"Але що страшне, що найнезрозуміліше, це те, як автори можуть брати подібні сюжети… По-перше, користі вітчизні зовсім ніякої, по-друге… але і по-друге теж нема користі."
Микола ГОГОЛЬ. “Ніс”
Як і будь-який одружений чоловік, я мріяв про ідеальну дружину. Перед тим, як заснути або рано-вранці, розклепивши повіки, уявляв поруч із собою молоду і чепурну красуню. Вона звичайно ж володіє мистецтвом гетери, неперевершено куховарить, а як мене любить!..
І я уявляв ідилічні сценки з невідомою і неповторною. Але кидати офіційну дружину все-таки не збирався. Хоча сімейне житіє з Оксаною нагадувало пісний борщ без солі. За ополоника і братися не хотілося. Тому він безсило звисав, як моє пальто на вішалці.
Оксана чим далі ставала нуднішою. А може - ми вивчили одне одного до останньої бородавки і більше нічого цікавого не знаходили.
Залишаючись удома, ми прагнули багатогранного відпочинку: вона гортала книгу, а я лупав у телевізор. Потім усе мінялося, Оксана кліпала в ящик, а я розгортав книжулю і бачив дулю.
Про апетит годі й згадувати – він божим даром спускався лише за містом після риболовлі. Вдома ж - разом з Оксаною втішалися еротикою по відику, а потім довго заганяли в чорне тіло емоційний голод. На жаль, свіженька і пристойна відеополуничка траплялася зрідка, і ми звикли спати вроздріб, не відчуваючи свята.
Коли Оксана з якоюсь черговою жіночою болячкою перебралася до лікарні, я полегшено зітхнув: відпочину.
Тяганина дружині пакунків з їжею і фруктами стала наче ранковою біганкою на стадіон. Я віддавав харч і, поцікавившись здоров’ям, зникав як метеорит. Проте вже на третю ніч я упав на землю – качався вдома як свиня в грязюці – не міг заснути. На шостий – причимчикував до дружини увечері за чверть сьома.
- Привіт, - невимушено кинула вона, входячи до кімнати побачень, де розташувалася мабуть ціла козацька сотня.
- Привіт, - розгублено прошепотів я, відчуваючи щось неладне.
Дружина не посміхалася, а, здавалося, стримувалася, щоб ось-ось не застрибати від щастя. Вона сяяла. Чому? Дивина.
Оглянув її акуратненький кольоровий халат – чисто тобі чепурненька япошечка. Цнотливо зімкнуті ноги прикриті полою. Але мене не обдуриш – вона спеціально заручилася чарами колготок відтінку легкої засмаги… Мені важко було підняти очі. Це чоловіки псують враження про себе з голови, а жінками милуються з хвоста.
- Як справи? – вона таки змусила підняти погляд і з кокетуванням дивилася на мене.
А все ж таки вона красива! По-жіночому торочить, що стара і зморшкувата. Ну-ну. Саме у допотопних бабунцій така ось жива і ніжна шкіра, промовисті очі. Жінка! Не жигалка ж пуста.
Стоп-стоп. Куди це моя голова поїхала?! Любомирчику, перед тобою твоя приватна дружина. Цей музейний експонат відомий тобі років двісті. Хто її називав пісним борщем, га? Її загравання – це підступні вибрики диявола, якщо він є. Заспокойся, дихай по Бутейку.
І я набрав стільки повітря, що аж в очах поплило.
- Любомире, тобі зле? Щось трапилось? Може це я погано виглядаю?
Вона відверто глузувала, усвідомлюючи свою чарівність і звабу. Точно у лікарні з якоюсь лярвою познайомилася і навчилася грайливим штучкам. Ні, дустом їх треба, дустом. І я рушив у наступ.
- Виглядаєш на всі сто, як Мрія Магдалена перед зустріччю з Ісусом Христом.
Я дивися їй в очі. Двозначність вона пропустила, а в тонкощах християнства, схоже, плавала. Але моя Оксана – сама непорочність. В інтимних стосунках нагадувала донечку папи Павла четвертого. Того, що голим фігурам грішників на розписі Мікельанджело звелів намалювати білизну і сорочки.
- А що ти приніс, аби я виглядала ще краще?
Вона, наче випадково, кошачим доторком ковзнула по моїй руці і полізла в сумку. Спокусниця!
- Так, больні, пора заканчувать свіданія. Нам іще тутечки треба помить.
