Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46537
Рецензій: 90815

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Смертна кара через побріхування

© Влад Савенок, 15-11-2009
"Горобець перестрибує з каменя на камінь. Якщо розібратися, так він справжній Геркулес."Генрі МІЛЛЕРР

Ви вже підготувалися вітати мене невщухаючими оплесками, що переходять у тривалі овації? Даремно! Я розіграю спеціально для вас веселу людську комедію. То ж приготуйтеся плескати в долоні і натхненно кричати:

- Великому актору по життю Олександру Стрижевському гур-ра-а-а!

А про себе можете, між іншим, відзначити, що я не лише актор, а й режисер, художник, бутафор, суфлер і теде, і тепе. Перерахуйте всі відомі театральні професії – зайвого не буде.

Наскільки ви здогадалися – Олександр Стрижевський – це я. Якщо Ступка, Степаноков чи Сталоне через суспільні непорозуміння вам зараз відомі краще, то знайте – я геніальніший за них разів у сім, якщо їх навіть зібрати докупи.

Зараз, наприклад, я повішусь на ваших очах. Лобним місцем стане не сцена, не знімальний майданчик і не ешафот.

Я заліз на стілець посеред кімнати моєї любої дружини Галинки і готуюся прийняти смерть через мотузку на горло. Помиратиму без страху. Уже закріпив петлю на люстрі. Аби капроновий шнур товщиною з мізинець не в’ївся в шию, старанно обмотую його поролоном – як-ніяк помираємо один раз – все повинно бути комфортно.

Ви можете висловити припущення, що люстра не витримає мої шістдесят п’ять кеге. О! Я захоплююсь вашим зауваженням, але даремно ви сподіваєтесь виглядати розумнішим за мене.

Я не висітиму і не рипатимусь у смертних конвульсіях. Я вийшов сьогодні на сцену квартири моєї дорогої невкоськаної дружини, щоб здійснити тринадцятий подвиг Геракла!

Що-що? Мені з вами стає нудно. Ви такі правильні і скурпульозні, що нарахували у мого улюбленого героя лише дванадцять подвигів? Прийміть мої щирі співчуття, бо тринадцятий подвиг Геракла, це коли він за одну ніч…

Стоп, у замок застромляється ключ!

Дружина.

Перериваємо монолог і безпосередньо переходимо до дії.

Я нашвидку накидаю петлю на шию, але затягувати не поспішаю – раптом Галя задовго колупатиметься у проклятущому верхньому замку. Ага, вже морочиться. А от коли вона відчинить двері, я зістрибну зі стільця.

Галя кинеться до мене, озирнеться в розпачі, помітить величезного ножа на стільці, переріже мотузку, покладе мене на канапу, обцілує. Я розклеплю повіки, і вона спитає: “Любий, ти до смерті мене кохаєш?” – “Так!”.

Добре, відрию карти: я вже “вішався”, коли прагнув “палкого” кохання. За сценарієм вона поцілує мене, і я вкотре повторю тринадцятий подвиг Геракла.

Двері розчинилися.

Я відіпхнув стільця, але втратив рівновагу і петля злетіла з голови. Падаючи, я встиг ухопитися за неї трьома пальцями покаліченої руки. Від ривка люстра затріщала. Крючок, на якому вона висіла, вирвався з отвору в стелі, дроти тільки дзизнули, а скляний абажур із прозорих висюльок трахнувся об підлогу разом зі мною.

Галя заціпеніла. Я мерщій піднімався з люстрового побоїща. Клятий крюк у стелі, виявляється, був розрахований лише на п’ять запланованих повішань, які завершилися тріумфом.

Галя вже червоніла від гніву:

- Ах ти пес смердючий!

Вона у кілька стрибків дісталася до мене, випустила сумку і вчепилася у волосся.

О небо, навіщо так жорстоко! Жінки не здатні спокійно сприймати високе мистецтво великої ГРИ. Вони жахливо нестримані. Ой!

- Ти здуріла!!! Пусти!!! Це не перука, а МОЄ волосся!!!

- Я зараз тобі голову відріжу, Ірод проклятий!

Вона шарпнулася до ножа, яким повинна була перерізати мотузку. Я ж ускочив до туалету і закрився на защіпку.

Ви не подумайте, що я втік! Просто в ході п’єси поміркував і вирішив змінити деякі акценти, щоб досягти успіху іншим шляхом.

