Хочеш більшого? Візьми.
Важко втримати? Пусти.
Йди до кінця...
«Падло все таки прийшло на уроки. Навіть без крихти сорому, маскував усе, що робив із дівчиною. Моєю дівчиною... Майстерно маскував, думав, що то лише його справи. Дарма, не лише його, ні-і-і-і, це прямо стосується мене.»
Це товкло гордість, топтало брудними підошвами осінніх черевик. Рома нервував.
Рома—музикант-любитель, що сам освоїв гру на гітарі й барабанній установці, сам писав пісні, сам вмивався і сам стояв за свої слова. Він був закоханий, по самі вуха. Топився в почуттях, заливав їхній вогонь бензином в моменти дотику до обожнюваної долоні, блідої, але гарячої, коли гасив свій подих гарячим подихом коханої, коли ЇЇ припухлий рожевий ротик кусав його щоку, його язик…
Костя стукнув у бік, кивнув на те, що сам Рома побачив із першої секунди—прихід Гоші, заклятого ворога, місцевого «мажора», що кожного дня приїжджав до школи на своїй машині—купе S-2000 від «Honda». Чорній мрії кожного, хто в душі вічно молодий, а в житті—школяр чи студент, чи той, хто має «зайві».
Гоша постійно підставляв, постійно здавав дрібними доносами, раз—привів у школу батька. Тоді Ромі довелося зафарбувати колір вух у червоний, адже їх добряче потягав батько-недоносок сина-дебіла. Це було два роки назад, але спогади так і не затяглися, як ракова рана в останній фазі, навпаки, тільки прогресували, підкидаючи у буденне життя все більше отрути, заповнюючи мозок простою помстою…
- Та розслабся ти… - шепотом вивів зі ступору Костя. Кулькова біла ручка випала з рук друга, прокотилася розкритим із фізики зошитом і впала під ноги спереду сидячих. До ніг Гоші.
- Не можу, після такого ще й прийти… З ним треба щось робити. – Рома говорив тихо, але з такою злістю, що про тишу не могло бути й мови. Клас голосно «говорив» та й байдуже всім до почуттів когось із оточення—свої проблеми ближчі до розуму.
- Потім… Ей, лох, дай сюди мою ручку. – Костя перегнувся через скріплені товстими трубами парти і штовхнув Гошу в спину. Заросла дівочими кучерями чорна голова з великим носом і маленькими вузько-посадженими очима розвернулася, а з нею і приплюснута лицем голова сусіда Гоші:
- Чого тобі? – збоку мажора сидів «фізкультурник» класу. Витягнутий на два метри, прокачаний двома останніми роками на турніках—теперішній найкращий друг Гоші. Особливо після того, як трійця Роми хотіла побити Гошу, а «фізкультурник» вступився, за що отримав щиру подяку від батька ображеного і прохання наглядати за його сином—не за горами вихід у життя, а мозку у «фізкультурника» було зовсім мало, тому він і повівся на пропозицію піти відразу після школи на першу свою роботу. Елітну, по мірках «фізкультурника», і достойну власному захопленню «хитатися» на металі—робота охоронцем у «Грифоні».
- Та так, перевірка реакції. – Костя вдало розтягнув безтурботну посмішку.
- Твоя зараз ляже під парту. – «фізкультурник» був не в гуморі, Гоша поруч дивився стривожено, хоч і мав шкільний захист, що сидів поруч, та все ж йому ніколи не подобалося зариватися з творчою нерозлучною трійцею класу. Хоча сьогодні—тільки двійкою, третій (Антон) за шкільною партою не появився.
Костя сам дістав свою ручку, штурхнув кулаком кросівок Гоші, коли був під партою, вдарився головою об край цієї ж парти і сів у вихідне положення підготованого до уроків школяра—поринув у розкриту перед очима синє-кривувату «систему» знаків.
Фізик був суворим, а до кінця перерви залишалося не більше п’яти хвилин. Часу для підготовки мало. Вчитель обіцяв усне опитування, а тоді ще й контрольну на другому, спареному, уроці. На неї завжди вистачало часу, хоч як не старалися сміливці, або «зубрівки» класу, відводити у сторону «лівими» питаннями. Вчитель знав багато, розказував не менше, але все одно на провокацію не йшов. Він вірно виконував свої обов’язки.
Костя перечитував конспект, а Рома малював на задній сторінці зошита лисого фізика, теж по краях голови, на рівні вух, кучерявого. Як Гоша. Байдуже, що цей зошит тоді не раз попаде на перевірку до жертви карикатури—Рома ніколи не приховував своїх істинних почуттів. Ні перед ким, був принципово чесним і занадто емоційним. Іноді, мінливість його настрою була глибшою за жіночу—от тоді, залежно від стану, чесність могла зникати, змінюючись тваринною агресією, або лукавою посмішкою. Німою посмішкою, але такою крикливою суттю прихованого.
Друга парта на крайньому біля вікна ряду цього уроку була найактивнішою—Костя мудрував записаними на минулому занятті термінами, а Рома, підперши правою рукою голову, загородився від вчителя і його прискіпливих глибоко-посаджених у черепі очей. І від однокласників теж. Він їх не терпів, лише пару подружок—«обірванок» ЕМО-культури.
