-Здрастє, діду Степане.
-А здорово й тобі.
-І як воно Ваше життя?
-Мов річкове латаття. Всі мимо пливуть і межиочі стють.
-Ну, й Ви, теж колись були молодим.
-А, таки, був. А тепер старий став, мов пень. Тільки сплю та попірдюю увесь день.
-То, Ви, вже не сторожуєте на винограді?
-Ні. Всьо, урвалась латка, зачинилася ятка. Тепер вдома сиджу, себе з бабою стережу.
-А я тільки-но хотів за калясочку-другу мотоциклячу виноградцю у Вас напитати.
-Тепер йди до Миндрі-молодшого, він там ходить за старшого.
-Так Миндря ж той, мов пес лягавий стереже.
-Отож, добро хазяйське добре береже.
-Ну, то й мать його за ногу п`яту. А, Ви, ж оце, як на покої опинилися? Скільки ж років, як кажуть вірою і правдою? І комуністам, і імперіалістам?
-Що було, то тепер загуло. Виперли таки мене на пензію. Сказав новий директор, що на мене тепер напав, отой, секелероз...
-Склероз?
-Точно. І з ним ще один супостат виліз. Оргазм називається.
-Мабуть, маразм?
-О, правда, він. І звідки ти усе знаєш? Таке мудрьоне...
-Так розкажіть діду, що там у вас із тим Свіжим, директором вийшло?
-А чого б і не розказати? Ну, тоді й слухай.
Ти ж знаєш, що я ніколи й нікому із своїх не відмовляв. Хто не прийде, завжди виноградцем наділю.
-Ваша правда. Перевірено життями цілого села.
-Отож, а тут приперся клятий копитолізьм і стали мої виногради хазяйськими. А люди цього не зрозуміли, все йдуть та йдуть, ну, як і раніш. Міцно звикли до хорошого. Дай та дай. Я вже й казав, що, дорогенькі, тепер не можу, з роботи бігом виженуть, ще й під стару сраку носаком дадуть. Хтось і послухався. А хтось скурвився й почав брати зовсім без просу. А що я їм зроблю? Поки з ковінькою до них доковінькаю, вони вже на іншому місці грони ріжуть. Так і виходить, що ніц не виходить. А новий директор мені ті пістони вставляє та й вставляє. Отаке виробляє. Хреново, - каже, хрен старий охороняєш. А я йому на те:
Ви б, ментиліцію якусь виногради об`їжджати найняли. Бо, що я можу тут старими ногами на лісапеті по піску ізробити?
Отак і ляпалися язиками. З ментиліцію він зв`язуватися не хтів. Кажуть, що це дуже дорого. Найняти когось молодшого теж не збирався. Скупердячив. Бо я за роботу брав небагато, ми ж з бабою ще й дві пензії отримуємо. А молодому треба платити більше, йому ж сім`ю годувати. Отож, і додумався Свіжий до такого, щоб ізробити з мене чесну здавалку.
-Овва, а це ж як?
-Ти слухай терпляче, молоде гаряче, зараз зрозумієш. Коротше, приїхав він „Нивою” до мене на сторожу й питає:
Ну, що, виноград крадуть?
А я йому кажу:
А у тебе, синку, що звідусіль надвір повилазило? Канєшно обносять.
-Та бачу і я. А, Ви, хоч бачите, хто це краде?
-А що?
-Нічого. Так бачите чи ні?
-Як не дуже далеко ріжуть, то й впізнаю хто то.
-От і добре. Так Ви мені їх і запишіть на список. Я з ними потім сам розберуся. А, як не запишеш, хрен старий, то вилетиш на свою пенсію аж бігом, будеш дома лежанку на печі від кота охороняти. Грамоті навчений?
-Я семилітку кінчав.
-От і кінчай мені ваньку валяти. Скоро вже починаємо винозбір, щоб мені назавтра список крадіїв був готовий. Приїду, заберу.
Та й поїхав собі, а я залишився сам з думами тими. Не записати ж зовсім не можна, вижене той свіжонавіжений. А мені гроші ті потрібні, правнучці ж за несцитут ми з бабою платимо. І що ж робить? Як тій щуці: і карасика з`їсти і на сондолю не налізти. Кумекав я кумекав і аж на світанні таки докумекався. Свіжий, він, же нетутешній. Людей у селі, хто є хто, майже не знає. Отож, зробимо так...
Приїжджає директор на другий день і вручаю я йому спокійнісінько той список. А у ньому, навіть, де хто живе написано.
-Ого, - він каже. Молодець, Леонтійовичу. Не думав, що їх так багато сюди внадилося. Раз, два,... аж 12 чоловік. Виявляється, що ще є у Вас якась пам`ять. Ну добре, тепер, хай тримаються. Старий, бувай, добро охороняй.
Це вже приказка у нього до мене така. Сказав та й плиг у „Ниву” і поїхав увесь радий-радісінький, що з тими обнесунами таки поквитається.
Добрався він, значитця, до села і одразу рвонув до нашого дільничого.Ну, до Цементовича. Відшукав його й сказав, що він потрібен, як представник нутряних органів для того, щоб покласти край крадіжкам винограду у торбофірмі . Та й поїхали вони за першою по списку адресою: Кирило Мисочка, вулиця імені Леніна у Разліві, 12.
Прогребли вони ото тією „Нивою” по разливам і якось таки дісталися на сухе перед мисочиним обійстям. А дорогою Свіжий попередив Цементовича, щоб той не втручався доки він йому не скаже. Мент погодився, але за умови, що не буде порушень закону. На це директор пробурчав, що нікого рушити й не збирається.
Отож, ревнув Свіжий кілька разів клаксоном і підійшли вони до мисочиних воріт. Спочатку їх привітав гавом та спробами ухопити бодай за краєчок чобота з-під низу воріт хазяйський бровко на цепу. Ну, а потім, боком пролізши у відчинену хвіртку, висунулася, мов та кучугура й сама господиня, Таська Мисочиха.
-Здрастє, хазяєчко, - привіталися гості.
-Здрастє й вам, - відповіла Таська.
-А Кирило вдома? – то Свіженатор питає.
-Немає його з нами. А що? – Мисочиха на те.
-Виноград він в Леонтійовича покрав, - директор їй.
Стоять собі. З одного боку хлопці, з іншого дівчина. Гомонять. Один, правда, той що у формі, якось наче трохи труситься та іноді затикає рота правицею.
-Ой, казала ж я йому, щоб не їхав туди й не один раз.
-Бач який він. Не послухався тебе, а тепер таку рахубу маєте.
-Ну, що ж, як вже попалися, то й заплатимо. Скільки?
-50 долярів.
-Ти що, ото як зовсім не Свіжий. Звідки такі гроші. Що він десять прогонів рядів вирізав та виніс? Десять гривенів дам і усьо. Лови дулю, мов цибулю! Та й піднесла її йому аж під самий ніс. Скис тут від Тасьчиних агроментів директор. Учуяв, що більшого ця мадама не дасть, аж нізащо. Тому й пробелькотів, що згоден й на десятку. Та й узяв її, а Мисочиха тут візьми й прошепочи:
Даю тобі, щоб Кирилкові там на небі добре було.
А уголос додала:
Не знала я, що наша ментиліція так солідно працює. Навіть з могили дістане.
-Та, що ти, ото, таке мелеш? – запитав Свіжий, що вже трохи оговтався від тасьчиних доводів й тому знову осмілів.
-Так вмер же він, мій Кирилко. Спирту дров`яного випив. Вже три роки, як поховали, - та й втерла сльозу.
І тут Цементовича, як прорвало. Їржання стояло таке, що оглядалися навіть коні. І Мисочиха, на нього дивлячись, й частково осягнувши причини того реготу й собі змінила сльозу зроблену за участю татка на ім`я Сум на її зведену сестру по матері від татка на ім`я Сміх. Один лише Свіжий застиг, мов самотній чобіт кирзовий у стяжці . Несвіжій.
І що, ти, думав, покинув директор опісля цього свій об`їзд по мертвим душам – обнесушам? –Дзуськи. Всіх до одного відвідав, такий ото клятий бізнесмент попався, і Цементовича з собою тягав. Казав потім дільничний, що у нього за тих відвідин від сміху на животі аж пуп розв`язався. А таке зробити було зовсім непросто. Бо, як у селі відомо, зав`язали цементячого пупа ще на флоті морським вузлом. Коротше, назбирав Свіженатор цього штрафу з інших мертвих душ ще гривень десь до 50, потім відвіз Цементовича до опорняку у селі та й посунув із багатим взятком до контори.
А на другий день викликав мене до себе в кабінет й каже:
Ти що, думаєш, я тобі цих мертвих душ просто подарую?
-І навіщо вони мені? Хіба ж мені кровососом на старості літ ставати, чи що?
-А, то, ти, все ще не вгомонюєшся, хрен старий? То бігом пиши заяву на звільнення за власним бажанням й щоб я тебе тут і не бачив!
-Я, канєшно, вже старий, може й хрен якось там. Мало чого там не було, життя воно довге. А усе ж не така паскуда, як ти, щеня шолудиве.
-Що ти сказав?
-Заткнись, гнидюк, бо зараз ковінькою ще одну дірку в макітрі твоїй проковіню! Охерона твоя не чує, саме гімнобургерами на обіді давиться. І слухай далі, шмаркля на кухвайці. Ще не народилося таке гімно, щоб мене змогло заставити своїх продавать. Німці у війну не змогли, а ти проти них просто закопчена волосина з комариної сраки. Повилізали паразити на готове, а ми тут все життя від зорі й до зорі пропрацювали. Так ще й людей на людей розпаскудюєте. Нічого, все одно всі чисто виздихаєте, всіх чирва поїсть й шашіль сточе. А тепер пиши цю заяву сам, а я підпис поставлю. І швидко, бо ковінька у моїй руці на тебе стрибонути аж проситься!
Отак і звільнився я. За один день й за власним бажанням. І зовсім не жалкую, що грошей у нас з бабою поменшало. Он, передавало радіо нещодавно, обіцяють з першого пензії підняти. Так що, може й на правнуччин несцитут вистачить.
-Ну, що ж, будьте здорові Степане Леонтійовичу!
-Тай ти, не хворій. Бувай собі, мудрьоне.
(Історії Малої Історії, 2007)