Це ж очевидно – і в туалеті інколи треба ув’язнитися, щоб виважити напрямок головного емоційного удару. Он, Геракл аж три роки чухав потилицю в Омфалиному рабстві.

Я не збирався тут стільки ж возсідати, бо Галя може запросто виламати двері.

О, уже сіпає.

- Скільки ти, паразите, мене мучитимеш!? Здох би уже де-небудь чи прибив би хто за брехню! Як ти мені впікся!

Щоб не слухати її неповажного тону, я натиснув на поршень зливного бачка. Він заклекотів, захрипів і заглушив прокльони.

Ні, все-таки жінки не розуміються на мистецтві буденності. Навіть не здатні збагнути, що без спектаклів, які ми їм влаштовуємо, життя прокисне і протухне.

Уявіть собі – зайшов би я додому, дочекався Галі, а потім би накинувся на неї, як Геракл на Ерімантського вепра і поволочив би до ліжка. Який несмак! Фу-у-у – натуралізм!

Я ж хотів узяти її піднесено, гостро. До того ж ми посварилися напередодні, і, коли б вона витягла мене з петлі, ми б незабутньо піднялися на сьоме небо.

І зазначте, винеси я цю тонку психологічну сцену на театральні підмостки і зіграй з талановитою актрисою, то ви б шаленіли до нестями. А в програмі спектаклю було б записано “Автор, режисер-постановник і актор – Олександр Стрижневський”!

- Ти оглух чи захлинувся в унітазі? Виходь, бо зараз двері виламаю!

- Галюсю! Галечко!

- Замовкни!

Оце вам жіноча послідовність: то – чого не говориш, то – замовкни. Як казав, здається, Вова Пишарчук, чи мо’ хтось із бородатих пролетарських вождів, жінка – це єдність проти-лежностей. Тобто те, що лежить і завжди проти або лежить напроти чи лежить і не проти. Тьху, заплутався.

- Галинко, я тебе кохаю і хочу кохати. Ця дешевенька люстра з фальшивим склом – дрібниця. Я куплю тобі кращу.

- Ти, ледарюко, сім’ю прогодувати нездатен, не те що люстру купити! Якби не моя мати, то ти…

- Брехня! Нагла брехня!

Протестуючи, я знову натиснув на голівку зливного бачка.

Якби мені чотири місяці тому не відчикрижило не пилорамі п’ять із десяти пальців, то я б закидав її люстрами. А в лікарні ж - грошей не заробиш, а навпаки.

Хоча зараз мені наплювати, що не вистачає пальців. Начхати на скажені ціни, уряд і парламент – моя сім’я не голодуватиме. На те я й Олександр Стрижневський!

Галя перейшла у ванну і звідти продовжує облогу:

- Така люстра зараз десять мільйонів коштує! Десять! Ти чуєш?

Ненавиджу жінок за культ грошей.

Зарубайте собі на носі – у вас вдосталь ніколи не буде того, на чому ви збочені! Геракл про гроші навіть і не здогадувався.

- Та принесу тобі завтра всі п’ятнадцять мільйонів! Дай лише заспокоїти змучене тіло, Галочко. Надихни на подвиг. Дозволь, Галюсю…

Вона замовкла. Мабуть вагалася – позбавити себе чи ні мало не єдиної втіхи у житті.

- Так, дорогенький, завтра принесеш п’ятнадцять мільйонів – отоді й торкнешся.

Ага, уже “дорогенький”. Шлях відкрито! Я розчинив двері туалету. Вона стояла поруч. Ніж уже лежав за її спиною на кухонному столі.

- Галинко, - і мою руку як магнітом потягло…

І тут її правиця з ляском влипла у мою ліву щоку. Рипатися не було сенсу.

З досвіду я знав, Галя здатна бульдозером запхати в кімнату і одним ударом повалити на канапу.

Взагалі-то, ляпас жінки – це поштовх до процесу мислення силовим методом.

Все одно я доведу, що у мене є голова на плечах і, завдяки геніальному таланту, принесу сюди завтра п’ятнадцять “лимонів”.

Під ванною знайшов засмальцьований тестів костюм - Галя збиралася його випрати. Дістав із портфеля фетрового капелюха, колись у ньому ходив до парильні. Під піджак натягнув сорочку з протертим коміром.

