці городу ввечері балакали, а я із малини все й підслухав. А вона ж така колюча, зараза. Але терпів, бідачка, бо дуже цікаво було малому знати про що, ото, там дорослі поночі теревенять. Видко, у малинових колючках багато такої, як і у лозинах речовини, що пам`ять покращує. Може й тому досі цю балачку, мов зараз пам`ятаю...
Коротше, був тоді Троакарович ще зовсім молодий та свіжий. Тільки, ото, веттехнікум скінчив чи що. Отож, направили його в наше село. І приїжджає такий собі франтяка: костюм кольору какави з монею, світла сорочка, краватка у горошок, руді сандалети, а на макітрі сітчасто-дірчаста шляпа світлого кольору й зі стрічечкою костюмського кольору. Й досі, мов картинка, перед очима стоїть франтинка. Я ж з хлопцями тоді спеціально бігав дивитися на таке на селі диво. Й де він ото так вирядився, на які – такі скубентські фітіміті? Мамині цицеві? А мо` за підйомні прибарахлився? Хронйогозна.
Та дуже швидко виявилося, що з Троакаровичем таки все в порядку. Тобто, цей люксусовий гардероб був у нього кількості одна штука. Іншого зовсім не водилося. Отож, й таскав він його у хвіст і в гриву. І на роботу, і на гульоту.
А яка ж у сільського вітронара робота? Де, кабанчика почистить, де корову від здуття у бік троакаром засадити й на холодний доріз командирувати. Чи, там, собацюру якого, кровей благородних, від чумки полікувати.
То тепер з усіма собайлярами носяться. А раніш, як саме не виживе, то саме й здохне. А що? Он їх на вулиці скільки. У двір загнав, на цеп підкував, старим борщем з цвілими сухарями нагодував і вже зовсім й не без сторожа.
А за котів, то я взагалі мовчу. По три рази на рік до сусіднього села на свій хліб вивозити доводилося. А вони все плодяться й плодяться кляті, ще й нові партії від сусідів так само, але вже, гади, на наші статки прибувають.
Ну, звичайно, основні троакаровичеві труди відбувалися на фермі. Він ж-бо туди працевлаштований був. І ніде свого гардеробу у повному складі не цурався. Тільки, як треба скидав сипінджак й одягав білого халата та довгі, аж по лікоть, гумові рукавиці.
А, того дня висмикнув його завфермою десь аж надвечір саме з весілля. Троакарович, хоч і не хтів нікуди з-за столу вшиватися, але ж робота є робота. Отож, приїжджає на ферму, а там усі наявні скотарі та деякі скоти одне одному милі, вже геть в милі. Не можуть організувати, щоб бугай корову заплодив. А треба, бо минулої охоти вона вже, хоч і дала та нікого не вчепила. Отож, завфермою й попередив, якщо знову будуть збитки, то й не йдіть по заробітки. Коротше, конче треба, щоб таки погуляли. А вони не можуть. Корова німецька, висока й здоровеннецька, а бугаєць, хоч і племінного заводу, але ще молодий та підлегшений й підкорочений. Але женилка вже справна виросла. Та йому б всеодно не довірили таку відповідальну любов, але саме за два дні до цього основний герой-коханець ферми, чотирирічний бугай на ім`я Члененжерь прорвався до радгоспного саду, де й нажерся від пуза яблук зелених. Семеренки, чи що? А, хто ж його відігнати до повного наїду зміг би? Коротше, закінчилося для нього це свято шлунка дорізом. Правда не холодним. Отож, і не дали заслуженому коров`ячому Казанові своєю смертю спочити. І, звичайно ж, тут же пішла від завфермою арія „колгоспу треба бугая”...
А він, малесенький, все ходить та й ходить. А куди треба й не дістає, сердешний. І, хоч молодого здоров`ячка багато та вже й він почав приставати. Тут Троакарович і каже:
Ану, бігом прив`язуйте корову у станок. Там, у місці де бицюні скакати на неї наче як трохи вище.
Та наступна бугайцева спроба показала, що й цієї висоти для повного щастя недостатньо.
-Ану, притримайте резвого в`юношу, а корівку підженіть на метр вперед і підкопайте на штик землю, де ноги її задні стоятимуть.
