Колесо
На причепленому ярлику написано: «Колесо чумацької мажі». Було воно давнє, дубове без обручевого заліза, прикрашене незвичною різьбою. На перший погляд, це були хаотично розташовані заглиблення і горбочки на кожній спиці. У нерухомому стані різьба навіть спотворювала його форму. Та варто колесу закрутитися, як спиці починали грати, малювати візерунки перед очима. Зроблене було з любов’ю і натхненням справжнім майстром, який, певно, знав побут чумацького мандрівного життя. Шлях довгий, колесо має бути надійним, а візерунки тішать око, поліпшують настрій…
А може, це хутірському парубкові забажалося вчарувати котрусь дівку, їдучи вулицею великого села на ярмарок? Колесо робилося, щоб вразити, потішити стороннє око. Достеменно, що воно вкотилося до нас з ХІХ сторіччя, бо наступні непевні часи революцій і знищення не сприяли натхненню селянина.
Як же воно потрапило до музейної кімнати партійного будинку обласного центру? Відомо, що розповсюджені скрізь потяги залізниць зупинили останні чумацькі валки. Нинішні історики підрахували що за період насильницького встановлення Радянської влади було знищено майже 20 мільйонів пар коней і волів. Оскільки тоді подібну живність просто так не годували, то виходить, що було покинуто напризволяще стільки ж возів, а це вже 80 мільйонів коліс. Вони валялися і догнивали десь у бур’янах разом з великою кількістю різноманітних маж. Нашому колесу, можна сказати, пощастило. У 70-ті роки вже ХХ століття наплодилися однотипні будинки політпросвіти, з куточками-музеями. Колесо від чумаків уособлювало старий недолугий світ, що залишився позаду…
Та настали інші часи. Телевізійний центр, обплутавши щупальцями і павутиною дротів горішні поверхи будинку, дістався підвальних приміщень. Там, серед «червоного» мотлоху, трибун, стягів, бюстів поводиря світової жеброти, колесо і було знайдене. Обросло воно павутиною, дубова ступиця і спиці геть потемніли від часу, але міцно трималися купи.
А в цей час за сотню кілометрів від міста в агонізуючому колективному господарстві останній уцілілий віз потребував такого колеса. Не для того, щоб продовжити корчі, судоми та агонію, а для десятка корінних односельців, старих людей, у свідомості яких так і не витруїли бажання працювати на своїй землі. Таким людям віз давав змогу залишатися відносно незалежними від придуркуватого і ненаситного до влади керманича, у якого випросити перевезти щось трактором міг не кожен, навіть якщо заплатив у колгоспну касу гроші.
Отже, колесо дістали з підвалу і під настороженими поглядами перехожих завантажили у багажник авто до гумової запаски. У чумацькій паровиці 100 кілометрів воно б котилося чотири дні, а тепер за дві години дісталося кінцевого пункту.
Перехняблений віз бадьоро виправив спину, коли колесо начепили на вісь. Люди з цікавістю розглядали і торкалися візерунків на спицях, потому швидко запрягли коні, проїхались, побачили незвичне мерехтіння. Усі були вражені. Якийсь дід тут же пригадав давню парубоцьку забаву серед чумаків. Треба було залізти під воза самому і підняти на спині, щоб усі колеса закрутилися. Сила вимірювалася кількістю мішечків зерна, що лежали зверху…
Отже, колесо звично покотилося далі. Віз був нарозхват, лише взимку його залишали у спокої. І здавалося, що знайдене чумацьке буде крутитися ще довго. Та підвели його молоді побратими. Вони почали розсихатися. Замочування у воді ставка вже не допомагало. «Хірургічне» втручання з цвяхами і дротом теж не врятувало. Спиці почали висипатися, і віз востаннє дотягли до стайні на задніх ступицях.
Колеса, яким не виповнилося і трьох років, розвалилися, а старе чумацьке витримало.
… 1860 року на Лівобережжі ще нараховувалося 300 тисяч чумаків. Але це були вже останні валки надзвичайної спільноти людей. Майже тисячу літ проіснував могутній, впертий, охочий до подорожей і незвіданого чумацький рід. Як оте дубове колесо, він був твердим і надійним. Кочовиків-номадів, що ласилися на чуже добро, зустрічав шаблею, кулею, списом, а то й просто дубовим ціпом, вбиваючи в голови степових розбійників морально-етичні заповіді...
Те, що було між нами тисячу років, не може просто так щезнути. Чумаки не пішли від нас, обтяжених здобутками цивілізації, бо є незліченні пісні, бо крутяться колеса на шляхах, як в одвічних чумацьких валках, бо живуть нащадки чумацьких родів і пам’ятають своїх пращурів.
Я згадую сільську, чорнооку жінку, яку довелося одного разу підвозити вночі до невеликого хутірця. Коли зупинив машину, вона артистично повернулася боком і сказала:
— Я вже дві години чекаю, а ти все не їдеш!
— Здається, ми незнайомі, — відповів якось невпевнено.
Сіла, знову отой гордий поворот голови, дивилася не на дорогу — на мене. Чорні очиці, щось чаклунське було в погляді, у вигині лівої брови, у темному довгому волоссі.
— Чом ви подорожуєте так пізно? Чи не страшно вночі самій?
— Та ні, — відповіла, — це спадкове. У моєму роду були чумаки, а їм не гоже боятися ночі.
Це було мовлено так просто, що викликало повагу до жінки.
- А чумацьку пісню? Слабо? – запитав я.
І була пісня. Жінка співала її поволі, але хвилююче і трохи сумно:
— Пора, мати, жито жати:
Колос похилився,
Пора дочку заміж дати:
Голос одмінився.
Ніч уже владарювала. Навіть під світлом фар якось неохоче ховалася за навколишніми деревами, а потім хижо вистрибувала звідти позаду авто. А на небі зорі поступово збиралися до усталених місць, утворюючи такі знайомі всім сузір’я.
Кажуть, що чумаки, учинивши торг, не поспішали відразу додому, а чекали ночі на березі моря. Там відпочивали, купалися, пасли волів. І тільки коли засвічувався Чумацький Шлях, рушали в дорогу.
— Чому мене, моя нене,
Рано не збудила,
А як тая чумачина
З села виїздила? — співала жінка пісню, довгу, як і їх шляхи.
У просякнутій дьогтем, почорнілій одежі вони повертатимуться додому...
Повертатимуться, всупереч жорстоким обставинам: пошесті хвороб, військовим сутичкам, голоду та неврожаю. До своїх коханих і близьких, до рідних домівок. Вночі дорогу покаже Соляний Шлях над головою, а вдень – посмугований колесами за довгі роки, степ під ногами та могили побратимів обабіч путівця.
Рипіння запилених маж на горбкуватій дорозі, глухий стогін-віддих волів, неначе з під землі, крик зляканої хохітви серед ковили та розпластані у височині крила орла, що визирає на здобич.
… Ну, а що ж наше колесо? — Ні, ні, йому, натрудженому, не валятися в бур’янах, тепер воно вже високо над землею. Рано навесні, як тільки зійшов сніг, колесо вчепили на самісіньку верхівку берестка разом з кількома кулями соломи. Лелеки не забарилися збудувати там гніздо. Дорога, що пролягла біля дерева, робить крутий поворот, тож, їдучи нею, бачиш знизу дубові спиці, і вони ніби продовжують крутитися далі. І нехай крутяться собі у високості, даючи життя і притулок пташенятам.