Галя підібрала залишки люстри і підмела місце мого фіаско.

- Іди заізолюй кінці дроту.

Я мовчки взявся до діла.

Сподівався, що вона, підтримуючи мене на стільці, притулиться, подобрішає і нікуди вже не відпустить. Та сьогодні послана небом подруга стала колючою, як ситро " Буратіно".

Я вловив лише, як вона милується вправністю моїх обчикрижених клешень.



… Хоча мені сорок п’ять, однак, в залежності від ситуації, я можу виглядати на десять років старшим або на п’ятнадцять молодшим.

За двадцять кроків до зупинки я помолодшав на п’ять років. Але, не зважаючи на вік, у мене по-старечому затрусилися руки, і я упхався до тролейбуса через передні двері майже цілковитим ідіотом з виряченими очима.

Слину пускати не наважувався, бо на бороді її не відчуваєш, а я ж не голився місяців зо два. Правда, коли нещодавно їздив до столичного університету жебракувати, то підстригав бороду клиночком і вішав на шию замість краватки поясок від Галіного халата.

Це ефективно діяло на викладачів храму науки, вони щедро кидали мені в капелюха, певно думаючи, що їх теж може чекати подібне.

Тролейбус ожив з моєю появою. Справжнє мистецтво завжди хвилює людей. Пасажири в радіусі двох метрів намагалися показати одне одному глибоко заховані людські якості – кинулися звільняти місця. Навіть засперечалися куди сісти ближче. От народ, аби мене не було, то гризлися б за кожен міліметр сидіння, а зараз уголос жаліють, наче я не просто ідіот, а ще й глухонімий на додачу:

- А ще ж маладий зовсім…

- І куди правітєльство дивицца, шо такі незащищонниє є…

Від середніх дверей на мене пильно глянула якась жінка-ровесниця. Тю! Валька Ященко – однокласниця. Упізнає! Я вище закотив очі і пустив слину. Вона відвернулася.

Виповз біля Троїцького собору. Ухопився за руку і талію якоїсь чепурненької молодички. Небо, які там форми!

Заклопотана допомогою мені – каліці - напівідіоту, вона навіть не помітила натхненності моїх дотиків.

Біля храму чергувало лише двоє конаючих під жебраків. Ну що ж, нате третього.

Один, видно, сподівався нашкрябати на півлітру – червона пика говорила про межу його бажань – пляшку “Амлинської долини”.

Інший рудий молодик хрестився і бурмотів на кожного перехожого. Овва! Та цього пуцьвірінка я бачив на побігеньках у місцевого мафіозного цяці. Навіть сюди запустили свою лапу!

Побачивши в мені серйозного конкурента, алкаш підібрав ломаку і почав наближатися. Він думав, що я симулюю і вирішив перевірити.

До речі, зверніть увагу – у мене на спині – горб. Якщо ви справжній актор, то знаєте, як його можна зробити без бутафорного ганчір’я.

Алкаш зайшов іззаду і таки добряче потяг мене дубцем по спині.

Я неголосно завив, пустив слину і правдиво, не розгинаючи горба, упав на асфальт. Боковим зором бачив, як червонопикий дременув з переляку, а рудий - за ним. Щоб мати шанс заробити, я не повинен був розкриватися і тому лежав далі.

Добре, хоч під головою опинилася рука. Ага, до мене вже поспішають якісь бабуськи.

Жебракування – невдячна справа. Я ніколи б за неї не взявся, аби не посіяв п’ять пальців на клятій пилорамі. Хотілося загребти два мільйони за дошки з тополі і збрехав пилорамщику, що це - безкоштовне пиляння для сирітського будинку. Довелось вжикати самому. Краще б я поділився обіцяними мені грошима! Небо покарало нас обох: пилорамщика вигнали наступного дня з роботи.

Наді мною вже нахиляються старенькі:

- Ой, синочку, який же це Ірод тебе ударив?

- Бачила, бачила алкоголік тріснув його он тією палкою по спині і втік.

- Ірод! Ірод проклятий!

Любі мої бабусеньки, нічого страшного не трапилося, просто один Ірод угрів іншого Ірода по спині. Дякую вам, богомольненькі, що ви підняли і посадили на лаву, правда мокреньку, але якби я сидів на сухій, то шансів заробити було б менше. Я пустив слину і почав вивертати шию, таким чином подаючи сигнали “SOS” усім, хто знаходився на території собору.

