Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2551
Творів: 46236
Рецензій: 90343

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Таткова доня Продовження (3)

© Тала Владмирова, 09-11-2009
Попередні розділи можна прочитати на моїй авторській сторінці.
8.
Владу якось не доводилося раніше зрізатися на іспитах. Що й казати, враження виявилося неприємним. Бо він ніяк не міг позбутися думки, що він вдруге за розмову не пройшов випробування. Уперше – це коли не знайшов нічого розумнішого, як почати віджартовуватися від питання про предка-характерника.
А вдруге, вже коли вони перебрали кілька відомих сюжетів міських легенд – схоже, слабкості Захара. Хоч і в інших аспектах сучасного фольклору хлопець розбирався – дай Боже усім студентам-філологам, що йдуть на червоний диплом відразу після відповідної практики хоч половину таких знань. От тоді Вадим досить необережно відзначив, що оповіді про проклятий пам’ятник – такий, що притягає неприємності до оточуючих, бо скульптор необережно обрав для моделі відвертого мерзотника – йому доводилося чути і в інших місцях… Та ще й докинув, що навряд чи варто розповіді про невідворотну покару за прихований злочин вважати хоч трохи реальними.
От у цю мить і пролунало оте недоладне, псуючи непоганий, зрештою, вечір:
- Ну, сперечатися із таким знавцем фольклору, як Ви, Владе, то не поважати не себе…
А пальці хлопчини – довгі, нервові, такі раніше називали «музикальними», а тепер потай заздрять деякі  програмісти-початківці –  усе гортали пожовклі, змережені вицвілими чорнильними рядками сторінки заповітного зошита. Потім він рішуче згорнув зшиток. Влад ще встиг відзначити, що на останніх сторінках  - інший, ламкий юнацький почерк, якісь креслення гелевою ручкою. Певно, старання самого Захара.
І чого це Влад, питається, вирішив отверезити співрозмовника? Може, хлопець, у незвичайних історіях ховається від буденності, сповненої болю?
Захар знову легко почитав його думки:
- Не переймайтеся так, Владе. Мене нелегко образити. І не варто підшуковувати делікатний привід, аби піти із цієї квартири і не образити людину, що втомилася від самотності. Погляньте на це, як на своєрідну оборудку. Я справді скучив за співрозмовником, який би зрозумів усе, що я хочу сказати і якому було б цікаво.
Як бачите, у мене чітко визначені умови. Дещо із того, що я розповім, зможе Вас зацікавити. До того ж, я віддам Вам цей зошит, не сперечайтеся, я ж бачу, Вас зацікавили і бувальщини, і пісні, й усяке таке, на чому я не зупинявся докладно, бо то – справа мого батька, а мене не надто приваблює. Й інші його записи відшукаю. І скопіюю деякі файли із компа, повірте, вони Вам знадобляться, хоч може, спершу і видадуться не такими цікавими, як решта.
Я б відпустив Вас цієї ночі, запропонував прийти найближчим часом, але, повірте, у мене вагома причина чинити саме так. То як, згода? Ніч неспання та дивних розмов в обмін на справді вартий уваги матеріал для дисертації.
- Знаєте, Захаре, мені нещодавно вже запропонували дивну, але вигідну оборудку. Я згодився, ніби й дійсно виграв, але таке відчуття, що змінив тим своє життя. До того мені пропонували лише звичайні контракти, завжди було зрозуміло, чого від мене очікують, а тут…
- Може, доля влаштувала перевірку і зрозуміла, що Ви ладні поставити на карту все. Тож чому б і не надати ще раз такої змоги? – на відверте здивування співрозмовника, Захар заспокійливо махнув рукою: - Заспокойтеся, то я пригадав теорію, що ми кожним вчинком змінюємо долю. Доста філософії. От скільки ложечок цукру ви кладете до кави, справжньої кави, а не якоїсь там підробки?
- До справжньої – жодної, не люблю солодкого, - Влад с тримав недоречну усмішку: співрозмовник, певно, щиро вважав, що його наївна спроба підмінити один вибір іншим – думку про те піти чи залишитися на рішення про кількість ложок цукру -  залишилися непоміченими.
А ще із здивуванням відчув, що сну нема ні в одному оці. Навіть кава не дуже й потрібна. Отже, чи здатен він поставити усе на одну карту? За півроку до цього він без вагання відповів би, що ні. А от зараз…
До того ж, розмови, навіть дивні, ні до чого не зобов’язують.
9.
- От Ви, Владе, не замислювалися, що оті усі розповіді про хижі ліфти, авто, що мають власний характер й ображаються на грубе поводження господаря…Та що там, навіть така перлина, як оповідь про чорний трамвай, що їздить уночі по рейкам, які вже давно зняли із певної вулиці, а хто потрапить під снопи чорного світла, що ллється із його фар, матиме неабиякі неприємності… Так от, не такі вже й страшні усі ті розповіді. Ну, не вражають, бо побудовані за однісінькою схемою: щось, створене людиною, повстало проти неї.. і завжди є підказка, що робити, аби вберегтися від цього, перемогти. Навіть підлітки, на що вже вдячна аудиторія, ними саме бавляться. Лякатися інколи приємно.
От розповіді про несподівані наслідки спіритичних сеансів, дзеркала та двійників; врешті, про невмілі привороти та вроки… Про таке рідше розповідають у випадковій компанії. Цим частіше переймаються дорослі, хоч ніби й соромляться свого інтересу до таких історій. Але таких оповідок значно менше, ніж тих, про механізми.
А от як давно Ви чули в місті розповіді про канонічну нечисть?  
- Захаре, відповідь же очевидна. Де можна знайти місце для нечисті у сучасному місті? Тут і людям нелегко вижити…
Кава навіть на смак Влада була гіркою, до того ж, господар не пошкодував прянощів, рот від такого пригощання ледь не пекло. Що й казати, спати після такого не захочеться. Залишалося сподіватися, що Захар н додумався, готуючи цей пекельний напій, скористатися нагодою і вкинути до рота знеболюючу пігулку. Бо ж дудлив свій напій, немов воду, навряд чи саме таку дієту рекомендував йому лікар.
Врешті, хлопець дорослий і на ідіота не скидається, а кожен сам обирає своє життя і свою смерть. Тож не варто втручатися.
- Владе, Ви от можете пригадати, як виглядає міська трава? Я зараз не про доглянуті газони чи клумби біля офіційних установ чи дорогих офісів. Саме трава, бур’ян, що з ним нещадно воюють. Щось таке напівзасохле, вкрите пилом, змушене пробиватися крізь асфальт чи бетон…
- Не надто приваблива картина виходить.
- Чому ж, аби бути потворним і знати про це, перш за все треба бути живим…
Влад так і не збагнув, наскільки серйозно налаштований співрозмовник саме цієї миті, тож лише мовчки кивнув. Захара це цілком вдовольнило.
- А там, де можуть вижити не лише люди, а й рослини і тварини, хай навіть то облізлі коти та шолудиві пси та напівзасохлий бур’ян… Там може знайтися місце і для тих, хто не є людьми, для «не-людей». Їм же не звикати виживати, он вижили ж після тисячоліть християнства, коли їх прирівняли до бісів і нещадно винищували… Сподіваюся, я не образив Ваші релігійні почуття?
- Я – агностик.
- Був певен, що почую щось схоже. Врешті, я, певно, відповів би так саме на дурне запитання про віру. Так от, у мене є теорія: нечисть не зникла, їй не звикати виживати. Звісно, місто до неї безжалісне, тож аби вижити і не вмерти, не розточитися туманом чи піти за виднокрай – що там ще із канонічними надзвичайними істотами може трапитися? У сучасному місті не йдеться про такі поетичні речі. Тут аби не здохнути, та й по всьому. Тож і вони трансформувалися, перетворившись із просто «не-людей» у «нелюдей». Відчуваєте різницю? Та все ж вони завжди поруч, лише люди воліють не помічати їх, так простіше.
- Що й казати, теорія варта уваги, - в голосі Влада не було і тіні іронії. Він щиро поважав людей, здатних перетворювати найбожевільнішу вигадку на подобу правди заради мистецтва, не дбаючи про прибуток. Без них не було б і міфів. – Захаре, не ображайтеся, але якби це записати і художньо обробити, вийшла б непогана оповідь…
- А хто Вам сказав, що я не пишу? – Захар з легким викликом тряхнув чубом, на мить видавшись ледь не підлітком. І тут же смикнув кутиком вуст: біль, не завагавшись, скористалася надто різким рухом. – Пишу, викладаю свою писанину в і-неті, коментарі читаю... Але великим письменником мені не бути. І таланту на повномасштабну містифікацію у мене не вистачить. Тож не варто потай зиркати на диктофон: там – лише переповідання того, що почув від інших, усі прізвища та дати – правильні, без граму моє фантазії. На підлоту я, звісно, здатен, але ж для цього потрібен привід…
- Не варто, Захаре. Нащо удавати такого собі циніка, маска ж явно затісна на Вас…
- Не тісніша, ніж будь-яка інша. То ідея нечисті в сучасному місті видається Вам надто фантастичною?
- Якщо чесно, мені видається, що нечисті у сучасному місті можна лише поспівчувати. Ну, уявіть в нашій річці, де постійно стаються виливи гидоти із місцевих підприємств, водяника чи русалку. Або мавку у парку… У гумористичному ключі це вже відбивали, у сумному, як повчання для дітей, теж… Чи варто повторюватися?
