Він сидів біля старого коричневого роялю на, не менш старішому, кріслі та дивився у простір мого балкону, наче жаліючи про щось, обдумуючи минулі історії та події зі свого життя. Так він сидів довго. Я пішла на роботу о 8.30, а повернулася о 14.00. З того часу він не зрушив з місця. Було таке враження, наче він перетворився на ляльку – нерухому та бездушну, із розмальованою порцеляновою пичкою та крихкими ручками. Може, саме того дня Омелько шукав щось у собі, бажаючи збагнути себе ж? Він шукав міру свого життя. Принаймні, так думала я. Хоча Протагор колись сказав, що міра всіх речей – людина. Я розуміла, що він десь далеко і, що цілком можливо, мене не чує. Мені здавалося, що мій найрідніший має відчути своїм серцем те, що я непокоюсь про нього і те, що… кохаю.
Нащо, нащо тобі питати –
Чи я люблю тебе чи ні…
О, легше серце розірвати,
Ніж знати відповідь мені…
Дивно, та я сама боялася зізнатися, що кохаю Мелька. Вже не кажу про те, щоб зізнатися йому. Мені було лячно. Банальний страх, котрий шкодив коханню.
Я підійшла до нього та обійняла. А він далі був нерухомий. То була одна із найбільших загадок, чому Мелько так себе поводить? Що з ним є? Він знає, що я його не покину, свою здійснену мрію, своє бажання, чуття та кохання. Спершись на його плече ми разом спостерігали за падолистом осіннього зів’ялого листя. Хіба ж він не знає, що живу тільки ним? Хіба не знає, для кого все моє життя? Навіщо ж робить вигляд, що його життя закінчилося? А може, так воно і є?.. Мені так болить його байдужість!
Я знову відчула Холод, котрий огортав моє єство. J’ai suis froid . Я вже колись відчувала його. Однак, тепер він навіював мені страх перед тим, що має статися. Тільки що ж?..
***
Ми провели день у тиші та мовчанні. Він нічого не казав мені, а я не наважувалась спитати. Священна тиша роздумів і коливань заполонила помешкання. Біль та невизначеність були у його погляді, у глибоких, розумних, небесних очах. Ми незчулися, як небо затягнули купчасті хмари, загриміло та почало ширяти блискавки. І тільки його очі залишалися чистими та незворушно спокійними. Я була певна, що за тим спокоєм була метушня свідомості і чуттів. Було лячно, та я навіть не бажала зойкнути та наголосити на тому, що почався дощ. Я мовчала… Як то не дивно, та було приємно мовчати і сидіти поряд з ним. Просто мовчати… і дивитися. Раптом Омелян сказав:
- Тіна поїхала до Станіслава?
- Так.
- На довго?
- На тиждень. Вона потім зробить собі лікарняний. Напише щось вельми оригінальне та незвичне.
Він зробив довгу паузу і звернув свій погляд на мене. Мелько наче чогось вичікував, та я не розуміла чого саме. Потім він не кваплячись, ніби бажаючи розтягти задоволення від кожної сказаної букви, промовив:
- Давай одружимось.
- Га? Ти чого? Ти… ти… серйозно?..
- Я серйозно. Мені ніхто не потрібний, окрім тебе. Чуєш?.. Ніхто…
- Ти не квапиш події?.. Може, трішки почекаємо?... Хоч трішки…
- Навіщо? Навіщо, якщо ти знаєш, що я без тебе не можу жити? Я ж через місяць, все одно знову почну цю бесіду і ти, напевно, погодишся? Навіщо, якщо… якщо… – Саме на сьому слові Омелько чомусь замовк та почав вагатися чи треба продовжувати своє речення.
- Якщо що? Кажи!..
- … якщо у мене занадто мало часу?...
- Для чого? Для чого мало часу? Скажи мені, чуєш?..
- Для життя… і для тебе.
Я нічого не сказала йому. Та й що я могла сказати? Що? Те, що я дійсно його люблю і те, що я дійсно хочу за нього заміж. Те, що мені важко без нього і те, що… В тім є багато тих «те, що…».
Той день чомусь був для мене найважчий у житті. Мені й справді, ніколи не було настільки тяжко. Боліла душа. Неосяжне відчуття того, що я нездатна і безпомічна, нічого не зможу зробити і допомогти. Та що ж воно могло означати? Що він має на увазі? Що з ним сталося?..
***
Холодна ніч огорнула теплий вечір… Місяць – ще не у повні, хоч вельми скоро мав би бути. У мене закінчувалася пляшка вина, через котре мене вже 2 години шкварило без упину. Хоча я вже і не знаю, від чого насправді мене шкварило: від вина чи від…? Ми лежали на просторому дивані, котрий уже, майже рік, слугував нам ліжком. Про те, чим ми займалися на ньому ви можете тільки здогадуватись. Він лежав біля мене, стиха посопуючи. Такий спокійний та беззахисний. Здавалось, кожен може вбити його у такому стані. Омелько заснув, а я не могла. Хотіла, але не могла, адже боялася, що коли засну він піде від мене. Піде назавжди. Я тільки цілувала його руки. Підносила його мужні долоні до своїх палких уст. Вперше за стільки років я нарешті кохала. Змогла усе забути та знову стати просто жінкою – жінкою, котра кохає. У тому диві на ім’я Омелян було все моє щастя, все моє горе, всі мої надії… Він – все моє життя. В ньому – я. Якби моя воля, зробила б так, щоб Омелько назавжди забув про біль. Знищила б усіх його ворогів. Я б… я б… Але ж я – просто жінка. Я слабка жінка, котра утратила голову від наймилішого чоловіка Світу. Та не знаю, як без нього жити. Побий мене грім! Ні! Я не знаю, що мені без нього робити! Навіщо тоді взагалі жити? Навіщо?!.
