У мене була важка ніч. О другій я відчула, що помру, якщо він не з’явиться прямо тут. Мені хотілося лизати його шию і слухати його подихи. Я вмовляла себе, що ж доросла дівчинка і так не можна. Дарма. Виходила на балкон подихати свіжим повітрям. Там знайшла пачку цигарок, жовтий «Галуаз» Діда, запалила одну, потім іншу і так випалила усю пачку навіть не помітивши. Мені здалося, що якщо я вийду і піду пустими нічними вулицями, то мені буде легше. Але я подумала, що він же може прийти, а мене не буде, це ж так тупо.
Не знаю, як дожила до ранку, а потім побігла на роботу, бо залишатися вдома вже не мала сил. Думала застати п’яних хлопців у новому офісі, погримати на них, почати прибирання, сховатися у метушні. Та хлопці були тверезі і серйозні, коли я прийшла, то робили в сараї Дімону клізму. Бідний котик не пручався, терпів.
- Божено, ти вибач, але я попрошу тебе не заходити в сарай. Справа дуже важлива, у нас немає права на помилку, бо наступний день переходів буде аж за двадцять два роки. Як ти розумієш, коти стільки не живуть. – каже Дід. Він серйозний і урочистий, одягнув новий, білий спортивний костюм. Карлсон теж.
- Добре, не буду заважати, я у офісі. – приймаюся там за прибирання. До обіду пораюся, хлопці з сараю не виходять. Потім дзвонить Дід і просить принести води. – Може пива? – несподівано виступаю я у ролі спокусника.
- Ні, нам спиртного неможна, завтра такий день!
Йду хлопцям за водою, по дорозі мені дзвонить невідомий абонент. У мене якісь погані передчуття та все ж беру слухавку.
- Алло.
- Агенція?
- Так.
- Це Іван Семнович, пам’ятаєте?
- Іван Семенович? – я не дуже то пам’ятаю.
- Ну той, ви мені дощ викликали!
Згадую і кривлюся, чого він дзвонить?
- Пам’ятаєте?
- Так.
- Це ж ви, Божено?
- Так.
- У мене є справа до вас.
- Яка справа?
- А можна зустрітися? Одне невеличке замовлення.
Я б відповіла, що ні, тим більше і Дід наказав їх не турбувати, але мені було трохи соромно перед Іваном Семеновичем за той збій з дощем.
- Ну добре, приїздіть. – кажу йому адресу.
- О, ви переїхали.
- Так, інший офіс.
- Я за годину буду.
Купую водичку хлопцям, відношу, кажу, що приїде дощовий клієнт.
- Зараз ми зайняті. Скажи, що дня через три зможемо. – каже мені Дід. Він вийшов із сараю, прикрив за собою двері і дудлить воду.
- А чого через три? Ви ж завтра Дмитра повернете? – не розумію я.
- Божено! – Дід аж страждає від моєї нетямущості, дивиться на мене, як вчитель, що дуже переймається поганими відмітками улюбленої учениці. – А відсвяткувати? Це ж така подія! Дімон з нами буде! Ні, скажи, що за п’ять днів будемо готові! Не раніше.
- Не забагато святкувати?
- Нормально.
Дід уходить в сарай з пляшкою води. Чую, як закриває двері на засув. Ніколи раніше таким не страждав, невже і справді така втаємничена штука, се повернення?
Повертаюся в офіс, швиденько прибираюся, встигаю заварити собі чаю, коли приїздить Іван Семенович.
- Доброго дня. – він посміхається і киває головою у поклоні.
- Доброго дня.
- А де ваші колеги?
- На завданні. Вони будуть вільні тільки за п’ять днів,то…
- Та вони мені і не потрібні! Я до вас, Божено… Як вас по-батькові?
- Та можна просто Божена.
- Ага, Божено, можна у вас одну послугу замовити.
- Можна, але хлопці…
- Та хлопці не потрібні, ви потрібна!
Дивлюся на Івана Семеновича. Якось вже звикла, що дуже часто, коли кажуть, що я потрібна, то це означає цілком конкретні цілі. І ось не чекала такого від сумирного представника нашого сільського господарства. Але ж мінімальна надія залишається, то перепитую:
- А для чого?
- Та ми сьогодні посівну починаємо.
- Посівну? – я дивуюся, бо людина міська і з календарем сільгоспробіт не знайома. Думаю, що посівна буває лише навесні і аж ніяк не у кінці серпня.
