Моє відображення у величезному дзеркалі - наче старовинна картина у масивній рамі. Біла шкіра мерехтить у півмороці кімнати зі спущеними гардинами. Примружую очі, і пробую вгадати, хто ж я цього вечора, янгол чи демон?.. Може, Маргарита, що збирається на бал?
Мені не потрібен Воландів крем. Чудова шкіра - білосніжна, оксамитна на дотик. Аристократична. Приглянься уважніше, і побачиш, як під цією шкірою струмує кров.
Я дбаю про свою вроду. Мені пощастило: місто, що у ньому оселилася, - це зауважили ще австрійці, - згубне для всіх, хто потерпає від ревматизму, підвищеного тиску та хвороб серця; усе через повітря - вогке і нездорове. Проте це вогке повітря - справжній скарб для жіночої шкіри.
Знайома, що працює у косметичній фірмі, на зразок «Оріфлейму», довго вмовляла мене влаштуватися у них дистриб’ютором. Якби я розповсюджувала креми та інші косметичні засоби, кожна жінка купила б їх у мене - у надії мати таку саму шкіру, чисту, гладеньку та сяючу. А коли я рішуче відмовила, довго допитувалася, у чому усе-таки таємниця мого вигляду. Та я відбулася жартами.
Густий білий туман стелився вулицями. Із висоти пташиного польоту місто зараз схоже на величезний глазурований торт, подумалося мені. Сіріли силуети дерев обабіч дороги і блимала аварійна на припаркованій машині попереду.
- У мене немає протитуманок, - констатував Саша. - Уночі взагалі не роздивишся нічого. Так, - повторив він іще раз, - нічого не буде видно.
Я увімкнула музику.
- Доки збираєшся там бути? - голосно запитує він.
- Залежно, як там буде. - відповідаю ухильно.
- Заїхати за тобою?
Якщо я відповім «так», він стовбичитиме біля входу годині об одинадцятій. Навіть якщо попрошу приїхати пізніше.
- Не треба. Мене підвезуть родичі. - Я усміхнулася звабливо. Наче віяло розгорнула, прикриваючи обличчя, - сонечко, я не хочу, щоб ти через мене не спав півночі.
- Приїхали.
Саша хотів зупинитися навпроти входу, коли до машини знадвору підбіг хлопака, одягнений у вишивану сорочку, жупан та шаровари, і почав щось пояснювати, вимахуючи руками у повітрі.
- Весілля…
- Так. Ми і приїхали на весілля… - буркнув Саша, опустивши скло на бічному вікні. - У чому справа?...
Зрештою ми зрозуміли. Виявляється, вони збиратимуться стріляти з гармати на честь прибуття молодих і бояться зачепити нашу машину. Ось і сама гармата: на сходах біля дверей.
- Подуріли!.. - Саші було цього досить, він почав вирулювати назад. Мене розбирав сміх.
- Додумалися… Ще б гранати кидали!.. Ідіоти!
- Тихо, вони тебе чують! - шиплю з досадою. - Поводишся, як останній рогуль!
Відстань між вами і предметами, що відображаються у дзеркалі, насправді менша, ніж здається, - читаю я.
Можна було зачекати надворі, - але чи я дурна, щоб ото мерзнути?! Краще у салоні пересидіти, із ввімкненою пічкою. Зрештою у дзеркалі блиснуло біле плаття. Насправді воно ближче, ніж мені здається.
- До завтра, їдь обережно, - воркочу я. Думка про те що зараз він забереться і на мене чекає вільний вечір, без його осточортілої опіки, проганяє роздратування. Притуляюся до Саші мало не у пориві вдячності і одразу відхиляюся. Дешеві парфуми і піт. Убивча суміш.
Як же холодно. Колись, ще за совєтів, тут була заводська їдальня. Тепер немає ні їдальні, ні заводу, яка уже там промисловість, усе розбрелося, розбіглося, хто за кордон, а хто в торгівлю. Лише порожній корпус стовбичить, мов кістяк. Його функціональне призначення, як і в інших колишніх заводів міста, - бути пристановищем для весільних банкетів та різного штибу гулянок.
