Юрій Камаєв. Мед з дікалоном: Оповідання. – К.: ТОВ «Видавництво «Країна мрій», 2009. – 256 с. – (Фієста).
Кожна нова книга у жанрі історичної прози – це завжди подія. І тут йдеться не лише про контекст певної національної літератури, оскільки історична тематика сама по собі апелює до міжнаціональних паралелей та широких культурологічних зіставлень і порівнянь. Збірка оповідань Юрія Камаєва з досить таки екстравагантною назвою «Мед з дікалоном» є, з одного боку, несподіваним явищем на тлі сучасної української літератури, а з іншого боку – давно очікуваним. Адже традиція історичної прози, яка так активно розвивалася впродовж двадцятого століття у творах Ю.Яновського, П.Загребельного, Ю.Мушкетика, В.Шевчука, Р.Іваничука, О.Гончара, за останні роки нинішнього віку, по суті, опинилася на марґінесі. Проте тимчасове загасання одних жанрів та пожвавлення інших є цілком закономірним розвитком літературного процесу загалом, отож говорити про «малокрів‘я» історичної тематики означало б робити поспішні висновки. Тим паче, що розвиток історичної прози за часів радянщини та -пост мав свої специфічні акценти - часто заангажовані. Власне, книга Юрія Камаєва, яка побачила світ зовсім нещодавно, у 2009му році, якраз і є слушним прикладом нової літератури у царині історичної прози; його оповідання відкривають читачеві тип якісно іншого письменника, що знаходить нові засоби та способи художнього переосмислення, тлумачення історичних процесів.
Чому «Мед з дікалоном»? Прочитавши назву, запитає читач. А читач ще й уважний, не лише прискіпливий, розгледить зовсім непримітний допис дрібним шрифтом «Зі старого нотатника». Подвійність назви є не випадковою. Акценти, які виносить Юрій Камаєв у заголовках своєї книги, композиційно зумовлені внутрішньою структурою книги: тексти ретельно підібрані та розташовані за хронологією історичних подій - за основу взята тематика громадянської війни та Другої світової.
Відкриває книгу «Скрипка старого Омелька» - оповідка у стилі «етно», в якій йдеться про історію кременецького Замку. Написаний текст у найкращих традиціях химерної прози, адже є тут і демонічний герой, що знався з нечистою силою, і Біла Панна-мара, що блукає старовинною руїною Замку, і дивовижна скрипка, під звуки якої «гонорові паничі в шитих золотом кунтушах і манірні білі панянки в розкішних сукнях танцювали старовинні танці». Можна по-різному трактувати дану оповідку, але у сенсі цілісного тексту книги «Скрипка старого Омелька» виконує важливу функцію інтродукції. Саме в ній автор окреслює хронотоп місця подій переважної більшості оповідань – це Волинь (місто Кременець, звідки родом автор); аби передати дух історичної правди, Камаєв дуже вдало бере «у свідки» доволі харизматичного персонажа Козацької Доби – кременецький замок. Адже кам‘яна споруда не в одному оповіданні з‘являтиметься дуже промовистим персонажем і свідком подій, як от у новелі «Розвіяні вітром»: «Уночі ми здригнулися від далеких вибухів. Німецькі літаки шматували руїни замку, мертве безлюдне каміння».
Розсекречені документи з архівів, підшивки газет, спогади очевидців – все це лягло в основу книги Юрія Камаєва. Навіть назви для книги автор бере із заголовків власних оповідань, уникаючи будь-яких зайвих експресій.
Історичним тлом оповідання «Мед з дікалоном» є події громадянської війни як і більшості творів («Гандзя», «Марення», «Політика», «Втеча», «Банда», «Сало», «Я є цар добрий» та ін.). Складну військово-політичну ситуацію тодішньої України автору вдається змалювати надзвичайно динамічно: час, ніби стиснута пружина, буквально вибухає від тієї коловерті подій, якими насичений текст. Для цього Камаєв обирає відповідну манеру письма: фрагментарність, розірваність хронологічної послідовності подій дозволяє охопити різні часові зрізи. Адже на самісінькому початку оповідання «Мед з дікалоном» головний герой постає як єфрейтор Добрармії, а буквально через два абзаци читач дізнається, що він, цей герой, «колишній офіцер, лейтенант флоту». Власну позицію персонаж пояснює одним реченням: «А мені зовсім не по дорозі ні з єдинонєдєлімщиками, ні з червоними».
У коловерті зміни «властєй», у кривавій мішанині людських тіл, де ціна життя зведена на ніщо, персонаж Камаєва може здатися дещо суперечливим. З одного боку він є достатньо герметичним (зі своєю шкалою цінностей), а з іншого – схожий на міфічного професора, що готовий пустити собі ін‘єкції з усіма можливими бацилами світу, аби на власному прикладі виробити рецепт універсального щеплення. Саме тому він є «своїм» і серед єдинонєдєлімщиків, йому вдається вижити серед інтернаціональщиків, а на завершення ще й розпивати марсельський лікер із солдатами повстанської армії: «Ти диви, - яке ж воно добре – як мед з дікалоном, - із захопленням промовив дядько, витираючи рукавом вуса». Власне, саме той «мед з дікалоном» - вимовлений дядьком у жупані підкреслено на говірковий лад, став розгорнутою метафорою книги.