Рома окопався думками і дивився у вікно з останнього поверху першої Маньківської школи, третього. На розквітлі білими гронами каштани і свіжу весняну зелень; крізь подвійне скло долітав спів пташок. Сонце гралося зайчиками і як слід плавило стан до кволості, до примружених повік і рожевих мрій. Хоча, мабуть, в даному випадку більше блакитних, ніж рожевих—останній колір підходить прекрасній половині, а не сильній, до якої відносився Рома і до якої приписав блакитний відтінок.
Це перший раз, коли нахабність Гоші дійшла межі, що дозволяла безбоязно сісти попереду. На другій парті завжди сиділи хороші, а може й найкращі, подружки. «Обірванки» ЕМО-культури. Але сьогодні вони пересіли на першу парту середнього ряду. Чого? Схибнуті, що ж тут сказати?
Після другого уроку класний щоденник здобув запис про небачене порушення від Роми, хоча останній і не знав чим так насолив лисому фізику—лише дивився у вікно, переписав підготоване Костею завдання на контрольній і не відповів при опитуванні… Що ж тут такого? Та й ладно, все одно на ті записи мало хто дивиться, тільки класна керівничка чіпляється зі своїми дурнуватими правилами, згідно яких кожний, хто попадає на білий папір класного щоденника стає заручником десятилітрового металевого відра і поломаної дерев’яної швабри. Сьогоднішній навчальний день грозив продовжитися двадцятьма бонусними хвилинами. Запара.
Кінець сьомого уроку розпустив «школу».Залишилися поодинокі вчителі, технічки, два охоронця і чергові, такі, як Рома.
Костя пішов, сказавши, що чекатиме у батьковому гаражі, де в них була своя музична студія; якраз налаштує апаратуру і видзвонить Антона.
Рома залишився сам. Недавно пофарбована, але вже помальована чорними маркерами і надщерблена необережною поведінкою шафа ховала підписане «11-им В» відро, дві ганчірки, ще мокрі з вчорашнього, павука в кутку і поламану при самому кінці, де фіксувався держак, швабру.
Рома насвистував придуманий щойно мотив, зайшов у дівчачий туалет, глибоко в думках надіявся когось там застукати, але то лише надія, безпідставна, адже всі, хто заходив до туалету, закривалися із середини, а зараз двері навстіж. Так що облом.
Він набрав повне відро води, пару раз підняв правою рукою, як гантелю, перевіряючи сімнадцятирічну міць власного тіла, що по вівторках і четвергах ходило на секцію боксу. А тоді, розхитуючись і перекидаючи з руки в руку відро, пішов до класу; після себе залишав мокрий нерівномірний слід розлитої води.
Заповнений сонцем клас був крайнє-тихим, не таким, як вдень, приємним і спокійним, із виставленими на парти стільцями, з пописаною домашніми завданнями зеленою дошкою і пошматованим різними відтінками зеленого лінолеумом.
Рома вилив піввідра води і розмазав її по всіх кутках класу. Головне—зробити вологу видимість того, що тут хтось прибирав. Проте нічого не вийшло і посередині класу стояла велика калюжа, скільки її Рома не розганяв, вона вперто поверталася до центру, якогось вдавленого центру. І що за підлога?
Він ще двічі пробігся між рядами зі шваброю, раз спотикнувся із-за вильоту держака швабри і гупнувся в парту, зваливши виставлені на неї два стільця. Гучне падіння неприємно різко вдарило по вухах. Дуже контрастно, коли знаходишся у тиші великої пустої будівлі. Луна швидко вийшла відкритими дверима і пішла в кінець довгого коридору.
Ліниво підняв стільці, поставив на місце і натрапив на спонтанну ідею. Ту, яка могла його витрясти зі щоденної люті, коли бачив Гошу. Підняв зламану швабру і, не викрученою на ній ганчіркою, витер класну дошку. До дошки прилипло пару довгих волосин, і шматок папірця. Нічого, до ранку висохне й відпаде.
Вилив у вікно залишену воду і з подібним до падіння стільців звуком запустив відро у відкриту шафу, за ним полетіли дві частини швабри і брудна ганчірка. Прибрав.
До пізньої ночі з двома друзями він грав важкий рок. Той, який годинами слухав вдома, чужий, поки не свій, але зараз вдало повторений, що було рідкістю для дилетантських груп і неякісних інструментів. Потім напилися пива і розповзлися по домам.
Батько Роми був далекобійником, тому нотації мами, не підкріплені твердою рукою, проходили повз. От коли вдома був батько, картинка поведінки ставала далеко не такою—красивішою, охайнішою, в решті решт—тверезою.
У Роми було одне правило—він пив лиш під приводом, а сьогодні, не зважаючи на відсутність якихось свят, привід був кращим від усіх зібраних до кучі свят. Тому він і прийшов додому з «градусом», мама вже спала, а сестра дивилася телевізор. Він пішов до ванної кімнати, сестра за ним—переживала, але його такі переживання лише дратували. Послав її. Проблювався в умивальник, витер заляпаний жовчю рот чистим білим рушником. Спотикнувся через поріг кухні, дістав із двометрового холодильника пляшку льодяної мінералки і осушив півтори літри до половини. Стало значно легше, а саме головне—ясніше.
