Життя…Здавалося, що може бути прекрасніше? Бачити світ власними очима, пережити те, про що мріє кожна людина – кохання, щастя, радощі, дружба…
Але таке життя – ідеальний варіант. Але ж усі ми знаємо, що нічого ідеального в цьому світі немає. Насправді бути живим означає пройти крізь незлічимі випробування, повороти долі. А вони іноді бувають настільки крутими, що не кожному під силу вписатись. Сильні духом люди витримують. Падають, але піднімаються і йдуть далі. Вигризають зубами своє місце у світі, до останнього подиху б’ються за свою правду, хоча це і не завжди правильно. Проте, не всі можемо відшукати в собі такі сили, або просто їх не маємо. Взагалі життя ламає людей. Кожного по-своєму. Весь час воно використовує все новіші і більш оригінальні методи, не жаліючи нікого.
І люди ламаються, як сірники, не знаходячи у собі наснаги протистояти життю. Найслабші знаходять вихід у самогубстві. Вони просто рвуть всі зв’язки зі світом з надією, що так буде легше…
Є й інші, такі як Денис Максим’юк. Юнак, який перебуває у психіатричній лікарні м. Дрогобича…
***
Напевно, моя історія нікого не здивує, може хтось навіть зрозуміє все те, що сталося і чому я тут опинився. Я, Денис Максим’юк, хочу розповісти вам про своє життя. Розповісти на папері, тому, що відвідувачів до мене поки не пускають. Я ледве впросив медсестру, щоб вона принесла олівець і папір. Чому до мене не пускають? Справа у тому, що ще кілька днів тому я почував себе дуже погано, і взагалі, був неадекватний, так би мовити. Але про все по порядку.
Отож, якщо почати з самого початку, то я народився у Дрогобичі 5 травня 1991 року. Мама моя, Любов Іванівна, працювала у міській бібліотеці. Цим напевно можна пояснити мою любов до книг. Батько, Вадим Семенович, був водієм. Відразу зрозуміло, що сім’я не мала величезних матеріальних коштів. Мамі було всього двадцять два, татові - двадцять дев’ять.
У три роки мене вперше відвели у дитсадок. Я ніколи не плакав, коли тато чи мама йшли, бо вже звик до виховательки – Іванни Іванівни – старшої вже жінки і нашої сусідки. Вона часто заходила до нас у гості. З більшістю дітей я також був знайомий. Тому проблем у батьків з цим не було. Я з радістю кожного ранку йшов у садок, бо знав, що там мене чекають ігри та веселощі. Дитинство – найкращий період життя, коли нема ніяких проблем і ніщо тебе не турбує. Завжди є хтось старший, за кого можна сховатися, і хто вирішить усе за тебе.
Батьки любили мене більше за все на світі, як казала мені потім мама, і старалися забезпечити усім необхідним. Але така ідилія тривала не довго. Одного осіннього дня мама прибігла у садок ще до обіду. Заплакана, вона кілька слів проговорила Іванні Іванівні і забрала мене додому. Тато лежав на високому ліжку. Довкола було повно людей. Мати сказала, що він заснув, але вже не прокинеться. Більше нічого з його похорону я не пам’ятаю. Тоді мені було чотири роки. Я мало що розумів тоді, але те, що смерть страшна річ засвоїв раз і на завжди. Ні, не для того, хто помер, а для тих, кого він залишив.
Мати продовжувала водити мене в садок. Вона й надалі старалася забезпечити мене всім необхідним. Але щось таки змінилося. Вона завжди була сумна у чорному або темно-сірому одязі. Тепер я отримував дійсно тільки те, що було необхідно, а на те, чого мені хотілось, у мами ніколи не було грошей. Вона так казала і я їй вірив. Ще малим хлопчиком я відчув що таке нестача грошей. Пізніше мої теперішні друзі, батьки яких були досить заможними, практично перестануть зі мною спілкуватися. Проте, зараз різниця у статках нас не хвилювала і ми насолоджувались більш-менш щасливим дитинством.
У шість років я пішов у перший клас. Виявилося, що у мене дуже непогані здібності до навчання і мати почала кожного вечора розказувати мені перспективи на майбутнє. Кожного разу історія була одна і та ж, тому скоро я вже вивчив її на пам’ять. Мати планувала, що я закінчу школу з медаллю, вступлю у наш місцевий педагогічний, отримаю червоний диплом магістра, залишуся викладати на кафедрі. Там я мав брати хабарі зі студентів і тоді ми заживемо на широку ногу і зможемо ні в чому собі не відмовляти. Спочатку ця перспектива не здавалась мені поганою, навіть навпаки, та з часом я зрозумів, що хочу зв’язати своє життя з технікою, а не з викладанням в університеті...
