День набирав обертів. Ставав холоднішим від коротшої тривалості і гіркішим від випитої кави. Рік тому так як і тепер її ліжко пахло самотністю. Не від того, що втратила кохану людину чи посварилася із – за дурниці.
23 серпня 2008 року вона народилася вдруге. З довшим волоссям, не цнотлива, розумна і розважлива. А ще їй було 20.
Перед цим 6 років щастя з коханою людиною.
Вона вирішила бути залежною від цього почуття ще у 14- ти річному віці. Залишившись осторонь від материнського виховання, мама саме поїхала до Італії, вона хапала повітря свободи широко відкритими вустами і вірила у те, що таки знайшла свого принца на білому коні. Спершу це було дитячим захопленням. Його чисті кросівки, куртка модної фірми, русяве волосся і непосидючий характер. А їй всього 14. Вона у коротенькій спідничці повертається до дому зі школи і мріє про їх зустріч на шкільному подвірї. Там він торкатиме її волосся, цілуватиме у шию і їй здаватиметься що це кохання. І то таке що раз і на все життя. Може й на все, якщо брати до уваги 6 довгих років їх нестримно шалених стосунків.
Стан афекту , заплямований зустрічами і подарунками, переріс у щось більше. І тоді Лариса не шкодувала слів кохаю, навіть у телефонній слухавці за 220 кілометрів від дому.
Коханням це можна було назвати лише у ті миті, коли вони нарешті опинялися поруч один на один під зоряним простирадлом ночі. Тоді вона щоразу вирішувала, це раз і назавжди, і для дітей буде приклад для наслідування. А прокинувшись думки щезали. Він холодними пальцями цілував її тіло, курив безперестанку синій Бонд і хитався на кріслі після літри випитого пива. Ранок наче дамоклів меч падав і розбивав досі існуючу ідилію. Ідилію їх власного світу.
Минув перший рік самотності. Рік без слів кохаю і хочу, рік без дотиків холодними пальцями, без поцілунків і безсонних ночей. Серце тихо викарбовувало ненавиджу усіх, схожих на нього, а очі шукали осторонь перехожих чоловічої статі. Так минали дні, схожі на нестерпні перегони за власне щастя. Лариса мріяла про нові побачення, нове захоплення та ніяк не могла забути минулого.
На проспекті волі 65 – дизайнер у минулому Віталій робив татуювання на будь який смак. А нещодавно у переліку зявилася позначка – виводжу тату. Тавро на все життя – маленька бабка на спині, чорного кольору. Таку можна купити за 150 гривень , виклавши до суми три години терпіння із запахом спирту і аромасвічок.
Лариса прийшла до магазину не тому що їй не сподобалася робота майстра. Малюнок на плечі подобався подругам , а влітку така позначка приваблювала хлопців, а можливо, їй це лише здавалося.
- Доброго дня Віталію! У мене тут таке запитання, позбавте мене тавра.
- Якого ще, і де? – запитав майстер.
- У мене тавро глибоко, воно не помітне для стороннього ока.
- Є дві процедури - азотом і знебарвленням, яку обираєте ?
- А стерти коханням можна ?
- Ви про що дівчино, коханням можна стерти відчай, смуток , але не тавро. Це вибачте уже на все життя.
Вона не думала про сумне. Вийшовши із салону Лариса попрямувала до магазину. Супермаркет найлегший спосіб позбутися розчарування. Додаткова доза глюкози у снікерсу, горня кави і наче хто отрутою припалив печаль. От тільки не на довго. Мить і перед очима зявлялася порожня кімната, надокучливі сусіди, порожні аркуші, немиті горнятка з – під кави. От тільки ця картина у порівнянні із тим, що потрапляє на очі в дома, значно легше сприймається серцем.
Осінь цього року поблажлива, не кипіла теплом але й не лила дощем. Сльози траплялися на її очах частіше, ніж хмари на горизонті. Минув рік, а в душі спогади, наче надокучливі мухи, кусали її у мозок. Він же посилав імпульси по нейронних дугах до центру скупчення сліз і вони лилися безперестанку. Досі запах перехожих міг співпасти із ароматом його тіла, старі речі чи футболки нагадували про його присутність. Присутність минулого у старому жмуточку під товстим шаром книг і пилу. Руки так і чешуться дістати його і подивитися на худеньке тіло малого хлопчини із красивими оченятами і пухкими вустами. Скажете після цього, що вона його не любила…
Таки любила, хоч і не довго і по-дитячому, чисто і наївно. Любов пахла молоком і медом. Молоком цнотливих тіл і медом солодкого дитинства, воно ж померло після її другого дня народження. Перший припадає щороку на кінець зими, а другий 23 серпня.
Колись вони пообіцяли один одного ніколи не зраджувати і кохати вічно. Не обіцяй назавжди, не обіцяй на вічно, де твоє моє завтра у скронях вітер свище – співали улюблені виконавці у плеєрі, та слова пісні ніщо у порівнянні із почуттями у ритмі серця. Вона зрадила першою. Хоча досі називала себе сором’язливою і порядною. Не втрималася від спокуси великого міста і тисячі красивих хлопців, які були значно мужнішими і вищими, ніж її кохання з яким соромно вийти на люди. Потім був один із тих неперевершених красунчиків у рожевій сорочці з голубими квітами і штанцях вобліпку. От тільки коханням там і не пахло. Молоком і медом теж.
Кохання лишає тавро на серці, якого не видно звичайним перехожим і навіть рідним. Усі з діда прадіда ховали його глибоко в душі, аби ніхто не наврочив і не вкрав. Його не важко носити за пазухою, та коли воно мертве, то ніяка реанімація та майстри не зможуть вивести нафтову пляму із океану емоцій та спогадів.
Не соромтесь свого кохання. Не лийте сліз, і не зраджуйте йому навіть заради кращого. Ніколи не знаєш правди у красі – часто вона гріє око та не тішить душу.
Майстер з татуювання таки спробував вивести тавро з Ларисиного серця. Брав до рук найтонші інструменти – слова і погляд, і ніжно торкаючись ними очищав її від болючих спогадів зради.
А чи зраджував ти коли – не будь?
