Коли баба Настя голосить «Людоньки-и!..» та ще при цьому в повному розпачі скрушно сплесне долонями, то… ми Володькою ніякі не «людоньки», а урвителі. І гляди, коли цього часу знагла удома виявиться й тітка Наталка, так вона ж конче перехилиться через тин на наше подвір’я, аби переконатися, що по сусідству з нею ніякими людьми і не пахне.
Бо то вам таке-е!.. З сусідів усе й почалося. Правда, не з тітки, бо їй би таке в голову й близько не могло прийти, а з Ромки, друзяки. А точніше – з комп’ютера. Нашого.
Те, що мама давно втомилася, як вона каже, на нас гарикати, то відомо. Та хіба ж пролізе яка англійська крізь навушники, коли братуха щойно аж двічі поспіль примудрився обігнати мене в гонках?
– Я для того його купувала, га?
Перший раз ми, звісно, маму ніби й не чуємо. І не я, а особливо Володька. Бо саме тієї секундочки, коли мої вуха насторожено стригли повітря, прислухаючись до наступного «Вимикайте вже!», він поспів хвацьки обійти мене втретє. Гад!..
Мені, звісно, відразу по-братньому закортіло заволати на всю околицю, що останній обгін не в рахунок, коли б зненацька жваво не зашелестів мамин рушник:
– Де той провід? Вимкну з розетки!
– Не мож... – верескнув з-під столу Володька.
А я тільки спокійненько хмикнув. Ну чого він репетує, га? Наче не знає, що мама ніколи в світі так не вчинить та висмикувати вилку не стане. Хіба ж не їй ще відразу продавець наказував, що з комп’ютерами потрібно поводитися чемно і правильно вимикати, бо інакше... Ого-о!.. Жахіття... Після того компа можна відразу в рядно і... на смітник. Ремонту не підлягає. Ніжна штуковина. А два кабани коштував, два! То хіба ж мама не пожаліє? А от правильно вимикати вона не вміє.. Хи!..
Не знаю, чим би та розмова з мамою закінчилася, якби в дверях не з’явився Ромка:
– А де хлопці? – після привітання він обвів очима кімнату.
– Уроки вчать! – все ще сердито відповіла мама.
– А де?
Звісно, куди вже Ромці було вгледіти Володьку, що схарапудженим забився під стіл, тільки зачувши тривожний свист у маминих руках. А я мовчки витиснувся з-за шафи:
– То я... Той, ручка закотилася... – мені аж ніяк не хотілося, аби Ромка й направду довідався, чому то мені серед білого дня прикортіло затискуватися за високу шафу. І він, скажу я вам, таки повірив би моїй байці, якби ж не братуха, що так недоречно вигулькнув з-під столу.
– І ти?.. – Ромчині очі округлилися, що аж рот відкрився, – теж?.. Ручка?..
– Зошита.. – буркнув братуха, вибираючись на світ божий, як то говорила баба Настя.
– Ги!..
Я вже намірявся забути про всіляку гостинність, бо коли з мене хто ги-и-кає, як оце Ромка, то я.... І бра-а-т... Та напружену ситуацію, що вже вряди-годи поблискувала, наче коротке замикання, розрядила мама, що обізвалася з кухні. Спасителька!..
– А ти вже, Ромцю, уроки повчив?
– І давно!.. – сусід повернув до кухні голову. На піввуха.
– От молодець! Не те, що мої...
А ми хіба ж не вчимо? Ну, коли не все звечора, то ще зранку домучимо. Хоч портфеля зібрати... Я хотів, було, уже й мамі заперечити, і Володька, бачу, теж ошкірився... Та тут Ромка випустив таке-е, від чого я занімів, а в братухи щелепа відвисла не інакше, як до пупа.
– Це не проблема. Інтернет!
Ви чули? Я лише спромігся німо закліпати очима, а Володьчина щелепа повільно підтяглася доверху. Інтернет!.. Проте мама не розібрала, що воно й до чого:
– Як-як?