От і все. І я вмить очима прикипів до Оксаниних вуст. Але на часі стояло відокремлення аж до повної незалежності.
- Ну, добре, тобі пора. До того ж жінки на нашій планеті не мали виборчого права понад п’ять тисяч років і одержали його лише в ХХ столітті.
Навіщо я таке бовкнув? Оксана закліпала віями і погнала на мене повітря аби привести до тями.
- Що ти сказав?
- Нічого-нічого, завтра прийде твоя мати, а я, вибач, довго працюватиму. Вона підхопилася, чмокнула мне у щоку і мало не влізла у вухо, наче я став Горбокоником.
- Дуже шкода. Я за тобою скучила… коханий.
Мурашки табуном промчали по моїй спині.
Вона віддалялася.
Колись один мій приятель розповідав особливості ходи жінки яка зраджує чоловікові. Порухи Оксани не викликали занепокоєння. Але поведінка…
Наступного вечора я забіг до шуряка по бінокль. Той купив його кілька років тому і тягав на пляж. Особливим шиком для парубка стало дослідження протилежного берега Десни. Його цікавила природа. Природа інтимних стосунків відпочиваючих.
- На біса він тобі зимою?
Шуряк ласо чухав за вухом, наче тільки йому була відома таємниця золотого ключика.
- За нашою квартирою, здається, спостерігають злодії з сусіднього будинку, - я насупив брови і намагався брехати правдиво.
- Гі-гі, - шуряк розвеселився, - що можна украсти з вашої квартири?
- Книжки. За мною спостерігають інтелігентні злодюги.
- Не бреши, у тебе ж тільки українські. Інтелігенція їх не читає.
- Не жлобись, - я шарпнув бінокль і вийшов.
Губошльоп. Він іще розпатякує про інтелігенцію. І я пригадав фразу з університетської лекції. “Інтелігенція – це ті, кому для повного щастя потрібно півметра ковбаси на місяць. Всім іншим її треба набагато більше”.
Через годину я вмостився біля вікна в під’їзді. Напроти, як люстра, сяяла лікарня. Протер запльоване вікно, навів апарат і побачив, як моя люба дружина читала в ліжку. Погано і добре. Якийсь мудрець підказував, що від розумних книг дурний стає дурнішим, а розумний - розумнішим. Сподіваюся - Оксана розумниця. Вона - чи не єдина жінка, з якою спілкувався і поважав.
Що ж до інших представниць слабкої на язик статі, то краще б вони мовчали. Не багатьом вдавалося повідати щось путнє. Зате мої бабуся, царство їм небесне, були розумницею. В кого оце я такий, до речі, удався? Так ось бабуся вчили: “Бабам звізд із неба не знімати, хоч і догори лежати”. Вона прожила в селі і тонко розуміла жіночу натуру.
Кілька разів я виходив з під’їзду, піднімався знов і слідкував у бінокль за Оксаною. Вона залишила палату на кілька хвилин. Телевізором нехтувала, лише читала.
Яку ж ти книгу знайшла, голубко? Можливо у ній секрет?
Коли Оксана виписалася з лікарні, моя цікавість збиралася перерости у психічну хворобу. Адже спостереження нічого не дали. Нічого підозрілого. Коли вона повернулася додому, я шелестів паперами на роботі і не побачив, які ж фоліанти примандрували в наше гніздечко. А шукати їх у нашій квартирі марно. Адже книжки стояли, висіли і лежали в кожній кімнаті. Їх за день не перевернеш. А все тому, що перебираючи, загрузаєш і починаєш перечитувати знову.
Увечері я обережно рушив у наступ:
- Вчора дали двадцять гривень премії. Так що можемо витратити їх на книги. Що б ти хотіла?
- Їх треба викинути половину.
Тоді я спробував обійти з тилу:
- Що ж у нас зайве?
- Вибач. Мені треба прати після лікарні, а не балакати про книги.
Я розгубився. Спалах ніжності, який сюрпризом випав на мене в лікарні, геть випарувався.
Чужа! Дурню, як ти міг клюнути на її забаганку? Хвилина щастя. Тьху!
Я спересердя впав на диван, взяв газету і загадав золоті слова бабусі. “І так багато всякого лиха, а Бог ще жінок наплодив…”
Лягаючи спати, я поклав руку на Оксану. “Без жінки, як без кішки”.
Вона зняла з себе мою руку і пояснила:
- Любий, лікар заборонив мені спати з чоловіком протягом місяця.