Моя прекрасна гра справило належне враження, і поступово до моїх кишень помандрували зачовгані різнотисячні дрібні банкноти.

- Господи прости, і за що ти покарав цього нещасного, відібравши у нього і пальці і розум? – шепотіла старенька з порепаним обличчям.

Звичайно, я інколи передаю куті меду. З геніальними акторами таке трапляється, але клянуся моїми доньками, і віддам людям гроші коли стану на ноги.

На територію храму заїхало кілька машин і якийсь не наш автобус. З нього почали ліниво вивалюватися туристи. Імпортні! Між ними шмигали якісь наші з животиками – бюрократи. Назустріч делегації виходив доволі молодий батюшка.

Час розкривати талант Олександра Стрижневського! Бо вже час утомленим Гераклом повернутися додому, і тоді Галя умастить моє тіло, як п’ятдесят доньок Феспія разом узятих.

Я захитався по колу, забелькотів – наче вчився говорити - і вивертав очі так, що вони блукали по верхівках дерев і хрестах храму.

Іноземці нашорошили вуха, вслухаючись у моє мурмотіння, а святий отець кинув ще дохристиянський погляд, у якому не світилося любові до ближнього.

Талановита гра знайшла свого вдячного глядача! Туристи по черзі відходили від батюшки, наближались до мене і клали долари в капелюх.

Здавалося, це були імпортні лікарі. Вони чудово розуміли моє перевтілення і давали свої зелені гроші саме за віртуозну виконавську майстерність здорової людини. А душпастир очима пустив у мене стріли стімфалійського птаха і потягнув туристів за собою, поки вони не витрусили зі своїх кишень усі зайві долари – на церкву не залишиться.

Іноземці допетрали цей хід батюшки, бо найвищий, певно керівник делегації, підійшов до святого отця і ткнув йому кілька папірців. Той спочатку легенько відвів руку “дающего”, а потім спритним жестом сховав долари у пащу широченного рукава.

Ти диви – гам - і нема!

До сутінок я аж зубами зацокав. Покурити і то - не можна Ось воно – мистецтво вимагає жертв! Але ж мої кишені переповнені хтозна-якою кількістю грошей, а капелюх – цукерками і печивом. Час давати дьору, але поки що не наважуюсь відкрито.

На територію заїхала синя іномарка. Рекет! “Форд”, а мо’ й “Тойота” поїхала на стоянку і зупинилась. Двоє, що сиділи в ній, чекали темноти.

От же гади, про іноземців пронюхали. Тікати зараз! Куди? Доженуть. Дусту! Перехитрую! Ось дивіться.

Як тільки повз монастирські стіни проїхав тролейбус, я рвонув на вулицю. Поки іномарка прокинулась, я скочив у перший двір за межами монастирських стін і сів за хвірткою. Машина виїхала на вулицю і помчала за тролейбусом.

Люди, які звикли віднімати гроші – це просто здорові і дурні бики Геріона. Їх обов’язково рано чи пізно принесуть у жертву!

Я вискочив з двору і побіг у протилежному напрямку шукати освітлений туалет. Треба підрахувати гонорар за блискуче виконану роль горбатого ідіота!

Ночував я на залізничному вокзалі.

Срання – тобто зранку, як кажуть у нашому місті, я продрав очі водою у громадському гнійнику. Розмазав бруд по обличчю, поприв’язував пачки порахованих грошей і валюти до ніг та натягнув штани. Ох, і тяжка ж ноша мільйонера! Тепер я зрозумів чому товстосуми одразу намагаються кудись пристроїти гроші – вони муляють стегна.

Далі, згідно з програмою, Олександрик гратиме нещасного батька, який цієї ночі відстав (о бідолаха!) від поїзда, а діти залишились у вагоні і поїхали-помчали хтозна-куди.

Так, увага, останні приготування! Дітей я постійно триматиму ось тут у голові, а гроші братиму у три пальці.

Я закрокував до автовокзалу – він і поруч, і пасажири там багатші.

Змучено, немов у тіло впилася пекельна Нессова сорочка, я ступив на східці “Ікаруса”. Кривавий піт виступив на лобі. Шматки мого єства - дітей - доля відірвала від моїх грудей і погнала маленьких бідолаг холодною бездушною залізницею без батька.

