Шевченко почав приходити до мене у снах ще з часів поранення. Тоді сни могли тривати у мене чи не цілодобово, я марив, стогнав, мабуть вирішував в якій бік піти з межі життя та смерті. Вижив. Прийшов до тями, почав потроху одужувати. А Шевченко продовжував приходити. Чесно кажучи, спочатку я навіть не впізнав його. Я звик до старого Шевченка у шапці і кожуху, з обвислими вусами і обличчям в зморшках. Такого Шевченко, який був в шкільних хрестоматіях, або на портретах в товаристві "Просвіта". А тут молода людина, швидка в рухах, зі жвавим, емоційним обличчям, одягнена не без елегантності.
Він приходив, сідав навпроти мене і дивився. За все ті ночі, коли я бачив його у сні, він не промовив жодного слова. Просто сидів і дивився на мене. Я дивився на нього, ось так і сиділи. Спочатку я не замислювався, що відбувається. Мені було погано, лікарі чаклували над діркою в моїй голові, то не до снів. Коли мені трохи покращало і до мене почали приходити відвідувачі, я побачив фото одного з пам'ятників Шевченку і впізнав того хлопця, який приходить у снах до мене. То був він. До мене щоночі приходив Тарас Григорович Шевченко. Посидіти і подивитися. Я не здивувався, бо лікарі попереджали, що поранення важке, куля могла вразити самі різні ділянки мозку, то і наслідки можуть бути різні. А що приходить Шевченко, так це ж не найгірший наслідок. Чи не так?
Він приходив і надалі. Кажу ж, кожної ночі. Я вирішив з ним поговорити, щовечора наказував собі запитати, чого він приходить, чи хоч привітатися. Але у сні я був німий. Ну, тоді і в житті я був майже німий, міг тільки мугикати. Та думав я більш-менш нормально, а сон це ж думки, чого я в них не міг нічого сказати? І чому мені сниться тільки цей сон, тільки з Шевченко. Тобто я поважав геній Кобзаря і все таке, але якось вже набридло, що він приходив незрозуміло звідкіля, усідався, здається на стілець і мовчки споглядав за мною. Я відчував себе якоюсь істотою з зоопарку. Але нічого вдіяти не міг.
То спробував призвичаїтися. Це було не важко. Шевченко ж просто приходив, сідав і дивився. Не смішив, не вимагав уваги, не кричав. Сидить і хай сидить. Я тоді займався більше налагодженням власної речі, займався з Настею і вислухував десятки різних прохачів. А колись, це було не у сні, я сидів під яблунею, в санаторії за містом і чекав Настю на зайняття, так ось тоді я зрозумів, що Тарас Григорович (чи просто Тарас, на вигляд він був не старший за мене), так ось він чогось чекає від мене. Ну так! Оцей його погляд, яким він дивився, це ж очікувальний погляд! Він чогось чекає, а я хоч би що! От вже дурень. Мені аж соромно стало за себе, що тут великий поет щоночі приходить, чекає і не може від мене дочекатися розуміння.
Ну, тобто ні, я не соромився по-справжньому, бо розумів же, що Шевченко давно помер і ніхто до мене не приходить, сни це просто профілактична робота мозку. Я десь читав, що коли людина спить, то мозок не вимикається, працює, хоч і в економному режимі, ладнає проблеми, знайдені під час активної роботи, ну і ще несвідоме опрацьовується. Що оце приходив Шевченко, так нічого дивного в тому не було, бо ж я останнім часом багато про нього думав, вся ця історія з Тарасовичем тільки чого варта. Навпаки, дивно було, що ось все так просто, прямолінійно. По Шевченко працюю, Шевченко і приходить. Зазвичай усе бувало складніше, часто взагалі зв'язків між тим, над чим працював і що снилося, годі було й шукати. Пояснював собі таку простоту наслідками поранення.
Між тим Шевченко продовжував приходити і все чогось чекав. Спитати я його не міг, то вирішив просто не звертати уваги на те очікування. Сни свідчать про внутрішні тривоги людини, то ніякого Шевченка немає, це якісь глибинні мої страхи та хвилювання. Я так собі все пояснив і ладен був забути про Кобзаря. Та останнім часом він почав виявляти ознаки нетерплячості. Робив жест долонею, наче запрошував мене відзвітуватися про виконану роботу. Навіть нервував трохи, наче з моєї нерозумності. Я теж нервував, принаймні у сні, намагався розгадати чого Тарас чекає від мене. Але ж я не міг у нього просто спитати. Та й думки у сні були такі неквапливі, наче короп у відділі "Жива риба".
А Григорович хвилювався ще більше. Останні ночі він навіть не присідав, а ходив переді мною, іноді з надією поглядаючи. Та, мабуть, я не виправдовував його сподівань, бо Тарас тільки більше сердився, пускав очима блискавки в мій бік і щось нерозбірливо бурмотів. Тобто що саме я не розумів, але відчувалося, що щось зле. Емоційність поета наростала, по всім правилам драматургії (а я ж робив по ним свої сюжети до "Життя по-справжньому!", то розуміюся на цьому), скоро повинен був настати катарсис. Мабуть, Тарас щось скаже мені. І більше не приходитиме, це буде означати моє остаточне одужання.