Мене мало не паралізувало. Ні - поворухнутися, ні - рота розтулити. Коли ж відпустило, я пробелькотів:
- З яким саме чоловіком? Він уточнив?
- Лікарем була жінка, - вона відсунулась.
- Тільки жінка може радити подібні дурниці і підштовхувати чоловіка до гріха.
- Якщо ти такий розумний, то візьми Біблію і розберися з гріхом. Все, чим ми тут займалися сім років, саме так і називається. Ознайомся з християнством, ісламом чи індуїзмом – скрізь одна і та ж оцінка.
- Тільки не ліпи з мене дурня і євнуха одночасно! Краще почитала б у лікарні про буддизм, даосизм і йогу. Вони не звинувачують у гріху чоловіка і жінку. Так що - бабця надвоє гадала!
Тривожне мовчання.
Я остаточно втрачаю Оксану. Її ім’я означає “чужа”. Такою і стала. Я одвернувся спиною.
Незабаром на плече лягла її рука.
- Любомире, ти хочеш бути щасливим?
Я мовчав.
Ще моя бабуся, як я прийшов з армії і кинувся в гульки, чим на смерть перелякав матір, учили мене не вляпатися у першу-ліпшу самичку. “Щоб жінку пізнать, треба бути хитрим”. Я не знав, що відповісти Оксані. Тому довелося бути хитрим. Просто промовчав.
- Ми вже не діти. Кілька років терпимо одне одного. Але й не хочемо порізно померти від самотності. Пізно когось шукати. Хочеш усе порвати? Тоді згадай ту мить у лікарні… Солодко було, коли я торкнулася?..
Вона довго чекала відповіді, і я видушив:
- Так.
- Тоді не думай, що я з’їхала з глузду. Ми можемо побути зараз і благополучно збайдужіємо…
Я слухав і дивувався. Не пізнавав дружини. Вона змінилась. Цінував у ній партнерку, домогосподарку, бібліофіла. Хоча… не розумів її мовчання.
- Якщо ти дійсно мене прагнеш – знайди квартиру для наших таємних побачень…
Ага. Вона або збочила, або здуріла. І повернувся на спину, щоб краще її бачити. Сьогодні до психіатра уже пізно. Завтра.
- Я не гарантую, що піду туди, - продовжила вона. - Це залежатиме не від мене. Сподіваюся, ти мужчина не лише за статевою ознакою.
Я розправив груди, наче півень. Проте аби не ляпнути чогось дурнуватого, мовчав. Цей принцип частенько рятував мене в житті і створював непоганий імідж.
Щоб якось її заспокоїти, я знайшов поверх ковдри її руку і легенько стиснув.
Які ніжні і витончені пальці. В її віці вона тендітна, мов підліток. Хто вона ця жінка? Чужа? Якщо чужа, то чия? А мо’ зробити її своєю? Нісенітниця! Вона моя. Відпущу гальма і покажу їй, хто я є насправді. Ох, і постараюсь! А потім на могилі викарбують епітафію: “Тут спочиває Любомир, який героїчно поліг смертю хоробрих при виконанні подружнього обов’язку”.
Так і заснув.
Через кілька днів я зібрався не до психіатра, а до приятеля. Він мав їхати у відрядження і перекинути мені ключі від квартири. Але за півгодини до зустрічі відрядження відклали.
З Оксаною зустрілися в кафе “Нектар”. Попередньо домовились, що, вирушаючи куди б то не було, ми повинні зустрітися на побаченні, мов закохані.
Тільки-но я підійшов до її столика , де вона дегустувала кавовий розчин, як дружина відрізала:
- Я нікуди сьогодні не піду.
Цікаво. Не знає, що інтимний культпохід зірвався, а вже уперлася. Побачимо як вона далі вивертатиметься.
- Чому? Ми ж домовилися. Ти ж сама цього хочеш.
Подивився в очі. Але вона ховала їх у чашці.
Яка ж ти гарна, Оксаночко. Я не можу спокійно дивитися на твої вуста. Якщо поцілунок – це спосіб закрити жінці рота, то ти б у мене не муркнула б і слова весь вільний від роботи час.
- Я нікуди не піду, - вона помовчала, - не можу, я заміжня.
Ложечка з тортом “Нічка”, який я взяв символічно, зупинилася на півдорозі до мого рота.
Овва! Вона захворіла. І чому я одразу не потягнув її до психіатра? Тут уже травками не відпоїш.