- Озимину. Сімсот гектарів сажу, потрібен хороший урожай. Але грошей на добрива немає! – Іван Семенович стинає плечима, а потім з надією дивиться на мене. Я аж зашарилася, бо в моїй білявій голові не вкладається, яким чином Божена може замінити добрива, а шановний гість веде ж саме до цього! – То я оце до вас. – Іван Семенович частить кивками голови і вклоняється, наче збирається руку мені цілувати.
- До мене? – я розгубилася, бо все це виглядало якимось театром абсурду. А потім подумала, що існує просте пояснення. Іван Семенович збожеволів! Так! Збожеволів! Кукурудза посохла, він не зміг виплатити кредити, почалися неприємності, бідолаха не витримав, з’їхав з глузду і тепер ось прийшов до мене зі своїм божевіллям. Можливо навіть збирається криваво помститися мені за ту невдачу Агенції.
- До вас, Боженочко, до вас! – він дивиться на мене з такою радістю, що при деякому розвитку уяви легко трактувати це, як погляд людожера на майбутню жертву. Я ошелешено згадую, чи немає під рукою якоїсь зброї, щоб відбитися від вар’ята. Відчуваю, що треба потягнути час.
- А що від мене потрібно? – питаю, щоб відволікти гостя.
- Та по ріллі покататися.
- Що? – я вже навіть не сумніваюся у своїх здогадках.
- На конячці. Проїхатися полем. Голою. Я заплачу, заплачу! Ви не хвилюйтеся! Гроші є! Дощ же потім за два дні пішов! Кукурудза врятована, та у такий ріст пішла, що на диво прямо! Гроші є! На добрива не вистачить, а ось вам заплачу! Будь-ласка, Божено!
- Я поїду тільки з колегами. – кажу чекаючи, що Іван Семенович буде сперечатися, чим підтвердить свої підступні плани що до мене.
- Та звісно, звісно! – він хитрить.
- Так а може за п’ять днів?
- Ні! Ні! Зараз! Ми ж зорали, тепер садити треба, щоб земля не висохла! Зараз треба! – наполягає він.
- Я трошки не розумію, як моя їзда верхи полем замінить добрива?
- Ну ви що, ви ж з Агенції, як не розумієте? – щиросердно дивується Іван Семенович і мені аж соромно стає за своє невігластво.
- Зараз, я пораджуся з колегами.
Поспішаю до сараю, стукаю у двері.
- Хто там?
- Романе, це я.
- Божено, ми зайняті.
- Це терміново!
- Ну добре.
Дід виходить, зачиняє за собою двері.
- Що?
- Приїхав Іван Семенович, якому ми дощ робили.
- І що?
- Хоче, щоб я гола верхи у нього по полю їздила перед тим, як озимину будуть сіяти. Він збожеволів?
- Ні, з чого ти взяла? – дивується Дід.
- А що це за забаганки такі?
- Ну це ж старий метод підвищення плодючості. Гола дівчина їздить верхи полем і якби передає свою плодючість землі. Я читав у двамережі, що врожайність від цього збільшувалася чи не вдвічі.
- Романе, як це може збільшити врожайність? І чому саме я?
- Ти, бо клієнту здалося, що ти є уособленням прадавніх богинь родючості.
- Кого?
- Прадавніх богинь родючості. І він правий, ти дійсно виглядаєш родюче, особливо зараз. Тебе орати і орати. – Дід хтиво облизує губи і моргає мені.
- Так, припини!
- Ти зараз сама родючість, мати земля.
- Що це значить?
- Ну, як би пояснити. Ти зараз прямо у розквіті, ти закохалася. Ти і раніше була дуже приваблива, Божено, а зараз від тебе і взагалі очей не відірвати. Жіноча краса дуже пов’язана з плодючістю. Ти одною своєю присутністю зможеш надихнути землю на майбутній врожай.
- То ти радиш мені їхати?
- Ну, як хочеш заробити, то їдь, а чому ні?
- Просто я боюся, що він божевільний, цей Іван Семенович. Що він вивезе мене за місто і там вб’є, чи щось таке.
- Слухай, він пропонує цілком слушну річ! Чого він божевільний? До того ж заплатить! Вирішуй, звісно сама, але я не бачу причин для відмови.
- Я боюся, що він божевільний.