- Сказав би, що Ви маєте рацію, але ж це буде не вся правда. Усі згадують господарів природи, яким справді не затишно велося б серед хмарочосів. Але ж є й інша нечисть.
Уявити перелесника, який підкидає на шляху малолітньої дурепи, що пізно повертається із дискотеки, блискучий ланцюжок чи барвисті буси, а потім мати волочить зблідлу та байдужу до всього дівчинку до нарколога і дивується, дізнавшись, що її мала – не наркоманка, лише геть збайдужіла до усього, крім диво-снів… У таке можна повірити.
Можна повірити у злидні, що їх дарують із заговореною річчю конкуренту, а той, аби не тримати мотлоху в кабінеті, віддає її на благодійний розпродаж і хтось разом із покупкою отримує гарантоване нещастя… Ні, не важко таке уявити.
А от, скажімо, якщо мова зайде про обмінчат…
Водночас озвалися мобільний Влада та стаціонарний апарат Захара, що приткнувся на дальньому кінці столу. Влад вибачився, потягся до телефону і не встиг: після кількох гудків, незнайомий абонент відключився. Телефон господаря продовжував дзеленчати, він виглядав сучасним та дорогим, як і вся інша техніка у квартирі, але слухавку вже встигли підремонтувати, досить недбало обмотавши вузьку тріщину прозорим скотчем.
Глянувши на віконце апарату, де вискочив номер, Захар підібрався. Відразу стало зрозуміло, що його безтурботна балакучість: от сиджу, ділюся думками із розуміючим співрозмовником, чого ще для щастя треба? – награна. Гримаса спотворила хлопчаче обличчя, він наче постарішав  років на десять. Але то був не страх, бридливість.
- Так, призначений вами час сплив. Не п’ять хвилин тому, а чотири і сорок секунд. То й що? Можу повторити: мені смішно боятися… навіть вас...
Влад уже був у коридорі, ще не вистачало чути сторонні розмови, та ще й такі. Схоже, хлопець влип і неабияк. І тон обрав не найкращих, хоч хтозна, може, там по-іншому говорити –ще гірше буде. Хто тільки вирішив серйозно притиснути хвоста хлопчиську, у якого молоко ледь на губах висохло. Та й чи встигне стати зовсім дорослим? Нащо лякати того, для кого похід на кухню у власній квартирі – справжнісіньке випробування? Влад ледь не сунувся із пропозицією допомогти, але, перехопивши погляд хлопчиська, що схоже, тримався здебільшого на впертості та на своїй фірмовій каві, прикусив язика.
А ще, мобільний Влада озвався знову.
- Слухаю Вас.
Нема чого чекати на приємність від опівнічного дзвоника, але ж повинна бути якась межа!
- Слухай ти, - голос був незнайомим, схоже, його власник був п’яним. – Втиш свою відьму малолітню чи хоч своїй хвойді скажи, аби малу стерву притримала, бо ж терпець може у людей і увірватися… ясно? Це ж треба, таке втнути!
«Помилилися номером», - це була б найприродніша реакція. І натиснути на відбій. Але Владу насамперед було ясно те, що у такому стані п’яниця не втишиться, буде надзвонювати, накручуючи себе усе більше і більше.
Можна вимкнути телефон, чого простіше? Та, схоже, безсонна і справді дивна ніч далася взнаки. Він дозволив собі пригадати те, про що, здавалося б, і на сеансі гіпнозу не згадав би. Мало приємного в тому, аби визнавати, що ти – син алкоголіка. Навіть якщо формально тебе таким не вважають. Батько ж у калюжі не валявся, на людях пригощався хіба що пивом, на роботі вважався дисциплінованим робітником. А що у неділю Владка мати із самого ранку відправляла надвір, а сама щопонеділка старанно маскувала синці на руках чи то й на шиї…
Під три чорти, він вже й у десять років не ховався за матусину спину від неприємностей! От тільки секцію боксу вигадав, аби вчителі не придиралися до зовнішнього вигляду. Та все ж добре знав: оте майже монотонне бубоніння, що все більше наливалося погрозою, от-от зірветься на шалену лайку. А потім – п’яниця вдарить когось, найпевніше, когось слабшого. Ну ні, ніяких: «ви помилилися номером», - із людьми треба розмовляти на доступній для них мові.
- Слухай, ти… - додавши кілька місцевих ідіом, Влад не надто переймався тим, що принизився до одного рівня із «співрозмовником». – Перше, у мене нема ні хвойд, ні малолітніх стерв. Улюблених жінок я не дозволяю отак називати. Ясно? І ще, протверезієш – тоді й розмовлятимеш, чи ти такий сміливий лише коли баньки залив? Будеш діставати – пожалкуєш. Усе, відбій. Пішов спати!