- Якщо чесно, то нічого іншого я і не сподівався почути. А хто ж твій чоловік, можна поцікавитися?
- Любомир, тобто ти.
- Дякую, що хоч упізнала.
Ні, вона ненормальна. Досить бавитися в жмурки. Вона прагне довести мене до божевілля. Або ще гірше: стала в лікарні феміністкою. А в них нав’язлива ідея – довести кожного чоловіка до імпотенції. Свят, свят, свят…
- Любомирчику, - муркнула вона, побачивши мої навіжені очі, - ти - мій чоловік, ти. Але вдома. А тут я зустрілася з тобою іншим – коханим. Я прагну тебе. Але не можу зрадити тобі іншому, який удома.
Вона взяла мою руку і подивилася безвинними очима.
Ніколи у мене не буде такої жінки. Нікого я так не кохатиму.
- Гаразд, - видушив я, - сьогодні в філармонії концерт. Підемо?
- Угу! Тільки давай покінчимо з “Нічкою”.
І вона потягнулася до свого шматочка.
Ну, й хитрюга ж! Але мою бабусю не обдуриш. Її інструктаж щодо дівчат був залізним. “Як дасть обнятися, то дасть і поцілуватися”.
У напівтемному залі філармонії наші руки геть шаленіли. Мабуть, уперше в житті я відчув, що вони можуть висловлювати і почуття, і ніжність, і любов, і бажання.
Лише через півгодини я врешті-решт усвідомив, що знаходжуся на концерті. Збивши першу хвилю насолоди, ми звернули увагу на сцену. Оксана колись відвідувала музичну школу і, певно, розуміла звуки, що вилітали з інструментів різного калібру. Я ж розбирався в скрипінні, вищанні, шипінні і в іншому гармидері, але в музиці не грібся, як казали друзі.
Піаніст несамовито лупив по клавішах і відсахувався від них, наче його смикало електрострумом. До того ж він раз-у-раз підстрибував на стільці. Цей лисіючий добродій, очевидно, був непоганим фахівцем, бо виймав із того рояля душу. В екстазі живодер то закидав голову на спину, закочуючи очі під лоба, то посміхався, повертаючись до залу із заплющеними очима. Садист неперевершеної кваліфікації! Але його вишукані тортури не давали очікуваного результату, бо на допомогу піаністу поспішила огрядна дама. Вона стала перед роялем, штовхаючи його наймасивнішою частиною тілес.
Заглядаючи до сценарію знущань, дама почала несамовито кричати про якогось зайчика, що вибігав з лісу. Такий розвиток подій зовсім сплутав карти нечисленній публіці, бо коли огрядна дама випустила із себе останню ноту, зал відгукнувся дрібними самотніми оплесками.
Цим публіка підписала собі смертний вирок. Зневажена солістка не лише пхала сідалом нещасний рояль, що й так ледве мурмотів, а ще й - вищирила зуби і закричала в істериці:
- А-а-а-а-а…
Коли ж вона дісталася до літери “у”, рот перетворився на круглу нірку. Саме таку колись прогризла миша в бабусиних сінцях.
Прекрасний концерт! Суцільна втіха і насолода!
Я не втрачав надії зустрітися з дружиною на нейтральній території. Наші стосунки значно потепліли. Незабутнє спілкування в філармонії ми перенесли додому. Я помічав кожен її крок, допомагав у хатніх справах.
Ми спрагло освідчувалися закоханими поглядами, які відкрили на тому концерті. А коли випадала нагода, я пестив і цілував її руки. Форсувати події не наважувався.
У чомусь моя Оксана була права. Але в чому?
Через пару тижнів після філармонії на роботу зателефонував приятель:
- Дон-Жуане, я терміново їду у відрядження. Можеш приводити свою коб’єту. Тільки забіжи і візьми ключі.
Півгодини потому приятель дивився на мене з виразом братського розуміння, іронії і співчуття одночасно.
- Закохався? Буває. – Він закурив цигарку. – А ти не боїшся, що Оксана дізнається?
- Давай ключі. З мене пляшка коньяку, - ухилився я від відповіді.
Прибігши на фірму, схопився за телефон і почав накручувати. На роботі в Оксани “занято”. Хвилин через двадцять почув довгі гудки. Серце закалатало.
- Слухаю.
- Оксано, о шостій зустрінемося в “Ласунчику”.
- Що трапилося, Любомире?
