Нас було тридцять і ми мали тридцять дітей. На нас повзло тридцять танків і солдати з багнетами. Ми стояли притискаючись до стіни землі. Дивилися через приціли рушниць на танки. Діти принишкли на дні шанців, позатуляли голови ручками, позакривали вуха пальчиками. У них зараз мав би бути сонний час. Земля сипалася, стрільна рвалися. Нас ставало менше, дітей ставало менше. Танки проїхали верхом окопу і засипали дівчинку зліва від мене. Викопав її. Пізно. Мертве тільце. Танки розвернулися і знов їхали на мене. Я закричав. Замахнувся тілом дівчинки і кинув його на командира танка який виглядав з люка у башті. Він налякався, зіщулився і тільце провалилося усередину, в люк машини яка уже переповзала мій окоп. Командир з дитиною на руках виліз із вежі. Голосно закричав і щось скомандував. Танк розвернувся і його гармата випалила у танк який був поруч з ним. Усі бойові машини почали вивергати вогонь із стволів. Один за одним, один по одному.
Зчинився гамір від якого можна було зомліти. Дим і вогонь. Нас залишилося десять. Дітей залишилося одинадцять. Я взяв на руки хлопчика, який присипаний землею принишк поруч зі мною. Рушницю викинув. Так само зробили усі. Один лисий хлопчик з пораненою щокою залишився без солдата.
Він сирота, він уже звик бути сиротою, і у нього доля така, бути залишеним, - сказав я. - він не пропаде!
І ми побігли геть. Я біг а за мною бігли солдати із гвинтівками, які повискакували з танків. Вони стріляли і кулі цикали в землю поруч зі мною. Я стрибнув у вирву від вибуху і провалився у липке багно. Багно затягувало мене. Заливало обличчя. Я судоржно стискав тіло хлопчика а він борсався у мене в руках. Багно напливало на лице, краплі на очах, хлопчик борсається, хрипить, я не можу, в болоті видихаю, затікає липке у легені, кричу, підводжуся. Темно. Голова болить. Починає морозити. У мене вже сто років не було такої високої температури. Скидаю якусь ніби мокру ковдру, відкриваю вікно. Дивлюся на нічну дорогу, хочеться пити. Плюю донизу. Знову лягаю на ліжко поміж розхристаними ковдрами, простирадлами, подушками. Відчуваю як обертаюся довкола своєї голови. Ковдра ніби багно. Це все колись повториться. Так! Це все колись повториться!
Просто світ існуватиме дуже довго. Наша галактика згасне, зіб'ється до маленької кульки, а потім знов вибухне. Але Земля не утвориться. Але знову пройде цикл, галактика згасне, вибухне згасне вибухне і в якийсь мільярдний раз знов утвориться Земля. Потім усе ще повториться мільярди разів і на землі знов буду я. І все повториться ще мільярди мільярдів разів і повториться цей момент, усі фігури, усі атоми й молекули в цьому всесвіті будуть розставлені так як зараз. Тоді буде ще раз. Цей “ще раз” то одна з неймовірної кількості комбінацій. І я знову кину дитину на башту того танку і бігтиму з хлопчиком на руках. Але більше не стрибну до тої ями.
