Чого Україна кругом сирота?
Чого відреклися від неї пани?
Чого родовищем гордують вони?
Чого за панами пішли і попи,
Христової правди гнилії стовпи,
Зоставивши нидіть народ в самоті,
У нуждах великих, в густій темноті?
І як з отих злиднів народ рятувать,
І як Україну з зневаги піднять?
„Козачий кістяк”. Автор Василь Мова – український письменник-кубанець. Помер 1.06.1891 р.
Переді мною лежить книга з назвою «Заступница усердная». Автор її ієромонах Філадельф. Перегортаю обкладинку і читаю на першій сторінці: «Слово о деяниях Пресвятой Богородицы». МОСКВА. РУССКИЙ ДУХОВНЫЙ ЦЕНТР. 1992. Книга видана накладом 50 000 примірників.
Цю книгу було для мене привезено з Москви на замовлення мого приятеля десь у ті ж роки, що й видано. Тоді я навчався у Київській духовній семінарії. У книзі є доволі милі й затишні стародавні церковні передання про земне життя Пресвятої Богодиці, про поміч її людям у часи Середньовіччя, а закінчується вона розділом з назвою: «Спасение России в Великой Отечественной войне 1941—1945 годов.»
Ось цієї теми я й хотів би торкнутися. Теми сучасної пропаганди Московського патріархату про «милості» комуністичного режиму до православної церкви і про участь духівництва Руської православної церкви у військовій перемозі над гітлерівською Німеччиною, а заразом і про чудесну допомогу з Неба радянському війську і радянському режиму у другій світовій війні. Наперед мушу зазначити, що я не історик, і що не маю багато документальних джерел, ані доступу до архівів. Я просто цікавлюся цією темою дещо більше, як пересічні люди, і уважно простежив деякі документи самого ж Московського патріархату, які проливають світло на це питання.
Навчаючись у духовних навчальних закладах Київського патріархату, я засвоїв те, що лещата чи петля більшовизму на тілі церкви була послаблена під час другої світової війни. Сталін і компартія припинили репресії проти духівництва і активних мирян і дозволили відкрити духовні навчальні заклади й багато храмів з метою привернення волі громадян Радянського Союзу до боротьби з німецькими окупантами і для подолання цього дуже небезпечного супротивника, який своїми діями ставив під питання саме буття російського більшовизму як такого. Така відносна «воля» церкви продовжувалася в Радянському Союзі і після перемоги, і протрималася вона до часу приходу до влади Хрущова, від якого починається новий етап утисків церкви. При тому атеїзм лишався офіційною ідеологією комуністичної держави, його продовжували викладати у навчальних закладах, але церкві шляхом насильницьких репресій припинили перешкоджати, хоча й продовжували її тримати під своїм КҐБістським контролем, цебто контролювати кадрову роботу, вербувати священиків на свою службу, давати їм «цінні вказівки», контролювати відвідування богослужінь високопоставленими мирянами тощо.
Це питання ретельно не викладалося в тодішній духовній семінарії 90-х років минулого століття. Просто воно подавалося в літературі і в устах клерикалів, і, вочевидь, багатьом подобалося. Все-таки, ми ж бо приймали пряму участь у війні. Хто зна? Якби не ми, чи здолала б радянська армія Німеччину? Адже німці тільки трохи-трохи не дотягли до Москви. Це могло здаватися хорошим аргументом для підкреслення важливості церкви у суспільному житті, навіть у суспільному житті антицерковної і хижої держави, у якій колись була й наша Батьківщина.
Ось цікавий текст із вище вказаної книги, який стосується теми моєї розповіді:
«Наши войска уже совсем выдохлись, немцы были всё ёще сильны… Вдруг видим: приехал командующий фронтом, много офицеров и с ними… священники с иконами.
Многие стали шутить: «Вон попов привезли, сейчас они нам помогут». Но командующий быстро прекратил всякие шутки, приказал всем построиться и снять головные уборы. Священники отслужили молебен и пошли к передовой с иконой. Мы с недоумением смотрели: куда они идут? – во весь рост – их же всех перебьют… Но они спокойно пошли в огонь.
И вдруг стрельба с немецкой стороны одновременно прекратилась. Тогда был дан сигнал, и наши войска начали общий штурм города-крепости – с суши и с моря.
Как потом в один голос рассказывали пленные, перед самым русским штурмом в небе появилась Мадонна, Которая была видна всей немецкой армии, и… абсолютно у всех отказало оружие… Тогда-то наши войска сломили сопротивление врага и взяли город. Во время этого явления Божией Матери немцы падали на колени и очень многие поняли… Кто помогает русским.»
Киев – матерь русских городов – был освобожден в день празднования Казанской иконы Божией Матери.
В то время открыты были 22 тысячи храмов. Были открыты духовные семинарии, академии, Троице-Сергиева , Киево-Печерская Лавры, некоторые монастыри… Наступило возрождение веры на Руси.»
Ось така намальована у книзі лубочна картинка. Можна порівняти з кантом Почаївській Божій Матері(1). От тільки на цей раз Богородиця кулі не вертала і ворогів не вбивала. Цікаво, чому Мадонну в небі побачила вся німецька армія, тобто армія злих, «невірних», а «благочестива» армія, заради якої, власне, Богородиця й вийшла на воєнну битву, бачила тільки попів з іконою та їх хоробрість, і зауважила лише те, що стрілянина з німецького боку припинилася. Невже Богородиця удостоює невірних більшим знаменням, як вірних? Навіщо? Поразки для них та сирого пороху в набоях було б вповні достатньо. Але у той час, коли я отримав цю книжку і вперше прочитав про цю подію, я не звернув увагу на цю невідповідність здоровому глузду подібно до того, як людина, обманювана шахраєм, не хоче бачити якихось натяків фальші, і брехні, які проскакують у шахраєвій легенді чи версії, бо їй дуже хочеться отримати той чи то виграш, чи приз, який шахрай обіцяє, про який стверджує, що він вже майже у твоїх руках, от тільки потрібно лише віддати останню нужденну копійку, от тільки позбудься того дріб’язку, який у тебе ще є, і отримаєш одразу «два півцарства».
Цю ж легенду або, точніше сказати, побрехеньку про взяття Кенігсбергу через надзвичайну допомогу Богородиці було повторено в журналі «Vita» № 6 за 2001 рік у статті диякона Олексія Бекорюкова «Казанская икона Божией Матери» та в газеті «Аргументы и факты» № 18 (1227) за травень 2004 року в статті Марії Март «С иконой — к победе».
Пізніше мене дуже дивувала велика дружба з комуністами у московських церковників, яку доводилося спостерігати постійно, а особливо під час виборів. Мені здавалося, що з ким-з ким дружити попам, але тільки не з тими, які їх же й репресовували, розстрілювали, руйнували храми, не давали ніякого життя. Не потрібно було церковникам вивчати політичні програми, здогадуватися, чи щиро виступають комуністи, чи брешуть. Достатньо було тільки не закривати навмисно очі на те, що церковники повними пригоршнями відчули на своїй шкурі, просто не забувати, від чиєї палиці порепана спина і більше нічого. Але такою була моя логіка, якої московські попи, вочевидь, не притримувалися.
Яка віра була у радянських солдат на фронті? Мій двоюрідний дід, що повернувся з фронту інвалідом: єдиний, хто повернувся з поміж п’яти братів, так говорив про своє перебування в госпіталі, після якого й був комісований: «Приносять пораненого до госпіталю, а він лежить і лається. Лається доволі огидно: і Бога, і Божу Матір згадує у своєму сквернослів’ю. Отак лається перший день. На другий день вже поводить себе тихіше. А на третій день вже зі стогоном промовляє: «Ой, Боже мій! Ой, Боже!»
Кілька років тому на екрани телебачення було запущено новий російський багатосерійний фільм «Штрафбат». У ньому показано попа, який самотужки прибився до штрафного радянського батальйону і воював рядовим бійцем прямо у попівському підряснику. Не стану говорити про відповідність такої поведінки попа військовим статутам тодішньої радянської армії – я їх не знаю, і про них можу висловлювати лише свої здогади, скажу лише, що з погляду канонічного права така поведінка для священика є повністю неприйнятною. Такий священик підлягає забороні у священнослужінні. Якщо сказати просто, то такого випадку у будь-якій діючій армії не могло бути.