- Нічого особливого, але є сюрприз. Розкажу при зустрічі.
Перед побаченням мене аж трусило чи то від холоду, чи то від збудження. Побачивши її я випалив:
- Оксаночко, мій приятель поїхав у відрядження. Ось ключі від квартири.
- Я нікуди не піду.
- Люба моя, гарна, я мріяв про цей час. Давай зазирнемо на хвильку, я тебе поцілую і підемо додому.
- Ні.
- Заскочимо на десять хвилин. Приятель дістав нові книжки і запропонував подивитися… На десять хвилин…
Я тягнув її майже силою. Жартував, розказуючи кумедні історії. Не давав уставити бодай слово, аби в останню мить не почути відмову.
Господи, навіщо ти послав мені таку вірну дружину?
Тремтячими руками я відімкнув двері приятелевої квартири, відхилився аби прошмигнула Оксана, і, не вмикаючи в передній світла, прихилився до стіни.
- Любомирчику, що з тобою? Що трапилося?
Після нервового напруження я набирався сил. Потім замкнув двері, засвітив і глянув на схвильовану Оксану. Вона, мабуть, не знаходила на мені обличчя. Тому коли я потягнувся вустами і торкнувся щоки, вона не опиралася. Ми спрагло цілувалися біля дверей увесь час, відведений на перегляд нових книг приятеля.
Сто років не цілувався з жінкою! Тепер ясно, чому хтось із письменників назвав роман “Сто років самотності”. Мабуть, дуже припекло.
Руки ходором ходили, коли мені вдалося стягти з Оксани блузку. Подих її тіла. Я пестив її обличчя, шию, плечі і цілував. Але чоловік у мені мовчав. Мабуть, перенапружився, тягнучи її сюди.
Нарешті я зважився, і моя рука поповзла вниз.
- Якщо ти спробуєш мене роздягти, я встану і піду.
Я завмер, як ящірка на сонці. Це не вкладалося ні в які рамки і закони.
Якийсь мудрець сказав про дружину: “Роздягнути її може кожен, а ти спробуй одягнути”. Заробляв я стільки, що Оксані вистачало. Вдягав. Роздягнути ж її в чужій квартирі – дзуськи.
Я підвівся і заходив по кімнаті. Скільки терпіти ці муки? Коли моя дружина стане дружиною? Якби приятель дізнався: кого я сюди привів, то просто покрутив пальцем біля скроні. Оксана збожеволіла і мене доводить.
Перед тим, як виходити з чужої квартири, я пересилив себе, взяв її обличчя в долоні, поцілував і прошепотів:
- Я тебе кохаю.
Вона мовчала. Я не міг прочитати її погляду.
- А можливо залишимось на ніч?
- Мене чекають вдома.
Ні, я точно сьогодні збожеволію. Це я чекаю її у нас удома! Це я з нею в чужій квартирі!
Безсило відкрив замок. Ми вийшли з квартири. Дорогою додому мовчали. На своїй зупинці вона защебетала про домашні справи, наче нічого не трапилось. Підстрибувала і зазирала в очі, відчуваючи вину.
Наші домашні стосунки просунулися. Я вже міг зупинити її на кухні і поцілувати. Найголовніше – цього хотілося. Інколи я мріяв накинутися на дружину і рвати її до знемоги, як Тузик ганчірку.
Взагалі-то я ставав неправильним. Раніше, зустрічаючи Люду з сусіднього відділу нашої фірми, я умлівав. Завжди в короткій, облягаючій трикотажній сукні вона чіпляла жовте брязкальце, яке звисало нижче талії. Тепер же ні сама Люда, ні її жовтий маятник на рівні стегон, мене не проймали. Натомість кожної хвилини, коли я виринав із роботи, згадував Оксану, її спокійні очі, вуста і безліч інших приємних дрібниць.
Коли приятель знову поплив у відрядження, мій телефонний дзвоник вивів Оксану з рівноваги. Я ледве ублагав зустрітися в магазині “Дитячий світ”. Назва цього закладу точнісінько відповідала рівню наших стосунків.
Я побачив її радісні очі. Та все ж мені довелося тягнути її, як налигачем. У квартирі вона навідріз відмовилася знімати пальто і чобітки. Після довгої облоги нарешті здалася, але дорікнула, що її не попередили завчасно, а вона не може приходити на побачення рваних колготах.
- Сьогодні ж куплю тобі десяток!
