***
Тоді було майже так, як зараз. Не зовсім жарко й не зовсім холодно. Не весело й не сумно, а якось так – в нульовій точці відліку координат настрою. Як завжди: вивчений маршрут, сталі інтервали чекання, майже знайомі обличчя, легка, звична знервованість “встигну – не встигну”.
Тоді – це рік тому. Рік тому на зміну синьому кольору прийшов оранжевий. Прийшов зненацька, з’явився нізвідки, аби залишити коли не слід, то знак, котрий, якщо співпадіння – не просто співпадіння, щось та й визначає в моєму житті.
Загалом, нічого не змінилося.
Я сплю в оранжевій футболці.
У мене оранжеві капці.
Я у захваті від художника, майже всі картини якого – в оранжевих тонах.
Навіть революція була помаранчевою.
Після тієї зустрічі я купила собі модні джинси.
Потім модний рюкзак.
Потім модні кросівки.
Потім модні сережки і ще купу всіляких дурниць.
В модних джинсах я сиджу й зараз. Правда, вони брудні, розтягнуті, але я їх дуже люблю.
З рюкзаком їжджу додому, з дому, іноді на роботу – і почуваю себе якщо не останнім бойскаутом, то чеською туристкою точно.
З модних білих кросівок лишилися немодні, затерті, брудні кеди з драними підошвами, але я їх теж дуже люблю.
Модних сережок не ношу, бо вони мені вже не подобаються.
Коли заходжу в магазин, автоматично йду до розвіски з оранжевими речами, хоча знаю, що нічого купувати не буду, бо цей колір мені не личить. Хоча іноді думаю: а ну його к чорту, личить-не личить, хочу – і все!
Коли в натовпі бачу когось високого і світлого з південною засмагою, мимоволі обертаюся – а може це він? Ні, не він. І коли одного разу в натовпі я знову побачила когось високого і світлого із засмаглою шкірою, і це був він – то нічого не змогла зробити: ні наздогнати, ні покликати, ні подзвонити. І так повторювалося двічі. Не знаю, може це й смішно – якщо я так хотіла його бачити, то чому нічого не робила? А може, й не треба було нічого робити, раз не могла. Що ж краще – шкодувати про зроблене чи про незроблене? Гіркота від розчарування чи відсутність приводу для розчарування? А якщо розчаровуватися не довелося б?
Повертаюся до синього. Лише на декілька тонів світлішого. Ось намітила в якомусь модному магазині (не пам’ятаю назви) модну майку, чи то блузу. Бірюзового кольору.
Подруга подарувала мені штучні перли. Я купила собі нові джинси, нову сумку й нові капці.
Джинси на мене трохи замалі.
Капці, на відміну від улюблених кросівок, натирають мізинці.
Сумка – наче нічого.
Можливо, я назбираю грошей і куплю бірюзову майку, схудну – і влізу в джинси, а мізинці з часом потоваришують із капцями. І тоді все буде окей. Я знову стоятиму на вокзалі, вже іншому вокзалі, хтось з’явиться несподівано, несподівано сяде поруч, і через дві години я зрозумію, що в моєму житті з’явився новий колір, який, можливо, стане хорошим знаком, якщо співпадіння – не просто співпадіння.
***
Мабуть, колись я кину курити. Так, обов’язково кину. Як і почала: зібралася велика компанія, як для мене – дуже велика, десь п’ятнадцять чоловік. Хтось пив, хтось розмовляв, хтось курив, хтось усе відразу. Я сиділа і думала: а що ж мені? Он сидить моє перше кохання, таке шалене і вже одружене. Он сидить людина, якій я писала, що не можу без неї жити, хоча це була брехня, а може й правда – тільки в ту мить, коли писала. Он сидить моя сусідка по кімнаті, яка б не проти когось затягнути в ліжко. Он хлопець, якого я б теж не проти затягнути в ліжко. Ще якісь люди, які мені байдужі і які байдужі до мене. І що робити? Пити не хочу, розмовляти нема з ким, їсти в компаніях не люблю. Мабуть, закурю. Вийшло несподівано і доволі демонстративно: сиджу посеред кімнати, діловито затягуюсь, із байдужим виглядом струшую попіл у консервну банку. Хтось не помітив, хтось зауважив, що я, наче, не курила, хтось порадив кинути, бо дівчині не личить.
