Попередні розділи можна прочитати на моїй авторській сторінці.
Частина 4
14.
Малі чесно розділили між собою подушку. Хоч Владу і здалося спершу, що руде кошеня може заплутатися у русявих кісках Ангелінки, але ні, місця стало всім. Зараз малята спали і, певно, бачили уві сні щось приємне, бо дівча всміхалося, а кицька інколи стиха видавала звуки, схожі на муркотіння дорослої кішки.
Влад постояв, трохи ніяковіючи, біля дитячого ліжка. При цьому він відчував певну гордість і ледь поблажливо пригадував, як кілька годин тому дівчинка вперше побачила свою домашню улюблениця. От хто б повірив, що тоді Алька дивилася на кошеня із захватом, але водночас щирим переляком. Ніби їй не двомісячний пухнастий клубочок притягли розміром із дорослу долоню, а, як мінімум, левеня. Кошеня взагалі щулилося на краю ліжка, бажаючи скочити вниз, але не наважуючись на такий подвиг. Потім почало шипіти і замахуватися лапкою.
Інга не знайшла ліпшого часу, аби спробувати втрутитися і натякнути, що от, мовляв, із тими кішками одні клопоти, нащо було й тягти таке у дім. Очі Ангеліни, за мить до цього ладної випити усі-усі ліки і більше ніколи не капризувати, умить налилися сльозами. Довелося рішуче втрутитися Владові, хоч за хвилину до того він і пообіцяв собі, що не займатиметься більше ні домашніми тваринами, ні вихованням дітей. Обережно погладжуючи малу забіяку (і це – «найсумирніше серед братиків-сестричок», інші що, взагалі для котячих боїв вирощуються?!), він запропонував дівчинці познайомитися із новою товаришкою… І нічого, все якось владналося.
От тепер, певно, саме час було б нечутно вшитися звідси. Спробував себе у ролі чи то Санта Клауса чи Супермена – і доста, пора повертатися до звичного життя. Хіба що поставити ультиматум Інзі. Як не хоче розмовляти зараз, то хай і не вплутує його у свої справи, а він вмиває руки. Але…
По-перше, Алінка, хоч у неї і злипалися очі, ніяк не хотіла засипати, поки не взяла із «тата» слова, що він не піде, аж поки завтра вона не покаже йому щось дуже-дуже важливе. Якщо він навіть і не побачить більше малу, зрештою, нащо йому такий клопіт? То спогади по те, як обдурив довірливу дитину – не із найприємніших.
І ще, прокинувшись досить рано від телефонного дзвоника, Влад кілька хвилин старанно вивчав стелю, намагаючись визначити, якого вона відтінку – не чисто біла, це точно, а от як називаються такий колір – не згадати. Заняття колористикою довелося урвати із вельми банальної причини: слухавку ніхто так і не взяв. Ну, добре, мала не здатна цього зробити, та й це – на краще, якщо врахувати певні нюанси. Нянька – якась блякла, хоч і охайна та старанна із вигляду жіночка середніх років – певно, має наказ також не відповідати на телефонні дзвінки. А от чим зайнята сама господиня?! Могла б подумати, що перебудить усіх у квартирі. Чи сама спить без задніх ніг?! Уночі вона виглядала втомленою і постарілою, що й не дивно, якщо зважити на всі обставини. Але цілком протверезілою. От ще не вистачало, аби виявилося, що «залізна бізнес-леді» місцевого розливу – таємна п’яниця! Хоч би головою подумала, на кого у випадку чого хвору малу залишить! Влад неохоче підвівся із гостьового ліжка, вирішивши розібратися у ситуації.
Телефон вщух, але за мить озвався знову. Хто б там не був, на іншому кінці лінії, він усією поведінкою підкреслював, що знає: йому можуть відповісти, просто не хочуть. І не збирався відступати.
- Слухаю Вас, - піднявши слухавку, Влад подумки заприсягся, що у день виходу на пенсію викине усі телефони, що мають до нього хоч якесь відношення на найближчий смітник.
Почувши у слухавку голос нового шефа, він остаточно спохмурнів. От тепер спробуй довести, що Інга клопоталася за нього винятково через доброту душевну. Чорт, і це коли тільки-но з’явився хоч якийсь авторитет на роботі!
Але Опанас Михайлович на диво спокійно сприйняв звістку, що Інга Львівна передзвонить йому пізніше. Навіть щось почав про те, що от телефонував Владу додому і не застав. Та все ж похопився: якщо вже так знадобився підлеглий, що йому аж додому в неділю телефонують, то можна ж скористатися і щільниковим зв’язком, а не обривати телефони знайомих. То нащо виставляти себе дурнем?