Тієї ночі, власне вже не ночі, а ранку, бо я прибув з засідання Таємної Ради десь о шостій, Тарас прийшов знову. Але поводив себе зовсім не так, як раніше. Він став навпроти мене і почав щось казати. Я щось чув, але дуже непевно, годі було й думати розібратися в тому, що він казав. Вже як я не вслуховувався, вже як не напружувався, та все марно. Тоді мені спало на думку, слідкувати за губами Тараса. Здавалося, що вони роблять однакові рухи. Я придивився і дійсно так. Мабуть, Тарас повторював якесь слово, не довге, у два склади. Я слідкував за його губами, це було легко, своїх вусів поет ще не відпустив, я дивився за губами і намагався так само рухати своїми. Десятки повторів поки я більш-менш точно не вивчив траєкторію руху. Здається, Тарас казав "Врятуй".
Йому загрожувала небезпека? Від кого я повинен врятувати його? Чи від чого? Я занервував, мені здалося, що справа дійсно важлива, що від моїх дій щось залежить, можливо навіть життя поета. Ага, смішно? Ви думаєте, що це за дурниці я верзу, яке життя поета, коли він помер за сто гаком років до того, як я народився. Ну так, просто ж сон, у сні часто приходять якісь дурниці. Якось мені наснилося, що я вбив людину. Вбив, втік на беріг річки, сидів там і жахався скоєного. Думка про те, що я вже нічого не можу змінити, так мене і чавила. Я бив себе кулаком по голові, я питав себе, навіщо, я бачив, як мене хапає міліція, допити. Я не знав кого убив, не знав за що, я знав, що когось убив і це вже не виправити. Одна з найважчих ночей у моєму житті, зате аби ви знали яке полегшення я відчув, коли прокинувся! Майже рай.
Ось і цієї ночі я намагався зрозуміти, що загрожує Тарасу і від чого його треба врятувати, я думав з таким зусиллям, що у мене заболіла голова, а повірте мені, навряд чи є що в світі гірше, аніж те, коли у сні болить голова. Я зовсім закрутився у тому пеклі сну, коли задзвонив телефон. Насправді, не у сні.
Я прокинувся, підхопився, хотів чомусь кудись бігти, мабуть, рятувати Тараса. І побіг, потім зупинився, почав приходити потроху до тями, нарешті підійшов до телефону і узяв слухавку. На цей телефон могли подзвонити лише три абоненти. Великий Гетьман, Ед та Вєра. Мабуть, щось важливе.
- Владюшо, це Ед!
- Слухаю.
- Вибач, що так рано, але тут таке відбувається! Пиздець!
- Що?
- Великий Гетьман відкинув обидва варіанти Таємної Ради по Великій Матері.
- Що це значить?
- Наказав готувати варіант з нападом і загибеллю.
- Що?
- То! Це все Вєра, не знаю, як вона його переконала!
- Він збирається вбити Велику Матір?
- Ну не він, зараз розробляється операції. Вже підібрані нападники, вони почали вчити свідчення.
- Що відбувається, Еде?
- Вона перемогла! Вона з'їсть нас! Перекусить навпіл!
- А це остаточне рішення?
- Так. Я дзвонив Великому Гетьману, намагався переконати, та він і слухати мене не схотів. Може ти спробуєш? Він тебе поважає.
- Вибач, мені треба подумати.
Я поклав слухавку і сів на ліжко. Важке спустошення, яке завжди охоплювало мене, коли я не висипався. Чому Великий Гетьман вирішив вбити Велику Матір? Ту, про яку він з такою шаною говорив! І Тарасовича! Чи Тарасівну! Невже стать дитини так вплинула на нього? Але це ж ідіотизм! Яка різниця, хлопчик чи дівчинка?
Я підвівся і пішов в сад погуляти. Мені найкраще думалося, коли я йшов. Шкабарчав гравій під ногами, тиша і свіжість, десь позаду хлопці з охорони, які не випускали мене з виду.
Я не розумів, що сталося. Чому Великий Гетьман прийняв таке рішення. Я був певний, що то не Вєра. Вона б побоялася таке запропонувати, бо ж всі знали з якої ніжністю Великий Гетьман ставився до Великої Матері, як чекав Тарасовича. Він сам чомусь так вирішив. Я не розумів чому, але мені здавалося, що це логічно. Що це можна пояснити і дуже легко. Всі частини є, треба тільки скласти картину, скласти пазл до пазлу і я все зрозумію. Як можна так ревно боротися за Велику Матір, а потім самому наказати її вбити? Чи зруйнувати, бо це ж все-таки пам'ятник. Пам'ятник з живою дитиною всередині.
Я повернувся в будинок, зателефонував Еду.