Скотарі слухняно виконали наказ. Потім повернули коров`ячу фрау на місце. Але бугаєць вже геть виснажився і, хоч висоту й взяв, але точного попадання не відбулося. Ось тут і запереживав Троакарович. Там весілля, а тут бугаєць ще трохи і на ноги впаде. І коли ж він ще опісля цих ігор з доброї волі оговтається? А там горілочка і не на сонці вигоряє. Та й у корови може добра воля закінчитися. Коротше, вирішив вітронар більш активно покерувати затухаючим процесом. Хоч і потерпав, що не зовсім безпечний для людини секс вийде. Та, хто, хоч трохи не рискує, той і шампуню не скуштує.
Отож, Троакарович, як керівна і направляюча сила процесу й зосередився іменно на направлянні у потрібне місце. Коротше, як биня скокнув на корівку, тут і вітронар не забарився, вхопив його за що треба і привів до цілі на ручному режимі. Бугаєць на радощах, як попер уперед... А корова ж прив`язана, то туди йому ходу не дали. Тоді він, от артист рогатий-хвостатий, нічого й нізвідки не виймаючи, видирається своїми задніми ногами вже по коров`ячих литках ще троньки вище вгору і якийсь час балансує на корівоньці, тримаючись за неї тільки передніми ратицями з усією мужністю вкупі.
Отож, за всіма первинними ознаками корову таки вдалося осіменити. Ну, звичайно, щоб остаточно впевнитися треба ще почекати до наступної охоти. Але, всеодно, початок вийшов цілком обнадійливий. Коротше, всі настільки задоволені та щасливі, що аж посміхаються. Ще й регочуть, навіть. І корівка з бугайцем, і скотарі. От тільки без Троакаровича чомусь. Мабуть вітронар мав щодо всього цього власну думку. І, доречи, цілком відмінну від решти учасників дійства. Отож, одразу по закінченні осіменяжу, тільки-но рогатих розвели, ривком та з матюками зірвав із шиї свою пригорошено-припорошену краватку і кинувся топтати її сердешну засандаленими ногами. А потім довго-довго відмивав з колонки верхню частину свого тіла хазяйським милом. І ніяка зараза йому покачати колонку не допомогла. Так, ото, ослабли від щастя. От люди в нас. Не можуть, щоб на дурницю та й не повеселитися. А що ж тут такого? Ну, заправив у туди винахідливий, але недосвідчений вітронар, зопалу ще й свою краватку разом з бугаячою мужністю. Та так щільно вона увійшла ріднесенька, що опісля цього верх Троакаровича дуже сумлінно скопіюв весь танець охопленого пристрастю бугайця у області нижньої частини його тіла. Як кажуть: виконав всі падеде аж до впаде...
От бач, хоч зараз Троакаровичу вже й на пензію не за горами, а краватку все одно не вдягає. Хоч і досвідчений вже добряче. Видко, добре пам`ятає цю водевіль... Назавжди зрозумів, що на кожне ділятко та й своє тряпчатко...
Дивись, ось і він підходить. Ну, ще б пак. Ми ж скільки про нього язиками чесали, що аж у горлі пересохло.
-Здрастуйте, Миколо Семеновичу!
-Здрасьтє, хлопці.
-З прохвесійним святом Вас.
-Та то в коновалів сьогодні, а не в мене.
-А Ви що коней лікувать не тямите?
-Та тямлю..., тямлю.
-Ну, то й не прибідняйтеся, а бігом наливайте, бо вже в горлі від цих прирікань аж диром деренчить.
-Не можу, хлопці. Я ж-бо жінку з автобуса зустрічаю. У місто їздила до сина. Два тижні не було.
-А чого ж, ото, вирядилися?
-Так скучив же.
-А закропилися чого?
-Так отож.
Та й швидесенько пішов до автобуса, що саме тільки-но прибув і став на зупинці біля клубу.
-Бач, яка буває любов... Он як дідуган до бабці, аж з підстрибом побіг. Да, все життя Троакарович з однією дружиною прожив. Двійко дітей разом виростили. Не просто бугаював...
-І за скільки років з Макарівною так і не порозліталися...
-Да, мов лебідь з лебьодкою.
-Якою „лебьодкою”, дерьовня? –„Лебідкою” правильно казати буде.
-А...
(Історії Малої Історії, 2007)