Ромка відповів трохи туманно:
– Це така світова мережа... Там усе!..
– А з уроками що′?.. – не зрозуміла мама.
Сусід, здалося мені, і губи закопилив:
– Так там же інформації... З усіх предметів! І твори, й реферати. Що хоч!..
Перший не витримав братуха:
– Ну ма-а!..
А за ним і я:
– І нам тре′...
...Ой-йой!.. Не хочеться оповідати про наші «тисячні» вмовляння та причитання і сто перше мамине «обійдеться!» чи «а де ті гроші?», та під весну мама таки здалася. Правду скажу, що вона за пару місяців отеє слово – «Інтернет», таки, мабуть, краще запам’ятала, ніж імена обох її синочків.
Ми вчилися, і то чесно, в Інтернеті, десь біля тижня. І з історії – тьма, і твори, які душа забажає... Може б-то воно було й більше, тієї науки, якби ж до нас не завітав сусід:
– Вчитеся?
– Ну-у!..
– Вчіться, – з напускною поважністю протяг Ромка та чомусь хитро примружив око: – то вчорашній день.
– Це чого? – не втямив братуха, а я й собі:
– Який-такий? Вчораш...
Та сусід договорити не дав:
– Що тепер та наука? Простіше можна...
Побачивши повне нерозуміння, на наших, як-то воно по англійському, «фейсах», він мовчки заторохкотів по клавіатурі:
– Ось! Дивіться!..
Ми втупилися у різнобарвне віконце екрану:
– Ну-у?
– Не нукайте, а читайте! – наставницьким тоном кинув Ромка.
Я першим спробував прочитати – по не нашому, англійське, видно...
– Ка-зино...
– Питання є?
Володька тільки знизав плечима, а я почухав потилицю.
– Ех, темнота... – сусід відійшов від компа, та розвалився в кріслі, по діловому закинувши ногу на ногу: – гроші, і без усякої науки. Мішками!
– Правда?
– А то! Я що, на брехуна схожий? – сотворив удавано кислу міну сусід, – во! – він зачепив за зуб нігтем великого пальця, промовисто клацнувши, – тепер вірите?
– А-а, як же тут? Той... Гроші? – братуха непевно ковзнув поглядом по екрану.
– Ти жми, мишкою клацай, он! – Ромка показав на куток монітора. З усього видно, що він у цьому казино вже «спец».
Володька натиснув. Клац-клац... то дарма, що напис був на початку англійський, далі все писалося зрозуміло – російськими. Не знаю, скільки разів братуха устиг клацнути, коли на екрані замерехтіла диво-райдуга і висвітлився привітний напис – «Ви виігралі тисячу». Я остовпів.
– Бачите? Ха!.. – переможно виголосив сусід, – причому не гривень, а читайте, доларів!
– Справді... А як же виграш забрати?
– Тю... Знайшли проблему. – Хмикнув сусід, і здалося, трохи непевно прибавив: – самі прийдуть! Поштою... Тисни!
– А тобі вже надсилали?
– Так те... – Запнувся Ромка, – з ними зв’язок потрібен... Он, – він тицьнув пальцем у монітор.
– «Отправьтє сообщениє. Номєр...» – братуха влип у екран.
– А в мене, ну-у, грошей на мобілці.. Того′... Самі знаєте.
– У нас-то взагалі телефону ж нема... – нервово закусив губу Володька, – а тут мішок грошей, мішок!
Хто б що не казав, але іноді я у вирішальні моменти буваю за свого старшого кмітливішим:
– А мамин?!
– Неси!
Я хутко приволік з сусідньої кімнати мамину мобілку. Лежить собі, знаєте, на столі спокійненько, а тут такі гроші! За вік не заробиш!.. Як-то баба Настя казала...
– А з телефону гроші не забере? – я про всяк випадок пригадав маминого рушника.