Але співпраця Московського Патріархату з державною більшовицькою владою таки була. Як розпочалася вона ще задовго до війни з Німеччиною. У перший день війни у зверненні тодішнього митрополита Сергія (Страгородського) на радіо вперше прозвучала назва цієї війни як вітчизняна. Це був той час, коли радянські солдати, які були у величезній кількості сконцентровані на німецько-радянському кордоні, не хотіли воювати за більшовизм і у величезній таки кількості здавалися в полон. У німецькому полоні швидко опинилася така кількість радянських солдатів, що німці не могли дати їм раду (їх же ж треба було десь розмістити і годувати, хоч і поганенько) і багато полонених, місце проживання яких вже було окуповано, німці просто повідпускали додому. А далі на окупованих радянських територіях починається нове, нерадянське життя. Я не буду висвітлювати усі його аспекти. Торкатимуся питання церкви. Так от: закриті радянською владою церкви повідкривали майже всі, і, окрім типових храмів, було повідкривано храми у пристосованих приміщеннях, там, де типові храми були більшовиками вже зруйновані чи де не були наново побудовані, а потребу у них місцеве населення відчувало.
Не володію інформацією, за який час були повідкривані храми. Просто логічно міркуючи, розумію, що для храму мав спершу взятися звідкілясь священик. Радянська влада постаралася духовну верству «прорідити» якнайсильніше. Тому, мабуть, священиків отак одразу на всі храми могло бракувати. Хоча один священик тимчасово міг обслуговувати потреби одразу декількох релігійних громад. Чималу кількість священиків мали висвятити архієреї для нових парафій. Це, звичайно, також відбувалося не відразу. Але статистика не становить предмету мого маленького дослідження. Вказую лише на факт того, що церковно-релігійне життя було відроджене завдяки німецькій окупації. Це не була ідеальна свобода віросповідання. Просто ця царина не була спершу у фокусі німецького контролю: не до церков було німцям на щойно окупованих «нових» територіях. Спочатку вони просто це діло не контролювали, а потім почали фаворизувати Московський патріархат. Деякі церкви подеколи вони спалювали під час каральних акцій разом з мешканцями сіл. Ідеалом Гітлера було, щоб кожне село мало свою секту. Втім, як не крути, що не кажи, а зобов’язання більшовиків для всіх бути атеїстами при німецькій адміністрації кануло в лету. У російській Локотській республіці, створеній на території кількох районів Брянської та Курської областей після переходу радянсько-немецького фронту на схід, практично усі закриті більшовиками церкви були відкриті за лічені дні у листопаді 1941-го року. Це були церкви альтернативної офіційному Московському патріархату гілки тихонівської церкви, які не визнали декларацію митрополита Сергія Страгородського 1927-го року, після якої він розпочав новий етап більш близького співробітництва з більшовицькою владою. Ця церква називала себе «істинно-православною» або «катакомбною».
А тепер звернемося до документів. У двотисячному році Ювілейний архиєрейський собор Московського патріархату канонізував доволі велику кількість новомучеників. Це в переважній більшості якраз люди, які зберегли свою вірність церкві під час переслідувань більшовиків, і за це й віддали життя своє. Чимало їх погинуло під час громадянської війни і в двадцяті й тридцяті роки. Але мою увагу привернули мученики, які загинули під час війни. Саме на актах цього собору Руської православної церкви 2000 року і почала формуватися у мене більш чітка позиція стосовно взаємовідносин церкви і більшовизму під час другої світової війни, основана на чомусь більш серйозному, як хтось щось просто сказав. А говорили, що під час війни прямо подемобілізовували з радянського війська, з фронту усіляких, хто раніше хоч якусь участь у церковному житті приймав: попи бо постріляні були. Усіх, хто регентував, хто читав, хто попу колись кадило подавав – усіх їх демобілізували і відправили у розпорядження Московського патріархату. Це говорили.
А ось що було насправді. Спершу розглянемо документи про канонізацію новомучеників. Дуже показовою є історія архімандрита Серафима (Шахмута).
«В 1926 году его рукоположили в иеродиакона, а вскоре - в иеромонаха.
В августе 1941 года по благословению митрополита Пантелеимона (Рожновского) отец Серафим покинул Жировицы и выехал в направлении Минска для налаживания церковно-приходской жизни там, где в данный период она была разрушена большевиками.
Отец Серафим посетил множество селений, собирая на имя митрополита прошения верующих об открытии приходов, и многих крестил. Также он собирал материалы о преследованиях Православной Церкви в Беларуси.
После этой миссионерской поездки батюшка служил в Минске в Свято-Духовской церкви и нёс пастырское окормление больниц и детских приютов города. В 1944 году за свою деятельность по открытию храмов он был арестован в Гродно. Его продержали под следствием ровно 10 месяцев. По обвинению в принадлежности к "немецким контрреволюционным органам" батюшка был приговорён к 5-ти годам заключения в концлагере. Там вскоре (предположительно в 1946 году) он скончался от разрыва сердца после страшных мучений, пережитых им в застенках Н. К. В. Д.» Пам'ять о. Серафима постановлено відзначати 15.11. за юліанським календарем.
Протоієрея Порфирія Рубановича у 1943-у році вбили партизани неподалік Гомеля.
22 червня в перший день війни було виписано ордер на арешт ієромонаха Федора (Богоявленського), 8-го липня його було розшукано і заарештовано співробітникави НКВД. Було розпочато слідство, під час якого намагалися о. Федору «пришити» участь у контреволюційній організації церковників і винуватили в організації в Москві й Московській області декількох домових церков. Слідство було припинено лише на початку червня 1943-го року. 19-го липня о. Федір помер у тюрмі, не дочекавшись відправки на 5-тирічне заслання, на яке його засудили за пришите звинувачення в ухилянні від служби в РККА.
«7 июля (н. ст.) 1941 года батюшку (Сергія Мечова—П. М.) арестовали и поместили в Ярославскую тюрьму. После 4-х месяцев допросов и пыток, на которых он вёл себя очень мужественно, стремясь, чтобы никто из общины не пострадал, в ночь на 24 декабря 1941 года (6-е января 1942 г. н. ст.) батюшка был расстрелян в тюрьме Ярославского НКВД.»
[Новомученики: Жития святых, С. 19209]
2 мая 1950 года, в 11 часов, после Литургии, батюшка (Леонтій Стасевич) был арестован в третий раз. За три дня до ареста он внезапно начал раздавать духовным чадам и своим прихожанам всё своё имущество, включая келейные иконы. Деньги отец Леонтий раздавал и наличными и отправлял почтовыми переводами. Во время допросов он говорил: "...в своих проповедях при богослужении я призывал верующих, посещающих храм Божий, преданно верить Богу, исполнять все заповеди, регулярно посещать храм". Один из свидетелей по делу показывал при допросе: "Сам Стасевич... служит по монастырскому уставу, старается хранить веру в чистоте и прививать её путём церковных служб и проповедей. Он всегда требует исполнения всех духовных заповедей".
Обвинительное заключение гласило:"...Обвиняемый Стасевич в течение 47-50 годов, проводя богослужения в церкви в своих проповедях распространял антисоветские измышления о якобы приближающихся "Страшном Суде" и "Кончине мира", истолковывая религиозные писания в антисоветском духе" (сохранена орфография подлинника). Следователь ходатайствовал о том, чтобы отец Леонтий и три его духовных дочери были приговорены к 10 годам лагерей.
Особым совещанием при Министре Госбезопасности СССР это ходатайство было удовлетворено в отношении 66-летнего отца Леонтия. Его же духовные чада, как выходцы из рабоче-крестьянской среды, получили по 8 лет лагерей. Отец Леонтий был отправлен в лагерь Озёрный в Коми АССР.»
[Новомученики: Жития святых, С. 18441]
«Многими в Пермской епархии почитается как человек праведной жизни игумен Харитон (в миру Василий Емельянович Вилисов).
… стал служить в храме села Майкор в тридцати пяти километрах от пещеры. Здесь он прослужил восемь лет, затем его перевели в село Усть-Горевое, где в 1938 году он был арестован и приговорен к десяти годам заключения. Прихожане несколько лет хлопотали о его освобождении, и через шесть лет, в самом конце войны, о. Харитон был освобожден
[Новомученики: Жития святых, С. 18903 ]
«В феврале 1933 года отца Севастиана арестовали. На допросах батюшка дал прямой ответ: "На все мероприятия советской власти я смотрю как на гнев Божий, и эта власть есть наказание для людей. Такие же взгляды я высказывал среди своих приближенных, а также и среди остальных граждан, с которыми приходилось говорить на эту тему. При этом говорил, что нужно молиться, молиться Богу, а также жить в любви, только тогда мы от этого избавимся. Я мало был доволен соввластью за закрытие церквей, монастырей, так как этим уничтожается Православная вера".
