Попередні розділи можна прочитати на моїй авторській сторінці
Частина 3
11.
Уже в таксі мобільний озвався знову. Спершу Влад вирішив проігнорувати настирливі дзвінки. Врешті, посеред ночі він має право на трохи вільного часу. Справу вирішив здивований погляд водія та настійливість того, хто так вперто намагався поговорити із ним.
- Слухаю, - коротко кинув він у трубку, переконавшись, що номер – знову незнайомий, до того ж, не той, із якого набридав йому чортів п’яниця.
- Перепрошую, що турбую у такий час, але справа дуже важлива, Владлене Степановичу. Чи вас більше влаштовує, коли до Вас звертаються як до пана Владлена?
Найбільше Влада влаштовувало, коли до нього взагалі ніяк не звертаються о другій ночі. Але співрозмовник своїм вибаченням вибив у нього із рук цей козир. До того ж, у голосі невідомого співрозмовника – гарно поставленого, розміреного – він мимоволі уявив собі поважного інтелігентного старого, схожого на одного із його інститутських викладачів, про якого казали, що в його родині ледь не п’ять поколінь професорів. Так-от, у голосі «професора» вчувалася нотка щирого занепокоєння.
- Не замислювався якось над цим, але звичніше із вживанням по-батькові. Даруйте, а з ким маю честь? – спробував потрапити у тон співрозмовнику щиро заінтригований Влад.
Здається, це йому вдалося. Бо водій кинув у його бік короткий зацікавлений погляд і притишив радіо, чи то трохи засоромившись бадьорих запевнень Сердючки, що все буде добре, чи то не бажаючи заважати поважній розмові.
- Це я прошу вибачити. Іван Іванович до Ваших послуг. Так-от, Владлене Степановичу, перш за все, сподіваюся, що як людина інтелігентна, не звертатимете уваги на… попередній дзвінок. Що поробиш, дехто із представників молодшого покоління звик вирішувати усі справи за однією схемою, навіть коли неозброєним оком видно, що випадок – геть незвичний. Ви погарячкували, хоч і цілком виправдано, але, дуже сподіваюся, вже заспокоїлися і готові вислухати розумну пропозицію…
У Влада водночас виникло кілька можливих пояснень того, що відбувається. Найочевидніше: його переплутали з кимсь іншим, ну, може, якомусь горопасі теж не пощастило із іменем. Так-от, усі претензії до його невідомого тезки. По-друге, його можуть банально розігрувати. Он, на деяких радіохвилях просто у прямому ефірі розігрують бідолах, а слухачі щиро радіють, чуючи, як знущаються над одним із них. Хоч заскладна схема для радійного розіграшу, та й час не дуже вдалий, не так уже й багато людей серед ночі слухають те радіо, аби ді-джеї стали зі шкіри пнутися, потішаючи їх. Невже справжнісінький наїзд, пов'язаний із справами фірми, де він працює? Та ні, надто такі розмови відгонять театральністю, аби скидатися на небезпечну «пропозицію». До того ж, ніяких визначних секретів фірми він не знає, живих грошей в руках не тримає, нема чого із нього шпигуна робити, вигоди ніякої.
На такі роздуми йому знадобилося трохи часу. Співрозмовник витлумачив паузу по-своєму:
- Звісно, якщо це для Вас так принципово, то за мить на Ваш номер перетелефонують і щиро – саме щиро – вибачатимуться. Але, скажу відверто: це буде мекання і затинання. Не певен, що Вас цікавить приниження якоїсь шістки.
- Іване Івановичу, даруйте, що уриваю, але єдине, що мене справді цікавить, це – спроба розібратися у ситуації, з’ясувати, чи не відбулося плутанини і дізнатися, що вимагається саме від мене… - Влад ще мимоволі відзначив жаргонне слівце, що аж ніяк не в’язалося із загальним тоном розмови, але вирішив не загострювати уваги на ньому. Як і на тому, що його до «шісток», схоже, не зараховують.
- Думаєте, що могла виникнути плутанина? – ніби аж щиро зацікавився такою версією той «Іванович». – Не певен, хоча чого не буває… У будь-якому разі, до Вас немає жодних вимог. Та й із якої речі мали б бути? А от прохання… Якщо Вам не важко, зателефонуйте Вашій дружині. Звісно, зараз не час для світських візитів і телефонних розмов. Та певен, вона зрадіє Вашому дзвінку…
- Перепрошую, але ж я не одружений!.. – з кожною реплікою розмова усе більше відгонило п’єсою абсурду. Але десь у закутках свідомості вже народжувався здогад, у який зовсім не хотілося вірити, хай він і підозріло скидався на правду.
- Що ж, така відвертість, як на мій смак, краща, ніж усякі евфемізми на зразок «громадянського шлюбу». Зрештою, ніхто не може втручатися у відносини двох повнолітніх людей. Навіть якщо, вибачте за відвертість, Владлене Степановичу, один із тих повнолітніх вчинив свого часу вельми… нерозсудливо, спокусившись на привабливу зовнішність. Та прозріння - не привід для порядного чоловіка, аби забувати про власну дитину і добре, що Ви дотримуєтеся такої ж думки. Справа у тому, що Інна, тобто, Інга Львівна не така гарна вихователька, як, певно, намагається удавати перед Вами…
Мову, виявляється, може відбирати не лише у героїв популярних романів, але й у звичайнісіньких людей. У цю мить Влад остаточно переконався у цьому на своєму досвіді. Усе ж він примудрився видати якийсь звук, який співрозмовник витлумачив по-своєму:
- Ні-ні, Ангеліна – здорова… тобто, дівчинці не гірше, ніж зазвичай. Та це вже у руках Божих, тут якраз нема чиєїсь вини... І, звісно, Інга Львівна піклується про неї, як може, але усе ж втягати дівча такого віку в дорослі і не зовсім привабливі стосунки… Звісно, вона поки контролює доньку, але хтозна, що може вийти надалі із здібної і розумної дівчини при такому… із дозволу сказати… вихованні? І якби малій не довелося віддуватися за гріхи матінки…
«Це що – погроза?» - ледь не вихопилося в ошелешеного Влада. На щастя, він стримався. Вистачило розуму збагнути: погрози тут ні до чого. Просто констатація фактів людини, яка володіє усією потрібною інформацію. І дещо з цієї інформації їй відверто не подобається. От скажімо, той факт, що у дорослі справи вплутали семирічне дівча, прикуте до інвалідного візка. Тож він дає шанс тому із недбалих родичів малої, який не подобається йому найменше, спробувати вивести малу з-під удару.
«Розумієте, я бачив Ангеліну усього раз та ще двічі телефонував їй…» - не сказав Влад і цього. Чорт із тим, що при цьому виглядатиме справжнісіньким покидьком. Але навряд чи таке ставлення до батьківських обов’язків буде аргументом на користь малої. Що можна накоїти у сім років такого, аби гіпотетичним батькам серед ночі телефонував ось такий «Іван Іванович», що певен: він має право наказувати, а всі інші повинні мовчки коритися?!
«Розумієте, трапилася помилка: я не маю нікого відношення до появи дівчинки на світ. Ми домовилися із її матінкою, що я підбадьорю малу перед операцією…» Цікаво, хоч хтось сповна розуму сприйме таку заяву серйозно?! До того ж, не ткнули ж оті таємничі «вони» у перший-ліпший рядок телефонної книги, обираючи Ангелінці батька. Певно, його кандидатуру виснула сама мати дівчинки. Тож якщо він і примудриться ляпнути таке, то його слово буде проти слова Інги Львівни. Наполягати на генетичній експертизі?! Чи все ж простіше зателефонувати самовпевненій дурепі, що, певно, загралася у чоловічі ігри, а зараз скиглить, намагаючись пом’якшити тих, хто не має і краплини жалості? І вплутатися у… у що? Хоч він і так уже вплутався, далі нікуди.
12.