– Не боїсь!.. – діловито відрубав «спец», – виграш!
– І сто мобілок можна купити, – підтакнув сусіді брат.
Володька набрав. Відправив. На екрані написало «Ждітє». Потім «Сиграйтє єщьо...»
– Чого не питають, куди гроші везти?
Ромка знизав плечима:
– Дай ще я спробую. Може, не так набирав...
Після того сів відправляти я, гляди, у мене вийде. Дарма, що найменший. Потім ще раз спробував Володька. Азарт, скажу я вам, велике діло!..
А на третій раз нашої «гри» тьотя з телефону повідомила, що грошей на рахунку уже нема...
– Тю-ю... – Ромка після красномовних поглядів у його бік безперешкодно добрався до дверей. І то ще хай дякує, що ми обидва не забули, що воно таке – ота гостинність...
Телефон тихенько поклали на місце. Хіба на ньому написано, що він уже порожній? Хоча про ту «порожнечу» мама дізналася буквально наступного дня:
– Чом це вже не дзвонить? Га, соколики?!
З цими маминими «соколиками» у нас давно біда. Бо ж на крайній випадок у мами є прихована лозиняка. Володька звично втягнув голову в плечі, а в мене аж чуб заворушився від напружених думок. Зараз почнеться... По тих «соколиках» та різкою... Який ще випадок може бути більш крайнім, га? Коли гроші всі до копієчки – тю-тю... Володька, родич, вирішив нахабно випливати самотужки:
– Я його зі столу не брав...
Ну хіба ж-то бреше? Я по ту мобілку потаскався, я!.. Мама пильно поглянула на мене:
– Ти?
І тут мені зненацька щось у думці яа-к блисне-е!.. І сам не знаю, мабуть, з переляку, бо почав щось белькотати. Невпопад. І несусвітнє. Як баба Настя каже...
– Так у Інтернеті, це-е..
– Що?
– Ч-читав я... Про телефони.
Володька, бачу, вчасно підпер долонею підборіддя, аби, знаєте, його щелепа знову не впала мало не до пупа.
– Там про акцію було... Нову...
– Ага... – Володька пригадав, що в нього є брат.
– Через пару днів, той, безкоштовно можна говорити. Всім..
Братуха не очікував від мене такої безталанної брехні і тому таки прибрав долоню з підборіддя та витріщив очі.
– Та невже? – мама стрімко шурнула рукою за диван. Он де її лозина, виявляється... Біда...
А Володька, засікши такий вольовий рух маминої руки, випалив:
– Правда!
– Та чи ви змовилися?
– Я теж бачив! – братуха запустив усю свою «геніальність», – коли нема грошей на рахунку, то можна розмовляти скільки завгодно, тільки перебиватиме на рекламу, по цих, по секундах! Через два дні включать!
– А чом же зараз грошей нема? – мама поки не витягла лозини. Невже повірила?
– Ну, може щось перераховують... – Братів голос набрав упевненості після того, як різка залишилася валятися під диваном.
– А потім, як поповнити рахунок, то вже говориш, але без реклами... – Брякнув і я, закріпивши тимчасову «перемогу».
– Кажете, через два дні? – вже майже заспокоїлася мама, – тепер тих акцій, не розбереш...
... Два дні ми жили, як на голках. А на третій день мама після даремних спроб зателефонувати таки додзвонилася до оператора. Не знаю, про що вона там з ним бесідувала, але опісля лозини під диваном, звісно, не знайшла. Чом би їй там залежуватися?
...І коли «мамині соколики» наввипередки вилітали стрімголов з хати, тікаючи від хвацького рушника, заледве не збили з ніг бабу Настю, що саме стояла на ґанку.
– Так що воно на білому світі робиться? Стару бабу з ніг звалять! Людоньки!..
А тітка Наталка, що так знагла саме тоді виявилася вдома, відразу перехилилася через тин. Де ж бо ті людоньки, га?..