Его приговорили к 7-летнему заключению на лесоповал, несмотря на слабое здоровье и повреждённую левую руку. Но и в ссылке он проводил воскресный день в молитве и беседе. Ночные дежурства батюшка также проводил в молитве, никогда не позволяя себе спать. "В заключении я был, - вспоминал батюшка, - а посты не нарушал. Если дадут какую-нибудь баланду с мясом, я это не ел, менял на лишнюю пайку хлеба".
После освобождения он остался в селе Большая Михайловка, под Карагандой, и окормлял всех стремящихся к Богу, приходя к ним в дома и совершая требы, хотя разрешение на это со стороны властей не было -"народ в Караганде был верный — не выдадут". Батюшку полюбили и в окрестностях, поверили в силу его молитв. Со всех концов страны стали съезжаться духовные чада старца, всех он принимал с любовью и помогал устроиться на новом месте. Часто старец благословлял приезжавших к нему за духовным окормлением монахинь жить в какую-нибудь семью, что было в духе Оптинских старцев. Такие матушки становились как бы ангелами-хранителями дома.
Лишь в 1955 году верующие добились официального разрешения властей на регистрацию религиозной общины в Большой Михайловке».
Серед доволі великого списку новомучеників я хотів спершу розшукати усіх, хто був чи то страчений, чи засуджений, чи відбував покарання під час війни СРСР з Німеччиною. Однак, список усіх новомучеників такий великий, що опрацювання всіх їхніх життєписів забрало б дуже багато часу. Я знайшов у списку чотирнадцять осіб, і на цьому припинив пошук. Я знайшов із цих життєписів повідомлення про переслідування як священиків і єпископів, так і мирян, і серед них як жінок, так і чоловіків. Під час війни достроково не звільнялися від покарання засуджені ще до війни, а також список новомучеників містить відомості про те, що переслідування священнослужителів і мирян через їх віросповідання й ревність по Бозі відбувалися як із самого початку війни, так і до самого її кінця, і продовжувалося після війни. Останнє важливе в тій площині, що є пропаганда того, що свобода церкві з боку більшовицької влади була надана під час війни і продовжувалася й після війни, аж до того часу, як наступник колишнього вихованця духовної семінарії Сталіна Хрущов не почав нове переслідування. Є навіть кола, які готові серйозно розглядати питання про канонізацію «товариша» Сталіна, як святого. Впродовж усього зазначеного періоду відбувалися арешти, тортури, розстріли, засудження до тюремного ув’язнення, до заслання священноцерковнослужителів і мирян, також відбувалися умертвлення людей у місцях ув’язнення, наприклад, голодом. Так, є кілька новомучеників просто заморених голодом. Декому з них це зробили всього за кілька місяців до закінчення терміну ув’язнення. Про це свідчать постанови Ювілейного архієрейського собору РПЦ 2000 року.
Під час приїзду до України папи Римського Івана Павла другого була канонізована преподобномучениця Тарсикія. Вона була застрелена фронтовим солдатом Радянської армії з однією мотивацією: тому що вона була черниця. Цей фронтовик не знав ані її імені, ані жодного разу не говорив з нею. Він нічого від неї не домагався. Він просто побачив особу в одязі черниці і застрелив її. За свій вчинок він не був покараний. Навіть не ідентифіковано його особу. Просто відомо, що Тарсикію застрелив радянський солдат, що пізніше лейтенант-командир допитувався своїх солдат, хто її убив. Один підлеглий відповів, що це він. «Чому?» — спитав лейтенант. «Бо вона черниця,»— ото і все. Далі ця військова частина, як прийшла, так і пішла. Більше нічого про вбивцю черниці Тарсикії невідомо.
Цей випадок красномовно свідчить про Радянську армію і про її зв’язок із церквою. Московський патріархат у своїх книжечках і фільмах наполегливо натякає і стверджує, що священики хоча й не мали штатних посад у лавах Радянської армії, але вряди-годи з’являлися перед її солдатами, благословляли на боротьбу, освячували зброю, навіть танки, надихали проповіддю. Отже, якщо історія мучеництва преподобної Тарсикії правдива, значить, принаймні, її вбивця – радянський фронтовик — за увесь час своєї служби жодного разу не бачив у своєму війську священика і не чув, що такі хоч коли-небудь до будь-якої радянської військової частини приходили. У противному випадку можна припустити, що він залишався б атеїстом, але не став би розстрілювати людину лише за одну приналежність до чернечого чину.
Тепер перейдемо до світських джерел. Кілька слів про містечко Терни, яке під час війни було розташоване поряд з містом Кривим Рогом, а пізніше опинилося в межах Кривого Рогу. Вже після «визволення», це селище було піддане обстрілу. Командир взводу «Катюш» гвардії лейтенант Іван Филимонович Лебединець отримав наказ постріляти по Тернах, приціл тримати на дзвіницю місцевої Церкви. Ця церква, звичайно, функціонувала під час німецької окупації. Функціонувала вона й пізніше, до початку п’ятдесятих років, бо артилеристи виявилися невправними, і жодного разу по дзвіниці чи церкві не вцілили. Поцілили хату, де жила «бойова» жінка. Вона після обстрілу дізналася, що стріляли з «Катюш», які стояли на кургані «Бабина могила», прийшла туди і зажадала від командира, щоб він привів увесь свій взвод лагодити хату. Він так і зробив. Ще й поклав око на дочку господині, пообіцяв після закінчення війни приїхати свататися. Так і зробив. Тому я й знаю про цей випадок. Мені розповіла про це дочка Івана Лебединця Юлія.
А церкву в Тернах таки обстріляли. Це зробила якась інша, більш вправна військова частина. Щоправда, завдали їй такі пошкодження, після яких вона все ж продовжувала діяти, хоча отриманого пошкодження власними силами направити не змогли, чи не бралися. Воно було не слабе.
Отже Радянська армія навмисно без воєнної потреби, вже навіть після відступу німців, просто маючи міліарні можливості, чи то з наказу згори, чи з власної ініціативи, намагалася нищити церкви на тих землях, через які вона проходила. А під час бою нищити культові споруди було дуже зручно. Все можна було списати на воєнні дії, вони все стерплять. І ніякої після того мороки, не потрібно було ніяких кампаній по закриттю церков, ніякого розвінчування «опіуму для народу». «Церкву зруйнувала не радянська влада – її зруйнувала війна. От до неї й майте претензії.»
«26 февраля 1942 г.
СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО
СТЕНОГРАММА ДОКЛАДА
КОМАНДИРА ПАРТИЗАНСКОГО ОТРЯДА
КОПЕНКИНА Ивана Иосифовича
1917 г. рождения, уроженца Рязанской области,
Сараевского района, с. Ново-Бокино. Член ВКП(б)
с 1941 года. До вступления в партизанский отряд _
Оперуполномоченый Татарбурнарского РО НКВД,
Измаильской области.
От 26 февраля 1942 года.
[...]
По приезде в с. Большая Обуховка, отряд разместился в здании местной школы вблизи колхозной бригады. В этом селе личному составу была предоставлена баня. Для людей и конского состава был заготовлена недельный запас продовольствия.
За время стоянки в с.с. Б[ольшая] Обуховка, М[алая] Обуховка, Панасовка и Олефировка расстреляли завербованных немецкой разведкой пять человек, старост — два, лояльно настроенных к немецкой власти и церковников — 17, дезертиров — 3.
Из них: в с. Большая Обуховка расстреляно 5 завербованных немецкой разведкой, фамилии которых не помню. [...] Все завербованные гестапо были от 14—ти до 19—ти лет.
[...]
По данным тов. ИВАЩЕНКО и АНДРЕЕВА стало известно, что в с. Большая Обуховка проживает семья в составе отца, матери и четырёх сыновей в возрасте от 19—ти до 26 лет, занимавшихся распространением написанных ими религиозных листовок с содержанием:
"Каждый, кто прочтёт эту записку, должен написать ещё десять таких и дать прочитать другому. Молитесь богу за освободителей немцев. Бог нас спас от жидов и коммунистов".