Десять хвилин чаклувань над розумом у кухні завели знову до ванної кімнати, тільки цього разу Рома просто прибрав після себе, почистив зуби і, не миючись, пішов спати.
Мама так і не прокинулася, добре, що мала міцний сон і добрий характер, адже сестра все одно зранку докладе деталі пізнього приходу брата. Але то все завтра.
До того ж , завтра, в суботу, Костя й Антон мали поїхати до місцевого, за п’ять кілометрів від містечка, лісу з пакунком і на трьох велосипедах. Заховати їх.
А сам Рома хотів помиритися з Гошею, мав безліч підстав не робити цього, але з ворожнечею і взаємним «капанням» один на одного треба було закінчувати, як-не-як, дорослі, без року, повнолітні люди. І поводитися треба було відповідно.
Не встиг Гоша толком прокинутися, як у двері їхнього двоповерхового будинку подзвонили. Вирішив проігнорувати, все ж таки субота і цей день мав повне право «поспати» до обіду, до кінця одного з двох базарів, на якому ще вчора хотів купити нові джинси (магазинів не любив, та й не було їх достойних у Маньківці), але не дали. Підвівся, залипле сном око глянуло на дисплей безшумного телефону. Там було одинадцять годин і три пропущених дзвінка від невідомого номера.
Двоспальне ліжко ще з хвилину вмовляло Гошу не підніматися, але той не витримав, додавши у сонну ходу дратівливості, і спустився босими ногами на перший поверх. Хата була пуста: батько на роботі, а мама на базарі—давала виторг заїжджим і місцевим підприємцям. «Короткошерстий» килим на крутих спіраллю сходах втішно пестив білі ступні.
Шматок лінолеуму перед вхідними дверима відбився холодом на «босому» і той рефлекторно підняв то одну, то іншу ногу, вглядаючись у дверне вічко. На порозі стояв Рома. Невже Земля пішла в іншу сторону? З чого бути тут найзавзятішому дурню? Знову знущання чи тупі приколи?
Замок двічі клацнув і відкрив важкі металеві двері. Однокласник стояв у білій майці, синіх обрізаних джинсах з дірками по всій довжині, крізь них пролазили довгі чорні волосики ніг. На голові «сидів» панківський «хаєр»—такий собі вігвам, і широка дружня посмішка.
- Можна? – Рома трішки нагнувся вперед, підтверджуючи сказане дією.
- Ти сам? – гість кивнув і переступив поріг, Гоша відійшов, відповів на протягнуту руку міцним рукостисканням і закрив двері (на всяк випадок на замок). Підійшов до краю крутих сходів, присів на синій килим, на третю сходинку.
- Ти тільки встав? – Рома роззувся, білі носки після кед мали дещо жовтуватий із сірим відтінок (Чи часто він їх прав?), а лівий ще й невелику діру на мізинцю.
- Як бачиш? А ти чого… - Гоша не хотів обрубувати проявлену увагу однокласника прямотою, тому замовк підбираючи слова.
- Та говори як є: приперся. – Рома посміхався, але на молодшого господаря дому не дивився—погляд блукав на цікавіших місцях, якими виступали дві арки у протилежних кінцях передньої, де вони зараз стояли. Праворуч, швидше за все, була вітальня, по краях майже триметрової арки-входу стояли справжні, але низькорослі пальми, а в самій кімнаті (боком до Гоші) стояв великий плазмовий телевізор, а за ним—край домашньої бібліотеки.
Ліворуч явно була кухня, з барною стійкою і кінцем дубового столу.
- Може чаю? – Гоша помітив останній погляд Роми і вирішив хоч якоюсь дією супроводити їхню вимушену, далеко не природну, розмову.
Справжній індійський заварний чай зі смаком меліси і м’яти виступив на лобі обох легким потом.
Крізь великі вікна кухні-столової масово валило сонце, зі сторони двору проглядали фруктові, ще маленькі зростом, дерева. На одній із гілок бавилося два горобця і Гоша задивився. Рома прослідкував за зацикленим поглядом однокласника, повернув голову назад, бо до вікна сидів спиною і щиро зареготав:
- От якби зараз воздушку. – Гоша відволікся та й сам Рома вже розвернувся лицем до співрозмовника.
- І що?
- Постріляли б. – легко відповів Рома, бо не бачив дивного у такій дії, але Гоша скривився—не любив знущань над тваринами. – Слухай, а давай завтра махнемо на природу. Шашличок, пиво—з нас, машина—з тебе.
Відверта пропозиція застопорила Гошу, він ніяк не міг очікувати такого від шкільного заклятого ворога. Щось задумав? Чи повівся на гроші, чи може просто подорослішав?
- Можеш взяти і свого фізкультурника, коли боїшся. – Рома посміхнувся, він сприйняв вагання за страх. – Відпочинемо класно. – Рома не хотів, аби «фізкультурник» їхав з ними, тому й вирішив надавити на найболючіше в чоловікові.
