Початок за одресою: http://gak.com.ua/my_creatives/edit/18024
2.
Я довго не міг заснути, хоч і добре хильнув з хазяїном, з голови не йшла та тендітна поліська красуня. Чому цю красиву, струнку жінку з посмішкою Мони Лізи звуть Вовчихою? Моє відчуття підказувало, тут криється якась таємниця. Щось сильне, нерозважливе, вольове притягувало, магнетизувало мене до цієї жінки. Думки крутились навколо неї. Можливо, так манять русалки, мавки, чи чарівниці – з першого погляду.
« Взавтра, обов’язково, розпитаю про неї в своїх хазяїв»- вирішив я, перед тим як міцно заснув. Та події розгорнулись не так, як думав.
Розбудила мене бридка муха, що намагалась залізти мені прямо в ніздрю. Я ляснув себе по обличчю, скинув ковдру і довго сидів на твердому дерев’яному ліжку, тупо роздивляючись на підлозі домоткані доріжки і пригадуючи вчорашній день. Через відчинене вікно було чути ранкове село, десь за плотом мукали корови і подзвякуючи дзвінками збирались до череди, вигукували пастухи, переспівувались півні, а собаки змагались, хто кого перегавкає у цій ранковій порі. Та до всього цього ранкового різноголосся добавлялись голоси і пахощі лісу.
Мені схотілось швидше туди, вдихнути живильного повітря, вслухатись в пташині переспіви. Та коли виходив в одних трусах на двір, то мало не зіткнувся лобом із нею.
Сонце, що продиралось між деревами, осліпило мене. А, може то не сонце, а вона.
- Ой! – зашарілась Вовчиха і від несподіванки відступила назад. – Я думала, дядько Михайло вдома. Я до Галини зайшла.
- Мабуть вона в хаті, - пробелькотів я , зачарований її голосом.
- То я пізніше зайду! – позадкувала красуня. Коси її були не зібрані, як учора під хустку, а розсипались по плечах чорними хвилями, блиском відбиваючись в ранковому сонці. Я, здається, збожеволів від такої краси і стояв мов вкопаний. Лише коли жінка ступила кілька кроків до фіртки, я отямився.
- Зачекайте, я зараз покличу! – Я гулькнув назад до хати, при цьому болісно вдарившись головою об низький одвірок, від чого аж присів на порозі.
В цей час із хлівця до нас вийшов дядько Михайло - худорлявий господар будинку. Він був уже зовсім тверезий і свіжий, не дивлячись на те, що йому було під шістдесят, і що він зі мною до опівночі дудлив самогон, розпитуючи про міське життя і про політику. В політиці тут вони всі аси. Навіть стара бабця, мати Михайла, що вже й сама не пам’ятала свого віку, на чім світ стоїть крила Юльку і всіх депутатів заодно.
- Мальво, ти до Галі? Зараз клікну! – Сивий господар пішов до хати, а я залишився стояти біля дверей, розтираючи свою гулю. Я почувався повним ідіотом, перед цією жінкою, ніби школяр, що не вивчив уроку, перед своєю вчителькою. Стояв заворожений і дурнувато либився чухаючи забитого лоба. Мальва тільки грайливо посміхалась, спираючись на дерев’яний тин.
« Мальва – яке незвичне і яке чудове ім’я, - стукало мені в голові, - і як дивно почути його тут, на краю світу, у цих людей. Що живуть посеред правічного лісу і непрохідних боліт». Німа сцена тривала кілька хвилин, поки із хати не вийшла дочка господаря із рюкзаком за плечима.
- Куди це ви так рано? – осмілів я. – Невже в турпохід?
Жінки тільки дружно розсміялися.
- А, хочете і Ви у цей турпохід? – Лукаво глянула на мене Мальва.
- Чом би і ні. – Зразу ж вхопився я за протягнуту мені соломинку. Дуже вже хотілось бути поближче до цієї красуні. А пригоди? Пригоди я люблю страх. Швидко кинувся по свій не хитрий реманент.
- Я б тобі не совєтовав. Ще в болоті згінєш! – Вхопив мене за рукав дядько Михайло, його поліська вимова, якось дуже пасувала до спокійного, навіть трохи філософського обличчя.
- Што геті вєртіхвосткі собі в голову взялі? Гон людина городська, як в трясіну вбрєдє, чі погранці споймають, тогді з кого спитають? – сердився дядько.
- Ми його не силуємо, хай собі з дітьми пічкурів ловить на Темному озері, - знову засміялася Мальва.
- Я, між іншим, по азимуту, в армії, тридцять км серед ночі, по незнайомому лісі проходив. – Я спробував справити на молодих жінок враження своїм армійським досвідом. Та де там – ще більше сміху.
- Глянь, який герой! Ми ж без нього в цьому лісі, геть, пропадемо! Ха-ха-ха! – Мальва відверто глузувала з моєї бравади. - Що беремо собі в поводирі, хіба велику ціну запросить?
- Ох, Мальво, нєкому тебе висікті! – махнув рукою дядько Михайло.
- Та ви дядьку не пужайтеся, ми йому нічого не зробимо. Чоловік приїхав за адреналіном, за пригодами, то хай і нашого хліба спробує. Ну то що, з нами, чи по пічкурі? – Вовчиха з насмішкою глянула прямо мені в очі.
- Я ж вирішив! – Швиденько накинув свій плямистий захисний костюм, вхопив рибацьку сумку і бігом за жінками.
Мальва швидко пішла вперед, а Галя із своїм рюкзаком і рябою сумкою в руках, трохи відставала.
- Давай допоможу! – Перехопив я Галинину важку ношу. Здається, десь в середині, глибоко в мені дрімав лицар і оце тільки прокинувся і я, напевне знав, хто його пробудив. Та дочка дядька Михайла стала відмовлятись.
- Вона нє тяжка, вот назад будє, шо нєсті, – але все таки дала свою сумку.
- І куди ж ми йдемо? - Вирішив я дізнатись мету мандрівки у подруги Мальви.
- Куді, куді? По ягоду.
- Так тут же ягід кругом стільки, навіщо ж кудись іти. Прямо під ногами ростуть.
- Мі йдєм по клюкву. Чорна ягода што, тіче зразу, сок пускає. За неї цени нє дают. А клюква – то наша валюта. Можна два года в льоху тріматі і як свіжа будє. Мі її в Кієв зімою возім і там продаєм.
- То ми що, до вечора не вернемося, коли палатки захопили?
- Ха, до вєчора. Абі за нєдєлю справіліся. Через кордон йдєм по клюкву.
- Нелегально? Хіба ж немає переходів?
- Чого ж нєма? Толькі погранци назад з клюквою нє пускають. Раньше наше сєло било в Белорусі, а тєпєр, когда кордон поставілі, сєло попало в Україну, а болото, где клюква ростє до ніх.
- То хай би вже ту журавлину там в Білорусії і продавали. Навіщо ж туди-сюди тягати?
- Там за клюкву копєйкі платят, а погранци на пєрєходє зовсім одбірають. А єслі поймають на болоті, могут на два года в тюрму посадіті. В прошлий раз вєртольотамі нас ловілі. Мі ставім лагерь тут в нас на грядках, а самі через кордон, на болото, набєрьом повні кошікі і назад.
- А чоловіки ж ваші де, що ви так рисково промишляєте?
- Гдє, гдє? На заробітках усє, хто в Москвє, хто в Лєнєнгадє.
- То мі зараз свобод ниє. Хі-хі! - До нас приєдналась молода, весела, червонощока жінка, теж нав’ючена поклажею.
Ми вже, майже, наздоганяли Мальву, коли вона зникла десь між хатами. Я навіть не зогледівся, як вона, наче лісова фея, виринула знову попереду, із чималим рюкзаком за плечима, за нею йшло ще кілька жінок і в всі нав’ючені, як парашутисти. Скоро по дорозі гурт ще побільшав, серед молодих жінок було і кілька підлітків. І за кілька хвилин наш «загін» із восьми молодих жінок і трьох чоловіків, якщо за таких рахувати двох хлопчаків і вашого покірного слугу, крокував між височезних правічних сосен, по зарослій, ледь помітній лісовій стежині. Мальва йшла зовсім недалеко від мене. Я посмілішав і спробував взяти і її ношу, та вона тільки посміхнулась і шарпонула лямки до себе.
- Возьмі мой, колі тобі мало Гальчиної сумкі! - пирскнула в кулак червонощока веселуха і пихнула мені в руки свою поклажу.
- «Влип» - думалось мені, коли закидав на плечі тяженький вузлик. І тоді я мельком зирнув на Вовчиху – вона сміялась кутиками вуст. Тепер я був уже завантажений не гірше за моїх попутників. А йти лісом з ношею було нестерпно, комарі вибирались із усіх своїх найпотаємніших сховок і злітались, здається, із всенького лісу, відчувши такий апетитний запах поту, і лізли, лізли просто в очі, в ніс із нудним надокучливим писком, скоро до них приєднались і ґедзі. Сонце підбилось до полудню і в лісі стояла парка задуха. Мені, ніби і тренованому хлопцю, ( не білоручка ж, колись, навіть, у Карпати ходив) доводилось сутужно, піт заливав очі, лямки тягли до землі, хотілось зупинитись, але про зупинку ніхто і не думав. Всі вони були якісь двожильні. Глянувши на цих жінок, я не міг виказати перед ними свою слабодухість і безсилля, а тим більше перед Мальвою. Тому стиснув зуби і мовчки йшов з усіма, ніби в тумані, не помічаючи дороги, аж поки Мальва не скомандувала:
- Ставимо тут!
Лише тепер я зрозумів, що Вовчиха має не тільки наді мною, а й над жменькою цих лісових людей якусь незрозумілу сильну волю. Було помітно, що слухають її тут всі беззаперечно.
Жінки швидко стали розпаковувати свою поклажу, виймати з рюкзаків, з клунків і з сумок і розставляти довкола своє не хитре спорядження. Одні розмотували і натягували намети, інші лаштували невеликі курені. Все робилось мовчки, зосереджено і злагоджено. Це було схоже на те, що працює якийсь жіночий вишколений спецпідрозділ. Я навіть посміхнувся сам до себе, мимоволі подумавши про це.
Тут серед цих досвідчених лісових людей я був, як п’яте колесо: намагаючись допомогти, тільки заважав. Жінки, як це вони завше вміють, поблажливо поглядали на мене невмілого.
- Мальво, чого ти потягла з намі сього городського? – випадково почув шепіт однієї із жінок,
- Можливо, ще і він згодиться, - була відповідь. І мені видалось – недобра посмішка ковзнула по її обличчю.
3.
Табір облаштували під вечір, на узліссі, за двадцять метрів від відкрито безмежного болота. Палатки і курені так замаскували, що з відкритого місця їх не було видно. Там, десь посередині баговиння, був кордон.
Цілий день я не відходив від Мальви. Вона була напрочуд приязна до мене; ми розмовляли про все на світі, жартували сміялись, бігали по лісі як малі діти, ловили коників і болотяних бабок. Мені здалось – ми двоє захоплювались один одним все більше, я вже не тямився з радощів, та коли спробував, наодинці, її обняти, то отримав відкоша. Мальва манила, вабила притягувала, але була як лісова сарна, невловима і дика. І ця її дикість і простота розпалювали в мені шалену пристрасть.
- А где ж спаті будє твой ухажор? Можє до нас в палатку посєліш? – жартувала червонощока.
- Він спатиме в моїй, а я переночую з вами, - була її сувора відповідь.
Всі мої надії рухнули – моя сарна, моя мавка, віддає мене на поталу комарам і ніхто не зігріє мого змерзлого боку. Після вечері я посунув до намету , як здоєний, моє самолюбство було доконане.
Знову, як тоді в хатині, півночі не міг заснути, думав про неї і прислухався до лісових звуків. Десь на болоті кумкали жаби і вдалині пугикала сова. Щось тяжке тиснуло в грудях і мучила незвична туга. Дістав термоса і перехилив залишки. Тепло зразу ж розтеклося жилами, натягуючи на повіки сон.
Вона прийшла під ранок… Та й чи то була вона , чи просто сон і моє бажання, стали реальними. Тиха, непомітна, беззвучна, як теплий вітерець, як подих ранкового лісу – ніжна пахуча. Я відчув її. Тріпотів, як осінній листок перед поривом вітру, коли її розпашілі губи торкнулися моїх. Я розчинився в ній, в її ніжності, в її теплоті. Хвиля щастя підхопила мене, піднесла вгору, здається в цю мить рай спустився на землю. Так добре мені не було із жодною жінкою.
І враз вона зникла, наче туман, наче ранкова роса, пройшла, як вітерець крізь пальці, як лісовий дух … Я хотів її втримати та не міг. Хіба ж можна втримати вітер?
- Не йди залишся, - марив я, цілував її руку і сльози капотіли від щастя.
- Який ти смішний, мазунчику.
Так лежачи в забутті, я не міг збагнути: чи було все дійсністю, чи був то сон-примара, навіяний моїм бажанням, моєю похіттю.
Коли вранці прокинувся і розплющив очі, навколо все щебетало, цвірінчало – ліс жив своїм безтурботним життям. Сонце піднялось уже височенько над болотом і своїм синюватим від роси промінням пробивалось в мій намет через віти. Лісове повітря наповнювало легені, лоскотало ніздрі. Я виповз із свого нічного лігва - в таборі було тихо. Ніде нікогісінько. Стало, навіть, моторошно. Коли ж роззирнувся довкола,
То помітив над моєю палаткою маленький клаптик списаного нерівними літерами паперу:
« Мазунчику ми повернемось у вечері. Приготуй щось! Мальва.»
Я був на сьомому небі. То був не сон, вона мене кохає.