- Іване Івановичу, - намагаючись, щоб його голос звучав буденно, ніби й справді мова йшла про якусь дрібну капость малої чи звичайну жіночу дурницю, врешті розпочав він. – Так сталося, що наше спілкування із Ангеліною обмежено. І я не в курсі останніх подій. Про що саме я маю запитати Інгу і чим можу допомогти дівчинці?
Іван Іванович відверто здивувався. Навіть дозволив собі у пів голосу буркнути щось про те, що Інга виявилася ще більшою стервою, ніж її вважають. До того ж, вкрай нерозважливою. Потім так само ввічливо пояснив:
- Не думаю, що Вам доведеться питати, швидше сама Інга Львівна захоче виговоритися. Однак про всяк випадок… У неї є сусіда Сизигмунд Костянтинович. Їхні інтереси у бізнесі перетнулися. Ладен припустити, що жінки бувають емоційними й можуть поскаржитися на конкурента навіть дитині, не переслідуючи при цьому ніякої конкретної думки. А чого, зрештою, вимагати від дітей… Знову ж, я не стверджую, що отой ділок отримав щось понад те, що заслужив, але ж…
- Він хоч живий? – чортзна-чому вихопилося у Влада, який решті пригадав отого Сизигмунда, що надокучав йому під час візит до «донечки». А потім – сполохані прохання його жінки вибачити п’яницю по-добросусідськи. Але ж до чого тут дівчинка?!
Після невеличкої паузи Іван Іванович ледь не із зітхання кинув:
- Та живий. Що такому зробиться? Але Ви думаєте, що є загроза?..
- Не думаю, - рішуче увірвав Влад якому не сподобалася інтонація співрозмовника. – Жодної загрози немає і не буде. Вважайте це дуже дурним жартом. Вважайте, що я вже телефоную Інзі.
Влад чомусь був певен, що Іван Іванович, почувши це запевнення, відразу натисне на відбій, не витрачаючи час на подальші розмови. Але той попрощався за всіма правилами етикету. Розбурханій Владовій уяві навіть здалося, що в його тоні пролунало щире полегшення.
Тільки зараз він збагнув, що таксі вже привезло його додому і завмерло ледь не перед самим будинком. Таксист не поспішав повідомити про це дивного клієнта. Навпаки, пильно видивлявся у сутінки у протилежне вікно, усім своїм виглядом показуючи: його не обходять сторонні розмови. От тільки відстовбурчені вуха водія аж почервоніли у намаганні не пропустити і крихти із сказаного. Певно, він не дуже давно крутив руль і ще не затямив, що клієнти, від яких варто триматися подалі, - то не лише підпилі молодики, що шукають нехитрих розваг.
- Ви зараз ще кудись їхатимете? – максимально ввічливо уточнив він.
- Нікуди, - рішуче відрубав Влад, витягаючи гаманця.
Спершу він хотів увійти до під’їзду чи, краще, й до власної квартири, а вже потім телефонувати. Та тут зламалося кріплення чохла мобільного, пристебнуте, як завжди, коли він був не на роботі, до широкого поясу. Він ледь встиг підхопити новий смартфон вже у повітрі. Та що ж це за ніч така! І рішуче почав натискати на потрібні кнопки.
13.
- Якого чорта?! Що там у тебе трапилося, аж мені телефонують і прохають із тобою поговорити?!.
Влад вчасно прикусив язика. Мало того, що він, по можливості, ніколи не розмовляв так із знайомими жінками, а із Інгою Львівною і взагалі був на «Ви». Так ще і будь-хто, почувши таку розмову, втратив останні крихти сумніву: розмовляє пара, що хтозна-скільки прожила разом і встигли набриднути одне одному гірше за гіркі ліки. Історії про те, що зараз можуть прослуховувати і мобільні розмови, Влад до байок не відносив.
Найдивнішим у цій ситуації виглядало те, що співрозмовниця не здивувалася обраному ним тону.
- І ти відразу отак пперетелефоноввуєш? – вона ледь затнулася на довгому слові. Влада осяяло: вона трохи на підпитку, хоч і старанно маскує це, намагаючись підкреслено чітко вимовляти слова.