Порожнє приміщення ніхто й не думає, звісно, опалювати. Минулого тижня прийшли осінні холоди, температура ночами була нижче нуля, тож воно добряче охололо. Тепер потепліло, але приміщення досі "тримає" холод, як морозильна камера. Бетонні стіни першого поверху, наче вирубані величезні брили льоду, випромінюють холод. І між цих холодних брил, як папанінці на крижинах, випускаючи клуби пари з ротів, дрейфують посинілі з холоду дівчата у сукенках та кавалери у благеньких костюмах і сорочках.
«Краще б вони замість гармати обігрівачі привезли завчасу та бодай трохи обігріли приміщення», - думаю, стискуючи щелепи, щоб не зацокотіти зубами. Наче у відповідь, клята гармата знадвору знову вистрілює. У якійсь із машин спрацьовує сигналізація. Під її завивання ми підіймаємося сходами у бенкетну залу.
Єдиний рятунок від холоду - випити чогось міцного, одразу і побільше, чи, як у народі кажуть, «вмазати». Легко сказати.
Я не те що не п’ю, я можу випити, скажімо, бокал сухого вина. Або шампанського. Та зараз вино не зарадить. Рішучо підношу до губ повну до країв чарку горілки, роблю великий ковток. Від смаку спирту до горла підступає нудота. Мерщій закушую. І чому мене так верне від неї?..
Та доконав мене коньяк. Уже почалися танці, розігріті та начинені наїдками гості подалися до столів із солодким. Туди лихий заніс і мене. Хтось із чоловіків люб’язно простягає пластикову склянку із напоєм. Випивши, відчуваю, як коньяк умить вступає у моєму нутрі у карколомну хімічну реакцію з усім з’їденим і випитим досі, і затиснувши долонею рота, вибігаю із зали. «Тільки б не наблювати на сходах», - миготить у затуманеній свідомості.
Встигаю. Вламуюся у кабінку і згинаюся навпіл. Неестетична процедура приносить величезне полегшення, - опісля ти наче риба без нутрощів. Порожня і очищена.
Спустошена, повільно виходжу з кабінки. До туалету зазирає якийсь чоловік. Зопалу я забігла до чоловічого туалету. Незнайомець виходить із туалету, причинивши за собою двері, і неголосно каже, що я можу не поспішати, а спокійно привести себе до ладу, а він тим часом «постоїть на шухері». Як кажуть у народі.
- Ну як ти? - запитує він трохи згодом.
Я оглядаю незнайомця. Рисами обличчя він трохи схожий на нареченого, тільки вищий і худіший. Симпатичний хлопець. Ні, не просто симпатичний. Вродливий. Високе біле чоло, глибоко посаджені великі темні очі, класичної форми риси обличчя та ніс, чуттєві губи, щоки горять рум’янцем. Чорне волосся, зачесане назад, робить його схожим на відомого кіноактора, не можу лише згадати, на кого саме.
- Ти не родич молодого? - цікавлюся.
- Вгадала. Двоюрідний брат, - посміхається він. - спеціально на це весілля приїхав аж з іншої області.
- А як тебе звати?
- Мене? - замислюється хлопець. - Нехай буде Іван.
Що за відповідь : «нехай буде…» Теж мені принц інкогніто!
- А тебе як звати? - питає Іван, підступаючи ближче. Тепер ми стоїмо впритул, як пара у танці, і майже торкаємося одне одного.
- Ліза. Так мене всі звуть.
- Рідкісне ім’я. І гарне, - оцінив він. - Але Лізо, у твоєму віці шкідливо багато пити!
У моєму віці?
- А скільки мені років, по-твоєму?
- Ну… Сімнадцять, вгадав?..
- Холодно, - кручу головою, - якби ти сказав «сорок п’ять», це було б ближче до істини.
