Руда кішка злодійкувато озирнулася, зібралася в клубочок, потоптала передніми лапами, повозила задом по асфальту й стрибнула. Кігті задніх лап вискнули по склу, кігті предніх вчепилися в раму, мить – і вона вже балансує у відчиненій кватирці, звісившись туди і сюди двома рівновеликими шматками. Причому передній кінець, обтяжений затиснутою в зубах ношею, явно переважає задній.
( Продовження, початок тексту тут: http://gak.com.ua/creatives/1/19106 )
Гер Пауль відірвався від “Гаррі Поттера” і перевів затуманений погляд на вікно. В свої сорок з гаком він дуже недобачав – далися взнаки посилені заняття лінгвістикою у роки юності буремні. Втім, не помітити явне збільшення котячої голови він не міг. Він відклав книгу і підійшов до вікна. Маруда, пошкодувавши про необачний вчинок, різко здала назад, втратила рівновагу, і тут передній кінець остаточно переважив. З гугнявим нецензурним мявом вона шмякнулась на підвіконня, не розтискаючи зубів підскочила, як м’ячик, перевернулась в повітрі, і притьма чкурнула під шафу.
Заінтригований всерйоз, гер Пауль став на коліна, сперся на лікті і зазирнув під шафу. Кішка сиділа в темному кутку і робила вигляд, що її тут нема.
– Киць-киць, – невпевнено покликав він.
Кішка – ні руш.
– Киць-киць-киць, – улесливо проспівав він.
Кішка – нуль уваги.
Гер Пауль піднявся, вийшов, і за хвилину повернувся з віником. Кішка зробила спробу запхатися під плінтус, але це не помогло: із третього разу він підчепив її і потягнув до себе. Кішка впиралася, звивалася і приглушено обурювалася його поведінкою. Підволікши її на витягнуту руку, він врешті розгледів вміст котячої пащі, після чого його ентузіазм із кішковиколупування зріс на порядок. Маруда теж потроїла зусилля, та чоловік врешті дотягнувся до котячого загривка і виволік тварину на світло. Так і є: з її рота зазивно й апетитно стриміло здоровенне куряче стегно, майже не пожоване і переважно чисте.
– Годувальнице ти наша, – із ніжністю сказав чоловік і вчепився в продукт.
Кішка вирішила боротися до останнього. Із відчайдушністю смертника вона зробила в повітрі сальто і рвонула пазурями руку бандюгана.
– ...! – сказав бандюган і випустив загривок. Кішка повисла на стегні, як бультер’єр на сідниці домушника. Гер Пауль тріпнув рукою, стегном і кішкою, але ці троє були зчеплені намертво. Він подивився на кішку. Кішка подивилась на нього. В зіницях обох відбивалася куряча кінцівка.
Він струснув ще раз, і ще раз, а тоді натхненно заметеляв конструкцією в різні боки, як жертва паводка рятівному гелікоптеру. Кішка вила і молотила в повітрі лапами, намагаючись дістати кривдника, та сили були нерівні.
Через годину, коли Ірен відкрила двері, суп вже кипів.
– О, супчик, – хижо сказала вона, піднімаючи кришку. – О, з м’ясом...
Маруда з відчайдушним мявом крутилася під ногами, виповідаючи свою кривду, але Ірен їй чи не повірила, чи не розчула.
– Маємо триста штук, збирайся, – сказала вона до гер Пауля.
Той приречено зітхнув:
– Хоч поїсти даси?
– Їж давай, швидко – милостиво згодилася Ірен і присіла на стілець. Гер Пауль зрозумів це по-своєму і швиденько брякнув на стіл дві миски, помах ополоника – і на столі парує наваристий суп на золотистому курячому бульйоні. Маруда похлинулася слиною і непритомним жмутком вовни сповзла на підлогу. Вечеряли мовчки і зосереджено, як солдати перед боєм. Їхня задача була проста, як двері: продати за тиждень тисячу коробочок плану.
За півгодини вони вже були в ботсаді. Ірен, міцно тримаючи гер Пауля під руку, давала останні інструкції:
– Я розкладаю мольберт на тому горбочку. Ти береш десять штук і йдеш до клієнта. Розмову почни здалеку – про погоду, про Верховну Раду, закурити попроси. Шукай молодняк. Не нарвись на мента. Дівок вибирай розпатланих, хлопців – угашених.
– Ірен, сонце, звідки така лексика? – нервово заозирався він у пошуку чи то клієнтів, чи то шляхів до втечі, але Ірен тримала міцно.
– Не викручуйся. П’ятдесят за штуку, від десяти коробочок двадцятку скидаєш. Телефон не роздавай.
– Я що, маленький? – обурився гер Пауль, тоскно зиркаючи на найближчі кущі.
– Не перебивай. Денна норма – сто п’ятдесят штук, інакше не вкладемся до бенефісу.
– А цього вистачить? – із засумнівався він.
– На крейдовому папері, в твердій палітурці й з малюнками. І ще тисяч десять лишається мені на каталог.
Гер Пауль знову зітхнув, але тут вони вийшли на головну алею. Вітерець, горобці цвірінькають, мухи дзижчать, на дальній лавочці сидить щось патлате в мілітарних штанях. Ірен підбадьорливо штрикнула гер Пауля під ребра і зникла. Гер Пауль, стримуючи дрож в колінцях, поплентався у вказаному напрямку, втрачаючи рештки сміливості з кожним кроком. Врешті зупинився перед потенційним покупцем. Зам’явся. Кахикнув. Той підвів очі й гер Пауль під владою стресу спитав, не придумавши ліпшого:
– Є закурити?
– Не курю.
– Ееее. Я, взагалі, теж. Тобто не в тому розумінні. Я курю, тільки не те... не те, що ви подумали.
Хлопець відсунувся. На його обличчі було написано, що саме він подумав.
– Я присяду, можна?
– Бббудьласка...
Помовчали.
– От... Я не курю, ви не курите, так що чом би нам не покурити...
Хлопець нервово заозирався.
Довкруг – ні душі, лише десь там, на горбочку, розкладає мольберт Ірен. Здавалося, її нашорошені вуха зараз повернуться в їхній бік, як локатори.
– То як, покуримо?
– Дддякую, не курю.
Помовчали.
Раптом гер Пауль гучно ляснув себе долонею по лобі й радісно вигукнув:
– А ви слухали сьогодні засідання Верховної Ради?
Хлопець підхопився і квапливо пішов геть.
Гер Пауль трагічно опустив плечі. Ірен плюнула на траву й копнула етюдник. Поголів’я коробочок вдоволено заторохтіли об його стінки.
Хвилин за п’ять на лавочку сіли двійко дівчат в спідницях міні. Підозріло зиркнувши на чоловіка, одна дістала дзеркальце і помаду.
Гер Пауль, із вимученою посмішкою:
– Добра погодка, еге?
Дівчина відсунулася якнайдалі.
Гер Пауль, жалісно:
– Є закурити?..
– Не куримо, – писнула друга дівчина, намагаючись натягнути спідницю на коліна.
– Я також! – радісно вигукнув гер Пауль. Ірен нервово стиснула олівець. Коробочки притихли очікувально. – Як приємно зустріти ввечері в парку таких порядних дівчат, які ще й не курять! – ще радісніше вигукнув він. – У мене для вас чудова пропозиція... – і він сягнув рукою в кишеню. Дівчина із дзеркальцем вискнула, підскочила, засвітила йому помадою в лоб і чкурнула геть, тягнучи подружку за руку.
Гер Пауль розгублено розмазував помаду по лобі. Ірен лаялась, люто штрикаючи олівцем папір на планшетці. Коробочки тріумфально мовчали. В той вечір лише п’ятдесяти з них судилося попрощатися із товариством.
По дорозі додому гер Пауль, виснажений переживаннями, ледь шкутильгав навздогін художниці.
– О Ірен! Я так не можу, не можу... – трагічно вигукував він.
Художниця неслася додому зі швидкістю японського експреса. Її щоки люто пашіли, а прокурені зубки стискалися і розтискалися, ніби вона жувала чиєсь горло.
– Навіщо це, Ірен?.. – патетично заломлював руки гер Пауль.
– Мистецтво вимагає жертв, – рикнула жінка, рвучко смикаючи хвіртку їхнього подвір’я.
– Але чому саме наших? – скиглив чоловік.
– Ми обрані, бовдур! – вона штрикнула ключем в замок, ніби виколювала око ворогу.
– Ірен, це жахливо! Тут виживуть жлоби, дебіли, злодії й торгаші... а я не можу... Це не для мене, Ірен! – обоє вже зайшли до хати і стояли в довгому коридорі, брудному й обшарпаному.
– Господи боже й святі угодники, помилуйте мене, грішну, – закотивши очі, прошипіла Ірен, підняла етюдник над головою і посунула на гер Пауля.
– Ірен, серденько, ну що ти, що ти, ну заспокойся, ну все ж добре, – гер Пауль задкував, витягнувши перед собою руки, поки вперся спиною в кімнатні двері.
І тут жінка з криком: “Банзай!” стрибнула на нього, змахнувши етюдником. Він заплющив очі, прикрив голову й кинувся назустріч. Сутичка була короткою й закінчилась перемогою грубої сили: за п’ять хвилин Ірен лежала на підлозі, зв’язана за руки й за ноги власним зеленим шарфом. Вона важко дихала, згинала й розгинала пальці, і її персні хижо клацали. Гер Пауль оглядав пошкодження, а Маруда, приваблена незвичними звуками, зацікавлено тицялась вологим носом в щоку полонянки. Гер Пауль впевнився в дієздатності свого організму й приступив до неї.
– Ірен, отямся... Ти мене чуєш, Ірен? Ти в порядку?
Жінка смикнулась і рикнула, як тиранозавр. Кішка відстрибнула, наїжачившись.
Гер Пауль сів на підлогу, й став заспокійливо погладжувати жінку по голові, спині, плечах:
– Що зробиш, Ірен? Такі часи. Кому тепер легко. І мені погано, і тобі погано, а вже Яремі як зле... А Валентиновичу легко, думаєш? А його жінці – то взагалі... От, навіть кішку дістало...
Маруда вже відійшла від стресу і крутилася під ногами, вимагаючи уваги і компенсації за втрачений обід.
– Ти заспокойся, Ірен, сонечко... все буде добре, от побачиш... все у нас буде добре... я все зроблю, обіцяю...
Вона лежала на брудній підлозі й дихала важко. Потім скривилася і тихо заскімлила. З-під вій виповзли дві блискучі круглі крапельки.
¬– Ну що ти, ну не треба... ну я зараз, зараз... – він занишпорив по кишенях, намацав коробочки, зрадів: – Ти почекай, я зараз все зроблю... Все буде добре, прямо зараз... Ми трошки розслабимося... Де агрегат?
Ірен кивнула на двері, він вийшов, чимсь погрюкав, посовав, чиркнув сірником. Запахло сіркою, димом, потім знову димом, але іншим – солодким, в’язким. Гер Пауль повернувся. Вслід за ним тягнувся солодкий синюватий дим. Ірен лежала там само, вивернувшись, як морський котик. Киця образилася і пішла в своїх котячих справах.
– Ірен, ти в порядку? Зараз я розв’яжу тебе, ми курнемо, і тобі стане краще. Ти тільки більше не кидайся. Домовились? – спитав він. Ірен затято мовчала.
– Ну то домовились?
Ірен засопла, як сердитий їжак, але обізвалася:
– Розв’язуй вже. Бити не буду.
Він присів поруч і почав розмотувати шарф. За хвилину жінка підвелася.
Раптом в кімнаті щось гупнуло. Брязнуло. Впало. Забулькало. Покотилося. Ще раз гупнуло – глухо, мов крізь повсть – нявкнуло, захрипіло і затихло.
– О Боже, – сказала Ірен.
Наввипередки вони кинулись туди.
Кімната була повна їдкого диму. Пахло чи то смаженими клопами, чи то свіжою тухлятинкою. Маруда лежала посеред столу, витягнувши хвіст у струнку й безвольно розкинувши лапи. Шерсть на ній ходила хвилями, наче від змінного вітру. Із пащі пухирями перла зелена слина, із ніздрів підіймалися дві цівочки диму. Поруч лежав перевернутий агрегат, з якого дзюркотіло на підлогу, та роздерта сірникова коробочка.
– Вона жива? – істерично прошепотіла Ірен.
Кішка захрипіла.
– Зроби щось! – вискнула Ірен.
Гер Пауль підскочив до столу і ляснув по ньому долонею. Бризнуло. Кішка смикнулась, перекинулась на бік і бухнулась на підлогу.
– Що ти робиш! Допоможи їй!
– Як?!
– Зроби що-небудь!
– Що?!
– О Боже... Штучне дихання!– Ірен забігала по кімнаті, натикаючись на меблі, хапаючи то те, то се. Гер Пауль отетеріло водив за нею очима.
– Що ти стоїш? Ну що ти стоїш? – закричала вона.
– А що?
– Неси до Петі, він лікар, він допоможе!
Вона тицьнула йому в руки мокрий згорток і випхала з хати.
– О Боже, – лунало йому вслід, – О Боже, Боже, Боже...
Попри пізню годину, Петро Валентинович відчинив одразу.
Вигляд мав зморений. В квартирі затишно гудів телевізор, пахло корицею. З кухні долинав брязкіт посуду і шум води.
Гер Пауль дещо невпевнено переступив через поріг і тицьнув господареві згорток, зам’явся, промимрив:
– В нас тут... того... кішка наша...
З кімнати вислизнув Мурзик, сів і втупився у відвідувача. Життя в цілительській хаті привчило його миттю розуміти, коли відбувається щось цікаве. Він не помилився – зі згортка вражений господар видобув руду непритомну тушку. Мурзик нахилився вперед і понюхав повітря. Петро Валентинович зробив те саме.
– Мяв? – спитав Мурзик.
– Що це? – спитав Петро Валентинович.
– Вона... теє... накурилася... тьху, надихалася...
Петро Валентинович вражено переводив погляд із кішки на власника і назад. Мурзик зацікавлено нюшив.
– Чого надихалася?
– Диму, – гер Пауль дивився на нього чесними-пречесними очима. – І трохи наїлась, по-моєму. Але ви не думайте, ми продали, – квапливо додав він. – П’ятдесят продали, тільки дві скурили. Ми встигнемо, правда, встигнемо...
Петро Валентинович мовчки повернувся до нього спиною і пішов на кухню. Мурзик глянув на гостя з осудом. Гість вислизнув з квартири й тихо зачинив за собою двері.
– Що це? – вражено спитала дружина.
– Яремина кішка. Вона накурилася. Тобто, надихалася.
– Чого надихалася?
– Диму, – його очі були чесні-пречесні.
– Диму, значить. Кішка, значить.
– Але ти не думай, – квапливо додав він. – П’ятдесят коробочок вони продали. Вони встигнуть.
І тут він зрозумів, що сказав.
Марфа дивилася на нього, міняючись на виду від усвідомлення почутого.
– Продали, значить. Встигнуть, значить, – в її голосі забринів невідомий науці метал.
– Марфочко, ну ти не сердься. – Квапливо сказав Петро Валентинович. – Я обіцяв Яремі гроші на книжку... І я подумав... Там же половина лишилася...
– Ти, – сказала вона, обвинувально тицяючи пальцем йому в груди. Він відступив на крок і соромливо прикривався котячою тушкою. Мурзик нервово підвивав, вимагаючи не вплутувати в це даму.
– Ти знаєш, чого це мені коштує? Ти взагалі уявляєш, де беруться наші гроші?
– Заспокойся, сонечко...– Він втягнув голову і відступив ще на крок.
– Ти взагалі бачиш що-небудь, крім своїх дурнуватих нахлібників з їх дурнуватими вибриками?
– Ну, це ж мистецтво, – несміливо заперечив він. Даремно.
– Мистецтво? В цій країні? Його тут ніколи не буде, а знаєш, чому? Бо такі бовдури, як ти, тринькають гроші направо й наліво, хто лиш не попросить – приходь! Ми добрі, багаті! В нас на всіх вистачить!
– Марфочко, прошу тебе...
– Ні, ти слухай! Це ти розгодовуєш всяке бидло, от воно і пре, як на дріжджах! Думаєш, мені грошей шкода? Мені шкода, що ти ростиш всяку погань! Поклади кішку!
Петро Валентинович слухняно опустив Маруду на підлогу. Мурзик миттю кинувся до неї й почав вилизувати, муркочучи заспокійливо.
– Я хочу нормально жити! В нормальній країні, з нормальними людьми, і щоб книги були, і кіно, і усе! Але хай вони зароблять свої гроші, як я заробила! Хай пишуть такі книжки, які читають і купують! Хай пишуть такі пісні, які співатимуть не тільки п’яні підлітки! Хай малюють картини, в яких є думка й почуття! Де це все? Де, я питаю? – вона вхопила його за барки й на кожному слові тіпала ним, як пес віником. Петро Валентинович тільки мружився й відвертався, не пробуючи ні спиняти її, ні заперечувати.
Вона спинилась сама, важко дихаючи, люто втупилася в нього... Враз її губи затремтіли, судома пройшла по обличчю... Вона розтисла пальці й ткнулася йому в груди. Він міцно-міцно притис її до себе. Вона тремтіла.
– У нас все буде. Все у нас обов’язково буде, – повторював він, гладячи її по волоссю, по вологій від поту шиї, опущених безвольних плечах. – Все буде добре у нас, от побачиш. Ти обов’язково побачиш, що все буде добре...
Коли гер Пауль повернувся, Ірен лежала на продавленій рипучій канапі й дивилася в одну точку. Дим вивітрився, в кімнаті було пусто і холодно. Її коротка сукенка обкрутила тонкі ноги. Обличчя було бліде й зосереджене.
– Ірен? – несміливо покликав він.
Мовчання.
Він ступив до неї кілька кроків, нахилився...
Ірен повільно повернула до нього обличчя. Дивилася і мовчала.
Він кліпав, не знаючи, що сказати.
І раптом вона різко випростала руки, щосили вчепилася йому в светра, смикнула, підтягнулася, сіла, уткнулася лицем йому в бік і глухо, безслізно завила. Він стояв ні в сих ні в тих, в незручній позі, напівзігнувшись, не знаючи, чи її обійняти, чи бігти по валідол. Жінка голосила на одній ноті, чергуючи схлипи зі словами, і товкла головою йому об ребра:
– Я ненавиджу це блядське місто... Я ненавиджу цю блядську країну... Чуєш? жлоби, дебіли, злодії й торгаші... тут виживуть, а я не можу... я здохну, здохну! – вона вчепилася в светр зубами, і тепер він не міг розібрати ні слова.
– Які картини? – раптом чітко схлипнула вона, відірвавши обличчя від його светра. – Які к бісу картини? Які фільми, музика, які книги? Гоп-ца-ца – твоя музика! – крикнула і знову стукнулась лобом об його бік. І ще раз. І ще раз. Він відчував, як там болючою подушкою розповзається синець.
– Я здохну в цій смердючій халупі, від цих смердючих фарб, від цього смердючого їдла! Я не потрібна... ми не потрібні... ніхто з нас... ніколи...
Зусиллям він відірвав її від себе, швидко відійшов і швидко повернувся. В його руках була склянка прозорої рідини. Жінка лежала, скрутившись клубочком, і, здавалось, не дихала.
Він поторсав її за плече.
Вона ожила і захлипала в подушку:
– Не так, все не так... не так... Так не має бути, я знаю...
Він всадовив її на ліжку, притиснув до себе, підніс до губів склянку:
– Випий, – примовляв він, – ну пий, Ірен...
Але вона не пила. Цокала зубами об край склянки, хлипала, пускала бульки, давилася слиною... Він відняв від неї склянку, підсунув ще раз... Вона закрутила головою, він знову відняв склянку і перехилив у себе. Тоді налив знову, знову випив... За третім разом, міцно стиснувши її за плечі, закинув їй голову і силоміць улив їй горілку до рота...
Вона захлинулася... Закашлялася... З її очей струмками лилися сльози, густо замішані на дешевій синій туші.
Він стискав її в обіймах і заколисував, заколисував... Другу склянку вона випила сама. І третю.
Потім вона обм’якла і повисла на ньому. Обережно, мов кришталеву, він уклав її і вкрив ковдрою.
Вони заснули обійнявшись, як брат і сестра.
“О гоп, три копички,
Просив зайчик у лисички.
А лисичка не дала –
Каже, дірочка мала”, – натхненно виводив Ярема, вазюкаючи по всіх двадцяти бандурних струнах одночасно. Звуковий ефект виходив неймовірний. Петро Валентинович у першому ряду морщився щоразу, коли черговий акорд втикався в його барабанні перетинки. Поруч мліла Ірен. Велика музейна зала була повнісінька – а як же, творчий вечір відомого барда. Хіба таке можна пропустити?
На початку вечора Петро Валентинович привітав Ярему із бенефісом і урочисто вручив гроші на видання книжки. На крейдовому папері, в твердій палітурці й з малюнками. І хоч дружина не розмовляла з ним місяць, він гордо ніс цей хрест, адже врятувати Україну від духовного занепаду – його місія, і ніхто інший на це не спроможеться. І тоді Україна загнеться точно і остаточно.
Як заглянув я в комиш –
Там кохуться 9 миш:
Три кохуться,
Три сосуться,
Три покохані лежать.
Ярема був щасливий. Та й у всіх, зрештою, все склалося добре.
А Маруда за пару місяців привела шестеро білих котенят. Як і личить чоловікові, Мурзик узяв на себе повну відповідальність за цю радісну подію, доручивши своїй довіреній особі – Петру Валентиновичу – подбати про гідне прилаштування його нащадків.
Чого не зробиш для друга! Петро Валентинович закрився у кабінеті і пакував кошат у лляні екологічно чисті торбинки. Поруч сиділа Ірен, фарбуючи кожне в сіро-голубий колір щіткою для волосся. Довідки про чистоту їхньої шотландської крові були виготовлені заздалегідь, адже кожне мало принести по 100 доларів на видання її каталогу.