Зовсім інша компанія, точніше – її відсутність. Сиджу на балконі п’ятого поверху і курю. Курю із замисленим виглядом і струшую попіл у попільничку. За якусь мить балкон перетворюється на корабель, а рушники, що сушаться на вірьовці, – на вітрила. Піднімаю вітрила, і корабель пливе містом, піднімається над кучерявим кленом перед моїм вікном, над воронячим гніздом на цьому клені, минає мою вулицю, все вище і вище над містом, що виблискує нічними вогнями.
Десь внизу лишається квартира на третьому поверсі, яка і стала приводом для появи відчуття, що тобі знову нема чого робити, бо всі зайняті, і нікому нема до тебе діла. Вони збираються великими компаніями, слухають клубну музику, дивляться класні фільми, їздять кудись і повертаються, курять кальян, зі смаком одягаються, їм весело, їм добре, їм супер. Я сиджу на балконі, слухаю їхні розмови, музику і сміх і чекаю, доки мене запросять, може, і мені стане весело. Але час іде, мене не помічають, потім, нарешті, помічають, запрошують, але знову – нікому ніякого діла до того, чи мені тут добре, чи мені тут цікаво, які мої плани на вечір і який у мене номер телефону. Інтерес викликає лише моя подруга.
Отож, Яно, який у тебе номер мобільного, що ти робиш на вихідних, як у тебе справи?
Знаєш, я просто закохався у твою подружку.
О, привіт, а поклич, будь ласка, Яну.
Ну що, зідзвонимось якось?
...Опускаю вітрила, знімаю рушники, бо попросили посунутись. Так, звичайно. Прощавай, корабель. Як ведеться, балкон? Що завтра? Завтра, мабуть, курити. І думати про те, що не варто більше ходити на третій поверх, не варто стирчати тут із цигаркою, не варто думати, що ти станеш частиною цієї класної компанії. Мабуть, треба кидати це заняття. Так, обов’язково. Восени. Восени ця проблема відпаде сама по собі. На балконі стане холодно, дим на кухні чи в кімнаті – не дуже вдало, та й вечори втратять ту літню притягальну силу.
Колись звідси доведеться поїхати і лишити третій поверх, знайти нове місце проживання і згадувати про те, що літні ночі бувають такими довгими, коли немає нікого поруч.
***
Знаєш, я не розповім тобі нічого нового…
Можу розповісти про те, як не вистачає виноградного листя за вікном, його затишку й затінку, чи куща білих троянд, який на прощання поколов мені до крові пальці. Хоча було зовсім не боляче, боляче було покидати місто в ранковій імлі, знаючи, що ніколи сюди не повернешся, а якщо і повернешся, то воно буде інше, вже чуже.
Не вистачає запаху дощу, коли холодні краплі збивали на асфальт абрикосовий цвіт, і він ставав білим-білим, коли можна було бігти мокрою вулицею, струшувати воду з обважнілих китиць бузку і шукати квітку з п’ятьма пелюстками, щоб загадати бажання.
Не вистачає пожовклого кленового листя, яке сонно шаруділо під ногами, дозрілих горіхів, що самі падали тобі до рук.
Не вистачає запаху спаленого картоплиння вересневими вечорами і тієї тиші вночі, коли не хотілося спати…
Абрикосове місто, тихе місто, в якому сховався час, сумую за тобою.
Сумую за тим, що весна вже ніколи не буде мати таких кольорів, як тоді. І осінь лишиться невимовленою. І ніч не буде такою прозорою, коли крізь вікно можна побачити, як на небі розпускаються зорі.
***
– Дівчино, ви поспішаєте?
Та ні. Куди б я мала поспішати? Особливо в цьому місті.
У цьому місті всі завжди кудись поспішають. Зранку й до вечора, з вечора й до ранку. Поспішають прокинутись і розігнати залишки снів, поспішають проковтнути сяк-так приготований сніданок, поспішають в метро, тролейбусах, таксі, маршрутках, машинах. Поспішають на роботу і з роботи, на базар і з базару, в театр і з театру, на пляж і з пляжу, на побачення і з побачення, додому і з дому, в гості і з гостей. Голуби поспішають позбирати крихти хліба з асфальту, квіти поспішають відцвісти, водії поспішають потрапити в аварію, бабці поспішають зайняти вільні місця в громадському транспорті, листя поспішає пожовкнути, дівчата поспішають вийти заміж, чоловіки поспішають насолодитися відсутністю дружин, дружини поспішають насолодитися присутністю коханців.
Поспішають швидше роздягнутися, поспішають швидше одягнутися, поспішають швидше вислизнути з ліжка, поспішають швидше затягнути в ліжко, поспішають в ніч, лишаючи на зім’ятих простирадлах запахи грошей, парфумів, алкоголю, цигаркового диму, здійснених і нездійснених мрій.
Зима поспішає змінити осінь, літо – весну. Ніч поспішає змінити день. Поспішають секунди, підганяючи одна одну, годинники в шаленому темпі мчать вперед, підганяючи життя. Один, два, три, чотири, п’ять... Навіть гроза поспішає кудись і ніяк не може почекати, зупинитися і нарешті розродитися над цим містом і охолодити його гарячкову поспішність.
...Він не мусив з’являтися отак. В ранковій спішці сонного зачумленого вокзалу. Він мав би з’явитися в неспішності літнього поля серед спілого колосся, повитиці, маків і сокирок, коли в повітрі ледь відчутний запах дощу. Або у вечірніх сутінках, коли ліхтар просвічує крізь зелене листя, а в небі виблискує срібна лусочка місяця. Або в сивому мареві гір, коли зарості ожини хитро мружать фіолетові очиці і буки ледь тремтять, вкриті краплями вересневої проси. Але він з’явився на вокзалі. У сірому натовпі. Серед тих, хто поспішає з дому, додому, з подарунками, без подарунків, з турботами, радостями, проблемами, сумками, коробками, ящиками, квітами, дітьми, собаками, газетами, тортами і квитками.
Він з’явився невідомо звідки, світлий і сонячний.
Я не повинна була з’являтися такою. Невиспаною і нервовою, з важкою торбою в руках, з важкістю в очах від зміни тиску і передчуттям важких вихідних. Я б мала з’явитися в напівпорожньому залі кінотеатру на перегляді якогось із фільмів Тома Тиквера із замріяним поглядом, або в книгарні перед полицями із сучасною художньою літературою з поглядом розгубленим, або на якійсь вузенькій і затишній вуличці старого міста з фотоапаратом в руках і поглядом професіонала. Але я з’явилася із заклопотаним поглядом в очах, які ніяк не могла розтулити і, зрештою, прокинутись після важкої ночі.
***
Тієї ночі мені снився він...
Ну, не могла ж я собі відразу зізнатися, що він мені більше не потрібен. Хоча колись такою привабливою була можливість належати до їхнього кола. Жити музикою, говорити музикою, відчувати музику. Спостерігати за геометричними змінами любовних трикутників, чотирикутників, паралельних прямих, що десь, колись, можливо, перетнуться у просторі. Балансувати на межі двозначності поглядів, жестів, думок і почуттів.
Але все скінчилось, коли почався дощ.
Він все їхав і їхав по уявному шосе, все крутив педалі уявного велосипеда. Камера. Крупним планом переднє колесо, крупним планом заднє колесо, крупним планом руки на кермі, крупним планом краплі дощу на обличчі. Камера віддаляється. світло слабне, зображення зникає. Стоп.
Камера повертається на полицю, тут вона буде лежати поруч із гламурними обкладинками модних чоловічих журналів, пляшками “Сапераві”, віршами Бродського і піском з одеського узбережжя. Ось коробка з кількома фотографіями, ось чиїсь істерики, чийсь Маяковський, чийсь розпечений дах на двох і ліжко на трьох.
У їхніх очах завжди буде трохи здивованості, в їхніх рухах невимушеність і спокій. А в мене лишиться відчуття причетності до таємниці, що терпким смаком осідає десь глибоко всередині.
***
Чи зможеш змиритися з тим, що літо майже допите до дна. І на губах лишився дивний присмак чогось невисказаного, як незірвані стиглі вишні на чужому подвір’ї, а те, що було можливим, стало нездійсненним. На дні лишилося декілька крапель... Віриш у те, що мрії збуваються сивими?
***
Коли нема того, що називається домом.
Коли відчуваєш, що порушується кордон між внутрішнім світом і зовнішнім, і єдине, що може відновити цей баланс, – це відчуття дому.
І коли намагаєшся звести хистку споруду, яка хоч чимось нагадувала б тобі дім, і вона ламається від одного необережного слова, розумієш, що всі спроби марні...
І якось вийшовши на вулицю, подумаєш: нехай оці стіни стануть стінами моєї домівки, а оці вулиці і дороги завжди приводять туди, де хтось мене чекає, і оці ліхтарі нехай зігрівають своїм світлом тоді, коли буде холодно чи сумно, а це небо хай завжди буде безмежне, щоб тоді, коли підніматимеш очі вгору, стало можливим побачити щось більше, ніж білу стелю.