- Сорок п’ять? - Іван переконаний, що нетвереза білявка жартує. Недотепно жартує, що тут скажеш, але гарній підхмеленій дівчині можна вибачити брак почуття гумору. І навіть підіграти. Він усміхається усмішкою голлівудського актора, демонструючи ідеальної форми зуби, білі і блискучі. Ніби штучні.
- Ну, що ж, значить, ти повнолітня, - весело каже він. - І маєш законне право пити. А я уже насварити тебе хотів.
Я починаю тремтіти від холоду.
- Може, вийдемо надвір? - пропонує Іван. - Там набагато тепліше, ніж тут. Тут бетон, тому так холодно. Подихаєш свіжим повітрям. Я дам тобі свій піджак, якщо хочеш, або принесу твоє пальто із зали, - прохає він. Мені лестить цей прохальний тон.
- Вистачить піджака. Якщо ти не змерзнеш.
- Я ніколи не мерзну, - він швидко скидає піджак і простягає мені. Кутаюся у піджак, зауважуючи, що Іванова рука тепер лежить на моїй талії. Можна б скинути цю руку, але навіщо?.. Навіщо засмучувати такого приємного хлопця, міркую ліниво і сама притуляюся до нього.
- То чим ти займаєшся?
- IT-технологіями.
- Ще щось пов’язане з комп’ютерами?..
- У принципі, так, - знову ця його посмішка. Але чи не переборщую я часом?
Зітхаю. Раптом згадую усміхнене обличчя нареченої, яку я вітала сьогодні, її сяючі непідробною радістю очі. Ось ця справді закохана у свого чоловіка, подумала я тоді, відчувши у серці гострий укол заздрості та ревнощів. І страшенну образу на когось. Наречений стояв поруч із нею, стильний і вродливий, мов фото з глянцевого журналу, спокійний та задоволений, напрочуд схожий на мого кавалера.
Щасливиця. У неї тепер чоловік, сім’я, усе... А що є у мене, що? Отой Саша?..
- У тебе є хлопець? - запитує він раптом.
- Ну, є один хлопець… Але він мені не подобається, зовсім. І з ним у мене нічого серйозного. Так що у мене нікого нема.
Це щира правда. Я молода, вродлива і впевнена у собі, час від часу у моєму житті зустрічаються по-справжньому привабливі хлопці, розумні, гарні й дотепні, як цей. До яких мене нездоланно тягне. Та за іронією долі, вони швидко зникають. І я знову лишаюся сама.
Мені стає страшенно, до плачу шкода себе. Моргаю, та щоб Іван не помітив цього, запитую:
А у тебе є хтось?
- Ні, нікого, - швидко відповідає він.
Мовчання.
- Знаєш, - я не зводжу очей з освітлених вікон навпроти. - у натовпі почуваєшся найбільш самотньою. Коли навколо багато людей, і нікому з них нема до тебе діла, та й тобі до всіх байдуже… Я це відчула сьогодні ввечері. Це збіговисько, юрба… Так захотілося втекти звідсіля. І я досі зле почуваюся.
- Правда? - тихенько сказав Іван біля мого вуха. - Мені тут теж нецікаво. Не знаю нікого, крім декількох родичів. Нудно.
Його рука міцно пригорнула мої плечі. Я підвела голову. Іванове обличчя тьмяно біліло у темряві.
-. То мене до людей тягне, то від них. Сама не знаю, чого хочу. Мучуся від цього.
- Бідна Ліза, - гаряче прошепотів він у моє вухо. Мене кинуло в жар.
- Поїхали звідси.
Це він сказав чи це мої думки? Чорт, я й досі п’яна.
- Їдемо?
Це дійсно його голос.
- Чекай… Я не можу, так одразу. І це незручно.
- То ти не хочеш? - зі злістю кидає він. - Передумала?
Іван до болю стискає мої руки, різко тягне мене до себе, так що я скрикую. Від нього разить коньяком.