Але поки що я був всього лиш першокласником – відмінником і все йшло за маминим планом. Я був звичайною дитиною. Вчився у школі, грав у футбол на вулиці з такими ж хлопчаками як і я. У вільний час я підручними засобами розбирав і пробував полагодити різні радіо, годинники та інші непотрібні дрібнички, яких у нас було вдосталь. Любов до цього передалася мені від батька. Життя йшло своєю течією і, здавалося, більш-менш налагодилося. Матір підвищили на роботі і тепер її зарплата трохи збільшилася. Але так тривало не довго. Взимку, коли я вже навчався у другому класі, я раптом помітив, що у мами почав рости живіт. А ближче до літа маму забрали до лікарні. Вона сказала, що купить мені братика або сестричку. Я не дуже радів від того, бо знав, що дитина – це витрати. Та й мама, здавалося, була не така вже і задоволена. Хто мав бути татом тої дитини мені було невідомо.
***
Любов завжди добивалася свого. Ще у двадцять один вона почала зустрічатися із одруженим чоловіком. Він її щиро покохав, а коли дізнався, що вона насить його дитину, то кинув дружину з маленькою дворічною донечкою Ганусею. Звали його Вадим Семенович Максим’юк.
А про батька маленької Христі, яка незадовго з’явилась на світ не могла точно сказати навіть сама Любов Іванівна. Молода жінка, якій було всього лиш двадцять шість, хотіла жити повноцінним життям. Так вона і робила. Тільки от постійних стосунків не виходило. Всього лиш на ніч – дві. Вона часто йшла з дому, коли Денис уже міцно спав. В готелі з гостями вона насолоджувалася своєю молодістю, ще й отримувала за це гроші. Любов була жінкою з сильною волею і міцним характером. Вона тримала сина в дисципліні. Хлопець хоч і ріс без батька, проте ні разу не спробував що таке курити і пити, навіть пиво. Сама вона поводилась не найкращим чином і про це почали говорити люди. Коли вона взнала про дитину, то спочатку хотіла її позбутися, але так і не змогла взяти такий гріх на душу. Вирішила народжувати.
***
Йшов п’ятнадцятий рік мого життя. Христі було на той час уже п’ять років і восени вона мала піти до школи. Я чекав того з нетерпінням. Чому? Просто вона забирала майже весь мій час. Мати була на роботі. А я мусив доглядати її, гратися, вчити, годувати. На той час майже завжди готував я. Вночі мама часто йшла з дому. Я не знав чому і куди, але питати не наважувався. Одного вечора я почав розмову про те, що вчитися у Дрогобичі не хочу. Мама розізлилася, накричала на мене. Знову все впиралося в гроші. Тепер ми майже не знаходили спільної мови. Тим часом друзі, та і я трохи виросли і різниця в статках наших сімей почала даватися взнаки. Щоправда, поки не сильно. Вони мали комп’ютери і мобільні телефони, а мені і не треба було цього. До теперішнього часу я навчився ремонтувати різні радіоприлади, та й не тільки. Тому вони часто просили мене про послуги і я з радістю погоджувався.
Все більше мені не вистачало батька. Статеве дозрівання потроху взялося за мої гормони і я почав дивитися на дівчат не лише як на друзів. Але нічого серйозного в мене з ними у тому плані не виходило. Бракувало впевненості в собі. Я потребував батьківської поради, але її не було кому давати. Говорити про це з мамою я чомусь не міг. Кожного дня, таємно від мами, ходив на татову могилу. Там розказував йому про те, що мене турбувало. Це, здавалося, додавало наснаги, віри в себе. Та на жаль не надовго. З кожним днем мені все більше його не вистачало, хоча якби не фото, то я і не пам’ятав би його обличчя…
***
А Вадим Семенович міг би дійсно допомогти сину. Він народився в звичайній сім’ї робітників. У школі вчився поганенько, зате був просто генератором ідей. Завжди, коли в його селі були веселощі, бійки, гулянки Вадим був там першим і головним. Після школи закінчив ПТУ і став водієм.
Впевнений у собі, Вадим ніколи не мав проблем з дівчатами. Навіть навпаки. Часто вони навіть сварилися через юнака. Молодим ще хлопцем одружився з дівчиною Оленою. Скоро у них народилась дочка. І все було б добре, якби не зустрів Вадим одного разу Любов Іванівну. Вона була цілковитою протилежністю Олени. І Вадим вирішив кинути дружину.
Потім він таки одружився з уже вагітною Любою. Вадим отримав підвищення на роботі і став провідним механіком. Хоча і був за освітою водієм, але механіка була ніби у нього в крові. Тепер йому було вже 30 і юнацький запал зник. Життя налагодилося і чоловік навіть задумувався про те, щоб познайомити свого сина з його сестрою. Він навіть з’їздив у гості до колишньої дружини і вона, здавалося, була не проти. Але одного разу по дорозі додому Вадим потрапив у аварію. Розбився на смерть. Олена не знала. Мрія про дружбу доньки і сина так і залишилася мрією.