Для производства этой операции была послана группа в количестве 6 чел. во главе с тов. ТЕРЕЩЕНКО. Прийдя к дому и попросили разрешения открыть дверь, но последние не открывали, а наоборот, двери и окна подпёрли досками. После 2-х часовой просьбы открыть дверь тов. ТЕРЕЩЕНКО прислал бойцов за разрешением взломать дверь и взять указанную группу. На взлом дверей дал разрешение тов. ТЕРЕЩЕНКО. К утру отец и четверо сыновей были взяты и расстреляны в лесу.
[...]
КОМАНДИР ПАРТИЗАНСКОГО ОТРЯДА ИМЕНИ
ТОВАРИЩА БУДЁННОГО
/КОПЕНКИН/
ДОКЛАД ПРИНЯЛ:
НАЧАЛЬНИК 2 ОТДЕЛЕНИЯ 4 ОТДЕЛА НКВД УССР
ЛЕЙТЕНАНТ ГОСБЕЗОПАСНОСТИ
/КРЮЧЕНКО/
ЗАСТЕНОГРАФИРОВАЛА:
СТЕНОГРАФИСТКА 4 ОТДЕЛА НКВД УССР
/ЕГОРОВА/
ЦДАГО України. $ Ф. 130. $ Оп. 1 $ Спр. 231. $ Арк. 5$39.
Копия. Машинопись.
ИЗ ДОКЛАДА НАЧАЛЬНИКА ПОЛИЦИИ И СС ГЕНЕРАЛЬНОГО КОМИССАРИАТА ВОЛЫНЬ—ПОДОЛЬЕ РЕЙХСКОМИССАРУ УКРАИНЫ Э. КОХУ О СИТУАЦИИ В СЕНТЯБРЕ-ОКТЯБРЕ 1942 Г.
1 ноября 1942 г.
Генеральный комиссар Волыни и Подолья, Луцк, 1 ноября 1942 г.
Начальник полиции и СС —
8. Полиция
[...]
В борьбе с бандами за отчётное время с немецкой стороны отмечены потери:
а) полиция порядка: 4 убитых, 4 раненых;
б) у членов охранных команд: 22 убитых, 8 раненых (43 пропавших без вести и бежавших);
ц) были убиты бандами немцы из Рейха: 3 особых руководителя, 1 руководитель сельского хозяйства округа; 2 железнодорожника были ранены.
Бандами были убиты местные: 13 крестьян, 2 женщины, 1 священник, 1 деревенский староста, 1 управляющий имениями, всего 18.
[...]
BAB, R6/687, Bl. 20.
Оригинал. Машинопись.
4 декабря 1943 г.
СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО
СЕКРЕТАРЮ ЦК КП/б/У
тов. КОРОТЧЕНКО Д.С.
г. Харьков
СПЕЦСООБЩЕНИЕ
О незаконных действиях и произволе, учиняемых в районах Черниговской области некоторыми бывшими партизанами
Рукописная пометка синим карандашом: "Т. Демьячук, назовите эти факты т. Кузнецову. [далее неразборчиво] Эти беззакония, нужно ознакомить с ними тов. Хрущёва. (Подпись Коротченко). 10.12."
Рукописная пометка красным карандашом: "Т. Мальцеву. С т. Кузнецовым разговаривали по этому вопросу. 4/1_44"
В ряде районов Черниговской области со стороны бывших партизан проводятся самочинные действия и произвол по отношению к местным жителям, работавшим ранее у немецких оккупантов.
Так, например:
1. В сентябре м-це с.г., уже после освобождения от немецких окупантов Иванницкого района, бывший командир партизанского отряда ПАРЧЕНКО — в с. Иваннице и в других сёлах этого же района, самочинно арестовал 25 чел. полицейских, старост и др[угих] немецких ставленников, которых вывел из села в лес и расстрелял.
2. Спустя несколько дней после освобождения с. Яблуновки, Яблуновского района от немецких захватчиков, к священнику Ковтуновской церкви — СУЛЯТНИЦКОМУ ворвалась в дом группа вооружённых бывших партизан, которые сняли со священника СУЛЯТНИЦКОГО сапоги и забрали у него некоторые ценные вещи.
Через 4 дня эта же группа бывших партизан снова пришла в дом священника, не застав дома СУЛЯТНИЦКОГО, партизаны насильно увели из дома жену священника — СУЛЯТНИЦКУЮ Елену Титовну и её сестру — ПРОЧАЕВУ Марию Титовну. Впоследствии трупы убитых — СУЛЯТНИЦКОЙ и ПРОЧАЕВОЙ были обнаружены в лесу.
[...]
С целью прекращения нарушения революционной законности, начальнику УНКВД Черниговской области тов. АКСЕНОВУ предложено произвести тщательное расследование по всем случаям, имевшим место в области.
[...]
ЗАМ. НАРОДНОГО КОМИССАРА ВНУТРЕННИХ ДЕЛ УССР
МАЙОР Г/Б
(Подпись)КАЛЬНЕНКО
4 декабря 1943 г.
№ 1114/сн
гор. Харьков
ЦДАГО України. $ Ф. 1. $ Оп. 22. $ Спр. 66. $ Арк. 62$64.
Оригинал. Машинопись.
ИЗ ДНЕВНИКА КОМАНДИРА СОЕДИНЕНИЯ УКРАИНСКИХ КАВАЛЕРИЙСКИХ ПАРТИЗАНСКИХ ОТРЯДОВ М. НАУМОВА
Записи до 2 января 1944 г.
[…]
[13 ноября 1943 г.] М[естечко] Емильчино...
В 23.00 вечера моё соединение заняло местечко [Емильчино, Житомирская область]. Сразу было призвано к порядку различных мелких партизанских групп из соединений Шитова, Маликова, Грабчака и других, занимавшихся откровенным грабежом мирного населения. Одна из таких групп была арестована и обезоружена — это соед[инение] Шитова. Через неправильное руководство местными партизанами, они сожгли казарму с оружием и боеприпасами, больницу, родильный дом и дом культуры в с. Подлубах. Они жгут, там где следует сохранять, и репрессируют тех, кому следует давать [исправиться]. Отставшая от соединенея Маликова девушка-партизанка Люба Скрицкая, вступившая в наше соединение, рассказывала о так называемой деятельности партизанских групп под командой Кучинара Трофима Анд[реевича]. Эта группа действовала от соединения Маликова в районе с. Ново-Зелёная Баршиевского района Житомирской области. Эта группа состояла из местных жителей, часто занимавшихся поисками носильных вещей, которые обычно отнимались у мирных жителей и собирались для личного обогащения. У самой Любы таким образом были отняты с побоями и угрозами "расстрелять" женские сапоги. При этом проводивший эту "операцию" командир группы требовал обязательно новые и хромовые, в то время как его возлюбленная сидела тут же — на возу, нетерпеливо ожидая "подарка".
Второй случай был в с. Жаткова в 1 км от Н[овгорода]—Волынского, где группа партизан под командой Осадчука Павла избивала одну старушку шомполами до тех пор, пока старуха не лишилась рассудка. Осадчук вымогал тогда от неё сапоги и друг[ое] имущество. Сама Люба была на этой "операции" участником. Вообще, по словам Любы, применение шомпола для наказания стариков было в этой группе модным. Выезжая на "операцию", один партизан позычал [взял в долг. — авт.] у другого шомпол для специальной цели — лупить, если у его винтовки такового не имелось. На одной из таких "операций" командир Осадчук приказал этой же комсомолке Любе отпустить 15 шомполов старику за какие-то старые между ними сцены. Таких отдельно действующих групп под термином "по особому заданию в здешних краях" "короли белорусских лесов"* Сабуровы, Маликовы, Шитовы и им подобные расплодили видимо-невидимо. Эти группы, уходя для действий на коммуникациях, для организации новых отрядов, для "выкачки оружия"**, нередко не появлялись в соединении многими месяцами и, имея командирами несерьёзных людей,
вставали на путь полубандитизма. В то же время штабы и командные пункты этих соединений находятся в глубине белорусских лесов и не имеют возможности ни руководить, ни воспитывать своих партизан. На мой взгляд, от действий этих групп не столько было пользы, сколько политического ущерба партизанскому движению. Кроме того, такого пошиба группы — неизбежные зародыши будущего послевоенного бандитизма. Люди, привыкшие [к мародёрству], к лёгкой наживе — это будущие бандиты. Неудивительно, что я был поражён размахом того грабежа, который чинили местные партизаны в Емильчино. Под квартиру я занял дом священника отца Николая. Во всём довольно обширном доме целый хаос; у него отобраны были все вещи, мебель перевёрнута, посуда частично побита, квартира нетоплена. У него отняли лошадей, к[омандир] гр[уппы] п/о [им.] Дзержинского требовал 30000 рублей советскими знаками в помощь Красной армии. Я прошёл ряд прилегающих квартир, где обнаружилось то же самое. В большинстве домов жителей не оказалось, они разбежались, спасаясь от произвола.