І вимкнув-таки телефон. Не варто пересолювати, серйозні люди не заводять мову про те, що й куди натягнуть комусь там. А виставлятися бикуватим молодиком не хотілося. Постояв трохи у передпокої. Притиснувшись потилицею до стіни. Саме у такій позі, як у чотирнадцять років, коли нестерпно дзвеніло у вухах, болів зламаний ніс, а руки були перемащені кров’ю – кров’ю… цього… батечка. Той виявився боягузом, певно, справді повірив, що ще раз полізе – то таки вб’ють і втишився, впав у п’яне забуття. На кухні хлипала мати, від якої він за мить до цього вимагав розвестися, переконуючи, що прогодує обох, аби не в одній кімнаті із цим…
- Владе, трапилося щось серйозне? – перед ним стояв Захар. У його руках – той самий зошит, прозора тека, набита паперами, якийсь диск. Певно, це був делікатний натяк, що гостина добігла кінця.
- Помилилися номером, але поки пояснив це тому дурневі, голова розболілася.
- Буває. У мене он роботодавці серед ночі вирішили, що нова програма для компа збоїть, а я за неї головою ручався…
- Ну, для голови можна знайти і краще призначення, - невже хлопець певен, що він повірить у немудру байку?
- Так це ще шукати треба! – дивно, але щось у їх відносинах змінилося. Невже треба дочекатися поки тебе випроваджуватимуть під вигаданим приводом, очікуючи, що от-от «роботодавці» візьмуться до більш рішучих способів переконання, щоб відчути до випадкового знайомого несподівану симпатію?
- Попереджаю Ваше питання: у мене самого усе в нормі, нічого особливого не сталося. А пропонувати допомогу не треба, хоч і вдячний Вам щиро, - чорт, чи то хлопець - супер-психолог і все зчитує із обличчя, чи телепатія – то, усе ж, не лише вигадки. – Владе, не ображайтеся, але розмова уже зіпсована. Не з нашої вини, але краще не вдавати, що нічого не трапилося. Тож от, усе обіцяне тут – і спасибі Вам. Якщо можна, потім передайте через Григорія зошит – усе ж, сімейна реліквія… Вам яка компанія таксі подобається?
- Захаре… - а що тут скажеш, коли так відверто виставляють, аби  тримати на відстані від своїх неприємностей? – Захаре, якщо можна, я б хотів віддати зошит власноруч, раптом виникнуть питання… - хай йому, як незграбно вийшло, та як тепер виправишся?
Очі господаря квартири потемнішали, уже не видавалися бляклими, на щоках з’явився натяк на рум’янець. Якщо чесно, він виглядав значно краще, ніж на початку вечора.
- Звісно, можна. От тільки, варто придумувати привід, аби піти. Якщо раптом захочеш прийти – цього не потрібно. Особливо, якщо не потребуєш при цьому чогось матеріального. І ще – спасибі…
10.
Влад стояв уже на сходах. Ліфт, звісно, не працював. Так само, як і лампочки у під’їзді. Тож Захар ширше відчинив двері – усе-таки, хоч якесь джерело світла. І не втримався, кинув майже у спину:
- А на Григорія не ображайтеся. З таким же успіхом можна сердитися на дощ, що через нього потім з’являються калюжі. Це – в його природі. Та невже Ви думаєте, що він ще комусь вирішив похвалитися, що у Ваших жилах – кров характерника? Чи це могло серйозно вплинути на чиюсь думку?! Кому це цікаво, ну, крім мене?
Влад вирішив за краще промовчати, нейтрально потиснувши плечима. Мовляв, що тут скажеш? Та й поспішаю, вибачайте, он, таксі перед під’їздом чекає.
Та все ж, поки присвічуючи собі мобільним, прошкував темними сходами, раптом уявив яскраву сцену. Гришаня, палко переконуючи Інгу Львівну, що кандидатура Влада на роль тата хворого дівчати – ідеальна, як рішучий аргумент, додає, мовляв, а ще – він, можливо, із тих самих, нащадків українських чарівників... Ну як їх там? Характерники? Але тільки вдало це приховує. Й Інга Львівна раптом зацікавлено повертається до балакуна, хоч перед тим робила  вигляд, що слухає у піввуха...
Поки приборкував уяву, встиг дістатися до таксі. Захар мав рацію. Усерйоз зацікавитися таким повідомленням міг лише божевільним. Знала б «залізна леді» у чому її підозрюють – щиро обурилася б! Як й інші. Тож не варто і перейматися.
Ангелінці, певно, варто було б колись зателефонувати, як видасться вільний час…
                                                 Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Цікаво, що ж там далі?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 10-11-2009

Тало, ти вмієш водити читача

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 09-11-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.4225158691406 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …
Топ-4 Великих книжок
Пропонуємо вашій увазі добірку з чотирьох великих романів Велич книги ніколи не вимірювалась кількістю …
Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …