Втрата – це народження порожнечі. Можна повірити у те, що всі пустоти, згодом, наповняться іншим змістом, іншими сутностями… Однак – це такі собі заспокійливі пігулки часу (власне, людина змушена у те вірити, або… робити вигляд, що вірить у те насправді).
- Ти вирішила бути матір‘ю?.. Що ж – це твій вибір. Однак хочу, аби ти зрозуміла інше. Відтепер страх оселиться у твоєму серці – оскільки кожної секунди будеш боятися втрати. Бути матір‘ю – це означає бути нею навіть тоді, коли…
Жінка заплакала. Худі плечі здригались у приглушених риданнях. На настінних фото усміхались двоє її дітей, двоє синів: старший, чотирнадцятирічний русявий хлопчина, і дворічний – кумедний рідкозубий малюк.
- Минуло п‘ять років… Все рідше він приходить до мене у сни. Спокійно вже, без сліз, дивлюсь на фото, на речі, що належать йому… навіть тепер, коли його більше немає. От тільки говорити мені про… сина і досі важко. ВАЖКО – жити, дихати, сміятися, ходити, сидіти, лежати, спати… Господи! Немилосердно важко без нього. Ні-ні, але ти мене вислухай. Я бачу, як ти змінилась в обличчі. Але, молю, вислухай.
У той день я би мала щось відчути. Але передчуття не було абсолютно ніякого. Однак ні… Зупинився годинник. Вдень.
Так, це трапилось вдень. Подзвонила тітка і, запинаючись, сказала, що я мушу бути сильною. Автокатастрофа. Обидва – у тяжкому стані… Однак я мушу бути сильною. Ти розумієш, що означає, коли кажуть «мусиш бути сильною»?! Ні-ні. Ніколи не розумій цього. Ніколи. Я тільки запитала «обидва?». Спочатку було мовчання, а потім «ні». На запитання «Хто?! Хто із них…» Вона заплакала…
Дороги не пам‘ятаю. Все інше – в тумані. Мене нагодували наркотиками, аби вистояла. Уявляєш – навіть не плакала.
А мій синочка, синочка, був весь у варенні – тоді, як витягували їх обох із машини. Це ж тітка для них все літо те варення варила. Моє сонечко, він був весь у солодощах. Йому було не боляче – все трапилось відразу. А він був увесь у варенні, солодкий мій… Боже… це ж нащо такі солодощі?! Та за ЩО?!
Лікар попередив, як не хочу другої труни, то мушу мовчати. Чоловік довго не повертався до свідомості. Лежав добу. Сина так і не побачив… Тільки через тиждень, по всьому, сказала. Його горе було страшне. Впавши з ліжка, його довго било об підлогу і лікарі нічого не могли вдіяти. Однак я мусила бути сильною. Він вижив. Він не зламався. А я все ще мусила бути сильною…
Раптом двері відчинились і до кімнати зайшов малюк – той, кумедний, що усміхався на фото. Мабуть тільки що прокинувся: волоссячко було неслухняно наїжачене, в одних трусиках. Побачивши свою маму, дзвінко засміявся і, закидаючи ноженя їй на коліно, почав карабкатись на руки.
- А через три роки у нас народився зовсім малесенький синок, вірніше, менший. У нас – двійко дітей, двоє синів: старший і менший. Моє маля так часто усміхається небу, що, знаєш, і я навчилася усміхатися… небу.
А ти… Ти будь матір‘ю. Сила страху нікчемна, порівняно з тією любов‘ю, що зародилася в тобі. Будь матір‘ю. Обов‘язково нею будь…