- А він точно наказав вбити Велику Матір? Може це буде просто імітація, як пропонувала Вєра?
- Ні, усе буде насправді. Її будуть перевозити до шпиталю "Охмадит", бо ж скоро пологи і по дорозі буде вибух. Величезний, кілька сот кілограмів пластиту. Від неї нічого не залишиться. Від дитини теж. Як та сучка могла переконати його піти на це?
- Думаю, що Вєра тут не винна.
- Що?
- Все складніше і простіше водночас.
Поклав слухавку. У мене було відчуття, що ось десь під ногами в мене є якась мотузка, за яку достатньо сіпнути і все стане на свої місця і я зрозумію, що відбувається і до чого. Я вже бачу повну картину, треба тільки знайти кут бачення, який дозволить зрозуміти усе.
В мене почала боліти голова. Прийняв пігулки, випив чаю та ліг. Потім сів до комп’ютера. Почав дивитися відео. З чого все починалося. Перша розвідка в Сумах. Великий Гетьман, тоді ще просто Славко, показує мені вм'ятини на асфальті біля купальниці. Ось і вона сама. В неї знайоме обличчя. Ну, так, я ж її не раз бачив. Гарненька дівчинка, що тримає в руці пташку. Далі відео сходу пам'ятників. Ось лізе в арці Тарас Григорович. На пам'ятнику він старший за того, що приходив до мене у сні. Ось їх відпочинок на міському пляжі. Ось намет Славка біля купальниці. Ось його несуть на ношах до лікарні, після побиття молотками. Ще намети біля купальниці. Рух тарасистів. Дрова палають у залізних діжках, люди пританцьовують на місці і читають "Кобзар", точніше співають його. Спроба нападу на купальницю, хлопці, яки прикрили її тілами. Гнівна річ Славка. А ось вирішальний день, коли він пішов до Шевченка. Я бачив ці кадри вже сотні раз, але все одно кожного разу в мене мурашки бігли по шкірі. Ед б'є в барабан, Славко іде з квітами, зосереджений та серйозний. Перед ними розступаються ряди ворогів, від напруження повітря робиться густе, як кисіль. Ось вже поруч пам'ятник, чується скрегіт і рука Шевченка починає підніматися. Ось вона вказує на Славка і Кобзар каже "Сей чоловік".
Досі, коли я дивлюся ці кадри, в мене починає частіше битися серце. І на очі навертаються сльози. А я ж не сентиментальна людина. Принаймні, був до поранення. Зараз, звичайно, я вже не такій камінь, зараз мені сняться сни, а дитинка може викликати зворушливі сльози. Тим не менше. "Сей чоловік" – гримотить Тарас своїм металево-гіпсовим (пам'ятник зроблений з гіпсу, зверху оббитого міддю) голосом і вказує на Славка. А в нього перелякане обличчя. Точно! Я ніколи не помічав! Та ніхто не помічав! Бо ж всі слідкували за Тарасом, за його рухом і його словами. А у Славка перелякане обличчя! Хоча що тут дивного? Яке було нервове напруження, а потім скрегіт, голос Тараса, схожий на грім. "Сей чоловік". А чому на обличчі Тараса презирство? Як пов'язати презирство одного і переляк іншого з тим, що Шевченко вказав на того, хто рятує Україну? "Всі на коліна перед Великим Гетьманом Зерно!" – кричить Ед. "На коліна перед тим, на кого вказав Батько! На коліна!". І всі валяться на коліна. Ті, хто ще хвилину тому готовий був вбити і розтерзати Славка, вони падають на коліна і тягнуться поцілувати землю біля його ніг.
Надзвичайна мить. У такі миті зупиняється час й викривляється простір. Я знову і знову дивлюся на відео. Вони хвилює мене, як і в перший раз. А ще їх обличчя. Славка та Тараса. Що за таємниця? Чому Тарас вказує на того, хто врятує Україну з презирством? Не вірить у його сили? Тоді чого вказує? І чому Славко боїться? Він пішов у саму гущу ворогів, під кулі снайперів і він не боявся. А ось коли Шевченко ворухнувся, то перелякався, навіть зробив півкроку назад. Усі застили, а Славко відступив.
Я покинув комп’ютер, бо голова почала боліти ще більше. Мені треба було заспокоїтися. Але не засинати. Бо у сні міг знову прийти Тарас і знову ті поневіряння людей, які не розуміють один одного. Лежати і думати про щось. Я думав про Велику Матір. Про купальницю. На долю дівчини випало стільки поневірянь, а ось сьогодні їй доведеться загинути. Бідолашна. І її дитинка. Тарасівна. Я не вірив, що та дитинка врятує Україну, але жаль було дитя.
Я згадував обличчя Купальниці. Чому воно здавалося мені знайомим? Де я міг її бачити? Дурне питання, звісно що ніде, що вона від початку сиділа на своєму постаменті, там я і міг її бачити, коли жив в Сумах. Та в спогадах вона чомусь пов'язана була з Києвом. Найрозумніше пояснення те, що або це наплутав мій мозок, якому я після поранення не дуже то довіряв, або в Києві я зустрічав когось схожого на купальницю. Якусь дівчину.
У мене почав сіпатися ніс і ліве око. Я занервував, бо згадав про ту мотузку. Ну, за яку потягнеш і все стане на своє місця і картину можна буде зрозуміти. Ось зараз та мотузка була десь поруч, я відчував її! В мене була інтуїція. В "Житті по-справжньому!" я працював з чудовиськами. Про них немає книг (я написав першу), то мені доводилося довіряти інтуїції. І в більшості випадків вона мене не підводила.
Я знову сів до комп’ютера. Знайшов відео з купальницею, роздивлявся її обличчя. Ні, точно кажу, я бачив її! Тобто не її, а когось схожого на неї. Якусь дівчину, живу дівчину, бо я запам'ятав її з посмішкою на обличчі. Купальниця не могла посміхатися, вона просто романтично дивилася кудись. Але не посміхалася.
Я схопився за голову і почав думати, що то за дівчина. Та нічого, окрім нових хвиль головного болю не видумав. Подзвонив знайомому, він раніше працював редактором в "Житті по-справжньому!". У нього була надзвичайна зорова пам'ять. Він міг подивитися зображення людина і майже точно сказати, чи є вона у нас в архіві, якій налічував тисячі годин відео.
- Слухай, у нас була в архіві дівчина, схожа на купальницю, чи то на Велику Матір?
- На Велику Матір?
- Так, жива дівчина, здається щось було, але я не можу згадати.
- Зараз, я подивлюся на Велику Матір. Та, наче, ні.
- Здається, та дівчина посміхалася.
- А, є! Ну звісно ж, є!
- Хто вона? Де її можна знайти?
- Це та журналістка, її було вбито ще до Великого Спасу.
- Журналістка?
- Ну, скандал був тоді ще. Зараз вже ніхто не пам'ятає, а тоді гучна справа. Юліанці звинувачували, що її вбили за наказом Великого Гетьмана, а потім виявилося, що це брехня. І дійсно вона схожа, диви, а я і не помічав раніше.
Я поклав слухавку, бо згадав ту дівчину. Журналістку, через яку намагалися підставити Славка. В яку він був закоханий. І схожих на яку я йому підігнав. Як же я міг забути? Оце так ослаб мозок, не може працювати, як раніше.
Знайшов відео з нею. Якесь аматорське, с тремтячою камерою. Вона відпочивала десь на природі, грала з якимось хлопцем в бадмінтон, непогана грала, потім гризла шашлик з шампура, пила грузинське вино. Крупний план її обличчя, я натиснув "паузу". Потім знайшов крупний план обличчя Великої Матері. Це було щось! Один в один! Ну, наче скульптору наказали зробити якомога точніший скульптурний портрет тієї дівчини, журналістки. І він зробив. Хоча цього не могло бути. Вона народилася в 1984-му році, а пам'ятник був встановлений за три роки до того. Йому позував хтось інший. Може мати тієї дівчини? Чому б і ні? Мати. Може якась романтична історія? Здається, у дівчини не було батька, принаймні в її біографії про нього не згадувалося.
До голови в мене заболіло і серце. Прийняв заспокійливе і ліг. З думки не йшла мотузка. Вона була десь поруч, ось-ось! Все це було якось пов'язано. Сів за комп'ютер, гортав файли, пов'язані з тією дівчиною. Новини ще юліанського телебачення, в яких розповідали, що це Славко вбив її. Брехня, він не віддавав такого наказу, це я знав напевно. Цитати листів, його. Слинявих та огидних, де він спочатку просив, а далі ледь не вимагав від неї почуттів. Як же паплюжить людей нещасне кохання! Те, що людина ніколи б у житті не зробила, вона здатна зробити, коли палає у тому вогні. Той же Славко, таке ж безвольне теля, а які листи писав, палав прямо! Тільки дарма, дівчина була до нього байдужа. Намагалася пояснити йому це, а він тільки розпалявся.
Я завмер. Наче час зупинився. Я сидів, натиснувши пальцем на якусь клавішу. А мозок, бідна моя головонька, що розколювалася від болю, перебирала варіанти у пошуках тієї самої мотузки, за яку сіпнеш і все стане зрозуміло. Десь вона тут! Десь поруч! Я клацнув по відео, одному з перших, коли Славко розповідав мені про свої підозри стосовно пам’ятників. Ми стоїмо біля купальниці. Я слухаю Славка, то особливо не дивлюся, що знімаю, короткий момент, буквально кілька секунд, коли він дивиться на купальницю, а потім відводить погляд. І витирає очі. Він плакав! Голову даю на відсіч, що він плакав! І той його погляд! Слухайте, я ж бачив закоханих людей і бачив їх погляди! Славко дивився на купальницю закохано! Аж тремтів! Він був закоханий у неї, у пам'ятник!