- При чому тут ти? Це обов’язки чоловіка!
- Розплющ очі, - почав я заводитись, - минулого тижня я купив тобі аж п’ять.
- Лише п’ять купив мій чоловік, а ти – коханець.
- Подивися на мене: хто я?
Все почалося з погляду. Потім я пестив її волосся. Вона лежала поруч, омріяна і кохана.
- Любчику, ти ображаєшся? Я корчу із себе дівчинку? – вона говорила повільно, наче міркуючи.
- Ні, що ти. Я розумію. Якби ти здалася з першого разу, ми б уже досі розбіглися. Я відкрив у тобі іншу жінку.
Вона затулила вуста поцілунком. Розбазікався, мабуть.
Потім Оксана підвелася і пішла до ванної роздягатися. Я підняв годинник, аби на нього падало світло повного місяця. Година як ми тут. Число ж показувало, що минуло рівно місяць, як дружина виписалася з лікарні.
Повертаючись із ванної, вона увімкнула світло у вітальні.
Силует достойний різця Майоля! Венера Мілоська у порівнянні з нею– просто тупоголова самка. Навіть у ході Оксанки поступали гідність, мудрість і сором’язливість.
- Ти не чекав, що я без бою роздягнуся?
- Я вже триста п’ятдесят років прагнув цієї миті.
Правду казали бабуся: “Що голіший, то мудріший”.
Коли пізно увечері ми зібралися додому, клятий англійський замок приятеля вийшов на пенсію. Ключ з середини провертався. Лишалася надія відімкнути з під’їзду.
Поплентався на балкон. Бр-р-р-р. Восьмий поверх. Аж дух перехоплює. Внизу, галасуючи, проходила компанія.
- Молоді люди, чи не допомогли б ви відкрити двері, а то замок зламався.
- Папаша, ти шо прікаливаєшся. Квартіру абчістіл, а тєпєрь слєди хочєшь замєсті…
Внизу заіржали і подалися своєю дорогою.
- Жіночко, жіночко, - згодом заволав я, - чи не могли б ви допомогти вийти з квартири?..
Бабуська дала драла за ріг будинку. Щоб воно усе сказилося.
- Вона подумала, що тобі ночувати ні з ким. Дай ось я.
Далі кричала Оксана. Вона умовила перехожу подзвонити моєму тестю аби він терміново приїхав за цією адресою.
Якийсь молодик вигулював пса. Я пообіцяв забронювати йому місце в раю, якщо він нас відкриє. Погодився, лише одведе собаку. Незабаром праведник повернувся. Ми вкутали ключ у ганчірку і викинули з балкона. Чекали у передній. Хлопчина колупався з іншого боку дверей, коли нагодився ліфт і почулися голоси тестя і тещі.
Нарешті берлінський мур упав. Я подякував визволителю і взявся розбирати замок, бо годинник уже кидав косяки на північ. Оксана вдруге спробувала пояснити, чому ми так пізно опинилися самі в чужій квартирі. Теща обривала:
- Ти не уявляєш, - ледь не захлиналася криком вона, - я беру телефон, а незнайомий голос запитує: “У вас донька є?” “Є”, - кажу. “Так вона на балконі кричить!” Як на балконі?! Де на балконі? Що з тобою трапилось? Я думала кончусь. Ледве адресу з тієї жінки вибили. Розповідай негайно!
- А я що хочу зробити?
Додому їхали на таксі. Близько першої вже трималися за руки у нашому широченному ліжку. Шипів і кашляв приймач. Ми слухали космос. Спати не хотілося. Увімкнув світло і дивися на Оксану.
- Прекрасно коли ти “чужа” за іменем, а насправді рідна.
- Моє ім’я означає ще й “гостинна”.
- Як це?
- А ось так, - і вона пішла в наступ своїми найніжнішими в світі руками, - я можу стати надто гостинною для тебе…
Сп’яніння почало розливатися в тілі. Але тепер я противився до останнього. Зараз або ніколи!
- Яку книгу ти читала в лікарні?
- Багато. Он одна з них, - і вказала на полицю.
Підхопившись, узяв до рук брошуру. “Бхакті йога”. Розгорнув і прочитав: “Бхакті йога – єднання через розумове зосередження на Божественному Коханні”. Перегорнув далі: ”Необхідно знати, що страждання, будучи засобом, веде до Просвітлення”.
Бабуся казали простіше: “Терпи козак горе – будеш пити мед”.