Я п’янів від перевтілення, вростаючи у роль! Небо, допоможи!

- Люди добрі, допоможіть. Сьогодні вночі я вискочив із поїзда, щоб на вокзалі знайти аспірин для своїх хлопчиків… Температура.. І відстав від поїзда…

Я звівна стелю салона  змучені смертельним горем очі, страдницьким поглядом повів по автобусу і підняв трипалу руку витерти кривавий піт.

Після споглядання пасажирами моєї кінцівки, вже не треба було розповідати, як я чіплявся за втікаючий вагон, як упав на колію і бився головою об шпали і тому подібні дурниці.

Люди середнього достатку, які можуть собі дозволити їздити автобусом, натикали мені у три пучки наших щедрих на нулі грошей. Особливо постаралася висока блондинка приємної вгодованості – сотню тисяч всунула.

Ластівко ти моя, віддам я тобі ці гроші! Куплю Галі люстру, заспокоюсь, вивчу напам’ять практичну філософію бізнесмена так же гарно, як і подвиги Геракла, і зароблю багато грошей. Тоді розшукаю тебе і поведу до “Централі” чи “Людмили” випити пляшечку бургундського. Дай лишень заглянути в твої очі, щоб краще запам’ятати. Ти поцінувала мій талант!

У четвертому “Ікарусі” мене застукали. Тільки-но пояснив ситуацію і почав витирати кривавий піт, як розреготався молодик у шкірянці:

- Ха-ха, цей відсталий учора біля церкви розігрував мукаючого німого ідіота! У нього на руках три і два пальці!..

Без зайвої суєти я гідно показав спину тому бовдуру, який не розуміється на високому мистецтві ГРИ. Даю під заставу свою найдорожчу палицю разом з поясом Іполити, але люди в більшості – це непотріб. Вони не потрібні ні своїм родичам, ні своєму уряду – нікому. А якщо їм не треба високе мистецтво Олександра Стрижневського, на них можна махнути рукою. І я махнув.

Оговтався уже на асфальті. Домахався! Послизнувся на шкуринці буржуазного банана і дав сторчака.

- Ти диви, стерво яке. Уже с самого ранку нализалося! Коли ви вже, сволоти, отрути понапиваєтесь! Тьху!

- Сама ти сорока! – спересердя крикнув я огрядній жіночці, яка чомусь побачила у мені п’яничку.

Вона ошелешено озирнулася на “сороку” і, певно, нічого не зрозуміла. На тротуарі валялася пачка грошей зі штанів. Добре, що я хоч позагортав їх у нашу славну пресу.

Тю, штани лопнули не там, де треба. Стоп! А де мій капелюх? Забув з пряниками і цукерками біля собору! Балда! З такою пам’яттю скоро голим залишуся з лев’ячою шкурою на плечах…

- Гей, ти, Геракл! Вставай! Чого розсівся? Ударився?

Мене хтось штовхнув і міцно потяг угору. Може я помер, і архангел Михаїл тягне мене до раю?

Ні, це сухий і міцно збитий бородань під тридцять з хвостиком у світлих шатах назвав мене Гераклом саме тоді, коли я про того подумав.

- А ти що – Кашпіровський і прийшов мене зцілити? –поглянув я на усміхненого молодика.

- Хіба Геракл потребує захисту?

- Ти мені подобаєшся. Давай свої п’ять – на мої три і - без здачі. Я - Олександр Стрижневський.

- Любомир Безбородько-Гетсиманський.

І ми від душі розреготалися. Перехожі здивовано зиркали, як двоє бороданів, один у світлому потертому костюмі, а інший у геніально засмальцьованому - тиснуть лапи і сміються. Ми з Любомиром розкусили один одного з першого погляду і зараз присядемо побалакати, бо ми того варті.