Я побіг до басейну. Мене аж колотило усього від нервового збудження. Вплигнув у воду, закріпив ремінці і почав гребти, гребти з усієї сили, ногами і руками. Басейн в мене невеликий, то я пливу прив’язаний на місці. Міг би збудувати собі хоч стометровий, але ж я скромний.
Бився у воді хвилин двадцять, поки не заморився і не заспокоївся. Коли вилізав з басейну, то майже все зрозумів. Славко був закоханий у ту дівчину, але вона втекла до Києва. Він хотів їхати за нею, почав дізнаватися, як можна влаштуватися у програму. Ну так, він не хотів приїхати в Київ одним з тисяч провінціалів, якому треба якось владнати своє життя. Він хотів увійти в Київ переможцем, кореспондентом найпопулярнішої в країні програми. А потім він побачив купальницю, побачив, що вона дуже схожа на ту журналістку, не просто схожа, а вона і є! І він закохався у неї. Коли побачив, що вона вагітна, то вирішив захистити її, можливо йому здавалося, що він захищає не пам'ятник, а ту дівчину, що втекла в Київ! Можливо він вночі прокрадався до неї і цілував її.
Цілував. Я ледь дійшов до зали і впав там у фотель. Я був зморений, але знову знервований. Бо мотузка тягнулася далі, туди, куди я і не думав! А все ж просто! Все ж так просто! Як міг не помітити цього раніше, як міг не здогадатися! Владюшо, який ти дурень! Ідіот!
Я сів за комп'ютер. Підняв новини з Сум. Ось загадкове вбивство студентів, яких невідомо хто розчавив, як помідори. Потім з'ясувалося, що це, скоріше за все, були пам’ятники. Ті самі пам’ятники, які ані до цього, ані після цього не проявляли нахилу до насильства, принаймні проти людей. Між собою то чубилися, але до людей не лізли! А тоді розтовкли бідолашних студентів! Чому? Може вони були розлючені і мстилися? За що? За те, що хтось зґвалтував купальницю! Хтось зґвалтував бідну дівчину з пташкою у руці! А ті студенти полізли до купальниці, щоб просто її розмалювати. А вона перелякалася, покликала на допомогу, її металеві товариші прибігли і вбили студентів. А потім виявилося, що вона вагітна!
Ну чому це я подумав, що вона вагітна від Шевченко? Звісно, він ходив з нею під ручку і всіляко допомагав, але він вів себе не як залицяльник, а як турботливий дядько! І взагалі, здається, що пам'ятники не знають сексу! Та й як дві неживі істоти могли дати життя? Батько дитини був людиною! Батько дитини був Славко! Нещасне кохання так вдарило йому в голову, що він поліз залицятися до бідної купальниці, так схожої на його улюблену журналістку! Здається, її звали Ганна. Ось як все було!
Я підхопився. Мені не можна було пити, але я повинен був якось стримати збудження, що мене охопило. Алкоголь завжди діяв на мене заспокійливо, завжди тушив мої спалахи. Я налив келих коньяку і видудлив його. Вже забутий смак. Глибоко дихав. Потім вдарив кулаком по столу! Бо ж все дійсно ставало зрозумілим! Ось чому Тарас дивився на Славка з презирством, а той боявся! Шевченко, коли показував на Славка і казав "Сей чоловік", просто вказував на ґвалтівника бідної дівчини! Ось і все! Це Ед, хитрий Ед придумав, наче Шевченко вказав на Славка, як на Гетьмана! Це Ед крикнув і всі повірили йому і почали вважати Славка саме Великим Гетьманом! І він сам не чекав такого, він боявся, що Тарас накаже його, звідси і переляк! Але страта перетворилася на тріумф!
Я зареготав. Ну хіба це було не смішно! Найбільше непорозуміння в історії людства! Ось так, ось як! Славко, хвора, нещасна людина, що ґвалтувала пам'ятники, зненацька став Великим Гетьманом, правителем і пророком! Бу-га-га! І я ледь не наклав голову за нього! А тепер був одною з самих впливових осіб в його державі! В Гетьманаті!
- Пане Владюшо, вас до телефону. – доповів мені мій секретар. Цікаво, на кого він працює, кому пишу про мене доповіді? Еду, Вєрі чи обом?
- Хто?
- Керівник Гетьманського Кошу.
- Зараз.
Я узяв слухавку. Цікаво, що скаже мені Вєра.
- Владюшо, на сьогодні призначена церемонія переведення Великої Матері у пологовий будинок. Вже скоро Україна буде осяяна світлом Тарасовича. Ви запрошуєтеся для участі в церемонії, на якій буде присутній і сам Великий Гетьман. О другій ви повинні прибути на Майдан.
- Кажуть рішення Таємної Ради не знадобилися.
- Рішення ні, але деякі ідеї, які ми обговорювали, Великий Гетьман визнав за корисні. Не запізнюйтеся.
Вона поклала слухавку, а я сів. Бо згадав про те, що повинно відбутися сьогодні. Смерть Великої Матері і її дитини. Тепер мені було зрозуміло, чому Великий Гетьман віддав такий наказ. Спочатку він беріг її, бо думав, що кохає її. До того ж вона носила його дитину. Він вигадав красиву історію про Тарасовича. І тримався неї досить довго. Але тепер вона стала йому не потрібною. Бо він знайшов дівчину, яку кохав. У подвійному виконанні. Ті дівчата, вони вірно служили йому, надихали його, а купальниця викликала почуття провини, бо ж він пам’ятав, як все відбулося. І ось він вирішив вирвати цю соромну сторінку минулого. Навіть дитину не пожалів, мабуть думав, що дітей в нього буде ще багато.
Ох і Славко! Як в одній людині могли поєднуватися якісь романтичні слини і цинічний розрахунок? Як можна було палати у вогні нещасного кохання, а потім задовольнитися хоча і доброї якості, але підробками? Розповідати про спасіння України, а потім віддати накази вбити кохану, нехай і пам'ятник, та ще ненароджену дитину! Буває ось і таке.
Чи то нарешті подіяло заспокійливе, чи вдарив коньяк, чи я просто дуже заморився, але якось все на мене насунулося, я ледь дістався ліжка і впав. Заснув майже миттю. Спав без снів. Тільки приходив Тарас Григорович, подивився на мене, кивнув головою, наче підтримував мене і пішов. Далі було спокійно і я досить добре виспався, аж поки мене не розбудив мій секретар.
- Сьогодні важлива церемонія, а вам ще треба примірити новий костюм.
- Кого?
- Новий костюм особливого товариша Великого Гетьмана. Тільки-но привезли.
Я вмився, мені принесли якісь зарозумілі лахи, з погонами, аксельбантами, червоними ромбами і залізяками.
- Що це воно тут деренчить?
- Це ваші ордена і медалі, пане Владюшо.
- Оце стільки? – я здивувався, бо вони займали майже весь перед костюму, скоро вже на спину доведеться вішати.
- Скільки заслужили.
Секретар і ще два якихось хлопця допомогли мені одягнутися. Костюм сидів, як влитий. Мабуть шили дуже добрі кравці, бо будова тіла в мене незвичайна: довгі руки та ноги, короткий тулуб.
- Не бажаєте поснідати?
- Трохи можна.
- І ось ще кобура.
В кобурі був пістолет. Я дістав його. Револьвер, як в ковбойських фільмах. На рукояті надпис, що цей пістолет – дарунок від самого Великого Гетьмана. Важкий, красивий. Мабуть, мені його вручили, ще коли я був у лікарні і мало що розумів. Бо ось цей пістолет не пам'ятав. Ну, не питати ж, звідки він узявся. Привісив кобуру, подивився у дзеркало. Виглядав кумедно, наче якийсь латиноамериканський диктатор, який нестачу освіти компенсує яскравою пишністю одягу. Аж розсміявся.
- Щось не так?
- Ні, все так. Все, як треба.
На сніданок був жарений хліб, телятина, салат із свіжої капусти. Швидко кинув, як за себе і сів в машину. До Києва від мого дому біля ста кілометрів, для звичайної машини це десь дві години часу, бо ж пробки, світлофори. Але на моїй машині сирена і джипи з охороною навколо. То зазвичай встигали до Києва хвилин за сорок п'ять.
Слухав приємну музику і щасливо відчував, що голова не болить.
Мені подзвонив Ед.
- Може ти таки поговориш з Великим Гетьманом?
- Це нічого не вирішить.
- Чому ти так впевнений?
- У мене є на це підстави.
- Вона купила тебе?
- Ні, ти ж знаєш, що я не продаюся.
- Вона знайшла, як тебе узяти за яйця?
- Ні, Еде. Ти ж знаєш, що мене неможливо узяти за яйця іншим способом, як узяти за яйця. Але мої яйця до сих пір беру лише я.
- Вона ж розбереться і з тобою! Спочатку зі мною, а потім з тобою! Бо вона ревнує до твого впливу на Великого Гетьмана!
- Я розумію, але нічого не можу зробити. Рішення ухвалено і повір, що без усілякого її втручання.
- Лайно! Це вона, це все вона!
- Краще скажи, ти теж у новому костюмі?
- Владюшо, це не жарти! Це питання життя і смерті!
- Я розумію.
- Нічого ти не розумієш!
Він кинув слухавку. Нервує. А я був спокійний. Аж до того самого менту, коли згадав про сон з Шевченком. Передостанній і останній. Спочатку він казав мені "Врятуй", а потім кивав, що я все правильно зрозумів. Мене аж заціпило від цього спомину.
Ні, звісно, я намагався пояснити сам собі, що це просто сон. Що в мене дірява голова і не дивно, що в ній відбувається казна що. Лікарі про це попереджали. То не треба звертати уваги на цю нісенітницю. Їду на важливу подію. Мабуть, Великий Гетьман виступить перед народом, призве любити і берегти Велику Матір, потім її повезуть, десь по дорозі вибух. Телебачення вже готове, щоб показувати скривавлені залишки людських тіл, та Великого Гетьмана, який особисто кинувся рятувати постраждалих, який бігає серед полум'я та вогню і гукає Велику Матір. А потім сидить над її залишками і плаче. Крупний план, сльози на задимленому обличчі. Він підводиться і обіцяє знайти і покарати вбивць, які підняли руку на найсвятіше, на посланця самого Кобзаря, який повинен був врятувати Україну! Цікаво, чи скажуть хоч слово, про те, що Тарасович став Тарасівною? Та й взагалі вона В’ячеславівна. Чи навіть Іванівна, якщо брати до уваги перше ім'я Славка. Ні, про Тарасівну не скажуть, навіщо додаткові проблеми? Все так добре складається, нехай загине Тарасович і всі будуть чекати нового Тарасовича, а країну у цим очікуванні продовжить очолювати Великий Гетьман.
Красива схема, красива. Як же так ось придумати! Славко, він вартий того крісла, яке займає.
Я повторював це про себе, а сам бачив перед очима Тараса. Зі сну. Він же просив мене врятувати. Навіть не просив, а наказував. Врятувати. Кого? Ну, кого ще, як не його подругу купальницю? Ну, це смішно! Рятувати пам'ятник, вона ж нежива, то не може вмерти! А дитина, навряд чи Тараса турбує дитина, бо ж вона – сім'я ґвалтівника.
Я кривлюся, бо відчуваю себе непевно. Відчуваю, що роблю не по совісті. І сам же дратуюся. Бо яка в біса совість? Тобто, це ж дурниці! Це сон! У сні хтось прийшов і попросив! Нехай навіть не хтось, нехай сам Шевченко! Чи його пам’ятник! Та не важливо! Бо то сон! Маячня, мара, нісенітниця! Забути та й годі.
- Вам погано? – питає мене секретар, який бачить, як я кручуся на сидінні.
- Трохи голова болить. – брешу я, але ж мені дійсно погано. Клятий Шевченко, звідки він узявся! Треба відволіктися. Я дивлюся у вікно. За ним мигкотять будинки, іноді ліси. Ми легко обходимо всі машини, ніхто не сміє не вступити нам дорогу.
Ні, звісно, те що запланував Великий Гетьман, це погано. Та дівчина, навіть якщо вона нежива, навіть якщо пам’ятник, навіщо висаджувати її у повітря? Заспокоїти свою совість? Та хто б там дізнався, про те, що відбулося тієї зимової ночі? Ніхто б! А ще ж дитина! Це його дитина! Нехай і від пам’ятника! Яке серце треба мати, щоб вбити власну дитину?
Славко не правий і чинить погано, це факт. Але що я можу тут зробити? Наказ Великого Гетьмана не відміню, його самого не переконаю, бо він впевнений у своїх діях. Він хоче забути минуле, соромне минуле, коли він був Славком, нікім, шісткою, якимось провінційним журналістом, який не зміг навіть зацікавити дівчину, яку кохав. Який майже збожеволів, принаймні дійшов до того, що поліз залицятися до скульптури, що була схожа на його кохання. Всі ці спогади деруть душу Великому Гетьману і він вирішив позбавитися їх. І потім він буде плакати над могилою Великої Матері, буде скиглити за Тарасовичем, буде мститися за них. Бо повірить, що їх дійсно вбили вороги, а він же так любив і мати і дитину.
Машина зупинилася, я вийшов. Побачив Еда у костюмі, ще більш кумеднім, аніж мій. Підійшов. Він був злий та нервовий.
- Заспокойся, Еде. Ми з тобою виглядаємо, як дві папуги, то давай розслабимося й спробуємо отримати задоволення.
Хлопаю його по плечу. Він шепоче мені на вухо:
- Я боюся що вона намагатиметься висадити у повітря і нас.
- То тримаємося поруч з Великим Гетьманом. Чим ближче, тим безпечніше.
- А ще вона може розстріляти нас по гарячих слідах. Як тих снайперів в Сумах, пам'ятаєш? Навіщо вона видала нам зброю? Щоб сказати, що ми чинили опір?
- Не знаю. Але думаю, що вона не буде суміщати дві операції. Залишить нас на десерт.
- Ти так спокійно про це кажеш!
- А що мені рвати на собі волосся? Я нервую тільки тоді, коли міг щось зробити і не зробив. А коли в мене не було можливості, то чого вже тут нервувати?
Ед ще щось розповідає мені, а я думаю над власними словами. Я можу щось зробити? Я повинен щось зробити? Ні! То був сон! В мене хвора голова з металевою латкою! Я не буду звертати уваги на сон, хай би хто в ньому зі мною не розмовляв. Хоч би і Шевченко!
