Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44253
Рецензій: 86415

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Посміхнися... Ти - мертвий

© Уляна Галич (Консуело), 06-11-2009
– Зайчику, ну ти не переймайся так, добре? Не треба плакати… Ну… Ну що ти, чесне слово…
У телефонній трубці дружина продовжувала схлипувати. Сашу це трохи дратувало, правду кажучи, та він завжди намагався бути терплячим із нею. Зоя була ще така молода…
– Малий нормально їсть? Не вередує?
– Ні. За тобою нудиться… Приїжджай, милий, я тебе дуже прошу… Я не можу тут сама. Не витримую більше. Ці англійці нестерпні…Та ще й постійно дощ.
– Ну, заєць, ти ж розумієш, я не можу зараз виїхати з країни. Шеф також зостався… На носі вибори… Та що я тобі пояснюю, ти ж у мене розумниця. Потерпи, нічого зі мною не станеться. Головне, що ви – в безпеці.
– Дениско просить трубочку… Смикає мене тут за рукав.
Сашко мимоволі посміхнувся. Син… весь у тата. Його пацан.
– Татку, я хочу додому… Але Мері-Енн каже, що в нас удома чума і ти можеш захворіти. Я не хочу, аби ти хворів…
– Ну що ти, синку, тато нізащо не захворіє. Чуєш мене? Краще скажи, – ти зуби почистив?
– Ні ще.
– Ну то біжи. І про маму піклуйся, добре?
– Ага. Добраніч, та…
– Добраніч, Дениску. Дай мені ще маму… Слухай, Зойко, а що це за Мері-Енн?
– Дівчинка сусідська. Вони трохи граються разом.
– Ти пильнуй Дениса. Хай він дурниць в голову не бере. Може, не варто йому з нею бачитися?
– Це ж всього лише діти, Сань…
– Ну добре, ти вже іди… Втомлена, певно. Поспи. Ні про що не тривожся. Малий хай за компом не засиджується, а то я його знаю. Бувайте більше на свіжому повітрі...  Ну от… знову плачеш?
– Ні-ні, я не плачу… Не плачу. Ти тільки… пам’ятай, що ми тебе любимо, Саню. Шануйся там.
– І я вас люблю. Завтра передзвоню. Бувай
– До завтра. Цілую. Ой, мало не забула, – ти таблетки оті швейцарські п’єш?
– П’ю, п’ю, не хвилюйся. Добраніч, зайчику…

Олександр поставив мобільник на підзарядку, ввімкнув телевізор. У новинах знову базікали про наростаючу хвилю епідемії, бездіяльність влади, відсутність медикаментів… Він більше не міг цього слухати. Дістали… Клацнув пультом, – всюди те саме лайно. Втомлено позіхнув, зупинивши свій вибір на якомусь російському кримінальному серіальчику, – якраз одні погані хлопці влаштовували криваве мочилово іншим, ще більш поганим хлопцям.
Серіальчик виявився з біса нудним, криваві сцени, – непереконливими, Сашу вже починало нудити від примітивного сюжету, коли зненацька надворі розпочався гармидер, – шум автомобільних двигунів, крики, сміх, а потім важкими гітарами задзвеніли на повну гучність динаміки… Це було дивно, щонайменше. Всі сусіди виїхали з міста, – у цій частині мікрорайону мешкали люди, які знали ціну власного життя та здоров’я, і були цілком платоспроможними… Олександр, не витерпівши, визирнув у вікно. Двір навпроти, – садиба належала одному есбеушному генеральчику, Саша його терпіти не міг, хоча Зої сусід подобався, а може, саме через це, – так-от, він був яскраво освітлений двома потужними прожекторами, якісь постаті снували туди-сюди, на вулиці було припарковано кілька автівок… Схоже, починалася гучна вечірка.
– З якого б це дива старий пень влаштовував гулянку? – подумав Олександр.
І, наче у відповідь на його запитання, у хвіртку його власної кам’яної огорожі подзвонили. Спершу чоловік просто здивувався. І, звісно ж, він зовсім не збирався виходити. Ніч обіцяла бути холодною і вітряною, до того ж, він терпіти не міг непроханих відвідувачів. Одначе дзвінок не вмовкав, – хто б не стояв за хвірткою, цей хтось відзначався неабиякою наполегливістю.
Врешті Олександр змирився, накинув теплу спортивну куртку, взувся, і вийшов надвір.

– Пошлю їх до дідька, та й по всьому, – виправдовувався чоловік перед собою за цю вимушену поступку. – А якщо з першого разу не дійде, викличу Толяна з чергування, – все одно у відділку йому робити нічого… Розвелося хуліганів усіляких…
Втім, коли Саша визирнув у вічко на вулицю, гнів його моментально вивітрився. В неясному світлі приворітного ліхтаря вимальовувалася тендітна дівоча фігурка, – довге волосся, довга сукня, хороша осанка…  Повагавшись мить, Сашко відчинив хвіртку. І тільки опинившись  з незнайомкою віч-на-віч, помітив, що вона у масці, яка повністю приховує її обличчя.
– Що вам потрібно? – не вельми гостинним тоном пробурчав Олександр.
– Цукерки або смерть! – весело вигукнуло дівчисько, – втім, з таким самим успіхом їй могло бути і за сорок…
– Перепрошую?
– Ви що, не знаєте, яка сьогодні ніч? Це ж Гелловін… – в її голосі прозвучало щире здивування.
– Даруйте, не цікавлюся такими дурницями. На все добре.
– Ні-ні, стривайте… Насправді я хотіла вибачитися перед вами за можливі незручності. Бачите, ми не сподівалися, що тут хтось буде… Дядько сказав, – усі пороз’їжджалися… Аж раптом Томаш помітив у вас світло… Тож  я вирішила зайти, перепросити…
– О, нічого страшного, – Сашко відчув прилив великодушності. – Насправді я сам удома і страшенно знудився тут. Навколо, – як безлюдний острів, навіть собака не гавкне… То ви, – племінниця Семена Петровича?
– Еге ж. Анастасія.
– Дуже приємно, Настя. А я…
– Я знаю, хто ви. Дядько про вас розповідав.
– Справді? Сподіваюся, не самі тільки непристойні плітки? – Олександр і сам не помітив, як почав загравати з цією малою, все ж їй не могло бути більше двадцяти, однозначно…
Дівчина тихо розсміялася.
– Ну що ви… А знаєте, – приходьте до нас, якщо вам справді самому нудно…
– Незручно якось… Я ж нікого не знаю. Крім того, схоже, у вас костюмована вечірка…
– Ааа, це… Не зважайте. Приходьте хоч у джинсах, – я дозволяю, – її сміх звучав знадливо та інтригуюче на фоні несподіваної тиші, – музику приглушили, голоси змовкли.
– Та ні… Застарий я вже для таких розваг. Піду, мабуть, спати…
Настя трохи розчаровано знизала плечима.
– Ну, як знаєте… Та якщо передумаєте, – у нас відчинено…

Олександр повернувся в будинок. Дивитися кіно пропало будь-яке бажання, спати теж не хотілося, до того ж музика знову лунала на повну потужність… Повалявся трохи на канапі.
– Може, поблукати в неті? – промайнула думка. Та валандатися з комп’ютером так само не хотілося. Знічев’я вирішив перевірити запаси спиртного у барі, – вони виявилися суттєвими. Одначе пити наодинці, – в цьому було щось принизливе… Перед очима зринув спокусливий образ юної Насті… Піддавшись раптовому імпульсу, Сашко перевдягнувся у кашеміровий гольф, кинув до рота подушечку жуйки і, прихопивши пляшку «Бурбону», вийшов надвір.
Кована залізна брама через дорогу була широко розтворена. Олександр невпевнено зайшов на подвір’я. Гамір панував страшенний, але йому це чомусь почало подобатись.
– Гей, старий, ти Кіри не бачив? – штурхонув Сашка  в плече довготелесий білявий Дракула, задрапований у  доволі таки пожмаканий плащ.
– Ні, вибач… Я тут узагалі нікого не знаю. Мене Настя запросила…
– Аааа… ти, – хлопець з будинку навпроти? Проходь у хату, там розберешся, хто де… – і Дракула квапливо чкурнув далі.
Сашкові не залишалося нічого іншого, як послухатись поради епатажного псевдо-кровопивці…

У розкішно декорованому передпокої було дуже накурено, при чому посеред густої хмари нікотину виразно вловлювалися значно тонші й приємніші ноти конопляного димку… Кілька дівчат в оксамитових масках і якомусь готичному дранті розсілися просто на підлозі з косяками в руках. На цьому похмурому тлі яскравою плямою виділявся веселий панк з рудим ірокезом на голові, що  мило бесідував із худорлявим смутним юнаком, зачіска й характерні вусики якого мали надавати йому подібності до Адольфа Гітлера.
З дверей у глибині холу вигулькнула повненька брюнетка в розкішному гаптованому платті з криноліном, вся в стрічках і мушках… За нею поквапцем шкутильгав волохатий, незграбний фавн, якому, схоже, ратиці й роги, – дуже ефектні, та вкрай непрактичні, – завдавали значного клопоту з пересуванням…
Сашкові стало зрозуміло, що йому насправді тут нічого робити. Забавки молоді його аніскільки не цікавили. Та раз уже він був тут… не личило хоча б не привітатися з хазяйкою…
– Привіт, незнайомцю, – брюнетка наблизилася до нього, очі в прорізах маски грайливо поблискували. – Хочеш розважитися?
– Перепрошую, я шукаю Анастасію…
– Сьогодні всі когось шукають. Кого-небудь, кого завгодно, а мене от ніхто… – дівча ображено закопилило губи. – Глянь нагорі у вітальні, певно, десь там зависає…

Олександр піднявся на другий поверх. У просторій кімнаті, що більше скидалася на бальну залу, панувала напівтемрява. Попід стінами у високих підставках горіли чорні свічки, та ще невелика  підвісна люстра давала дещицю химерного синюватого освітлення. В повітрі плавали стійкі аромати топленого парафіну, ладану, розпашілого тіла, навпіл із приголомшливою сумішшю розмаїтих жіночих і чоловічих парфумів, лосьйонів та іншої подібної гидоти… Сашко аж трохи скривився, дихати було важко…
Кільканадцять парочок повільно кружляли посеред залу під звуки похмурої готичної балади. Сашко не розумів такої музики, йому не подобалося тут, але, принаймні, ці діти мали стиль. Цього в них було не відібрати. Крім того, схоже, їм було глибоко наплювати на епідемію… Це викликало повагу.
Раптом чоловік таки помітив юну хазяйку. Вона, оточена компанією молодих людей, звісно ж, у вибагливих костюмах та масках, щось жваво їм оповідала. Сашко ще сильніше відчув усю недоречність своєї появи тут, але відступати було вже пізно. Його помітили, і за хвилю Настя вже була біля нього.
– Ой, ви таки прийшли… Я дуже рада, – весело щебетала вона, тим часом як Олександр намагався вигадати якесь більш-менш вірогідне пояснення того, чому він мусить якнайшвидше злиняти звідси, хоча йому, звісно, дуже, дуже шкода…
– Може, потанцюємо? – запропонувала Настя.
– Я б із задоволенням, та, на жаль, вальсувати до ладу так і не навчився…
– Дарма. Знаєте, сьогодні особлива ніч. Ви ще себе здивуєте…
Дівча не вгавало, щосили перекрикувало музику, намагалося познайомити Олександра зі своїми приятелями, які, втім, не виявили надмірної зацікавленості його персоною… За кілька хвилин вона встигла добряче йому набриднути своїм торохтінням і він уже не розумів, як міг зацікавитись отим дітиськом. Солідний дядько, вже й третій десяток спливає, а потягнуло на такі дурощі…
– О, я геть забув, – Сашко зненацька виявив, що досі тягає з собою паперовий пакет із пляшкою «Бурбону», – думав, якось не годиться в гості з порожніми руками…
– Це так мило… Дякую, – Настя всміхнулася під маскою, і її голос вперше прозвучав по-дорослому, – іронічно, – щоправда, сьогодні ми п’ємо дещо інші напої… Але дядечко зрадіє. Піду поставлю кудись у безпечне місце, а ви тим часом не нудьгуйте, добре?
Сашко кивнув на знак того, що не збирається нудьгувати, – насправді він збирався додому, – і Настя полишила його на самоті, посеред усього цього божевільного маскараду.
Ухваливши рішення піти по-англійськи, Сашко став пробиратися до виходу. Наштовхнувся на кремезного вовкулаку, потім його самого штурхонула відьма у крислатому капелюсі з густою вуаллю… він озирнувся в пошуках оптимального шляху відступу…
І тут у поле його зору потрапила вона.

Дивно, як Олександр взагалі не завважив її відразу, – платинова білявка у світлій сукні, дівчина вигідно виділялася на загальному темному фоні, ліниво розкинувшись на широкій канапі обіч стіни.
Обличчя її, так само, як і решти присутніх, приховувала маска, – звичайно ж, білого кольору, що надавало їй якогось гротескного шарму… Саме ця неординарність і спонукала чоловіка підійти.
Незнайомка сиділа зовсім сама, якщо не рахувати тлустої кішки брудно-попелястого кольору в неї на колінах, і, вочевидь, страшенно нудилась.
– Доброго вечора. Дозволите запросити вас на танець? – звернувся Сашко до неї.
Маска запитливо зиркнула на нього. Схоже, він її не вельми зацікавив.
– Я не танцюю, пробачте.
– Тоді дозвольте присісти поряд…
– Для чого?
– Хотів би з вами познайомитись. Ви мене заінтригували…
– Он як? Чим саме?
– Ви не боїтесь бути іншою.
Скептична посмішка на її обличчі дещо пом’якшала.
– Ну гаразд, можете сісти тут… Врешті, ця канапа мені не належить.
Сашко сів. Якийсь час вони мовчали, доки він зважився продовжити наступ.
– Не хочете дізнатися, як мене звуть, хто я? Після чарки гарного вина я зазвичай буваю досить відвертим, – Олександр спробував пожартувати. Як правило, дівчата цінували його почуття гумору.
– Я не п’ю вина. І знаю, хто ви…
– О Боже, не здогадувався, що я такий відомий, – Сашко всміхнувся, – Тоді мусите сказати мені, хто ви… Звичайно ж, виключно заради збереження рівноваги у всесвіті…
– Заради всесвіту? Ну  добре, якщо так, зізнаюся вам… Я – смерть.

