А я таки гарненький...Роздивляюсь себе у дзеркалькі декілька хвилин.
Ліворуч від циферблата зображений увінчаний лавром парубок з келихом вина. Мов гілка лози, чоловіка обвиває струнка, принадна жінка. З протилежного боку зображений старець з похиленою головою, що з невимовним жалем дивився на юнака та його вродливу супутницю. Між ними безкінечність у вигляді витончених стрілок - свідків швидкоминучості часу...
Мене виготовили найкращі майстри годинникової справи ХІХ століття. Я вважав, що створений виключно для того, аби прикрашати навколишній світ. Здавалось, бути об’єктом милування – ось моє істинне призначення.
Щоразу оглядаючи мене, господар будинку сумно посміхався.
– Цей годинник справжнє диво, але він постійно поспішає або, ще гірше, спізнюється. Потрібно знову віднести його до майстерні.
– Яка дурня, - міркував я собі. Я ж такий гарний! Здається, ці люди геть позбавленні смаку. Як вони можуть, дивлячись на мене, думати про час. Бувало, що замилувавшись собою у дзеркало я міг спізнюватись на цілу годину, а то і на дві.
Мене багато разів відносили до майстерні, але я сприймав це виключно як образу та неповагу до своєї вроди. З кожним днем я починав все більше відставати, чи навпаки, поспішав, граючись наввипередки з невгамовними сонячними зайчиками.
Одного дня господар прийшов до дому геть не в гуморі. Через мене він запізнився на важливу зустріч і втратив перспективних партнерів. Того ж дня на моєму місці з’явився новий, геть позбавлений витонченості чи взагалі будь-якого смаку годинник. Він йшов справно і ніколи не поставив господаря у незручне становище. А я опинився на горищі.
Пройшли роки. Я кляв свою долю, не маючи змоги нічого змінити. Такий гарний і неперевершений, я лежав серед купи лахів та різного непотребу.
Мабуть, я так і пропав би на тому горищі. Але мені пощастило. Щоранку біля мене пробігав маленький мурашка. І щоразу він тягнув на собі ношу, яка важила в десятки разів більше за нього. В одну з п'ятниць мені стало геть сумно і ми розговорились.
– Тобі не набридло щодня робити те саме. Хіба це не нудно? – запитав я мурашку.
– Це моє призначення. Я щасливий, бо займаюсь тією справою, для якої був народжений.
Ці прості та мудрі слова мурашки змусили мене замислитись. А для чого був створений я?
Я збагнув, що був створений для того, аби правильно показувати час, а лише потім - бути витонченою прикрасою.
Мені стало по-справжньому моторошно, адже я ледь не змарнував усе своє життя. Того ж дня, наче за велінням чарівної палички, мене дістали з горища якісь люди. Виявилось, що мій господар давно помер, тож мене забрали до антикварної лавки.
Після ретельного ремонту, що стосувався лише мого зовнішнього оздоблення, мене повісили на стіну. В крамниці було багато годинників. Але я помітив, що милуючись гарними, люди все одно купували лише ті, які справно показували час.
Так, я годинник, а отже створений для того, щоб допомогти людям орієнтуватись в часі, не спізнюватись на побачення, не чекати у чергах, не засмучувати інших людей.
Тому я пішов, рушив, скрипнув. Це було складно. Усі мої пружини заржавіли, і я зібрав останні сили, аби зсунути свої стрілки з місця.
На щастя, мої потуги помітив господар крамниці та одразу віддав до найкращого годинникаря.
Там мої нутрощі добряче підрехтували , і я став справно показувати час!
Яке це було щастя! Я відчув його кожним гвинтиком, кожною пружинкою свого нового механізму.
В крамниці мене помітив якийсь чолов'яга з гарним смаком та повним гаманцем.
З тих пір я жодного разу не зрадив його довіру.
Не уявляєте, який я щасливий, коли він говорить своїм гостям: «Такого годинника, як цей, годі шукати. Він не тільки гарний, але й найточніший у світі! Справжня знахідка!»