- Я й сам можу. – з деяким викликом мовив Гоша, а цього гість і добивався—все вдалося і це не могло не викликати відвертого задоволення. – Наскільки й де? – Гоша й сам не хотів присутності свого «охоронця», якщо дозволити тому бути—це значить записатися у одвічного боягуза, у залежного від чиєїсь волі, а Гоша хотів вирішувати все сам, навіть без батьківської опіки, правда, не у фінансовому плані, адже ця сфера для випускника була ще доволі серйозною і втратити «опіку» в цьому питанні—значить померти; а от в усьому іншому—будь-ласка. До того ж, Гоша не хотів, аби той «довгошийко» встрявав і слухав про проблеми двох «заклятих». А ці проблеми треба було в будь-якому випадку обговорити, не просто ж так Рома скільки часу зганяє гній настрою, особливо останнім часом. І чого?
- Давай десь після обіду чи в обід. Я ще тебе наберу, щоб уточнити.
Домовилися. Рома покинув будинок задоволеним, усміхненим і з відчуттям власної довершеності. Вважав себе доволі розумним, хоча так роблять лише дураки, але Рома цього не знав і не без підстав (зі своєї сторони) чіпляв собі зірку. Завтра все стане на свої місця. Завтра він вчинить по-дорослому мудро. Завтра прийдуть відповіді на всі питання, що так довго дірявили голову невідомим. Завтра.
Батькам не сказав куди поїхав, лише про приблизний час своєї відсутності—три-чотири години. Гоша сам не раз розказував про ворожнечу з однокласником, а батько не раз казав, аби Гоша натовк за образу пику, але такі поради ніколи не виходили за межі страху і здорового оцінювання своїх шансів. Тому поїхав мовчки—не бажав, у результаті гарного дня, батьківських знущань і підколів.
Машину взяв у мами. Сріблястий «Opel Astra h» під’їхав до трьох із трьома пакетами молодиків на обочині краю Маньківки. Хлопці стояли перед мостом, під тінню дерев. Весняне сонце добряче гріло, але вмикати кондиціонер Гоша не хотів, йому подобалося вдихати законсервований зимою запах свіжого весняного повітря.
У салоні авто грала тиха музика з «Хіт-фм». Гоша діловито вийшов з авто, мотор не глушив привітався з усіма із допомогою Роми спакував усі пакети в багажник. Антон і Костя уже посідали на заднє сидіння авто, жартували… Під сонцем жарти особливо приємні, адже вони так гармонічно поєднувалися з теплим вітром, рясною зеленню навколо, суцільним світлом і глибоким над головою небом по якому пливли пузаті білі хмари.
Повз авто проїхав «Камаз». Понесло чорним дизельним димом і пилом.
- Зроби голосніше. – Костя, що сидів за спиною Гоші, вчепився у підголівник водія і навис лицем над його плечем. Музика заграла у повну силу. Пасажири на задньому сидінні про щось голосно говорили, нагинаючи голови один до одного, а двоє передніх лише час від часу переглядалися, коментуючи задніх дружніми посмішками. Все йшло за планом.
Тепле повітря заливало салон крізь відчинені передні вікна і люк, Рома раз не втримався і виліз. На швидкості за сотню лице перетворилося у жмут складок, що хвилями відкочувалися до потилиці, рота розривало, а ніздрі вивертало назовні, але очі і волосся… вони ловили найбільше задоволення, байдуже, що в праве око потрапила якась мушка і то лише в кінці, коли вже й сам хотів залазити.
Їхали недовго. П’ять хвилин асфальтом і ще хвилин десять ґрунтовою, де-не-де з камінною кладкою, дорогою.
Гоша хотів звернути на першому ж повороті праворуч, що вів у край лісу, але Рома вперто запротестував, прикрутивши звук музики, і сказав, що тут є краще місце, та й цегла з ямкою для багаття там уже давно, їх породили часті відвідини. Тому Гоша без проблем підкорився. Задні пасажири по-змовницькому переглянулись, у кутках губ ховалися зверхні посмішки, а в очах—недобрі іскри. Все йшло за планом.
Лише на рівні третього повороту праворуч Гоша під егідою переднього пасажира звернув із дороги у глиб лісу. Машина пішла плавними качаннями вгору-вниз і всі четверо підіграли дорозі, підстрибуючи на місцях. Музика знову пройшлася салоном. Посмішки теж. Тільки в усіх різні: у Гоші від того, що нарешті закопає камінь «війни», а в трьох інших—від того, що вони цей камінь зітруть у порох. Чудовий весняний день для дій.
- Ось тут можеш ставати. – Рома першим сказав і виліз з авто.
- Те, що треба! – за ним виліз і Костя.
- Непогано. – погодився Гоша, заглушив мотор, але не музику.
Йому подобалася поляна, невелика і затишна, з густим «парканом» дерев і кущів навколо, з трьома колодами, що стояли трикутником біля чорної прямокутної відмітки вогню у ямці. Обіцяна цегла лежала поруч у шести шматках. Костя пішов виставляти її у рівні ряди, а Рома з Антоном витягували пакети з багажника.
Фон звуків із музики «рвав» пташиний спів і шелест листя у кронах дерев.
Гоша всівся на землю, від неї віяло сирістю, прохолодною, але чистою, весняною, такою жаданою після затяжної зими. Руки пару раз пройшлися по короткій траві, відірвали пару пучків і запустили в Рому, що проходив повз, той лише смикнув плечима і кинув біля трикутника колод два білі пакети.
- Так, а тепер по дрова. – квартет розділився по парах. Рома пішов з Гошею. Вони шукали дрова, не дуже сухі, але старі, тому була надія, що просохнуть швидко—газет Рома набрав достатньо, аби процес висихання прискорився до максимального.
Гниле торішнє листя у більшості місцях прорвалося, випускаючи на світ зелену «молодь». Вологі дрова залишали на руках коричневі сліди, над головами колихалися гілки і спускалися сонячні промені. Запах ліса.
Набрали по два добрі оберемки. Повернулися до авто, а двоє інших уже сиділи над купою дров, що мали скоро перейти у багаття.
Коли Гоша й Рома підійшли до авто, Костя махнув Ромі головою і підняв угору великий палець. Гоша поніс свої дрова до двох інших, а Рома так і залишився біля машини.
Гоша не бачив, як його новий друг заліз рукою під днище машини і дістав звідти якийсь предмет, заховав за спину і підійшов до сидячих над вологими дровами. Антон і Костя рвали газети, підсовуючи у центр майбутнього вогню, а Гоша ламав тонкі палиці, кидав біля Кості й розказував про те, що в нього вдома є турецька баня, в яку можна буде піти ввечері, після того, як приїдуть із лісу, а в бані є ще й басейн, більярд на другому поверсі й невеличкий, з не нашими напоями, бар. Слова «Самбука», «Джин з тоніком» чи «Бренді» проступили на обличчях присутніх мріями. Але не всіх, Рома так і не сховав в очах вогники, злі вогники. Хоча, чесно, деякі нотки сумнівів-таки зіграли свою мелодію. Коли позавчора обдумував усе, то здавалося легко, а сьогодні, коли поспілкувалися, коли заговорили про потенційну подальшу дружбу і розкрили зі сторони Гоші деталі того, що останній ніколи не хотів конфліктувати і навіть кілька разів пробував підійти до Роми, аби помиритися, але в останній момент боявся насмішки, все це в сумі створювало образ позитивного—перед очима ж людина, не чужа, не така незнайома, як раніше, і в цієї людини теж є характер, не такий, як думав (шестірка), а такий, що вимагав супротиву, боротьби і тоді Рома отримував від Гоші доноси, через вчительку звичайно чи батьків, але ж… Він не такий дурак, проте він посягнув на святе. Його ніхто не примушував садити в машину Ромину дівчину, ніхто не казав катати її по містечку… а може він ще й возив її до себе у цю ж саму сауну, пообіцявши золоті гори і повні кишені щастя? Він торкався її… Кусав її за груди, стискав міцно ніжні сідниці і рвав на ній білизну, він нехтував мораллю і ставав із нею одним цілим. Він її брав…
На очі Роми впала плівка нестримної, тремтячої в губах, люті. Рука з-за спини вийшла на рівень потилиці Гоші. Друзі, що сиділи до Роми лицем, сахнулися, лише кілька хвилин назад думали: не буде нічого. Вирішили, що то просто черговий жарт Роми і не будуть ні над ким знущатися… Вони ж самі бачили, що Рома трішки «потеплішав» до Гоші, бачили, як ті розмовляли, але, мабуть, вони погано знали того, що зі скривленим в безмовній люті лицем тримав на витягнутій руці зброю, несмертельну—газову. Так Рома задумав із самого початку—він хотів добряче познущатися перед тим, як розібратися з однокласником назавжди.
Обоє друзів замахали в різні боки головами, Костя зірвався—прошепотів «не треба». Гоша розвернувся і одразу від несподіванки впав на спину, ногами до Роми і головою до незапаленого вогнища (розламав дерев’яну юрту, яку будували Антон із Костею). На лиці Гоші виросли дикий подив і нерозуміння: що це? за що це? Він виставив перед собою ліву руку і схилив до грудей голову, закривши здивовані очі. Готувався до найгіршого. У руках його однокласника була зброя, справжня зброя, пістолет «Макарова». Слова впали до шлунку, раз дійшли горла, але вийшов тільки рик, тихий і безрезультатний—ніхто не звернув уваги.
- Може ще покатаєшся з моєю дівчиною? – тихо й грубо запитав Рома, Гоша відкрив очі й підняв голову, але руки не прибрав, на дуло дивився крізь розставлені пальці.
- Я тебе не розумію… - теж тихим, але з глибоким від страху тоном відповів Гоша.
- Тиждень назад, падло, ти катав мою дівчину. Я сам бачив. – рука Роми почала тремтіти, її топило зашкаленими емоціями.
- Я не знаю… я не… ти що? Не може бути… не міг… навіть на привіт не знаю… ти помилився! – прокричав, заїкаючись, Гоша, а по щоках поповзли прозорі зрадниці—вірні ознаки безвихідного страху.
Рот Роми посміхнувся правою стороною, криві зуби постали в тваринному оскалі.
Вистріл. Такий швидкий і неочікуваний, що присутні, навіть той, який стріляв, так і не зрозуміли, що сталося.
Рука, коричнева листям рука Гоші, зафарбувалася у червоне, з неї пухлими краплями зривалась кров.