- А я рік тому вирішив махнути на всі роботи хвостом і засісти писати велике полотно про наш час. Але спочатку треба харчами запастися. Знаєш, що мені було потрібно – велосипед і два слова “Саня, бігом!”. Сім днів я чекав свого щастя, обходячи увечері цегляні мури м’ясокомбінату, коли перед моїм носом бухнувся мішок, і незабаром з-за огорожі з’явилися дві голови. Вони мене не бачили і я гаркнув: “Саня, бігом!!!”. Голови миттю зникли, а я вхопив мішок мов пір’їну і – мерщій до засідки, до велосипеда. У небесному дарунку виявилося під сорок кіло відбірного м’яса, печінки, навіть сала. Скільки я банок закатав! А як під макаронною фабрикою чергував, ти собі не уявляєш… Зараз дописую картину. Такий собі тролейбус у розрізі з людьми, наче німа сцена в “Ревізорі”… От тільки дружина не зрозуміла, пригадуєш: “Ой там, на товчку, на базарі жінки чоловіків продавали”…

Мене аж током трусонуло: Галю! Галинко! Я ж сьогодні гроші обіцяв. А раптом ти мене кинеш!? Підеш на базар і продаси мене. Ніколи! Галю, ніколи не роби цього!

- Любомире, розумієш…

- Бачу. Давай, спіши, але запам’ятай, Саню, ти великий актор. Я помітив тебе у тролейбусі… Очі твої… Тримайся!

- А я ще розкажу тобі про Геракла, він був справжнім мужчиною, - крикнув йому і побіг шукати безлюдну місцину.

Грошей з валютою по курсу виходило майже тринадцять з половиною мільйонів. Тепер на базар! Розвантажу кілька машин і – до Галі! Боротьба за життя з чудовиськами, гігантами і всілякими труднощами загартувала не одного Геракла. В тролейбус!

Кожного разу, коли я угвинчуюсь у громадський транспорт, це нагадує подорож до пекла, де кожен пасажир – потенційний Цербер. Ледь зачепи і він, вкусивши за руку чи ногу, аж заливається:

- Как-к дам-м - головой двер-р-рь откр-р-роєшь!!!

Варіантів безліч, спробуйте занотувати – станете великим письменником або музикантом і напишете оперу “Тролейбусний рух у провінції”. Місце геніального актора уже зарезервоване Олександром Стрижневським!

Я все життя почувався артистом, але сила прийшла в лікарні після втрати пальців. Кілька днів валявся в трансі. На фіга було стільки жити, щоб раптово стати калікою?

Із забутої кимось “Міфології”, що мандрувала палатами, дізнався про Геракла. Це була, здається, моя перша книжка після школи.

До речі, античний герой теж не захоплювався читанням, а я інколи газетки переглядав. Познайомившись з Гераклом, я раптом відчув, що можу зіграти будь-яку роль. Без брехні можу стати олімпійським богом, кентавром, драконом, навіть кіньми царя Діомеда. Можу тримати небо, як Атлант і чхну на кожного, хто скаже, що у мене ЛИШЕ п’ять пальців.

У мене АЖ п’ять пальців!

Ще через дві години до мене в кишеню перемандрував “лимон” - я розвантажив з одним баригою величеньку машину. Правда, шеф спочатку не хотів мене наймати, зиркнувши на три плюс два пальці. Але побачивши, як я намертво зачепив ящик двома руками і передав з машини напарнику, погодився.

Лишилося півмільйона. Всього-на-всього. Торбу грошей заробив за добу! Як це вдалося? Бо не бидло! Бо люблю життя і не можу без Галини – єдиної у світі нормальної ненормальної, до якої можу повернутися золотим дощем, биком чи лебедем. Я - найвеличніший актор, який ніщо без неї.

Сонце мене зморило, як і базарний гамір. Умостившись на якихось дошках, заплющив очі. Руки аж викручувало. Я накрив голову газетою.

- А це що за п’янь валяється?!

Хтось ударив мене в черевик носаком. Я не ворухнувся.

Якщо комусь треба – краном піднімуть.

- Не чіпай, це – П’ятипалий. Він щойно машину розвантажив.

Дрімав далі.

- Податкова! – загорланило під вухом. – Податкова міліція!

Я думав схопитися, але ноги приросли до дощок, руки налилися оловом. Не міг навіть зняти газету зі своєї морди.

Чиясь рука прибрала її за мене, і я трохи розплющив очі. Поруч зі мною на дошках сиділа Гера. Її чорне волосся аж блищало, великі груди напинали вітрила блузки, а чорна спідниця обтягувала огрядні стегна. Ось яка ти Гера – податкова міліція!

- Ну що, брехун, заховався під засобом масової інформації, - і вона так відштовхнула газету, що та полетіла у небо, як казковий килим-самоліт.

Я заперечив, що ніколи не був ні брехуном, ні боягузом, але з горла виходило тільки хрипіння. Язик ганчіркою присох до зубів.

