Заграла мелодія відеокомунікатора.
Іван Сергійович прокинувся. Одного погляду на пристрій вистачило, щоб зрозуміти, що дзвонить син.
Він зітхнув. Знову почне прохати лишити все і переїхати до нього. І знову доведеться відмовлятися. Навіть не хочеться дивитися сину в очі та казати: «Ні». Почекаю, йому набридне і він перестане комунікуватись.
Незабаром мелодія і справді замовкла.
«Ще трохи подрімаю», - посміхнувся він.
Лише вмостився у ліжку, як павутина тиші знову була розірвана дзвінком. Син і не думав здаватися.
«Не заспокоїться, поки не відповім. Доведеться таки капітулювати. Впертість йому в спадок дісталася від мене».
- Лише аудіо, - мовив він і пристрій відреагував одразу, з’єднуючи співрозмовників.
- Привіт, батьку! – весело привітався Михайло.
- Привіт, синку!
- Знову хочеш обійтися без відеозв’язку?
- Ти ж знаєш, що мені так краще. Я все не можу звикнути до цього.
- Але ж стільки років пройшло…
- Ти ж прекрасно мене знаєш…
- Гаразд, гаразд. Як здоров’я? Як у тебе справи?
- Та ніби непогано, все ще тримаюсь. Сучасна медицина творить дива. Усе працює як годинник, щоправда я сам не знаю чого в мені більше – мене самого чи штучних органів.
- Батьку, ти певно й так гарно виглядаєш. То усе всередині, зовні ти такий як і був, ніхто й не помітить.
- Знаю, але все не звикну.
- А робота як? – нагадав Михайло.
- Та помаленьку. Нічого нового. Щойно побалакаю з тобою, синку, та й піду працювати.
- Та облиш її! Ти ж давно пенсіонер – тобі вже не потрібно трудитися. Переїжджай до нас. Правнукам вже набридло гратися з дідом, вони й з прадідом хочуть побавитися. Вони ж тебе бачили лише зо два рази. Хіба ти не скучив за ними?
Серце старого стиснула туга. Звичайно він хоче, але.., але…
- Сумую, може згодом виберусь до тебе.
- Ти постійно так говориш.
- Цього разу точно.
- Хотілося б вірити. А переїдеш? Я тебе на роботу щодня возитиму. Я ж теж вже на пенсії. У мене час є. Згода?
- Я подумаю.
- Ех, батьку, батьку… Чи я не знаю, що ти відмовишся?
- Я люблю свою роботу…
- Більше як нас!
- Не говори так.
Іван Сергійович почув, як заграла мелодія мобільного комунікатора. Михайло глянув на нього.
- Гаразд, батьку, поговоримо пізніше.
- Добре, Михасю.
Зв’язок перервався.
І так майже щодня, син просить, а він – відмовляє. Але що зробиш, коли тут він почувається комфортніше, далебі як у себе вдома. І ніде інде.
А зараз треба з’їсти сніданок з генномодифікованих продуктів, випити опріснену морську воду і йти виконувати професійні обов’язки.
За півгодини Іван Сергійович помитий, вибритий та одягнутий у класичну двійку чимчикував зі своєї мансарди у кабінет директора музею. Відкрив важкі дубові двері та зайшов.
- День добрий, Петре Степановичу!
Шеф був таким же консерватором, як і він сам. І такі старомодні звертання, обстановка були своєрідним захистом від змін, котрі, мов лавина, насувалися на старе покоління.
- Не такий він вже й добрий, Іване Сергійовичу.
- А що сталося? – потиснув простягнуту для вітання руку.
- У нас сьогодні відвідувачі. Потрібно провести для них екскурсію музеєм.
Посмішка втекла з обличчя підлеглого.
- Як відвідувачі? До нас вже ніхто не приїжджав більше як два роки!