- Чекай, - я скидаю руку з сідниці і силоміць вириваюся. Ми майже боремося тут, на сходах. Мій кавалер уже не нагадує ні кіноактора, ні джентльмена. Він п’яний і розпалений. Я відступаю.
- Слухай, - переводить він подих, - Вибач. Не хотів тебе лякати. Просто я зараз викликаю таксі і тебе можу відвести… Якщо ти дійсно не хочеш тут лишатися. Роз’їдемося по домівках і все.
- Таксі? Добре, - погоджуюся, - але кожен їде до себе.
Розсипи, сузір’я свічок навколо. Як блискучі монети у таємній печері розбійників. Червона розстібнута сукня падає мені до ніг. Переступаю через неї, іду босоніж по кахлям, і моя шкіра відливає золотом. Відблиски вогню тремтять на ній. На мені лише золотий ланцюжок, розстібаю його. Хочу бути цілком оголеною.
Навколо дзеркала: на стінах, навіть стеля дзеркальна. Тому і здається, що свічок так багато. Підвівши голову, бачу себе у білій мармуровій ванні, моє тіло у ній, - як соковита рожева устриця у мушлі. Розпущене бронзове волосся красивими хвилями спадає на плечі та груди. От лише води немає.
- Подобається? - запитую у Івана. Він мимрить щось нерозбірливе.
Я знала, що він ув’яжеться за мною.
Він знову видає якісь звуки.
- Правда, я прекрасна? Така юна… Скільки років ти мені даси?..
Іван ще не отямився. Він висить головою униз, зовсім голий, із заведеними за спину руками, міцно зв’язаний. За допомогою системи хитромудрих блоків та механізмів мені вдалося підтягнути його тушу майже до стелі, у яку вбитий міцний залізний гак. Цей гак і бика б витримав.
Наркотик перестає діяти. Він починає борсатися, звиватися, пробує порухати руками чи ногами, але марно. Силкується закричати, але його рот заклеєний широкою стрічкою скотчу.
- Якби ти просто поїхав до себе, нічого б не було, - кажу довірчо і підіймаю з підлоги косу. Посміхаючись, пробую лезо. Гостре, як бритва. Іван витріщає очі, так що вони мало не вилазять із орбіт. Його лице налите кров’ю. Я зручно обхоплюю держално рукою, та проводжу кінчиком леза по його голій спині, обережно, щоб не подряпати. На спині залишається ледь помітна біла смуга.
- Ну тихо, тихо, не смикайся… От бачиш - порізався, - тоном суворої вчительки докоряю я, не зводячи очей з тоненької цівки крові, що котиться спиною і скапує униз, на мене, у ванну, у якій я лежу. Ловлю дорогоцінні краплі рукою, енергійно втираю у шкіру грудей та живота. Краса - це вам не абощо. Годинами просиджуєш перед дзеркалом, з маніакальною настирливістю розглядаючи своє лице, щоб помітити перші тоненькі борозенки, які креслить старість. Це так страшно - поволі старіти. Лише я можу не боятися цього.
- Ти хочеш щось сказати? Ну добре. Тільки не кричи, ніхто не почує.
Та він таки кричить, лементує щосили, так що його горлянка роздувається і на ній проступають жили. Скрики луною відбиваються від стін та стелі. Я знову заліплюю йому рота.
- Лізо…
- Краще називай мене Елізабет. Мені так більше подобається.
Кров, гаряча кров із молодих вен - ось засіб зупинити час, увічнити себе, як витвір мистецтва. Кров здорових людей, повних життя і бажання. Тільки не треба мені ваших байок про особливі властивості крові цнотливиць, гаразд?! Безглузда дурня і вигадки невігласів!
Прикро, що чоловіки не затримуються у моєму житті надовго. Справді прикро. Але таке життя - щоб здобути щось, потрібно чимось жертвувати. Такі правила гри.
- Бувай, Іване. Вибач, якщо щось не так, - Я роблю кілька різких змахів косою, і, заплющивши очі, підставляю лице під теплий в’язкий потік, що тече згори.