Найкраще було б натиснути кнопку відбою. Влад просто не встиг цього зробити перш ніж почув:
- От скажи, чого тти усім так подобаєшся? Добре, якби лише усім тим покидькам, але ж й Алі ттеж… Ппитала, чи ти ще прийдеш… Неддільний батечко знайшовся… А їй же хввилюватися не можна…
- Що з дівчинкою? – кленучи себе останніми словами за легкодухість, усе ж спитав Влад. А що йому залишалося?
- Лікуватися не хоче, як ввиписали з тої клятої лікарні, то й не хоче… Каже набридло. Бо ніби ввилікувати її не можна, то і не треба лікувати…
«А насправді її вилікувати можна?» - звісно, Влад не спитав про це. Але й у тому, що він вимовив уголос, не було вже роздратування:
- А що вона хоче? Ну, може, там їй ляльку яку купити, аби ліки пила? Чи ще щось? – у педагогіці Влад був повним профаном, і сам би першим охоче визнав це. І хоч відчував щось сумнівне у такому підході, більше переймався зараз тим, аби допомогти малій. Семирічні, на його думку, ще піддавалися перевихованню. – Може, їй там хтось у лікарні щось таке бовкнув, вона і засмутилася? Якщо її навіть хлопчак сусідський дістає, що інвалід…
Секунду у слухавці чулося лише напружене дихання. Потім пролунало несподівано чітко й дзвінко:
- Господи, як же я вас усіх ненавиджу! А чого ж ви чекали, усі такі чистенькі…
- Заспокойся! – на мить Владу від її тону стало моторошно. – У тебе істерика. П’яна. Ангеліна тебе у такому стані не бачила, сподіваюся?!
- З нею нянька. Та все одно, мала вже день ліки не п’є, швидку викликати, певно, треба буде…
- Атож, і силою зробити укол. Не мели дурниць! Зараз приїду, сподіваюся, «недільного батечка» вона послухає, лише з тобою комизиться. А ти піти прийми холодний душ, малій ще на мати-алкоголічку дивитися залишилося…
- Вона кошеня хоче. Я їй те кляте кошеня пообіцяла ще до того, як вона до лікарні лягла, і забула про нього, - несподівано пролунало у відповідь, ніби Інга пригадала попереднє питання. Певне, вона дійшла до того оманливого стану, коли, здається що людина майже зовсім протверезіла, але насправді лише крок відділяє її від втрати контролю над собою.
- … а вона каже, що я не люблю її, якщо забула… де те кляте кошеня взяти зараз?! Якщо на вулиці, то ще із заразою буде якоюсь…
- Дитячий садок якийсь! – але Влад розумів, що справа, певно, не лише у тому кошеняті. Та й від дитячого садка за віком дівчинку відділяло не так уже й багато часу. – Зараз буду.
Відчуваючи себе заклопотаним батьком чималого сімейства, Влад висунувся із під’їзду, на ходу набираючи номер компанії таксі. На диво, спати не хотілося, хоч після такої нічки…
Потім його осяяло: у місті існує людина, яка не здивується, якщо їй зателефонувати і о третій ночі.
Гришаня відповів відразу, зреагувавши так, ніби чекав на Владів дзвінок. Хтозна, чи він узагалі колись спить? Якщо він і чекав, що розмова піде про геть інше, вигляду не подав. Пообіцяв, що через п’ять хвилин передзвонить і хай хоч зараз по тому Влад їде за кошеням.
- Це ж нічого, якщо воно буде хоч і пухнасте, але лише наполовину породисте?
- Нічого, - рішуче запевнив Влад. І раптом додав, певно, у голові замакітрилося від усіх пригод: - Слухай, ти не в курсі, що могло трапитися із одним таким… Сизигмунд Костянтинович, чорт, як там його прізвище? Але щось-таки трапилося…
- А, Бочарський, - спокійнісінько відгукнувся Гришаня. – Ти ж, ніби, плітками не цікавишся? У нього фірма згоріла, і цех. До тла, відновлювати нема чого. Ну добре, я зараз знайду тобі те кошеня…
Далі буде.