Щоб відволіктися, починаю озиратися навколо. Повний Майдан люду. Всі веселі, всі в очікуванні. Ось з'являються машини з кортежу Великого Гетьмана і натовп вибухає оплесками. З машинами супроводу їде вантажівка, прикрашена квітами. На ній сидить купальниця, прикрита щитами з куленепробивного скла. За купальницею їде машина Великого Гетьмана. Він висунувся в люк і махає руками. В скромному сірому костюмі, він відрізняється від нас. Правильно, люди відмітять його скромність і будуть любити ще міцніше.
Кортеж їде по площі до нашвидкуруч побудованої трибуни, біля якої стоїмо ми з Едом. Ще при Кучмі Майдан забудували різним жахом, але Великий Гетьман наказав очистити, щоб було де спілкуватися з народом. Зараз тут зібралося ціле море людей. Двісті, триста тисяч? Величезний натовп. Якщо перелякати його вибухом, то може бути біда. Та Славко це і сам розуміє, думаю, що він все спланував правильно і Велика Матір злетить у повітря подалі звідси.
Кортеж зупиняється, Славко виходить з машини і Майдан здригається у криках та оплесках.
- Гетьман! Гетьман! Гетьман! – скандує натовп. Славко проходить біля нас.
- Диви які ви красиві! – каже він.
- Служу Україні! – відповідаємо ми з Едом.
- Прошу на трибуну.
Він підіймається перший і його поява призводить до суцільного божевілля. Таке враження, наче то сонце зійшло, сонце, яке не сходило вже давно і на яке люди вже і не сподівалися.
- Гетьман! Гетьман! Гетьман! – шаленіє натовп. А Славко піднімає руки, потягується, як кіт на сонці. І я розумію, звідки та його енергія, звідки сили, які вирують в ньому. Ні, це не ті дівки, принаймні, не вони головні. Це енергія тисяч людей. Ось чому він їздить по країні, ось чому він вимагає натовпів. Він каже, що намагається запалити в серцях людей надію, а насправді він напитується їх любов'ю і відданістю!
Махає руками і площа стихає. Починає говорити. Про великий момент, що наближається, про сонце, що ось-ось зійде над Вкраїною, про те, що будемо ми врятовані! Він вказує на купальницю, таку худеньку і тендітну, ще більш худу і тендітну через великий її живіт. Він називає її Великою Матір'ю, повторює про послання Тараса і тут же каже, що це буде не останнє послання, що будуть ще. Навряд чи хтось звертає увагу на ці слова, а я розумію, що Тарасович такі буде. Коли одна з тих дівок завагітніє і народить йому сина. І він визнає його Тарасовичем. Бо сам же він вважає себе Тарасом. Чи кимось більшим за Тараса. Бо той лише створив народ, а цей врятував. Чи впевнений, що рятує його.
Я бачу сльозу. Ні, не на обличчі Славка. Йому плакати, як з гори котитися, він зараз плаче, а через мить вже всміхається, коли розповідає про прийдешнє українське щастя. Я бачу сльозу на обличчі купальниці. Мабуть, вона відчуває смерть, що наближається і плаче по дитині, що так і не побачить світу білого. Славко кричить про перемогу України, Славко каже, що весь світ здивується українському щастю, а я бачу Тараса зі сну. Його кивання головою. І розумію, що він побачив те, від чого я так старанно відвертався. Побачив моє рішення і мій шлях.
Ось зараз, на цій площі, перед очима сотень тисяч я повинен вирішити, хто я є. Якщо я українець, то виконаю завіт Тараса. Того, якого ми звемо Батько. Бо він є Батько народу нашого і без нього не було б нічого, окрім пам'яті про козацькі часи та смішної говірки. А так є народ. І народ цей ось хочуть ошукати. Не просто ошукати, а іменем Тараса. Якийсь мерзотник, хворий на голову і гнилий серцем, він узяв владу над цим народом і хоче вести його в провалля! Манить Тарасовичем. Але ж Тарасович – то син Кобзаря. І кожен українець, то є Тарасович, якщо не зраджує Батьку, якщо знаходить в собі сили і мудрість на спротив. І не важливо, що буде попереду. Бо зараз вирішується те, хто я? Чи мрець, чи живий, чи хохол, чи українець, чи без роду, без племені, чи Тарасович.
І гай гомонить той біс на сцені, хай плаче і регоче, хай аплодують йому і кричать "Слава!", "Слава!", але не здійсняться його плани, не буде вбита бідна дівчина і дитя її. Її, а не його, бо немає у ґвалтівника дітей, бо переступає він людську межу, стає поза буттям, стає тінню! Хоче накрити він всю Україну, хоче словами своїми пустими забити голову, хоче могутністю своєю засліпити очі, але хто він і що він? Марнота! І поки є хоч один українець, хоч один син Тараса, який пам’ятає й почитає Батька, не царювати йому тут!
Я все вирішив, розстебнув кобуру, обережно дістав пістолет і встиг вистрелити кілька разів, аж поки не був збитий з ніг і провалився у суцільну темряву.