- Ти не сплатив податок за обман людей! За корисливі учорашні брехні біля Троїцького, за лапшу в автобусах! Ти заробив гроші неправдою! Ха-ха-ха, - вона огидно розреготалася.

- Мені кортіло плюнути в обличчя цій істеричці і сказати: чому мій батько зраджував їй з Європою, Ледою і Данаєю. А гроші я віддам, кому заборгував, і це не її собаче діло.

- Але я не заберу їх від тебе, бо підготувала тобі смертну кару. Ха-ха-ха. Я виконаю бажання твого батька, коли він підклав тебе під мої груди. Він іще тоді визначив смертну кару – ти будеш безсмертним брехуном. Ха-ха-ха. Але це не все! Твоя брехня зажене в гроб жінку, яку ти любиш понад усе, більше ніж себе…

Скабки з дощок проростали в тіло і впивалися голками все глибше і глибше. Біль!!!

- Ха-ха-ха! Навіть якщо вона помре від старості, ти все одно лишишся безсмертним! Вона помандрує в інший світ, а ти – ніколи! Ніколи її не зустрінеш! Ти житимеш вічно без свого кохання! Отака тобі смертна кара через побріхування… Ха-ха-ха…

Я похолов від жаху, розпачу і безсилля.

Не міг ворухнутися, щоб убити, задушити, розтерзати цю суку на шматки своїми клешнями.

Прагнув кричати, а з грудей - виривалося хрипіння.

Я жадаю померти разом з Галиною! Я хочу і після смерті бути разом з нею!

Моє тіло задубіло, але з очей витікали гарячі сльози. Навіщо я народився і був утягнутий у цю безглузду круговерть!?

Яка може бути кара за кару? Яка брехня? Я просто намагався жити і кохати!!! Хіба це гріх!? Якщо так, невже я не спокутував його!?

Я лежав із розхристаною душею під великим небом. У моєму тілі росли дерев’яні колючки від скабок. Гери не було. Зате нахилилася отруйна чорна хмара і почала клювати в очі величезними краплинами.

Безсмертя – це коли ти в муках тиняєшся між небом і землею? Хочу померти!

- Сашко, вставай!

Я розклепив повіки і побачив над собою постать у білому. Любомир! Він схопив мене за лікті і намагався підняти заклякле тіло.

- Я хочу померти!

- Любомире, - і я, плачучи, вхопив його за світлий піджак, - я хочу померти з нею, коли прийде її час і навіть бути разом, інакше я збожеволію від вічної самотності.

- Візьми себе в руки. Можливо, і їй буде даровано те, що й тобі.

Любомир мене розумів! Я вхопив його за руку і потягнув за собою.

Він проведе мене до тролейбуса, і я поїду до Галини. Я повезу їй гроші. Я збрехав, що можу заробити п’ятнадцять “лимонів” – півмільйона не добрав. Я залишусь великим брехуном. Але всім серцем в один-єдиний цілунок її щоки чи руки вкладу стільки любові і надії, скільки не відчула жодна жінка. Вона збожеволіє від щастя.

Ніяка смертна кара нас не розірве, бо ми з нею – одне!

Любомир запхнув мене в задні Авгієві стайні переповненого тролейбуса.

Мене потягло повернути голову в бік середніх.

На мене дивилася Галина! Її стомлені чеканням і нестерпною розлукою очі дивилися волого і беззахисно.

- Ви сходите на наступній? – хтось бризнув слиною згори.

- На жаль, мені ще сім зупинок терпіти Танталові муки, - і я знову глянув на Галю.

За що мені така кара?! Сказав “сім”, бо це число – символ життя, а мені ж їхати до нашої квартири цілих дев’ять зупинок! Знов збрехав! О муки!

м. Чернігів

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Стиль!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тарас В'єнц, 20-11-2009

маскарад продовжується :)

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олексій Тимошенко, 17-11-2009

А це вже читала-;Біг пес через овес; бо змучилась.Безумовно ви не Франко

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Надія, 16-11-2009

Кумедний брехун

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 16-11-2009

Пам"ятаю і я ті благословенні...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Уляна Галич (Консуело), 16-11-2009

Щось мене не влаштовує в цій оповідці...

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Наталка Ліщинська, 15-11-2009

Сподобалось

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Карповий, 15-11-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.89134812355042 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …