«Життя – це суцільне чекання. Малий ждеш, коли виростеш. Підріс трохи - чекаєш, коли заберуть з садочку. Трохи старший - коли в школі будуть канікули чи, бодай, перерва між уроками. Затим - коли та школа взагалі скінчиться. Те саме у вузі. Почав парубкувати - чекаєш, коли дівчина прийде на побачення; нагулявся - коли піде після. Одружився - очікуєш народження дитини, як вона піде сама ніжками, а ще більше, що сама ходитиме в туалет, аби не прати пелюшки і не мити по кілька раз на добу дитячі сідниці. Дожидаєш, коли твоє дитя навчиться говорити, щоб подякувало тобі за твоє чекання. Потім – коли воно піде в садочок і в школу. А далі вже й твоя дитина починає чекати. І так по колу…
На роботі чекаєш вихідних відпустки; в барі - коли принесуть пиво; в магазині - дадуть здачу. Чекаєш коли приїде маршрутка, злетить твій літак, а ще більше – коли приземлиться. Вичікуєш, дивлячись на поплавок, коли клюне рибина, а на футболі – коли наші заб’ють гол. А якщо забили наші, то чекаєш, щоб тепер не забили нашим.
Все життя суцільне чекання. Захворів – чекаєш одужання. Одужав – починаєш чекати на рибалку, футбол і пиво.
Холод – чекаєш на тепло, гаряче – хочеться прохолоди. Вдень думаєш - скоріше б ніч та виспатись. Лягаєш спати – щось на душі неспокійно, темно, хочеться сонце побачити швидше.
Чого ми чекаємо? Закінчується одне чекання, починається одразу інше. Де йому кінець?» - розтікалися думки по подушці.
- А ти не зрозумів до цього часу? – налякав незнайомий голос.
- Хто це? Я ж сам з собою розмовляю уві сні. Чи це не сон?
- Спи-спи…
Перед під’їздом шістнадцятиповерхівки, де мали виносити покійника, в невеличкій юрбі родичів, сусідів колег і тих приблудних, яким однаково цікаво, кого ж там хоронять чи видають заміж, шепотілися:
- Боже ти мій, такий молодий.
- Ще жити і жити.
- Тільки п’ятдесят вісім років.
- Кажуть, помер під ранок. Жінка будити його на роботу, а він вже мертвий, але ще теплий.
- Добра людина, значить. Гарна смерть.
- Хороший був сусід. Порядний. Не буянив.
- Ніби, не пив.
- Не дуже й хворів. Раз тільки швидка до них приїжджала.
- Часто з вудками на вихідних можна було бачити.
- Все чекав пенсії.
- Еге ж, казав, от вийду на пенсію – заживу.
- Дочекався.
Хтось тихенько кілька разів схлипнув - чи за мерцем, чи за чимось своїм нестримно сумним на душі.
Ю.КОВАЛЬСЬКИЙ