***
Весна. До закінчення наближався другий семестр десятого класу. Я уже третій рік не був відмінником і ми з мамою сварилися ще більше. Порозуміння між нами ніби ніколи й не було… Я твердо вирішив пробувати вступити до Львова. Радіотехніка, а не викладання зарубіжної літератури чи фізкультури. Вона ж ніяк не могла з цим змиритися.
Друзі дитинства остаточно забули про мене. Зате з’явились нові, справжні, в яких я був впевнений на сто відсотків. Такі ж як я, вони не бачили щастя в грошах і всьому, що було з ними зв’язаним.
А ще з’явилася Настя. Дівчина, в яку я закохався по вуха. Ми сиділи за одною партою. Я відчував, що і вона до мене не байдужа. Тому, щоб не втратити її я зібрався з силами і одного прекрасного дня після уроків, коли я проводив її додому, запросив на побачення. Вона погодилася без всякого подиву, що в свою чергу трохи здивували мене. Увечері все пройшло чудово, але коли ми уже стояли біля її під’їзду, я так і не наважився її поцілувати. Вона хотіла цього і це читалося в її прекрасних чорних очах. Проте, я не зміг. Потім я знову пробував її запросити, та Настя завжди знаходила якісь відмовки. Потім, посилаючись на поганий зір, вона пересіла від мене. На цьому все і закінчилося. А я зрозумів, що ніколи більше не знайду такої як вона.
***
А Настя дійсно була особливою. Висока, струнка, пряма постава. Чорні очі її були настільки глибокими, що всяка безодня здавалася у порівнянні з ними простою ямкою. Прямий ніс тонка лінія губ. Чорне волосся спадало на плечі. Зрідка вона зв’язувала його у «хвіст». Красива дівчина, вона була ще і розумною і веселою. Ні одне свято у школі не обходилося без її участі. При бажанні вона могла обійти всіх відмінників школи за знаннями і оцінками, проте ніколи цим не марила і не бачила в тому потреби взагалі.
На відміну від Дениса, до десятого класу вона уже зустрічалася з п’ятьма-шістьма хлопцями. Настя їх не рахувала, але звикла, що ініціатива має бути в руках юнака. В цьому допомагала і сімейна ідилія. Батько її був справжнім джентльменом. Вона прекрасно знала історію стосунків батьків до і після шлюбу.
Денис їй подобався. Вона розуміла, що це не просто симпатія(як же вона помилялася!) і відчувала в ньому взаємність. Той вечір був одним з кращих у її житті, проте вона так і не змогла зламати свої уявлення і поцілувати хлопця першою, хоча дуже хотіла і до останнього сподівалася, що це зробить він. В ту ніч Настя зрозуміла, що так і не зможе себе побороти. Тому і вирішила все закінчити. Це вона зробити могла і мусила. Чим швидше тим краще. Менше мук для обох.
***
Напевно, коли прийшли результати ЗНО, я був найщасливішим випускником у світі. Мої бали були не такими вже і поганими і я мав усі шанси стати студентом львівського політехнічного.
Але життя знову вирішило все за мене. Мати була ще категорично проти і сказала, що у Львові квартиру мені знімати не буде. Потрібен був гуртожиток. Та не міг залишитись. Рідне місто зводило мене з розуму. Знайома до болю кожна вуличка, кожен будинок. Я поїхав подавати документи у Львів.
***
Мрії Дениса, як і його життя були зруйновані в один день. Зранку, в призначений термін юнак взнав, що не пройшов на державний. Абітурієнти з підготовчих курсів зайняли всі місця. Вбитий горем, він повернувся додому. Весь день провалявся на дивані. Тепер він подумки дякував мамі за те, що таки змусила його подати документи і у Дрогобичі.
А ввечері прийшов міліціонер, дядько Петро, і сказав, що мати і Христя загинули в автокатастрофі. Автобус застряг на колії і в нього врізався поїзд. Не вижив ніхто. Дядько Петро сказав що переночує сьогодні тут і ще щось, чого юнак вже не чув. Він побрів у ванну і бритвою перерізав вени. Його знайшли через годину. Міліціонер Петро занепокоївся чому хлопець не виходить так довго.
Денис не вмів різати вени. Він щиро хотів померти, але для цього потрібно було різати вздовж руки. Якщо різати «традиційно», кров застигне. Хлопець не знав. Він опритомнів в палаті психлікарні. Прив’язаний до ліжка для його ж безпеки. Все, про що він думав – смерть.
Кілька тижнів потому він таки заспокоївся. Призвичаївся, почав жити далі.
***
Так життя зламало хлопця. Він жив. Поки що…Бо і ті, кого Денис вважав справжніми друзями відцуралися від нього. Що його чекало далі? Пустота. Самотність. Байдужість.
Його історія одна з мільярдів особистих трагедій. Кожного життя ламає по особливому. По особливому жорстоко і безжалісно. Де ж поділися любов, дружба, щастя, які життєво необхідні слабким і суттєво допомагають сильним духом?! А може і не було їх насправді, тільки у фільмах і казках? А в житті існують лише безжалісність, корисність, жорстокість і гроші?