Гоша опустив її на землю, глянув на неї, як на мертву, не свою, повернув долонею доверху, здивувався, що не помер, але ж хіба від справжньої кулі може бути така відносно маленька дірочка, багата на кров?.. Але ж у фільмах показували, що рука пробивається наскрізь, а злякане лице «вбирає» в себе швидку кулю. Щось не так. Хоча рука не боліла. Ще один постріл, уже в плече і вже з болем. Глибоко і так гостро вжалило, що ці відчуття здалися надуманими—ніколи таких не відчував, навіть коли раз порізав болгаркою долоню, глибоко, з розривом вени, але… старе, мабуть, завжди «темніше» відчуттями від теперішнього. Плече нило, до Роми кинулося двоє його найближчих друзів, відтягнули, Костя хотів забрати зброю, але налетів на крик слідувати тому, що задумали й не бути «сцикливими» бабами.
Троє махали руками, кричали, раз пролунав постріл, але на нього не звернули уваги, бо він був угору.
Гоша піднявся на три опори, права рука й ноги просякли адреналіном, вони почали гребти, рука чіплялася за траву, як за дверну ручку, тягнула на себе і залишила в долоні жмут зеленого, тоді ще і ще, поки не піднявся на дві і не почав з усієї сили бігти.
Дерева мелькали, зменшуючи швидкість, але й прикриваючи від пострілів, що лунали позаду. У спину вжалило, мабуть, попало в ребро, бо правий нижній бік онімів, лише на мить, а тоді віддався невимовним болем. Старався не нагинатися у право, коли біг. Зачепився за гілку і, тримаючи правою рукою ліве плече, упав на правий бік—спину скрутило болем, таким концентрованим, що відчуття ледь не пропали в без свідомості. Але впадати у безпам’ятство не можна. Треба бігти, втекти, ліс не такий і довгий (кілька кілометрів), а там поле, кілометрів з п’ять, і Маньківка, а там перша хата і порятунок.
Піднявся, на біль не зважав, бо коли б так, то треба було сісти і просто плакати, щиро й довго, аби хоч якось вилити те, що набралося за пару хвилин. Знову постріли, і їх стало більше, набагато. Швидко глянув через плече назад і побачив, що не лише Рома біг із витягнутою перед собою рукою, Костя теж. Він теж мав такий пістолет, він теж стріляв… За що? Антон біг найшвидше, лише якихось двадцять метрів позаду, з палицею в руках.
Біг став швидшим, з останніх сил швидшим, кущі лупили по ногам, спортивні широкі штани, як на зло, чіплялися за всі гілки і порвалися, лахміттям висіли на правій нозі. Добре, що перед цим зав’язав їх на поясі, а то б злетіли ще спочатку. Блакитна футболка на спині промокла багряним.
До цього багряного Антон і наближався, кричав, щоб Гоша зупинився, обіцяв, що так стане краще. Для кого? Для них, щоб здихатися його… Убити. Ні, цьому не бути, принаймні, поки ноги можуть переступати шаленими кроками, а голова керує напрямком.
Поритий окопами Другої Світової ліс не бажав рідшати, хоч Гоша і хотів бути ближче до людей та, водночас, він хотів, аби ті гучні постріли позаду так і залишалися без толковими, застрягали в деревах, останнім не боляче, зате зможуть врятувати життя втікачу.
Крик позаду став лютішим, стрибок, перекотився через пологий окоп, роздер лице гілкою від якогось куща, швидко піднявся й, кривуляючи, біг в напрямку дороги, права рука міцно стискала ліве плече. Хтось ззаду упав, але часу, щоб подивитися не було—то їхні проблеми, то ліс рятує, допомагає, нехай, суки, падають і ламають собі голови.
Ніби відірвався, біг задніх стих далеччю, мабуть-таки впав Антон, бо він був найшвидшим.
Не зупинявся, не смів зупинятися. Густий ліс добре робив свою, маскуючи, справу, правда гучний тріск гілляк і шелест зелені давали вірний напрямок переслідувачам.
Став бігти обережніше, спокійніше, та й тіло вимагало, не могло тримати такий шалений темп, хоч він тривав не більше трьох хвилин. У ногах засів тугий біль втоми, вони дерев’яніли, як при судомах, та й горло дерло, як під час пробіжки зимою у десятиградусний мороз із вітром, двічі кашлянув, протер спітніле лице, розмазав піт з кров’ю, запекло, як після гоління. Ліва рука почала пульсувати, кроки водили вправо-вліво, відводили гучними звуками в одну сторону, а тоді тихенько зводили в іншу, аби заплутати задніх.
Збавив швидкість до швидкої ходи, перегнувся вдвоє, відпустив плече і вперся в коліно, тоді впав на них, глибоко дихаючи. З рота капнула кров—прикусив щоку, але то дрібниці… Зараз, ще кілька секунд і знову бігти.
Почув швидко наростаючий тріск—бігли, з новими силами і, мабуть, з новими патронами в магазині.
Навприсядки, проліз під густими кущами, потім перейшов у лежаче положення і так поліз, перебирав далеко вперед правою, а ліву тримав біля грудей, вона зараз тільки заважала: боліла й відволікала своєю безпорадністю.