[…]
ЦДАГО України. Ф. 66. — Оп. 1. — Спр. 42. — Арк. 46—47, 80—81.
Оригинал. Рукопись.
* М. Наумов нередко иронизировал над рядом крупных соединений УШПД, действовавших значительную часть времени на территории южных областей БССР, в болотах и лесах.
** Речь идёт о получении оружия у крестьянского населения, подобравшего его на полях сражений 1941 г.
ИЗ ДОНЕСЕНИЯ ПОДПОЛЬЩИКА ОУН "БОГДАНА" О
СИТУАЦИИ В ЗБОРОВСКОМ РАЙОНЕ ТЕРНОПОЛЬСКОЙ
ОБЛАСТИ
23 марта 1944 г.
Тернопольщина. Отчёт о предфронтовых, фронтовых и зафронтовых событиях на Зборовщине
[…]
Другим их занятием является — "Давай водку, сало". Когда достанут водки, пьют до потери здравого смысла. Кидают оружие, стреляют в хате, валяются по земле. Массово насилуют женщин под угрозой револьвера. К изнасилованным женщинам идут "в очереди". Идёт 10-20 человек к одной насилуемой женщине. Есть массовые случаи, что в одном селе насилуют от 20 до 50 женщин. После начинают грабить население — еду, одежду и обувь. Во время грабежей больше всего ищут водку, сало и часы — ручные и карманные. Также грабят церкви. Уничтожают трезубы и портреты.
[…]
23.03.1944. "Богдан"
ЦДАВО України. — Ф. 3833. — Оп. 1.— спр. 157. — Арк. 23.
Копия. Машинопись.
Останні 5 цитат документів наводяться за книгою "...Создавать невыносимые условия для врага и всех его пособников...". Красные партизаны Украины, 1941-1944: малоизученные страницы истории. Документы и материалы / Авт.-сост.: Гогун А., Кентий А. -Киев: Украинский издательский союз, 2006. - 430 с. www.archives.gov.ua/Publicat/Documents/gogun.php
З цих документів видно, що клірики церкви та їх родичі піддавалися терору й грабуванню з боку червоних партизанів як на початку, так і в кінці війни, навіть після того, як Радянська армія відтісняла німців на захід, і партизани опинялися вже не в німецькому, а у радянському запіллі. Навіть звітували до Москви про розстріл «церковників» на рівні з розстрілом німців, поліцаїв і адміністративних працівників німецького запілля.
Тепер розглянемо події у 1945-у році у Східній Прусії.
Спогади вояка Української Дивізії „Галичина” Романа Лазурка:
„Совєтський фронт наближався помалу, але вперто. Дізнались ми, що большевики вдерлись вже на німецьку територію в Східній Прусії і зайняли перші два німецькі міста, Ґольдап і Ґумбіннен. … довелось в них побувати... Коли німецький фронт відкинув большевиків із обох цих міст, прийшов наказ, що наша сотня має виставити залогу до однієї із цих місцевостей. Підпоручник Кеґеляйн сказав мені вибрати трьох стрільців і ми поїхали легким вантажним автом до Ґольдапу, яких 35 кілометрів на схід від нашого табору. Перед в'їздом до цієї місцевості затримала нас польова жандармерія. Кеґеляйн пояснив їм хто ми є і чого приїхали. Офіцер жандармерії глянув йому у вічі.
- Маєте сильні нерви?
- Очевидно, чому..?
- Приготуйтесь на найгірше. Як ваші стрільці, в порядку? Здорові?
- Очевидно, але я не розумію цих питань..?
- Ми вас пропустимо, можете оглянути місто і тоді вирішувати, чи хочете тут стояти залогою. Їхати далі не можете, бо вулиці забарикадовні, там був бій.
Ми залишили авто під охороною жандармерії і вийшли у містечко. На око невелике, може на яких десять тисяч душ. Вулицями дійсно не можна було їхати, бо всюди стояли кізли з колючим дротом і рештки всякого військового виряду. Поміж те все десятки дір від гарматніх зривів, чи від мін, годі було сказати. Десятки димів ще снувались над містечком і між домами не видно було ні живої душі. Враження якесь таке, як на розритому цвинтарищі. Через момент всі ми усвідомляємо собі, що це сморід в'їдається в нашу свідомість, сморід спаленизни і щось ніби палена шкіра, чи шмаття, щось їдке, погане.
Обходимо першу розбиту барикаду і стаємо як вриті. На вулиці лежать трупи, один біля одного, самі цивільні, десь не десь між ними вплентаний совєтський однострій, а то самі старі, діти і жінки. Боже, жінки лежать у всяких фантастичних позиціях, всі майже а то й цілком нагі, я приглядаюсь ближче, бо не віриться очам: лежить труп із відрізаними грудьми, злитий весь кров'ю, а там зараз же жінка із розпореним черевом, цілком нага, друга, два хлопчики, з розтрощеними голівками, а там же дівчина мала, вся у крові, лице розбите чимось. Старі змасакровані, що годі впізнати, людські це трупи, чи звірячі.
Щось підходить до горла, годі дивитись. Це тільки на самому початку, на цій одній вулиці. Хати зруйновані, вікна вибиті з рамами, двері розбиті. Кеґеляйн і я дивимось разом на наступну хату. На дверях розіп'ята молода ще жінка, вся нага, живіт в неї розпорений чисто і в животі здохлий, чорний кіт...
Мертвецька тишина над містом. Але ця тишина не годна віддати того жаху, що його бачуть навколо очі. Чи можливо, що це зробили люди..? Куди наш світ іде в двадцятому сторіччі?
Ні собаки ні кота живого, ні навіть птахів не чути. Все мертве. А ми йдемо помалу, переступаючи трупи, йдемо, як у сні, і мені особисто здається, що це неправда. Але як сьогодні бачу ці образи перед собою, пишучі ці рядки і відчуваю, що пером не можу передати своїх вражень. З одної хати, з підвалу вчули ми стогін. Наввипередки вриваємось туди, адже все-таки хтось ще живий тут є!
В пивниці знайшли ми старого діда, може із 70 років, як не більше, всього в крові. Винесли ми його надвір, як найбільшу цінність, щоб хоч ним одним заперечити цей факт тотальної смерті, що прийшла на цих людей в страшній агонії передсмертних мук. Поклали ми старого на якийсь недогорілий сінник, напоїли гарячою кавою з польової пляшки і він трохи прийшов до себе. Попросив слабким голосом закурити. Кеґеляйн подав йому цигарку, а один із наших стрільців трохи промив і перев'язав йому рану у грудях, від гострокінчастого штика.
Уривками, з довгими павзами старий став розказувати, що багато людей виїхало перед тим на захід, залишились тільки старі і жінки з малими дітьми. Большевики вдерлись до міста розбиваючи хати, до яких вдиралися цілими гуртами і перше, що впало їм в руки, це жінки.
На очах своїх дітей, своїх батьків чи воєнних калік, мужів, всі без вийнятку жінки, від малих дівчаток починаючи були без розбору ґвалтовані, брутально, з побоями, з лайкою, з безсоромними дотепами, від яких волосся дуба стає, ґвалтовані повторно, без кінця, припалювані вогнем цигарок і запальничок, коли вже не реагували і убивані, коли вже тратили свідомість.
Дванадцятьрічна внучка нашого старого не була помилувана, ніхто не був помилуваний, її ґвалтували на його і її матері очах, матір ґвалтували побіч неї, коли ж вже дитина зомліла, перерізали їй горло і матір ґвалтували далі. На кінець і її добили, а до старого повернувся якийсь совєт, ніби пригадавши і встромив йому багнет в груди. Старий упав між трупи, втративши свідомість і це його врятувало. Вони займались жінками і дівчатами.
Прочунявши пізніше, коли перша хвиля перейшла, заволікся до цієї пивниці, і там перечекав німецький протинаступ, але не мав сили вийти наверх і ми стали першими людьми, що їх він бачив після цього пекла. Ми його доставили пізніше до шпиталя. Не оглядали ми всього містечка, нам було млосно і гірко від цього, що ми побачили в цій його частині.
В повротній дорозі Кеґеляйн мовчав, курив тільки безнастанно. Що він думав я не знаю, бо він мені не сказав нічого. Але його очі були вогкі, його уста затиснуті і його руки дрижали, коли він закурював, це я бачив.
Наш вишкіл добігав до кінця і в п'ятницю 17 листопада 1944 року ми отримали наказ вертатись до Дивізії, яка в цей час перебувала на Словаччині. Ми завантажились на поїзд, попрощавши нашого Кеґеляйна і залізні колеса знов загомоніли для нас на шляхах "нової" Європи...” http://malchishplohish.livejournal.com/5424.html
Спогади старшого лейтенанта радянської армії Леоніда Рабичева:
«Стояли солнечные весенние дни, никто не стрелял, и впечатление было, что война окончилась… Просыпались, болтали о своих довоенных похождениях, о не успевших эвакуироваться немках.
Котлов удивлялся. Заходишь в дом, и ни слова еще не сказал, а немка спускает штаны, задирает юбку, ложится на кровать и раздвигает ноги. И опять радист приносит приказ о наступлении...Траутенау.
Уже вечер. Подъезжаем к крайнему дому. Там наши артиллеристы, но совсем не из нашей бригады и даже не из нашей Тридцать первой армии. Селение — домов двадцать. Сержант артиллерист говорит, что расположиться можно либо в первом слева доме, либо напротив… заходим в дом. Три больших комнаты, две мертвые женщины и три мертвые девочки, юбки у всех задраны, а между ног донышками наружу торчат пустые винные бутылки. Я иду вдоль стены дома, вторая дверь, коридор, дверь и еще две смежные комнаты, на каждой из кроватей, а их три, лежат мертвые женщины с раздвинутыми ногами и бутылками.
Ну предположим, всех изнасиловали и застрелили. Подушки залиты кровью. Но откуда это садистское желание — воткнуть бутылки? Наша пехота, наши танкисты, деревенские и городские ребята, у всех на Родине семьи, матери, сестры.
Я понимаю — убил в бою, если ты не убьешь, тебя убьют. После первого убийства шок, у одного озноб, у другого рвота. Но здесь какая-то ужасная садистская игра, что-то вроде соревнования: кто больше бутылок воткнет, и ведь это в каждом доме. Нет, не мы, не армейские связисты. Это пехотинцы, танкисты, минометчики. Они первые входили в дома.
…февраль 1945 года
Да, это было… когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад.
Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек.
Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами.
Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует — нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам — этот адский смертельный групповой секс.
Вседозволенность, безнаказанность, обезличенность и жестокая логика обезумевшей толпы. Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой Демидов стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет. А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков.
— Кончай! По машинам!
А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, которые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота, а у меня тошнота подступает к горлу. До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей.
Шоссе освобождается для движения. Темнеет. Слева и справа немецкие фольварки. Получаем команду расположиться на ночлег. Это часть штаба нашей армии: командующий артиллерии, ПВО, политотдел. Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков и изнасилованных и застреленных женщин. Мы так устали, что, не обращая на них внимания, ложимся на пол между ними и засыпаем.» — опубліковано в журналі: «Знамя» 2005, №2, свидетельства, Леонид Рабичев, «Война все спишет». magazines.russ.ru/znamia/2005/2/ra8.html
Спогади останнього коменданта фортеці Кенігсберг генерала піхоти Отто Ляша:
«больше всего на мое решение о капитуляции повлияло осознание того факта, что продолжение борьбы повлечет лишь бессмысленные жертвы и будет стоить солдатам и гражданскому населению тысяч жизней. Взять на себя такую ответственность перед Богом и собственной совестью я не мог, а потому решился прекратить борьбу и положить конец ужасам войны. Хорошо представляя себе, что крепость придется сдавать жестокому, не знающему пощады врагу, я все же был твердо уверен, что продолжение борьбы означает верную гибель всего, тогда как капитуляция дает, по крайней мере, надежду на спасение большей части человеческих жизней. Дальнейшие события показали, что я был прав. Хотя, принимая решение, я уже не мог отсрочить потерю нашей Восточной Пруссии, но, к своему удовлетворению, спас от верной гибели множество жизней.
После короткого совещания с офицерами своего штаба и командирами дивизий, с которыми еще можно было связаться, в Первой половине дня 9 апреля я объявил о своем решении согласиться на почетную капитуляцию, которую уже не раз предлагал через парламентеров командующий русским фронтом маршал Василевский. Все одобрили это решение. В радиограмме, переданной главному командованию сухопутных войск, говорилось, что борьба за Кёнигсберг окончилась, боеприпасы вышли, а продовольственные склады сгорели.
Первые попытки установить связь с русскими потерпели неудачу. Тогда я послал короткую записку подполковнику Кервину, командиру участка на Барабанной площади, в которой просил его связаться с ближайшим штабом противника и через него обратиться к русскому командованию с просьбой прекратить огонь и выслать на мой командный пункт офицеров-парламентеров с соответствующими полномочиями, поскольку я согласен на предложенную капитуляцию. По радио войскам передали приказ быть наготове. У меня сложилось впечатление, что у войск и населения этот приказ вызвал вздох облегчения…
После долгих жутких часов ожидания поздно вечером появился подполковник Кервин с группой русских офицеров — представителей командования III Белорусского фронта. Они заявили, что уполномочены принять от нас капитуляцию на условиях, объявленных в известной нам русской листовке. В этой листовке в случае немедленной капитуляции нам гарантировались:
1. Жизнь
2. Нормальное питание и достойное солдат обращение в плену
3. Забота о раненых и гражданском населении
4. По окончании войны возвращение на родину или в одно из государств по нашему выбору.
Я, не колеблясь, принял эти условия. Что русские потом не будут соблюдать ни одной из перечисленных гарантий, я тогда, конечно, не мог предполагать. В 1947-1948 годах, сидя в ужасных условиях одиночной камеры ленинградской тюрьмы в ожидании суда за военные преступления, якобы совершенные солдатами моей Восточнопрусской дивизии, я, помня заверения русских, еще раз обратился с письмом к маршалу Василевскому, напомнив ему о прежних обещаниях. Ответа так и не последовало…
Путь в русский плен
«Дома горели, чадили. Мягкая мебель, музыкальные инструменты, кухонная утварь, картины, фарфор — все это было выброшено из домов и продолжало выбрасываться. Между горящими танками стояли подбитые автомашины, кругом валялась одежда и снаряжение. Тут же бродили пьяные русские. Одни дико стреляли куда попало, другие пытались ездить на велосипедах, но падали и оставались лежать без сознания в сточных канавах с кровоточащими ранами. В дома тащили плачущих, отбивавшихся девушек и женщин. Кричали дети, зовя родителей, мы шли все дальше и дальше. Перед нашими глазами представали картины, описать которые невозможно. Придорожные кюветы были полны трупов. Мертвые тела носили следы невообразимых зверств и изнасилований. Валялось множество мертвых детей. На деревьях болтались повешенные — с отрезанными ушами, выколотыми глазами. В разных направлениях вели немецких женщин. Пьяные русские дрались из-за медсестры. На обочине шоссе под деревом сидела старуха, обе ноги у нее были раздавлены автомашиной. Горели хутора, на дороге валялся домашний скарб, кругом бегал скот, в него стреляли, убивая 6ез разбора. До нас доносились крики взывающих о помощи. Помочь мы ничем не могли. Из домов, подняв в молитве руки, выходили женщины, русские гнали их назад и стреляли в них, если те уходили не сразу. Это было ужасно. Такого мы не могли даже предполагать.
Сапог ни у кого уже не было, многие шли босыми. Раненые, о которых, никто не заботился, стонали, от боли. Почти все неимоверно мучились от голода и жажды. Со всех сторон в колонну военнопленных протискивались русские солдаты, отбирая у кого шинель, у кого фуражку или бумажник с его жалким содержимым. Каждый хотел чем-нибудь поживиться. «Уры, уры!» (часы) — кричали они. Мы были отданы на их произвол».
…После окончания допросов в штабе фронта меня, вместе с моими командирами дивизий и группой командиров других частей, доставили на американском самолете «Дуглас» в Москву, где нас вместе с другими немецкими генералами должны были поместить, как выразился маршал Василевский, в лагерь санаторного типа. Этим санаторием оказалась пресловутая московская тюрьма «Бутырка». Это первое проявление столь резкого различия между обещаниями высокого русского офицера и действительностью привело нас тогда в состояние своего рода шока. На всю жизнь запомнился нам и первый поданный в русской тюрьме рыбный суп.
…осуждение меня на 25 лет пребывания в исправительно-трудовых лагерях за зверства, якобы совершенные солдатами моей Восточнопрусской дивизией, является чисто политическим актом мести, не имеющим с правосудием ничего общего. Поставленные мне в вину зверства никогда не совершались. Более того, часть населенных пунктов, где якобы происходили эти зверства, ни мне, ни моим солдатам вообще совершенно неизвестна. Лишь твердая уверенность, что эта вопиющая несправедливость не может продолжаться вечно, давала моральные силы перенести все эти тяжелые годы плена. Правда, когда поздней осенью 1955 года мы, наконец, вернулись на родину, большинство наших фронтовых товарищей успела поглотить земля далекой России». http://militera.lib.ru/memo/german/lasch/pre.html
У наведених мною спогадах трьох авторів немає жодної згадки про церкву. Але в контексті сказаного, читачу, Ви можете тепер тут уявити Богородицю, яка допомагає армії звірячих ґвалтівників, убивць, мародерів і підлих брехунів? Або чи можете Ви уявити присутність поряд з таким військом священиків? Де тут можна побачити бодай якийсь дуже малий вплив священиків, хай навіть і «приручених» НКВД? Та ні. Тут поряд і близько нічого церковного не стояло і не проходило повз. Хіба що ґвалтування прямо у храмах і ґвалтування черниць радянськими воїнами вкладається до такого контексту вповні органічно:
«24 марта 1945 года наш "благородный советский союзник" (вираз Рузвельта – П. М.) вошёл в Данциг… Советский офицер сказал группе женщин искать убежища в соборе. Когда они собрались там, туда зашли большевистские звери, и под звуки колоколов и органа, "отпраздновали" гнусную оргию, всю ночь насилуя всех женщин, некоторых более тридцати раз. Католический пастор в Данциге показал:
"Они насиловали даже 8-летних девочек, и убивали тех мальчиков, которые пытались заслонить своих матерей". Его высокопреосвященство британский архиепископ Бернард Гриффин (Bernard Griffin) с целью изучения условий объехал Европу. Он сообщал:
"В одной только Вене они изнасиловали 100 000 женщин, причём не один раз, а по много раз, включая не достигших 10-летнего возраста девочек, и старых женщин". Лютеранский пастор в Германии в письме от 7 августа 1945 года епископу Кайчестерскому, Англия, описывает как у его знакомого пастора "две дочери и внук (десятилетнего возраста) страдают приобретённой гонореей в результате изнасилования"… Через день после захвата Нейссы (Neisse), Силезия, нашим благородным советским союзником, было изнасиловано 182 католические монахини. В епархии Каттовицы было насчитано 66 беременных монахинь. В одном из женских монастырей были застрелены игуменья и её помощница, когда они с распростёртыми руками пытались защитить молодых монахинь». http://hedrook.vho.org./library/strom.htm
Звернемося знову до спогадів радянського старшого лейтенанта Леоніда Рабичева:
«…Нет бумаги, нет книг, и я не читаю и не пишу. Впрочем, это не совсем так. Нашел в пустой избе Евангелие и по вечерам при свете горящей гильзы читаю своим бойцам. Слушают внимательно.
Капитан Павлов
Было, вероятно, часов девять вечера, когда кто-то постучал в окно моего блиндажа. Дверь открылась, и в блиндаж вошел незнакомый капитан. Объяснил, что ехал в свою часть на лыжах, но потерял заметенную снегом дорогу, заблудился и попросил у меня разрешения переночевать. Я же, после того как мы познакомились, пригласил его разделить с нами ужин, а он извлек из рюкзака флягу со спиртом. Выпили за победу. Оба оказались москвичами. Я рассказал ему о своем доме на Покровском бульваре, он — о своем на Палихе, я — о замечательном кружке в Доме пионеров, об увлечении историей и поэзией, о матери, члене КПСС с 1925 года, об отце, награжденном только что орденом “Знак почета” за участие в открытии новых нефтепромыслов и спасении старых, о брате танкисте, погибшем полгода назад под Сталинградом. Он наполнил опустевшие кружки и предложил мне выпить за моих и его родителей. Потом мы говорили о книгах, о Пушкине, Шекспире и Маяковском и незаметно перешли на “ты”. Потом усталость взяла верх и мы заснули. А утром капитан Павлов вынул из кармана свое красное удостоверение и сказал, что посетил меня не случайно, а по заданию руководства СМЕРШ, что из вчерашнего разговора он понял, что я советский человек, комсомолец, но совершил ошибку, читал своим бойцам Евангелие, и по секрету рекомендовал мне опасаться моего сержанта Чистякова, который написал в Смерш, что я в своем взводе веду религиозную пропаганду, и предложил мне немедленно бросить в огонь найденную мной в пустой избе книгу, а он в свою очередь бросит туда донос Чистякова, что мне повезло, что бумага эта попала в его руки, а не в руки его коллег. Пришлось мне впоследствии читать моим бойцам журналы “Знамя”, стихи Пастернака и Блока, “Ромео и Джульетту” Шекспира. Спасибо тебе, капитан Павлов!» — доволі красномовне свідчення про реакцію НКВД навіть на знайомство солдат із випадково знайденим Євангелієм. Де? Яка могла бути бодай побіжна присутність священиків у Радянській армії?
Але все-таки, певна зміна у стосунках церкви й більшовицької влади під час війни відбулася. У вересні 1943 року Сталін поцікавився станом церкви у свого чиновника Карпова, який був компетентним у цих питаннях, бо перед тим займався нищенням церкви; викликав до себе трьох чільних митрополитів МП на чолі із заступником патріаршого місцеблюстителя митрополитом Сергієм (Страгородським), запитав про потреби церкви митрополитів. Це було 4-го вересня. Тоді ж вже на 8.09.1943 року було скликано архієрейський собор, на якому було обрано патріарха, якого раніше більшовицька влада не давала обирати. Для таких швидких темпів скликання собору радянський уряд задіяв власні літаки. Під адміністративний будинок патріархату було передано особняк у Чистому провулку в Москві, який до війни займав німецький посол, у розпорядження патріархату було надано кілька автомобілів з паливом, розпочалося урядове постачання патріархату продуктами харчування; розпочато вихід друкованого органу «Журнал Московской Патриархии»; дозволено відкриття духовних семінарій і академій, та курсів священнослужителів «у тих єпархіях, де це буде потрібно», дозволено збирати й пересилати Московському Патріархату частину коштів з єпархій, чого раніше більшовицька влада не дозволяла; обмежено розмір податку на прибуток для церков, який раніше місцеві органи влади мали можливість збільшувати нескінчено, аж до повної фінансової неспроможності церков чи священиків; дозволено відкрити МП свої підприємства для виробництва свічок та інших речей, потрібних для церковних обрядів; при РАДНАРКОМі створено раду у справах Руської Православної Церкви для подальших зв’язків уряду з церквою. Рада не мала права приймати самостійні рішення, а мала втілювати в життя рішення уряду. На ділі рада поставила МП під тотальний, раніше не чуваний контроль. МП без погодження з радою не мав права вчинити жодного вагомого кроку. Гліб Якунін навіть від цього сталінського Собору 1943 року виводить початок нової радянської церкви МП. Також Сталін доручив товаришу Карпову вивчити питання про звільнення ув’язнених священноцерковнослужителів. Але чим закінчилося це «вивчення», я в літературі з історії РПЦ не знайшов. Припускаю, що дехто був звільнений, але не всі. Не маю данних, щоб бодай приблизно охарактеризувати, яку саме частину було звільнено.