А от подальша розмова геть спантеличила Влада. Ну, все бувало, і хвалили, і лаяли. Заслужено чи ні – інше питання. А отак… Спершу назвали найкращим «менеджером із криз» у компанії (щоб як слід оцінити багатство цього словосполучення, треба-таки мати філологічну чи хоч просто вищу освіту, якої у шефа від роду не було). Потім щиро обурився, що Влад вирішив робити щось через його голову. І лише потім перейшов до суті: виявляється, Іван Іванович згоден мати справу лише із Владом, тож просить звільнити вподобаного менеджера днів на три від дрібних справ. Звісно, Опанас Михайлович не розуміє, про що там можна говорити стільки часу, але…
- То ви згодні аби я залагодив отой конфлікт? Чи будете наполягати, щоб це робив хтось більш досвідченіший? – обережно вклинився Влад.
- Та про мене хай хоч прибиральниця залагоджує, я чи що умови диктую?! – із пересердя аж надто щиро відгукнувся Михайлович.
- Так на чорта, вибачте, було взагалі зв’язуватися із тим Іваном Івановичем? –делікатно поцікавився новоспечений кризовий менеджер. І, як не дивно, втрапив у потрібний тон.
- Бо навколо самі ідіоти клінічні! Навіть напарник… колишній! Бачте, нічого такого у тому, щоб закупити обладнання для того нічного клубу «Темного янгола» чи сірого, чи якого він там, той янгол, кольору?! Мовляв, улюблена цяцька того Івановича, ніякого відношення до справ його основних немає, а вигідно ж!.. А потім ще раз вигідно, а тепер… аби хоч розв’язатися без втрат.
Отже, документацію усю потрібну скинуть електронкою. Через три дні сподіваюся на результат. От тільки перекидатися на його бік не раджу. Перше, я сам дещо можу, хай і без усяких фокусів, а друге…
- А друге, я сам жити хочу, бажано довго і щасливо, - у Влада остаточно урвався терпець. – Я з ним не зв’язувався, той Іван Іванович сам на мене вийшов, та й по всьому…
- Із таким таланом… - Опанас Михайлович урвав свою думку про те, наскільки здійсненні плани підлеглого при його везінні. Усе ж додав кілька фраз, вводячи Влада у курс справи - дрібничка, що й казати, на перший погляд. Назвав мимохідь зарплату нового менеджера, але той не вразився. Можливо, тому, що найбільше у цю мить Влада займала думка: «куди ж він примудрився вплутатися»?!
15.
Доля вирішила, що сюрпризів для цього ранку ще замало.
Виявилося, що Інги немає вдома. Натомість на письмовому столі в її кімнаті лежала цидулка.
«Владе, дуже Вас прошу, побудьте сьогодні із Ангелінкою. Коли повернуся, то все поясню. Вибачте, що вплутала Вас у цю історію і що наговорила дурниць. Обіцяю, що Ви не залишитеся у накладі».
Влад зло зіжмакав нещасного папірця і лише зараз побачив приписку на зворотному боці: «Ангеліна ж непогана дівчинка, і Ви про це знаєте. Допоможіть і…». Далі було густо замальовано чорнильною ручкою.
Перша думка більш личила б підліткові, на якого батьки спихнули молодшу сестричку: знайшли собі няньку! Хоч би поцікавилися його планами!
Потім у голову влізла якась маячня, хоч записуй та пропонуй знайомому сценаристові про підкинутих дітей. Наступне припущення було більш осмисленим, але ввід цього не менш диким. Оця дурепа – Інга, звісно, не семирічна ж дівчинка, - втнула щось і намагається тепер хоч якось розплутатися. Чогось переконана, що він може захистити малу, тож і підкинула дитину йому в такий спосіб. Із ким вони усі – Інга, шеф, той Іван Іванович, Гришаня, врешті, - його плутають?! Теж мені, знайшли непереможного лицаря.
Хай-но тільки та зозуля повернеться… але кинути малу саму у квартирі Влад не зміг. Хоч скільки не переконував себе, що та звикла залишатися із нянькою, не зміг і все.
Тим більше, що й Оксана Пилипівна – нянька Ангелінки – сприйняла його присутність як належне. Наготувала рушник та все інше необхідне. У кухні на похмурого, але надто зголоднілого, щоб ігнорувати сніданок, Влада чекали прості, однак вміло приготовані страви.
Дівчинка, переконавшись, що те кошеня їй не наснилося, слухняно вмилася, поснідала, випила якісь пігулки.
«Чи не забагато ліків для такої малої?» - стиха уточнив Влад. У відповідь Оксана Пилипівна так само пошепки назвала основний діагноз Ангеліни та ускладнення. Він ледь втримався, щоб не чортихнутися вголос: навіть профанові було зрозуміло – оті операції і лікування, то все ж, більше для заспокоєння матері, ніж справді дієві засоби.
Тепер піти – то справді відчуватимеш себе останнім покидьком. Але й розмовляти довго із малою було понад його силу. На щастя, нянечка нагадала малій, що та ще не вивчила уроку з англійської. Дівчинка не стала сперечатися і, вмостившись зручніше, зосередилася на екрані відеомагнітофону, де кумедне медвежатко англійською старанно перелічувало все, що хоче купити в крамниці. На думку Влада, після такого частування ведмедю довго довелося б лікувати шлунок. Але він залишив те на совісті творців мовного курсу і тихенько вийшов із кімнати.
Ангелінка не озирнулася. Певно, з неї цілком досить було того, що хтось із рідних був у квартирі. Впихнувши у щілину руду Кітті, що вперто плуталася в нього під ногами, ніяк не бажаючи збагнути, для кого ж її придбали, Влад замислився, як краще згаяти час. Щось підказувало йому: Іван Іванович навряд чи зрадіє його дзвінку недільного ранку. Варто пошукати інше заняття. Йому на очі потрапив файл із паперами Захара, про які він встиг забути.
Більше знічев’я погортав зошит. Вихопив наприкінці запис рукою хлопця. Дещо схематичний. Чи то він обмежився записом тез розповіді свого друга, чи все ж то був сюжет якогось оповідання Захара: не зважаючи на всі запевнення, у влада десь у глибині душі ворушився сумнів щодо можливої містифікації.
Мова йшла про наведене на одного чоловіка прокляття. Хтозна й за які гріхи. Усе, що отой бідолаха писав на папері, ставало реальністю, якою б це не видавалося дурницею. «Звісно, на папері, а не набите на клавішах комп’ютера, там хоч клацай, хоч ні…», - діловито зазначалося на полях іншою ручкою. Зрозумівши, що таку-от покару можна повернути собі на користь, він починає заробляти на тому. У результаті в нього з’являється клієнтура серед серйозних людей. Потім хтось мститься і ламає йому руку, але небезпечний дар не зникає… отоді непереливки стають вже кривднику.
«М-да, тут більш дієвим було б зламати шию отому «письменнику», - відзначив Влад. – Нічого собі сучасна казочка».
Та іронія не дуже допомагала: щось муляло в цій розповіді, хотілося ще раз прочитати кривуваті рядки. Але увагу дослідника вже привернув інший папірець, а швидше, зшиток, сяк-так з’єднаний канцелярською скріпкою. Складалося враження, що ті аркушики спершу зіжмакали, потім спробували спалити, якщо судити із обгорілого краю. А потім… старанно розгладили і поклали разом із іншими.
Влад на мить завагався, чи варто витрачати час на густо покреслені рядки, раптом то виявиться особистий щоденник Захара, випадково підкладений до інших паперів. Перемогла банальна цікавість.
Тим більше, що перший же рядок мало нагадував щоденниковий запис. Хоч і на запис фольклориста, навіть самоука, він скидався не більше:
«Думаю, якби не Владко Сич із Липенівки, усе б склалося інакше. Але як же характерникові, та ще й знаному, було не втрутитися у таку історію? З іншого боку, якщо він був такий знаний характерник, то чого дозволив скалічити себе так, що аж не зміг більше вибиратися у походи та й осів у тому глухому селі?..»
Влада струсило. Можливо, тому, що свого часу сидячі в архіві, він задавався тим самим питанням: якщо Владко Сич був таким характерником, то чого дозволив себе скалічити ворогам?! Ото удар по юнацькому романтизму! Перерити купу паперів, розіслати численні запити, витратити хтозна-скільки коштів із худого гаманця на роз’їзди… Пишатися тим, що серед предків був не просто козак, а справжнісінький характерник… І дізнатися, що Владобор Сич попри увесь досвід і вміння дозволив себе скалічити у незначній сутичці, що й не до кожної наукової праці, не кажучи вже про підручники потрапила. Та ще й після того забився до якогось хутора-не хутора, так сільця маленького, ніби поранений звір до барлоги.
Але звідки про це дізнався отой шмаркач? І, головне, яким чином приплів давню історію до своїх улюблених страшних казок про сучасне місто?.. Влад схилився нижче над зшитком, сяк-так розбираючи навіть не літери, а справжнісінькі кривулі.
Далі буде.