Мовний елемент автор використовує як одну із яскравих характеристик своїх персонажів. Так, колишній професор словесності, Павєл Аристархович («Втеча»), розмовляє великодержавною «Н-да, Україна – історічєскоє нєдоразумєніє, вознікшеє на цивілізаціонном разломє», говірка дядька Грицька («Політика») влучно відображає складну політичну ситуацію «Самі знаєте, що за часи були. Що не день – то білі благородія прийдуть, то червоні комісари, то петлюрівці, а то просто якась озброєна погань», червоний комісар висловлюється лаконічно й експресивно «Вот люді, бля, протів нас даже с сумашедшим пойдут» («Я є цар добрий»).
Варто сказати про інтертекстуальність книги. Вона являється просто згустком алюзій на український літературний процес, адже часто-густо герої готові просто перестріляти одне одного на ґрунті розбіжності поглядів щодо малих та великих прозових форм. Персонажі цитують Шевченка та співають українських романсів («Банда»). А однією з ключових фігур «Меду з дікалоном» є основний ВАПЛІТянин – Микола Хвильовий, який у тексті постає у іпостасях літератора та чекіста.
Якщо говорити про типологію та тематику оповідань Юрія Камаєва, не можна не згадати один із найкращих історичних романів Юрія Яновського «Вершники». Об‘єднує книги двох авторів не лише тема громадянської війни, але й певна схожість художніх прийомів. Книга Камаєва дуже тяжіє до циклізації оповідань, у певному сенсі вони сприймаються як одне ціле полотно – на зразок роману в новелах видатного класика. Як написав Антон Санченко, автор післямови «Меду з дікалоном», «герої Камаєва мають властивість переходити з одного оповідання до іншого і вже напевно вітаються вранці, зустрівшись на вулиці». Дуже влучно рецензент підкреслив художню особливість побудови оповідань Юрія, оскільки чимало творів таки мають оте спільне зерно, яке об‘єднане не лише за допомогою «мандрівних» персонажів. У книзі діє два типи героя. Перший – простакуватий, виходець з народу, на кшталт дядька Грицька з оповідання «Політика». Другий – освічений, не-пролетарського походження, складний за своєю внутрішньою природою: це лікар із «Марення», головний персонаж «Меду з дікалоном», отець із «Втечі», Дмитро Грушвицький із оповідання «Лише його кохала».
Особливого акценту заслуговує текст «Зі старого нотатника», не даремно його назва винесена на обкладинку книжки. Презентує дане оповідання тематичний цикл, в якому йдеться про події Другої світової війни («Розвіяні вітром», «Віденський вальс», «Листи зі схрону», «Останнє запитання», «Нє наш чєловєк»).
Чи існував старий нотатник насправді? Закінчення оповідання говорить саме за себе: «Здобуто з планшетки німецького офіцера, що їхав автівкою шляхом із Крем‘янця на Дубно, застріленого стрільцями Часом і Голотою поблизу села Андруга 19.Х.1943 р.» Довоєнне минуле та карколомні події Другої світової презентує доля головного персонажа, офіцера німецької армії. Оповідання є доволі складним як композиційно, так і тематично. Автору вдалося поєднати минуле та теперішнє не лише персонажа, але й країни, шляхом присутності дитячого щоденника. Інфантильне простакувате письмо дитини (автор якого є головний персонаж) дозволило охопити доволі великий часовий відтинок, з якого ми дізнаємось про шляхетне походження головного героя та його родичів («Ми з мамою зараз гостюємо у її сестри, графині Росоцької»), про те, що у рідному місті хлопчика, у Львові, «розпочалася війна між поляками та українцями», про перший трагічний досвід у житті підлітка «і замість жвавих карих очей я побачив сліпі спечені більма. Це дуже страшно…» Війна повертає персонажа до рідних місць, де він колись гостював з родиною і залишив свій щоденник. Тільки тепер головний герой у офіцерській формі (потомок давнього австрійського роду), виконує свій обов‘язок у лавах німецької армії. Українська ідея, за яку поліг його батько у лавах УГА, барон Отто фон Греслау, – « це віра, яка вбиває своїх вірних. Це як Чаша святого Граалю – світла мрія, якої годі дістатися». Головний герой є потойбіч совітів, які «воюють навіть з могильними хрестами»; а складати присягу Рейху примусили обставини: «мені огидна ця війна, у якій мене змусили брати участь». У текстах Юрія Камаєва не існує поділу на «своїх» і «чужих», а є відсторонений погляд очевидця. Для автора важливо показати історичне минуле з максимальною точністю та мінімальною емоційністю.
«Мед з дікалоном» - дебютна книжка в доробку автора. Звернення до історичної прози Юрія Камаєва не є випадковим. Ув одному із інтерв‘ю письменник розповів історію роду Камаєвих. Його родина живе на Волині понад сто років. Прадід осів у Кременці на початку двадцятого століття, був військовим лікарем, брав участь у російсько-японській війні. А в маленькому волинському містечку відкрив приватну практику. Громадянська війна знищила чималу кількість архівних документів. Для того, аби дізнатися історію власної родини, потомку Камаєвих довелося ознайомитися з чималою кількістю розсекречених (уже тепер) документів. Після війни прадіда було заарештовано за політичною статтею. Про неймовірне сплетіння людських доль, в якому одним вузлом пов‘язані і нащадки видатних лікарів, і видатних письменників, говорить той факт, що «в атестаті Уласа Самчука стоїть оцінка за предмет «Санітарія» доктора Кмаєва».
Що ж, коли письменник трактує історію, починаючи від власних джерел, - це завжди дає шанс побачити за чисельністю імен, дат, подій щось значно більше, щось значно суттєвіше, за ті ж події та дати. Книга Камаєва – то лише початок історії. То ж будемо з нетерпінням очікувати на її продовження.