Спустився у зарослу кропивою яму, десь метрів два діаметром, прилип до землі. Щоку рясно жалило, бо ліг прямо не стебло неприступної рослини, але терпів, ноги з руками теж відгукнулися пекучим, але ж то все мінливе, головне—життя. Головне—без звуку й шурхоту. Голоси порівнялися, були метрів за десять у стороні, тій, у яку відвів тріском в останній раз. Чув, як перемовлялися, питаючи один в одного чи хтось щось бачить.
Перед очима повзла рижа комаха, велика, товста, тягнула на спині якийсь листок, тоді відпустила його і підповзла до носа, але Гоша здув її. Ліву руку лоскотало маленькими ледь чутними ніжками. Скосив погляд у бік, де розпласталася пошкоджена рука і побачив з десяток рижих комах. Струснув, але нічого не дало, вони поповзли до плеча й долоні, торкнулися крові, одна загусла в ній, борсалася лапками, каламутила рідину Гошиного життя.
Кроки тріску пройшли повз, голоси стихли відстанню. «Нічого, пересиджу тут годинку, а то й дві, а тоді до машини й додому…»
Пройшло не більше десяти хвилин, як на місці десятка комах уже була сотня, Гоша різко струшував рукою, викликаючи нові приступи болю в плечі й долоні, але малі господарі лісу тільки змінювали об’єкт нападу і переходили на торс чи ноги. Почали кусати, дрібно й ніяк, порівняно з тими укусами, що залишили малі свинцеві дроби, але все одно неприємно, коли вже вважаєш себе врятованим, у тимчасовій безпеці.
Перележати у ямі не виходило—дрібні обставини зганяли. Вони вигнали Гошу з ями і він поповз у приблизному напрямку поля, але на багато не хватило, метрів на сто. Тоді відпочинок на хвилин десять і знову короткий спринт. Захекався у край, тіло перетворилося у суцільний «завод» виготовлення солоних вод, футболка й лахміття штанів були такими, ніби їх щойно опустили у відро з водою, усе тіло зуділо від суміші крові, бруду й поту, чухатися втомився—не допомагало. От би залізти хоча б у холодну ванну, відкиснути пару хвилин, а тоді нормально помитися, відвідати лікаря і лягти у глибоке кількома ковдрами й кількома іграшками широке ліжко.
Рука в долоні почала опухати, та й на плечі видувся м’ясний горб. Тіло відчувало в собі чужорідний об’єкт, йому не сподобався свинець, його пагубна дія, місця ран отримали новий вид болю, тупого, втомленого відчуттями, час від часу пульсуючого.
Перекинувся на спину, але картинка зеленого лісу перед очима так і не устаткувалася—якась палиця чи її рештка вперлася у місце на спині, яке потребувало уваги й ніжності, відчув, як дерево доволі глибоко зарилося у свіжу рану й різко підскочив, перевернувшись назад на живіт. Ледь не скрикнув, але втримався і тільки гірко, а тоді сумно, скорчив гримасу, в очах зародилася вогкість, стекла щоками і впала у молоду траву, змішану з торішнім листям.
Образливо, не справедливо… Хіба із-за того, що у нього були нестиковки із цим Ромою можна таке робити? Яка ще в біса дівчина? Ні про яку дівчину не чув, і це найобразливіше… Якби хоч було за що, то совість би мала підтримку в діях, а так, живеш, пробуєш розважатися, знаходити з раніше неприємними людьми «точки дотику», а отримуєш три дрібні кулі й обіцянку до вечора бути мертвим… тобто без майбутнього, навіть без теперішнього… лише прямий квиток у минуле, у земляний насип на «поле» мертвих.
Ліг на бік, бо на животі вже втомився, шийні хребці чомусь почали хрустіти, дерти голову догори не так-то й просто. Поклав голову на витягнуту праву руку, поглядом уперся в травинку напроти, ліва нога диявольськи сильно чухалась, але перевертатися із-за цього на інший бік—занадто. Так і лежав, відраховував хвилини, коли зможе повзти далі і коли нарешті почухає те кляте місце. Ребро на правому боці нило, але не так як ліве плече, коли б Гоша ліг на лівий бік.
Куди повзти? Біля машини стовідсотково засідка, сидять собі й чекають, поки до них вийде їхня здобич. А може вони чекають на виході з лісу, у якихось хащах, на його уже подертій і може навіть вдареній машині, зрідка прицілюючись у намічену зелену ціль на полі чи масиві лісу? Коли так, то ситуація тоді не повернеться таким позитивом, відносним позитивом, який є зараз… тоді буде кінець. Хоча такий же кінець може бути і біля авто, він проповзе до дверей машини залізе всередину, а ключів-то й не буде в запалюванні, а він їх там залишав, і це точно, та й телефон там же, біля коробки передач. Для дзвінків батьків ще зарано, сам, дурак, не сказав куди поїхав і з ким, та й сказані три-чотири години—все ж таки не мало. Їсти хочеться… і пити. І помитися, і спати, і до мами, і до лікаря… Хочеться нормально жити.
Куди повзти? За спиною, далеко, щось тріснуло, зірвалися криком птахи і рухами Гоша. Почав швидко, максимально безшумно, повзти в сторону, подалі від можливого напрямку машини. Швидко кривуляв заростями, швидко видохся, але зупинятися не хтів, у будь-якій, іншій, ситуації, тільки не в цій і не зараз. Обламався. Тут і зараз. Важке дихання в черговий раз рвало хрипом легені, а кінцівки упали в затяжний і болючий приступ рясного тремтіння. Знову заплакав, протер листям лице, зарився головою під руку і… заснув. Почухатися забув.
