…Вона вкотре не могла спати…крутилась на ліжку перекидаючи ковдру з одного кінця у інший… Вкотре заплющивши очі бачила темряву. Темряву яка засмоктувала кудись…наче чорна дірка десь глибоко всередині. Та їй все одно не спалось.
Саме вночі кожна хвилина здається вічністю. Вічність в 60 секунд. 60 секунд далеко…
…Коли падає дощ – небо опускається на землю…торкається до людей. Лише так воно може відчути те що бачить щодня. Лише люди цього не знають. Парасольки.
Коли падає дощ – кожна краплина розбивається об дахи будинків… вулиці… нас… місто. Та вони не знають.
Коли падає дощ – Сонце все одно поруч. Просто вони його не бачать. Вірять, бо бачили колись у безхмарні дні, але не вірять в те чого не бачили…
…Коли падає дощ Вона засинає…
…Те далеко наче зовсім у іншій планеті, планеті яка блукала поруч. Поруч у такому безмежному Всесвіті. Але вона існувала. Планета на якій жило Диво та старий добрий друзяка, Чеширський кіт.
Важко повірити в таке, адже всі знають в вірити в дива - безглузде марнування часу. Ми всі занадто дорослі та свідомі щоб вірити…саме тому ми занадто дурні!..
- Це твоя планета?... – запитала Аліса роззираючись. Небо було веселкою. Яскравою та різнокольоровою.
- Моя, - спокійно відповіло Диво погладжуючи на руках усміхненого кота, якого забавляла компанія. Він був атеїст. Смугастий, волохатий, пафосний і трохи вар’ятський котяра, який не вірив! Нікому й нічому… Навіть Диву.
- Цікаве тут небо…На моїй планеті воно пурпурове...коли приходить ніч, то забирає його…до ранку. А хто ти?..
- Лише Диво…
- Лише Диво?... – скептично перепитала Вона… - Дива не існує….Так говорять люди з Блакитної планети.
- Вони не вірять, - Він залишався таким ж спокійним… В Його очах було щось… Щось що немає початку й кінця…
З кожною хвилиною кіт посміхався все ширше і ширше. Так наче його посмішка скоро зійдеться на потилиці.
- Чому ж тоді я повинна вірити?.. Я не бачу дива…
- А що ти вважаєш Дивом?
- Не знаю, - Вона задумалась. Думки не ліпились до купи…..та й взагалі думок ніяких не було…Вона не знала… Змовчала винувато глянувши у очі за якими ховалось щось значно більше…
- То може повір?.. – Його голос звучав тихо. Наповнений спокоєм… наповнений Ним.
- Вірити?.. Віра сліпа!
- А ти зряча?
Він змушував Її відчувати…думати…дихати… жити… Чи бачить Вона як все насправді?.. Чи бачить вона віру мешканців Блакитної планети. Планети де Вона виросла, де її вчили не вірити доки не побачиш. Але ж вона бачила… Бачила людину, яка тримала у руках….ні, не кота… не пафосного атеїста, який кудись чкурнув… вона тримала повітря. Повітря яким ми живемо.
- Ти віриш у те, що я тримаю повітря?... – запитав Він і простягнув Їй долоню.
Довго дивилась. Мовчала і все ніяк не могла збагнути.
- Мабуть…
- Мабуть?.. Але ж ти його не бачиш.
- Я знаю. Знаю що воно є. Ми дихаємо ним. Ми живемо, а отже воно є… - говорила все підряд і навіть не намагалась слухати себе.
- Віра сліпа, бо бачить лише те що хоче бачити.
- То ти справді Диво?.. – Вона дивилась і розчинялась…розчинялась в згустку повітря на Його руці… В Його очах…
Він лише посміхнувся. Посміхнувся, а всередині Неї все переверталось… щось шалено стукотіло… «Нікого немає вдома, зайдіть потім» - крутилось в голові.
Обличчя торкнулась крапля дощу…повільно стікаючи додолу.
- Хм… Тут ніколи не падав дощ, - сказав Він, розглядаючи кралю на своїй руці. – Ти принесла з собою дощ…
…Коли падає дощ – небо опускається на землю…торкається до людей. Лише так воно може відчути те що бачить щодня. Лише люди цього не знають...
