Осінь. Листопад. Падає листя… Гарно цю пору називають – падолистом. Мелодійно звучить, пристрасно. Пристрасний листопад! А чому б і ні?! Кохання – це пристрасть? Відчасти. Чи може воно буде безпристрасним? Тоді це лише співпереживання.
А смерть? Чи може бути вона пристрасною. Під музику Альбіноні, коли майже вмирає день і маліє від старості сонце… Може?
Вечірній парк. Ще не ніч, але вже не день. «У листопаді в полудень день з ніччю зустрічаються», - кажуть у народі. Порожньо. Безгоміння та умиротворення, мов на цвинтарі…. Милуюсь спокоєм та різнобарв'ям листя на деревах: кармазинове, жовтогаряче, смарагдовобрунатне… Кольорова палітра вимішана до майже ідеального, найвибагливіший маляр позаздрив би. А це все вона – геніальна майстриня осінь так дбайливо клопоталася, підбираючи ту палітру, позичаючи в калини багрянцю, в бузини агатової барви, в обліпихи бурштину, у весни смарагдової фарби, у каштанів карого….
Відірвався від гілки лист, задзвенів серед тиші шерехом, закружляв затанцював в повітрі і опав додолу золотом. За ним навздогін опустився поруч багрянець, за пломенистим слідком - піганистий.
Тиша. Пролетіла заблудла сталева павутинка, зачепила своїм чалим крилом вітрило тополине і вибухнув, загукав, зарябів, запломенів, заіскрив, затанцював, заграв світ довкола востаннє. В танку… Як на весіллі наречена з дружками прощається і заводить той танець прощальний з молодістю і одіває фату свою розкішну та кладе її на плечі молодому юному світу….
«Горіла сосна палала…» М-у-з-и-к-а… весільна прощальна…
Водоспадом розкішної фати з рамен дерев на землю посипало листя. Не було вітру – лише тиша, збентежена ниткою павутини… Листопад і я, німі спостерігачі вмирання. Помирав листопад і народжувався падолист. Я бігала, мов божевільна, поміж дерев.
Зупиніться, не треба так швидко вмирати, листочки, не всі відразу. Я вас благаю, затримайтесь на хвильку, не падайте. Ще не всі полотна з вас списано, не всі барви замуровано в слова поезії, не всі звуки струнами переведено в пісню. А листопад усміхається та падає і падає золотом на брунатну землю, багрянцем на тихий втомлений світ.
Помирав день в долонях хмар горобиного заходу, помирало листя, впавши до ніг землі, тихо осипалися надії, сподівання, мрії – золотом, рубінами, бронзою, агатами та смарагдами…. А я сиділа посеред тої розкоші, зачарована видивом смерті, її пристрастю, яка обірвала до останньої ниточки коралі на клені, до граничного знаку оклику брунатні пацьорки на горобині, намисто різнобарвне на тополі.
Пристрасть, вмирання і Осінь. Падолист посеред листопаду.
Я зайшла в осітлене нещирим сонцем помешкання, тримаючись руками за розкішний останній в цьому році букет з барв падолисту.
- І де ти була? – запитала байдуже, чорнилом розлита ніч.
- На похороні, – вдавано відчужено відповіла. - Сьогодні помер листопад…
Зрадливо прозора сльоза скотилася щокою…
Пристрасть.
