Якийсь важкий день. Він стає хорошим днем, бо Руслан підходить і цілує. Ми так і стоїмо у дверей, наче якісь школярі у під’їзді. Я починаю розстьобувати йому сорочку, коли дзвонить телефон. Не хочу брати, судячи по дзвінку це хтось з хлопців, мені не до них. Але телефон дзвонить і дзвонить.
- Та візьми вже. – шепоче Руслан.
Дивлюся на екран: Карлсон. Ну що йому потрібно?
- Алло.
- Чого ти трубку не береш? – він аж сичить від злості. – Трахаєтеся вже?
Тут вже від злості сичу я. Що він собі дозволяє? І яке йому діло?
- Вони обшукують квартири. Закінчують четвертий поверх, то готуйтесь. – зненацька каже Карлсон.
- Що?
- Заходять у квартири, здається у них є ордери. Все передивляються, скоро прийдуть до вас. Не знаю, чим ви там займаєтесь, але не хочу, щоб гості стали до вас сюрпризом.
- Стасіку, дякую. Ти хороший.
- Ніколи цього не кажи! Це принизливо!
- Стасіку, з мене могарич.
- Оце інша справа. Я їду до Діда, якщо що, дзвони. – він вимикається. Я розгублено дивлюся на Руслана.
- Що?
- Вони обшукують квартири. Вже закінчують четвертий поверх. Карлсон каже, що в них є ордер на обшук.
- А якщо зробити вигляд, що нікого немає вдома?
- Вони ж бачили, що я заходила.
- Лайно! – Руслан починає застібати сорочку, яку я вже збиралася з нього зняти.
- Що ти робиш?
- Я піду.
- Куди? Будинок оточений!
- Я не хочу тебе підставляти.
- Та я тебе сховаю!
- Де?
- У шафі або під ліжком!
- Мила, вони ж шукають серйозно і перше, де вони подивляться, то саме у шафі чи під ліжком. – він береться рукою за куртку.
- Я не пущу тебе. – я стаю біля дверей.
- Мила. Я втечу, не хвилюйся. Ще побачимося.
- Ні!
- Божено, будь розумною дівчиною.
- Я тебе не відпущу.
Він цілує мене. І я знову починаю розстьобувати йому сорочку.
- Божено, це мої справи. – шепоче він, коли виплутується з моїх губ. Я не хочу, щоб він зараз пішов.
- Може в холодильник?
- Що?
- Ну, хто полізе шукати в холодильнику? Сховаєшся там.
- А їжа?
- В мене там пусто.
- А полиці? Ні! Щоб мене спіймали у холодильнику! Ні! Маленька, відійди.
- Ні!
- Боженко! – він легко піднімає мене і відставляє в бік від дверей. Я кидаюся йому на шию, обхоплюю її, цілую його, він ледь відривається. – Сонце, відпусти, кожна секунда дорога.
Я знаю про секунди. Інакше чому б я оце тремтіла, як у лихоманці? Я знаю про секунди, я знаю, що якщо він зараз вийде з моєї квартири, то його схоплять, я знаю, що, якщо його схоплять, я довго не побачу його, а я хочу його бачити, хочу ось так висіти в нього на шиї, відчувати його запах і його м’язи…
- Божено!
- Я все влаштую! – шепочу я. – Пішли у ванну.
- Божено, я…
Дивлюся йому в очі. Серйозно, бо зараз же серйозний момент.
- Ти довіряєш мені?
- Що ти задумала?
- Я сховаю тебе у ванній!
- Але…
- Ніяких «але»! У ванну!
Тягну його туди, вмикаю воду і регочу, як божевільна. Він здивовано дивиться на мене. І я кохаю його, бо він спокійний. Ненавиджу чоловіків, які панікують. Немає нічого гіршого за чоловічу істерику. Руслан тримається. В нього на кін поставлено життя. Якщо не все, то багато років в його і він спокійний.
- Ось наш порятунок. – показую йому невеличку склянку. Капаю з нею в ванну, під струю воді, мішаю і вона починає пінитися. – Розумієш?
Руслан посміхається.
- Ти хочеш, щоб я заліз у ванну?
- Ми залізли, мій милий, ми. – я виливаю чи не півсклянки і продовжую мішати. Вже цілі буруни піни. Руслан сміється.
- Ми не помістимося разом.
- А я ж буду зустрічати гостей. Зараз.
Приношу з шафи білий спальний костюм. Був у мене один знайомий, який спав тільки у костюмі. Я жартувала, що добре хоч без краватки.
- Перевдягнись.
- Навіщо?
- Про всяк випадок. У білому під білою піною тебе важко буде побачити. А одяг сюди. – даю йому пакет.
- Одяг?
- Твій одяг. Щоб його не знайшли. Сховаєшся у ванні з усіма манатками. – я цілую його. Він регоче.
- Слухай, мала, таке враження, що в тебе великий досвід ховання чоловіків.
- Я ж з Агенції, там якого тільки досвіду не було. Давай швиденько.
Він перевдягається і пірнає у ванну.
- Ну, коли ти під водою, то тебе не видно. – кажу я цілком задоволена.
- Але я не зможу бути довго під водою.
- Зможеш. Ось підніс. – я ставлю його на ванну. – Будеш ховатися за ним.
- А не підозріло, підніс, у ванні?
- Зараз все зробимо.
Я ставлю на підніс пляшку вина і бокал, кладу плейєр з маленькими колонками, ставлю свічку, запалюю її. Потім прохожу квартирою, все обдивляюся. Приношу гантельку, з якою роблю гімнастику.
- На, поклад собі на груди, щоб не спливав. Генеральна репетиція. Пірнай.
Відчуваю, як калатає серце, я хвилююся, все обдивляюся.
- Ти дихаєш?
- Так. – каже Руслан з-під підноса. Вмикаю радіо. Тушу світло, запалюю свічку, роздягаюся і лізу у ванну.
- Ти що робиш? – сміється він.
- Треба щоб усе було правдоподібно.
Ми цілуємося хвилин десять, коли в двері стукають. Не звертаю уваги.
- Може підеш?
- Ні. Уяви, я прийшла, розслабилася у ванній, п’ю вино, слухаю музику, чого це я буду поспішати?
- Відкрийте, міліція! – кричать у двері.
Я цілую Руслана. Хотіла написати «в останній раз цілую», але я знала, що не в останній. Вилажу з ванни, поправляю піну, одягаю халат, йду до дверей босою, залишаючи мокрі і пінні сліди.
- Хто там?
- Відкрийте, це міліція!
- Якого хера? Вже вечір!
- У нас є ордер на обшук! Відкрийте, інакше ми виламаємо двері!
Я лаюся, але відчиняю. Мене відпихають до стінки, у квартиру заходить кілька міліціонерів. З пістолетами у руках, все обдивляються.
- Увімкніть світло!
Я вмикаю. Дивлюся на себе у дзеркало. На мокрому волоссі шматок піни. Нормально.
- Ванну приймали? – киває один з ментів на мокрі сліди, що я залишила на підлозі.
- Та тільки залізла! – кривлюся я. – Що за день! Спочатку клієнти голову їбали, тепер ви!
- Відкрийте шафу, будь ласка. – просить один з ментів. Відкриваю. Вони копошаться там, де висить мій верхній одяг. Двоє вже подивилися під ліжком. Чую, як хлопнули дверцята холодильника.
- Ковбаса не зникне? – питаю у мента. Мені дуже хочеться вийти в коридор і глянути, що там у ванній, але стримуюся. Чутно, як там грає музика з плеєра.
- Пройдіть будь ласка в залу. – просять мене. Там відкриваю ментам ящики, дивлюся, як вони заглядають під диван. Чую, як хтось заходить в квартиру. Бачу того, чорного, який ледь не напав на мене у під’їзді. І він мене бачить. Людожерські посміхається.
- А це ваші добровільні помічники? – питаю у ментів і киваю на охоронця.
- Це наші поняті. – посміхається мент.
- А ти, я дивлюся, дуже розумна. – каже охоронець.
- А ти – ні. – посміхаюся я.
Мені дається важко та посмішка. Мені хочеться, щоб все скоріше скінчилося і вони пішли. Але я розумію, що треба грати роль до кінця, інакше вони щось запідозрять.
- Сучко, слідкуй за базаром! – шипить охоронець.
- Сучонок, це ти слідкуй. – я повертаюся до нього і посміхаюся. Він кидається до мене. Менти намагаються його зупинити, але він встигає штовхнути мене. Я хапає зі стола теку з документами і б’ю його по голові. Мене відтягують.
- Та заспокойтеся ви! – кричить старший з ментів.
- Я тобі, сучка, влаштую! – не хоче заспокоюватися охоронець, аж пирскає.
- Підбери слини, дурнику!
- Сука! – він знову кидається до мене, відштовхує ментів, його кулак проходить поруч. Якби не лейтенант, який відштовхнув мене, то Божена б отримала по обличчю.
- Так, все, пішли далі! – наказує той лейтенант. Охоронця виводять, виходять інші менти. – Ви обережніше з ним. Він може помститися. – шепоче мені лейтенант. – Вони відморожені.
- Дякую. – шепочу йому. Зачиняю двері. Стою біля них. Мені потрібен деякий час, щоб прийти до тями. Я вся тремчу. Нерви. Руслан іде з ванни. Смішний, у намоклому білому спальному костюмі. Я посміхаюся. Якісь мудаки не зіпсують мені настрій, коли поруч він. Обнімає мене.
- Вони за все заплатять. Обіцяю. – каже Руслан.
- Облиш. – кажу я. – І перевдягнися.
Ми розвішуємо його одяг сушитися і лягаємо спати. Якщо до нас прийдуть знову, Руслан не встигне сховатися, але в мене немає ані сил, ані бажання думати про погане.
На щастя, менти і чорні пішли. Принаймні, зранку нікого у під’їзді не було. Ми домовилися, що Руслан ще почекає до вечора, а потім зможе вийти.
- Тільки повертайся. Я не хочу спати сама.
- Я теж. – посміхається він.
- Що ти збираєшся робити?
- Облиш.
- Русику, забудь про них, не лізь…
- Маленька, не треба. Все буде нормально, ось подивишся. Їдь до хлопців, у вас сьогодні важливий день. І передай Карлсону мою подяку, він майже врятував нас.
- Якби не той дзвінок, я б йому ніколи не вибачила ось це. – я торкаюся пальцями синця у нього під оком.
- Це був чесний бій, на це не звертай уваги.
Я поїхала до Діда. Карлсон вже був там. Здається, хлопчики цілу ніч лікувалися алкоголем. Принаймні від них тхнуло перегаром, а Дімон валявся на підлозі волохатим трупом.
- Я ж просила не напувати кота!
- Та хто там його напував? Він сам! – стинає плечима Карлсон.
- Все, це в останній раз. – обіцяє Дід.
- Пожуйте гумку, а то від вас тхне спиртякою.
- Це можна. – Дід дістає пачку жуйки і вони починають працювати щелепами. По квартирі поступово розходиться фруктовий аромат.
- Як нога? – питаю у Діда.
- До весілля заживе. Ось у сусіда узяв милиці. - Дід підводиться і досить вправно скакає з ними по кімнаті. – Але рити не зможу, то вся надія на Стаса.
- Та ось так завжди! То на підлогу валять, руки зв’язують, а як копати, так одразу Стас. – бубонить Карлсон.
- Я тут чув, що Стасу була надана честь знайомства з твоїм обранцем. – сміється Дід. – Кажуть, зустріч пройшла не без наслідків.
- Та не без них. - погоджуюся я. Не розповідаю, які могли бути наслідки, коли б Карлсон не попередив про обшук.
- Ну, що дзвони клієнтам. – каже Дід.
Я дзвоню. Вони обіцяють приїхати на мікроавтобусі, щоб забрати нас, бо ж Дід і далі не може керувати машиною, а у Карлсона немає водійського посвідчення.
Приїздять. Пан Дюшанель дивиться на мене з образою, але мені байдуже. Його вітчизняний партнер нервує і все питає, чи дійсно нам вдасться зняти прокляття з родовища.
- Глина ось так потрібна! – чоловік проводить пальцем себе по шиї.
- Не хвилюйтеся, якщо ми беремося за справу, то ми її робимо. – поважно каже Дід. Зі своїми милицями він схожий на героя якоїсь комедії.
З клієнтами ще один француз, то перекладачка працює на два фронти.
- Це мсьє Де Шимоньє, він один з акціонерів підприємства. – каже вона.
- Дуже приємно. – посміхаюся, побачивши погляд мсьє Де Шимоньє. Ну так, французи, вони, мабуть, усі такі. Тиждень тому його б погляд мене порадував, а зараз мені байдуже.
- Мсьє Де Шимоньє питає, чи це все дійсно серйозно?
- Звісно! Для цирку це було б занадто дорого.
- Зараз візьмемо лопати. – каже Дід.
Французи здивовано дивляться, як Карлсон вантажить у машину лопати, кирку та лом. А ще кільку шматків вибухівки.
- На випадок, коли там склеп буде, чи щось таке. – пояснює з машини Дід.
- Слухай, а ти знаєш, що ми викопаємо? – цікавлюся я, бо якось мені не подобаються склепи.
- Так, якесь джерело випромінювання, яке активізує прокляття і впливає на людей. – Дід як завжди впевнений.
- А що за джерело?
- Подивимося.
Хочу сказати, що на дощ ми вже подивилися, але вирішую не псувати репутацію фірми.
- Мсьє Де Шимоньє каже, що вражений вашою мужністю під час вчорашніх подій. – перекладає дівчина.
Я посміхаюся, бо мсьє Де Шимоньє навіть не здогадується про події, які мені довелося пережити. Бачу, як мсьє Дюшанель невдоволено дивиться на колегу. А тому байдуже.
- Сподіваюся, що сьогодні в мене не буде нагоди знову демонструвати свою мужність.
Поки їдемо до кар’єра, ведемо с мсьє Де Шимоньє світську бесіду англійською і я чітко бачу, що французік поплив. Йому вже за сорок, догляданий, добре вдягнений, чисто поголений, в очах бісики. Бачу, як дивиться на нас український партнер, аж крутить головою від здивування. А що ти думав? Божена така. Я посміхаюся, а потім згадую про Руслана. І мій хороший настрій зникає. Бо я ж хвилююся за нього. Треба поговорити. Ось сьогодні, якщо все пройде нормально, отримаємо гроші. Йому треба втекти. Хоча б з Оклунківа. А краще з країни.
Думаю про нього, Дід рахує купюри авансу, ми вже на місці.
- Он туди. – каже Дід Карлсону. Той вантажить на себе інструменти і тягне до пагорбів. Я допомагаю Діду.
- Мсьє Де Шимоньє бажає піти з вами. – дивує мене перекладачка. Чую, як французи сперечаються. Мабуть, мсьє Дюшанель переконує, що це божевільний вчинок і на пагорбах дуже небезпечно. Але Де Шимоньє стоїть на своєму.
- Ну як хочете, то ходімо. – кажу йому англійською. Карлсон вже починає дертися на пагорб, ми утрьох поспішаємо за ним. Дід швидко плигає на милицях.
- Там дійсно небезпечно? – питає Де Шимоньє. В нього гарна англійська.
- Так. Дивіться під ноги і не відходьте від нас.
Ми піднімаємося.
- А це не якесь шахрайство по доїнню грошей з тупих європейців? – питає він.
- Якщо вам не потрібна глина, то можете не платити.
- Та ні, глина потрібна.
- Тоді вірте нам.
Ліземо у гору, Дід уже он весь задихається, навіть я дихаю важкувато, а французік хоч би тобі що. Мабуть не курить і спортом займається.
- Стасе, стій! – кричить Дід Карлсону, який вже майже доліз до того місця, яке ми знайшли вчора. Карлсон скидає на землю інструмент і сідає на пні відпочити. Скоро ми підходимо до нього.
- Божено, дай торбу, треба ще раз перевірити.
Я даю торбу з пристроєм, Дід пеленгує джерело випромінювання. Тикає милицею:
- Ось тут.
- Ну, з богом. – каже Карлсон і плює на долоні. Береться за лопату і починає рити. Це виявляється справою не простою, бо ж вся земля у корінні, тут же ліс був. Карлсон час від часу відкладає лопату і махає сокирою. Ми стоїмо поруч. Мені якось незручно, що ось Карлсон працює, а ми, наче трутні. Беру лопату, хоча б відгрібаю викопану землю від ями.
- Перекур. – каже Дід за півгодини. Підкурює цигарку Карлсону. Той весь мокрий, розчервонілий.
- Довго ще? – питає у Діда.
- Та бозна. Невідомо ж як глибоко зарили.
- Води хочеш? – питаю.
- Ага, давай. – киває Карлсон. Даю йому пляшку, він робить кілька великих ковтків. Допалює цигарку і копає далі. Ще десь за півгодини лопата дзенькає об щось.
- А ну стій! – кричить Дід. – Допоможіть злізти!
Плигає у яму, де його приймає Карлсон. Обережно розгрібає землю.
- Йоханий бабай! – шепоче внизу.
- Що таке? – хвилююся я.
- Міна. – каже Карлсон. – Як це вона не вибухнула?
Вони у ямі з міною, дивується, чого це вона досі не вибухнула! Кажу так спокійно, майже шепочу:
- Ви що, подуріли, а ну тікайте звідти!
- Що трапилося? – мсьє Де Шимоньє побачив моє обличчя, то і сам захвилювався.
- Не бійся, Божено, справимося! – каже Карлсон з такою самовпевненістю, що мені стає ще страшніше. – Я стільки таких мін розібрав у грі!
- Так то ж гра!
- Та яка різниця? А ну дай ніж.
Даю йому ніж. Може думаю, самій відійти і мсьє Де Шимоньє відвести від гріха подалі? Але стою, бо якось соромно кидати хлопців, хоч вони, звісно, ще ті довбограї.
- Все, готовченко! – каже Карлсон. Я заглядаю у яму. Він показує мені щось іржаве. – Тепер вже не вибухне!
Бере і кидає з ями геть. Вниз по схилу. І тут Божена робить дивну річ. Вона плигає до мсьє Шимоньє і валить його на землю. Сама теж падаю. Секунда, дві, я встигаю відчути себе повною ідіоткою, коли вибух. Земля під нами здригається, потім на нас сипляться якісь шматки глини, гілок чи коріння.
- Що це було? – здивовано питає мене Де Шимоньє французькою, але я розумію.
- Непередбачувані обставини. – відповідаю я йому англійською. Официальное казино вулкан россия играть онлайн можно по этой ссылке.
- Що за фігня? – з ями здивовано виглядає Карлсон. Я хочу знищити його, як клас, бо це ж треба бути таким ідіотом, щоб ледь не вбити мене! – О, а що це ви повлягалися? – він дивується з такою щирістю, що у мене бракує слів.
- Ти той Стас, обережніше. – каже Дід, який теж виглядає з ями. Дивиться на мене і починає реготати.
- Що?
- Вас як в одній могилі поховали! – регоче він.
- І що смішного? – питає мене мсьє Де Шимоньє. Він так трохи тремтить, не звиклий до варварських забав. Допомагаю йому підвестися, струшую пил.
- Що там у вас? – кричить україномовний клієнт знизу.
- Та все нормально! – відповідаю.
- Як мсьє Де Шимоньє? – чомусь хвилюється секретарка.
- Живий і здоровий! – кричу їй і струшую з себе все що нападало. З боку подивитися, так дідьки здивуватися, що от десь так вивалялася дівка.
- Діду, вилазь, тут удвох затісно. – каже Карлсон.
- Божено, дай руку. – просить Дід.
Витягую його з ями, Карлсон продовжує копати. Чим глибше тим коріння менше і копається швидше.
- Добре, що пінь. – Дід показує на пінь, який майже вирвало з землі. Міна упала якраз за нього і там вибухнула. Якби перед ним, то бозна, щоб було. Дуже б не хотіла оце зараз загинути.
Тривожно прислухаюся, до ударів лопати Карлсона, чи не дзенькне ще раз. Десь ще за півгодини дзенькає. Але по-іншому.
- Що там? – питаю і краєм ока бачу, як мсьє Де Шимоньє присідає. Він би може і пішов би звідси, але бачить, що я залишаюся, той сам намагається триматися.
- Та каменюки чи що. – каже Карлсон. Починає лопатою згрібати глину. І дійсно, видно камінну кладку. – Це воно?
- Так, воно. – киває Дід. – Пробити треба.
- Ага. – Карлсон бере кирку і починає гупати. Летять іскри і все. Тобі бере лом, починає гупати у шви, в одному місці встромляє між каміння, починає його розхитувати.
- Можливо треба викликати археологів? – питає де Шимоньє.
- Рома, а це не може бути якась історична знахідка, цікава для археологів? – питаю я.
- Та ні, яка історична, це ж до революції було, що прокляття встановили. Свіжак. – Дід, як завжди впевнений, що знає все.
Карлсон тим часом виламує перший камінь, потім ще і ще. Вони важкі, ледь викидає їх із ями.
- Ага, там дірка.
- Будь обережний! – каже йому Дід. А якщо вже Дід про те каже, то дійсно треба стерегтися.
Я заглядаю у яму і бачу, що Карлсон наче розбив верхівку гігантського кам’яного яйця. Зняв шкарлупу-каміння, а тепер там темна яма.
- Дайте ліхтар! – просить Карлсон.
- І мене туди спустіть. – наказує Дід.
Злізає, світить ліхтарем, вдивляється всередину ями.
- Ну так я і думав!
- Що там?
- Людина на колі і вниз головою. Це один з найпоширеніших методів наведення прокляття.
- Людину на кіл і все? – дивуюся я. – І стільки років діє?
- Не просто людину, а відьму. Напоєну солодкою отрутою, щоб вона не знала, хто убив. Перед смертю їй на вуха нашіптують, що вбили її ті, хто прийде потім розривати її могилу. Ну і як тільки хтось приходить, вона, хоч і не жива, але ж не вибачила, то починає випускати негативну енергію, яка і діє на людей. Давай мотузки, Божено.
- Навіщо?
- Витягнемо її і спалимо. Назбирай з французьким товаришем хмизу.
- Просто спалимо?
- Ну чого ж просто, з виконанням ритуалу, щоб заспокоїти стару. Давай мотузки і йди за хмизом.
Я скинула хлопцям мотузки и переклала мсьє Де Шимоньє, що нам треба робити. Він сказав, що допоможе. Пішли збирати хмиз.
- Ну що там? – кричали внизу.
- Все нормально, скоро очистимо!
- Як скоро? Мені викликати вантажівки за глиною? – кричав клієнт.
- Рома, коли вони зможуть почати роботи тут?
- Та десь за годину.
- За годину!
Поки ми з Де Шимоньє назбирали хмизу, Карлсон з Дідом витягли відьму. Виглядала вона страшно, якась мумія, насаджена на кіл, ще й догори ногами, так що сиве волосся висіло і колихалося.
- Робіть вогнище! – наказав Дід. Цим зайнявся Де Шимоньє, виявилося, що він був у дитинстві скаутом, то добре вмів розпалювати. Ось ще запалали гілки, Карлсон підняв відьму на колі з ями.
- Ми не повинні доповісти в поліцію? – запитав Де Шимоньє. – Це ж жертва вбивства.
- Вбивство трапилося сотню років тому, то не думаю, що треба турбувати міліцію. – пояснила я.
- Ну, гори-гори ясно, поки не погасло. – сказав Карлсон і кинув стару у вогонь.
- Ще дров, треба щоб вона згоріла без остачі. – наказав Дід.
Ми наносили ще дров, багаття розгорілося на славу і хвилин за двадцять від бідолашної відьми нічого не залишилося. Дід увімкнув пристрій, подивився, що з негативною енергією.
- І що?
- Ну, залишкові прояви є. Скажи, щоб саме сюди не лізли ще тиждень, а знизу можна починати копати. – сказав Дід. – Збираємо реманент.
За кілька хвилин ми вже спускалися. Позаду догоряло багаття, попереду йшов Карлсон з інструментом і плигав Дід на милицях. Я його підтримувала, бо хоч негативну енергію ми і притушили, але на глині ж було слизько.
- Ну що? – клієнт підбіг аж до початку пагорбу.
- Можна починати. Тільки туди, де ми палили вогонь, з тиждень краще не лізти. Нехай розвіється. – кажу я.
- Точно безпечно? – питає він.
- Ну звісно. – Дід аж трохи ображається на цю недовіру.
- Просто я ж зараз сяду на екскаватор.
- Ви? – дивуюся я.
- Робітники бояться, не вірять, що прокляття знято, треба показати приклад. Все ж буде нормально? – він дивиться на нас.
- Все буде нормально. Тільки не забувайте про правила безпеки і все. – каже Дід. – І ще ж гроші.
- Зараз навантажу першу вантажівку і тоді розплачуся.
Клієнт біжить до майданчика, де стоїть техніка. Скоро повертається на екскаваторі. До нього під’їздить вантажівка. Її водій виплигує з кабіни і відходить метрів на п’ятдесят, до інших робітників, які стоять переляканим натовпом і дивляться то на нас, то на пагорб. Екскаватор починає гризти глину ковшем. Видно, що клієнт не дуже то вміє працювати екскаваторником, все ніяк не може набрати повний ківш, коли несе до кузова, то чіпляє борт, скрегіт. Висипає, потім ще і ще. Ось вже кузов повний.
- Наступний! – кричить клієнт. Під’їздить ще одна вантажівка, цього разу водій просто виходить з кабіни, але далеко не уходить. Навантажують і його.
- Мені так і далі працювати чи хтось підмінить? – кричить клієнт, вилізши з екскаватора. До нього йде один з робітників, сідає і починає вантажити. Куди швидше.
Клієнт підходе, лізе в кишеню, дістає конверт і передає Діду.
- Ну що, дякую. Начебто допомогли. Це ж тепер нещасних випадків не буде?
- Пов’язаних з прокляттям – так.
- Мсьє Де Шимоньє дякує вашу компанію від французьких інвесторів. – каже перекладачка.
- Приходьте ще, як будуть якісь проблеми. – Дід з виглядом тріумфатора дивиться на французів. – Ну що, відвезете нас до міста?
- Так, звісно!
Нас везуть уже без клієнтів, які залишилися подивитися за роботою кар’єра. Хлопці регочуть, Дід каже, що не дарма потягнув ноги.
- Рома, давай гроші фінансовому директору.
- Я дам, тільки ж у нас будуть великі витрати.
- Які?
- Ми ж готуємо повернення Дімона!
- І на що витрати?
- На всілякі матеріали і обладнання. Повір, що це не проста справа!
- Скільки?
- Сім тисяч.
- Не вірю. Ось три і вистачить.
- Божено, так не можна! – кричить Дід із несподіваним пафосом.
Ми ще деякий час торгуємося, сходимося на п’яти тисячах.
- Тільки не пробухайте їх! А то як почнете пиячити, то забудете і про день, коли повертати.
- Ми не п’яниці, чого ти нас дошкуляєш? – ображається Карлсон. Він сьогодні добре попрацював, а вчора врятував нас з Русланом, я йому посміхаюся і прошу вибачення. Він теж посміхається, розтопити його серце дуже легко.
Хлопці їдуть у офіс, я додому. Сподіваюся, що мене вже дехто чекає, але квартира пуста. Я затіваю прибирання, бо просто сидіти і чекати не маю сил. Але того дня він так і не прийшов.
(Закінчення)