- Я знаю, тому ми тут і сидимо. Але сьогодні до нас приїжджають першачки з Києва. Класний керівник має, вочевидь, свій погляд на навчальну програму і тому вирішила привезти їх до історичного музею на екскурсію, щоб вони наяву ознайомилися з минулим людства.
- А може якось відмовити їм?
- Ми не маємо права, це наша робота. Та й пізно вже про щось домовлятися – шкільний аеробус вже на підльоті.
Вони замовкли. Врешті директор продовжив далі.
- Сьогодні твоя черга. Я проводив екскурсію минулого разу.
Іван Сергійович про це знав, як і те, що роботи не уникнути. Доглядати за експозицією – це одне, тоді ти відірваний від цілого світу, а от проводити екскурсію – це вже інше, тут потрібне спілкування, візуальний контакт. Ні в нього не було клаустрофобії, але він не любив контактувати з людьми. І то вже давно. Дуже давно.
- Співчуваю, - Петро Степанович витягнув з-під столу пляшку закарпатського коньяку. Розлив у стакани. Простягнув один підопічному:
- Випий для хоробрості.
Звідки в шефа такий антикваріат – він не знав. Спиртні напої вже не випускали кілька десятиліть. Вочевидь зі старих запасів. Хитрун певно передбачав такий розвиток справ і завбачливо скупився. І тепер, час від часу, матеріалізував їх, немов фокусник.
Випив. Тепло розтеклося всередині – і дійсно, ніби стало трохи легше.
- Давай, іди зустрічай гостей. Приговоримо пляшку опісля.
Іван Сергійович спустився у хол і побачив їх.
Діти стояли невеликою зграйкою довкола наставниці і весело про щось галдикали. Урізнобіч летіли їх зацікавлені погляди.
- Доброго дня! – привітався він. – Мене звати Іван Сергійович і я проведу для вас сьогодні екскурсію.
- Анжеліка Іванівна, класний керівник цього класу. Оце вирішили відвідати вас, щоб ознайомитися з історією людства.
- Що ж тоді почнемо! – йому хотілося якомога швидше з цим покінчити.
Вони підійшли до першої експозиції.
- Перед вами, - почав Іван Сергійович. – Людина вміла, або як її ще називають Homo habilis. Появилася вона на Землі близько трьох мільйонів років тому…
Хоча він намагався якомога швидше завершити цей екскурс в минуле, але пройшло все ж чимало часу, поки він закінчив.
- Дітки, - звернулася до малих наставниця, напевно намагаючись закріпити пройдений матеріал, - і які ж види людини існували до нас?
- Людина вміла!
- Нomo erectus!
- Неандертальці!
- Людина прямоходяча!
- Homo sapiens!
- Правильно! А ми хто?
- А ми Homo GMO!!! – хором відповів клас.
- Молодці! Вони чудові, правда! – звернулася вона Івана Сергійовича.
Той примусив себе видавити посмішку.
- Дякую, що приділили нам увагу! До побачення! – вона посміхнулася, демонструючи чотири ряди зубів.
Помахала на прощання третьою рукою і повела дітей на вихід до аеробуса.
Діти поспішили за нею. Всі вони були різні – майже жодного однакового. У когось були кілька пар кінцівок, у когось дві голови, у когось одне око, а в декого їх були тисячі, як у мух, хтось був волохатий, а хтось синій, хтось повз, а хтось пробував злетіти, намагаючись махати ще не зміцнілими крилами.
- Кляте ГМО! До чого ми себе довели! – прошепотів Іван Сергійович.
Найбільше боліло за сина, внуків. Лихо не оминуло його. І хоча всі давно вже звиклися з цим, сприйняли як новий щабель у еволюції, він – ні. Не всі змогли з цим змиритися.
Він обернувся і попрямував до кабінету директора. Однією пляшкою коньяку нині точно не обійдеться. Сьогодні нап’ються, мабуть, одні з останніх представників виду Homo sapiens на Землі.