Прокинувся там же, не біля машини, як здалося першої миті. Над головою стукотів дятел, на кронах так і «сидів» вітер, а крізь густу зелень так і «проглядало» світило. Ще не вечір. А пора б уже. Тіло невимовно нило, рани затяглися засохлою кров’ю, чорною, з рештками листків і комах. Швидше б вечір.
По тихенько, безшумно, ліз до машини. Кожні п’ять хвилин динаміка зупинялася на десять-п’ятнадцять статики. Ліз із останніми силами, не знав, що буде, коли дістанеться машини, а її там не буде, бо ідіоти вирішили покататися, або, гірше, коли машина буде не сама, а з однокласниками по «кутках» поляни. Сил для захисту не було, навіть для крику, тільки для хрипу.
М’яка земля «мінами» з маленьких решток дерев пороздирала лікті в кров, здерті коліна вже давно затерлися чорно-зеленим. Дивився перед собою або під себе, ліз ніби правильно, але впевненим уже не був. Після тих зиґзаґів у шаленому галопі машина могла бути в будь-якому з чотирьох напрямків навколо, але він вірив. І повз.
Картинка ставала темнішою, білі, до цього, проріхи світла над головою пожовтіли, ставали помаранчевими, темними. Лізти заморився остаточно, тому піднявся і пішов, спочатку пригинався, а тоді й зовсім рівно, правда, до болю вглядаючись у зелень навколо. Ліс «мовчав» сторонніми, лише птахи і легкий вітер, з якими познайомився, як приїхав, гуляли. Вічні супутники. Посміхнувся криво й сумно. Хоч не сам… Спина в попереку і шия час часто хрускотіли…
Перед очима—та сама поляна. Ледь не провалився, блискавкою впав на землю. Хвилин п’ять набирався духом, а тоді поповз. Останні двадцять метрів, рятівні двадцять метрів із сірим силуетом маминої машини. Як же він любив цей «Opel»… За те, аби опинитися у його салоні бодай на десять хвили і з ключами в запалюванні—віддав би свою, подаровану батьком цього року, спортивну крихітку.
Лише б потрапити до авто.
Підліз до краю поляни, «з’єднався» у невидимості з гілками куща, вглядався до сліз в очах, вслухався до шуму у вухах, але так нічого й не почув. Нічого такого, щоб зв’язувало з тими, які хотіли людської смерті.
Повітря навколо стало остаточно темним; позаду, за спиною, з’явилися нові (вечірні) звуки.
Та ні, не можуть вони стільки чекати, це ж скільки треба терпіння? Гоша лазив лісом більше шести годин, хоча, то лише приблизно, час перебування міг спокійно сягнути і десятка.
Пустий, лише зранку наповнений чаєм і печивом, шлунок уже не бурчав, а тільки болів, наче після переїдання або зупинки. Тіло заклякло болем, а в очах уже плавали «втомлені» чорні кола. Гоша оперся на праву руку, її затрясло, але він втримався; спочатку хотів повзти, але тоді вирішив, що з нього досить переслідувань, він в першу чергу людина, він має характер, він має свідомість, і має хоч якусь честь і благородність, і нехай все це дійшло лише надвечір, після довгого дня переховувань, але від цього цінність такого усвідомлення стала тільки вищою, гострішою по проникненню, глибшою по запущених коренях, що в подальшому мали стати новими принципами…
Він встав, глибоко з хрипом вдихнув, кашлянув і вийшов з-під захисту кущів. Зробив три кроки і став.
- Виходьте. Виходьте, падли! – ліс відгукнувся луною і криком пташки, а тоді замовк. Нікого не було, ніхто не вибіг із засідки й не став із кількох метрів стріляти в лице, як собі уявляв. Ніхто не вибіг. Обличчя «просіло» щирою посмішкою. Гоша підбіг до авто, заліз на своє водійське сидіння, закрив усі замки і швидко завів двигун, однією правою направляючи задній хід машини.
Білий ксенон автомобільних фар висвітили спалене багаття і купу сміття з трьох білих пакетів («Мабуть-таки їли шашлики…»).
Агресивно вжав педаль газу в підлогу і відігнав від поляни червоні вогні задніх габаритів.
Ця поляна ще годин п’ять назад стала пустою від людей, трійця не чекала довго. Всі вони розуміли, що тепер не уникнути відповідальності, але… Але три заховані до цього в кущах велосипеди просто покинули поляну…
Рома нічого не «вимив», лише потрапив у колонію для неповнолітніх. Його дівчина дзвонила йому три рази, лише перший тиждень, а тоді—все, кінець, обрив, плач зі словами, в яких вона не винна в тому, що Рома потрапив за ґрати і прохання вибачити—вона не може бути його дівчиною, три роки—не її термін. Батьки заборонили. Рома більше не грав на гітарі, не грав і на ударниках, він лише робив нові тату і думав про деталі того, що відчує Гоша, коли відпустять. Совість невимита зараз. Але буде потім. І він цьому відверто радів.