У той час стратегічна ініціатива у війні перейшла від німецької армії до радянської, і загроза повної поразки СРСР минула. Тобто, говорити про те, що більшовицька влада зробила це задля перемоги у війні, не доводиться. У той час німці вже відступали. Коли вони наступали, більшовики ніякої суттєвої зміни у своєму ставленні до церкви не робили, навіщо ж їм знадобилася ця зміна під час вже відходу німців з окупованих територій?
Перша причина була не визначальна. Потрібно було зарисуватися перед західними союзниками, які затягували з відкриттям другого фронту з Німеччиною. Потрібно було показати, що зі свободою віросповідання у Радянському Союзі немає жодних проблем.
Друга й визначальна причина була, на мій погляд, у тій відносній свободі віросповідання, яким фактично користувалися мешканці радянських територій, окупованих Німеччиною, які тепер Радянська армія почала відвойовувати. Потрібно було щось робити із цими діючими церквами, відкритими за німців та їх союзників (румунів, фінів) на лихо більшовицькій владі. Ці церкви визнавали своїм зверхником не тільки МП. Були серед них і парафії Істинно-православної церкви, були представники румунської церкви в окупованій румунами Бессарабії та Одещині. Була на Україні й УАПЦ, відроджена в Україні заходами Польської православної церкви, яка перебувала в канонічному зв’язку з Константинопольським Патріархатом, хоча МП і сьогодні наголошує на тому, що УАПЦ часів другої світової війни була неканонічною, «розкольницькою». Та й з Українською греко-католицькою церквою щось треба було спланувати. От усю оцю масу діючих церков на колись окупованій супротивником СРСР території треба було якось прибрати до рук. Просто тупо закрити церкви у той час не випадало. Населення окупованих територій і так наслухалося антибільшовицької пропаганди, надивилося на масові захоронення страчених НКВД, надивилося на трупи своїх родичів, які НКВД залишило по тюрмах замість живих в’язнів перед відходом радянських військ за відсутності змоги подальшого проведення слідства, натерпілося повними пригоршнями від грабунків, зґвалтувань і розстрілів з боку радянських партизанів. Ще церкви закривати? Ні. Війна ще ж не скінчилася. Церкви в той час закривати було недоцільно. Треба було їх «орадянити», перевести усі в юрисдикцію ручного Московського Патріархату. І на цьому поки що все. Ось для цього і потрібно було відживити майже до кінця погублений ледь жевріючий Московський Патріархат. Всі інші православні конфесії підлягали безумовному закриттю, їхні священики мали бути або переведені в лоно МП, або репресовані. Немосковські священики це добре розуміли, тому у великій кількості відходили на захід разом з німцями.
«Запись беседы председателя Совета по делам Русской православной церкви при СНК СССР Г. Г. Карпова с представителями Московской патриархии
29 октября 1943 г. Совершенно секретно
29 октября 1943 г. от 13 до 14 часов председатель Совета по делам Русской православной церкви при СНК СССР тов. Карпов Г. Г. принял патриарха Сергия, митрополита Киевского и Галицкого Николая, митрополита Ленинградского Алексия и управделами патриархии архиепископа Григория Чукова.
На приеме присутствовали зам. председателя совета тов. Зайцев К. А. и член совета тов. Иванов И. И.
Патриарх и митрополиты были приглашены в совет для обсуждения некоторых деталей в связи с представленными патриархом Сергием документами, относительно
[…]
6. В текущем году богословско-пастырские курсы организовать только в Москве, хотя предположения делались епархиальными архиереями и в других городах, как, например, в Казани.
Кроме того, на беседе председатель совета тов. Карпов Г. Г. спросил патриарха и членов Синода, не считают ли они целесообразным посылать в освобожденные от немецких захватчиков области своих представителей для ознакомления с положением церквей там и назначения епископов делать в первую очередь для епархий на освобожденной от немцев территории, а затем уже в тыловых епархиях. Патриарх и митрополиты нашли это правильным.» — з книги Михайла Одинцова «Крестный путь патриарха Сергия»
Оп. в журнале "Отечественные архивы", 1994, №2, стор. 75.
Коли б не було тієї війни, ніякого відживлення Російської православної церкви не сталося б. Перед окупацією Радянською армією східної частини Польщі, у Московського Патріархату лишалося на всьому терені СРСР всього 40 храмів. І по закінченні другої світової війни церковне богослужбове життя залишалося зосередженим саме у тій частині СРСР, яка колись була окупована німцями та їх союзниками. На схід від німецько-радянського фронту аж до новітніх часів діючих церков залишалося обмаль, бо там не відбулося такої речі, як бодай тимчасова відсутність більшовицької влади.
Для чого ж РПЦ намагається показати «заслуги» більшовицького російського режиму бодай у тимчасовому благоволінню церкві? Чому намагається пов’язати сумнівні здобутки російського більшовизму з освяченнями й благословеннями і священнослужителів, і навіть святих з Неба, чого насправді не було?
Здається, цілі РПЦ і новітніх держателів Московського кремля збігаються. Одні зацікавленні у відновленні та збереженні державної імперії, інші хотять зберегти й відновити імперію церковну. Одна й друга імперії взаємопов’язані. Обидві не люблять і відрито зневажають українську мову, плюндрують українську історію. Для обох руйнування бодай одного з них є неприйнятним. Тому для РПЦ у часи, коли стали піддаватися великим сумнівам події другої світової війни, важливо підтримати здобутки світської імперії в цій війні. Наприклад, твердження українців, що жодна сторона у цій війні не представляла українських інтересів, а значить і перемога будь-кого з них не мала для України суттєвого значення, є для РПЦ зовсім неприпустимим твердженням. РПЦ розуміє, що коли Україна утвердиться, як самостійна держава, у ній утвердиться й українська церква. РПЦ тоді втратить більшу частину своїх парафій, а разом із тим кануть у лету плани Москви по перенесенню першості у світовому православ’ї із приниженого мусульманами й сильно ослабленого Константинопольського патріархату до Московського. І через це МП готовий до будь-якої найбезсовіснішої брехні.
РПЦ важливо і «освятити омофором Богородиці» взяття Східної Прусії. Адже ця історична подія теж останнім часом піддається небажаному для імперії аналізу й перегляду. Східна Прусія була призначена Сталіним на анексію й приєднання до Радянського Союзу всупереч волі західних союзних ал’янтів. Нічого особливого в цьому немає. Війни часто закінчувалися анексією чужої території. Але Східна Прусія стала місцем жахливих військових злочинів Радянської армії. Депортували прусаків до материкової Німеччини вже вчетверо меншу кількість за тих, хто там проживав під час захоплення цієї землі Радянською армією у 1945-у році. ¾ східних прусаків було просто вимордувано. І ось ці групові ґвалтування всіх осіб жіночої статі з убивствами, убивства дітей і старих намагаються покрити «заступництвом Богородиці.» А чи беруть до уваги творці таких блюзнірських легенд саму Богородицю? Здається, ні. Це неможливо. Вони у неї просто не вірять.
До речі, митрополит Євлогій – який очолював єпархію РПЦ МП у Західній Європі з двадцятих років до 1945-го року — у своїй книзі «Путь моей жизни» згадує про свої відвідини Східної Прусії у міжвоєнний період. Він оповідає в книзі про чисельну громаду російських старообрядців, що жили у цьому місці недалеко від російського кордону, були громадянами Німеччини і служили в німецькій армії, зокрема у першу світову війну. Свого часу вони переселилися зі своєї історичної Батьківщини подалі від релігійних переслідувань. Йдучи їм назустріч, німці не використовували їх на східному фронті – вони воювали на західному. Що сталося з цими етнічними росіянами під час геноциду східних прусаків? Мабуть теж саме, що й з етнічними німцями, або й гірше.
_______________________________________________________________________________
1) Кант Почаївській Божій Матері
Ой зійшла зоря вечоровая
Над Почаївом стала.
Виступало турецькеє військо,
Як та чорна хмара.
Турки з татарми брами облягали,
Монастир звоювати —
Мати Божая Почаївськая
Буде нас рятувати.
Отець Залізо із келії вийшов
Та й слізьми умліває:
«Ой рятуй, рятуй, Божая Мати!
Монастир загибає!»
Ой вийшла, вийшла, Божая Мати,
На хресті Вона стала.
Кулі вертала, турків вбивала –
Монастир врятувала.
Турки піднялись — страшно закричали,
Стали спішно утікати.
Слава Божій Матері Почаївській –
Будуть пам’ятати.