- Почекай.
Дід заходить в сарай. Двері забув закрити. Я не заглядаю, бо шаную їх таємницю. З дверей виходить Дімон, починає тертися об ноги.
- Що, Дімчику, останній день у котячій шкурі?
Він нявчить. Виходить Дід.
- Дмитро, зайди в сарай! Давай! – затаскує котика в сарай, зачиняє двері, дає мені якийсь пристрій. – Ось, наведеш на клієнта. Якщо стрілка буде на червоному полі, то тоді він дійсно божевільний. Жовте, це з відхиленнями, але не критичними, зелене – здоровий. Перевір його і приймай рішення.
- Дякую, Рома.
- І більше не відволікай мене, добре?
- Так.
Повертаюся у офіс, непомітно навожу на Івана Семеновича пристрій. Стрілка далеко в зеленій зоні.
- Так що, Божено?
- Давайте обговоримо ціну. – наважуюся я.
- Добре! – радіє Іван Семенович. – Скільки хочете?
Хвилин десять торгуємося, сходимося на шести тисячах гривень.
- Це зі скидкою до місцевого товаровиробника. – кажу йому.
- Божено, дякую!
- І ще, коли буду їздити верхи, щоб нікого поруч не було!
- Та звісно! На це ж не можна дивитися, бо врожай гірше буде! Всіх приберу! – Іван Семенович дивиться на мене ледь не у поклоні. Та ні, не виглядає він божевільним.
- Ну добре, поїхали.
Перед від’їздом стукаю у двері сараю.
- Хлопці, я поїхала.
- Божено, думай про нього, коли будеш їздити. – каже з-за дверей Дід.
- Що?
- Це підвищить врожайність. Давай.
- Добре. Успіхів вам.
Ну я і поїхала. По дорозі Іван Семенович розповідав, що купив би добрива, але державна програма субсидування доступна лише тим, хто заплатить хабар.
- Так я вирішив, що краще вам заплачу, аніж їм, кровопивцям проклятим!
Я щось там відповідала, намагаючись підтримувати розмову. Коли доїхали, то побачила у полі кілька тракторів і сіялок, а також машини з зерном. Водії жадібно мене роздивлялися. Іван Семенович гаркнув на них, щоб відійшли. Підвів мене до коня.
- Оце Гнідко. Ви не бійтеся, він спокійний.
- А чого без сідла?
- Так треба ж без сідла! Настя завжди без сідла їздила!
- Хто така Настя?
- Ну, працювала у мене дівчина, вона завжди врожайність підвищувала, а потім її голландці, гади, перекупили. У нас в районі голландці працюють, сім тисяч гектар узяли. Спочатку ж по своєму працювала, з добривами, а потім мій колишній агроном, який до них перейшов, підказав про Настю. Їй машину пообіцяли і вона перейшла. І фіг з нею, у мене тепер ви є, Божено. Ви верхи їздили?
- Їздила. – ще у дитинстві я два роки ходила у кінноспортивну школу. А потім у мене був знайомий, який любив коней, пропонував руку і серце, мріяв, що якось оселимося ми у прекрасному місці десь на лоні природи, де буде вирощувати виноград і їздити верхи. Потім знайомий зник, бо виявилося, що нахапався на підставних осіб кредитів. Тепер ховається десь в Європі. – Уводьте своїх людей.
- Ага, я уведу. Тільки ж Божено, оце усе поле об’їдьте. Добре?
- Добре.
Іван Семенович пішов, я почекала кілька хвилин, потім роздяглася і залізла на коня. Скажу я вам, залізати без сідла важко, а ще важче без нього їхати. Дякувати Богові, кінь був спокійний, слухав мене, в який бік потягну гриву, у такий і повертав. Об’їхала усе здоровезне поле по периметру. І знаєте, Божена дівчина спокійна і до всякої містики не схильна, але от коли їхала чорної, розтятою плугами землею, то відчувала якесь дивне хвилювання. Думала про Руслана і мені якось аж паморочилося. Коли приїхала назад, сплигнула з коня, одяглася, то відчула себе вщент розбитою. Іван Семенович зі мною розплатився, відвіз до міста, я попросила, щоб додому, а не у офіс. Була надія, що вдома мене вже чекатимуть. Але квартира була пуста і якась непотрібна. Я упала в ліжко, сподіваючись, що засну.