Олександра така відповідь не здивувала. Зрештою, з усіх гостей лише він був без маски і костюма. Щось змусило його підіграти дівчині.
– Справді? Давно хотів з вами зустрітись, вельмишановна… А можна питання, – ви чиясь конкретно смерть чи Смерть у глобальному сенсі?
Білявка напівобернулась до нього, тепер їхні коліна майже торкалися. На якусь мить Сашко втратив концентрацію, відволікшись на цей приємний факт.
– Ви мені не вірите… Дарма.
– Ні, чому ж, вірю…
– Гадаєте, отой голлівудський красунчик Бред ліпше втілював мій образ, аніж я сама? Йому не так уже й багато лишилося часу, правду кажучи…
– Гадки не маю, про що ви… Насправді я думаю, що ви, – найпрекрасніша смерть, яку мені доводилось зустрічати.
Вона всміхнулась – ледь-ледь.
– Ну що ж, мене це тішить… Адже сьогодні я, – саме ваша смерть.
Було щось у її голосі, щось моторошне і жорстке… Та чоловік все ще продовжував розважатися розмовою, тому проігнорував щемке відчуття тисняви десь у глибині нутра. Зараз його більше хвилювало інше, – вік чарівної жартівниці… Класно було б, якби вона виявилась повнолітньою, – не хотілося зайвих проблем опісля…
– Гей, солодка парочко, випити не бажаєте? – до них підскочив вже знайомий Сашкові вовкулака з невеличкою тацею у лапах. На ній було декілька наповнених ущерть келихів.
– Ну що ж, чом би й не випити? – блиснула посмішкою білявка.
– Але ж ви говорили…
– Я казала, що не п’ю вина.
Вона взяла з таці два келихи, один простягнула Олександру. На смак то було щось на кшталт дуже міцного лікеру.
– Як вам оця тваринка? Чудова, хіба ні?
– Не люблю кішок. У мене на них алергія.
– Хмм… А знаєте, я маю вам дещо показати. Може, це вас переконає, – вона знехотя роззирнулася обабіч. – Ага, онде він… Бачите того хлопчину на терасі?
Сашко мовчки кивнув. Постать вказаного юнака було добре видно крізь засклені двері тераси. Швидше за все, він вийшов подихати свіжим повітрям.
– Тут зовсім невисоко, метрів десять, не більше… Як гадаєте, падіння з такої висоти може бути смертельним?
– Ні, не думаю.
– Ну що ж, зараз переконаємось…
– Що??
– Дивіться самі.
Вона була спокійна, напрочуд спокійна, як на людину, котра ось-ось повинна стати свідком самогубства. Сашко не вірив до останньої миті, коли зненацька хлопець на тому боці  тераси перехилився через дерев’яне  поруччя  і просто зник… Ніхто не звернув на це уваги, окрім них.
– Ні. – за мить промовила білявка. – Йому ще не час. Бідолаха, тепер щонайменше два-три місяці проваляється в лікарні. Дуже невдале падіння.
– Йому треба допомогти, викликати швидку, – Сашко підірвався з канапи, але вона тільки заперечно похитала головою.
– Сядьте. То не ваша справа. Нехай полежить на газоні, охолоне… Він підхопить легку застуду, яка згодом перетвориться в хронічний бронхіт, потім, – у астму, і через десять років таки доконає його…
– Це ви так жартуєте?
– Анітрохи. Мені не до жартів. Якби ви знали, скільки людей помирає саме цієї миті… І біля кожного з них повинна стояти я…
– Але ж зараз ви тут…
– Правильно. Тому що ти помираєш. – Сашко навіть не зауважив раптового переходу «на ти»…
Йому зненацька знову дуже захотілося додому. Тут усі були якимись шаленими…
– О ні, дорогенький…  Запізно. Зараз настане північ…
– І що буде? – він усе ще намагався мислити раціонально.
– Побачиш. Краще давай поміркуємо… Хіба не дивно, – така малесенька плямка, майже непомітна… Вона росте собі, набирається сил, ти нічого не відчуваєш, а потім раз, –  і мозок просто вимикається… Це якщо пощастить і поряд з тобою не опиниться десяток нікчемних спасителів у білих халатах. Тоді легкий безболісний крок за поріг перетворюється на тривалу агонію.
Сашко спробував підвестися. Холодні мурашки поповзли по тілу. Ноги наче затерпли і не слухались… Страх червоною сигнальною лампочкою спалахнув у мозку.
– Пам’ятаю, твій батько теж не хотів іти… Він гадав, що замолодий для мене… Але ж насправді я зробила йому послугу. Витягнула з того гівна, в якому він сидів по самі вуха…
Чоловік напружив тіло ще раз, – марно.
– Насправді це дуже просто. Не треба опиратись.
– Припини негайно… Не знаю, що саме ти робиш, але припини…
– Ні, милий. Не можу… А, до речі, ось і північ…
Десь за стіною тужливою токатою Баха озвалися дзиґарі.
Сашко озирнувся довкола. Танцюючі пари припинили кружляти, маски почали падати додолу… Під ними було звичайні обличчя, проте якісь аж надто, неприродно бліді. У декого з рота стирчали криві, гострі ікла. Вони нагадували зграю голодних хижаків. Більшість із них зацікавлено втупились темними проваллями очей у пару на канапі.
– Скажу тобі правду, – далеко не всі присутні є людьми, – білявка пронизливо зареготала. – Скоро ти приєднаєшся до них. Зовсім скоро.
– Це гіпноз. Ти загіпнотизувала мене. Зараз  я встану і піду звідси.
– Ти не можеш… Та й чи варто? Пригадую твого діда… Він був сильним, проте я все ж дісталася до нього. Я оселилася в його печінці маленьким зубатим звірятком, і за півроку зжерла його зсередини. Він мене дратував своїм невиправним оптимізмом, – до останнього не вірив у мене… Ти теж не віриш, правда? Але я існую. Навіть дурній кішці це зрозуміло.
Сашко запанікував. Як вона могла довідатись про діда? Це було чистісіньким божевіллям. У голові паморочилось. Липкий піт заливав очі, він хотів його витерти, проте не зміг підвести руку…
– Ходімо. Не бійся нічого. Там непогано.
– Ні. Я не можу. В мене син…
– У твоєї жінки з’явиться інший. Він потурбується про все. Тобі краще піти, повір…

Перед очима Сашка строкатим калейдоскопом замиготіли уривки давніх і зовсім нових спогадів, наче слайди в проекторі… деякі, – веселі, яскраві, переважно з дитячих і юнацьких часів… Інші, – похмурі, чорно-білі, страхітливі… Похорон батька, перша серйозна вулична бійка, тоді він ледве не позбувся ока, розтрощений «Сітроен» на узбіччі… Окремо, – тріумфальна, божественна картина, – акушерка простягає йому загорненого у купу мережива малого… Зоя, – значно гарніша й молодша, ніж зараз. Далі була тільки суцільна мішанина чогось непевного, мутного…
Забракло подиху. Він розплющив очі, – і зустрівся поглядом з нею.
– Бачиш… Тобі пора. Просто відпусти останню нитку.
Сашко ще спробував щось сказати… Перехопило подих. У грудях щось різко шарпнулося, раз і другий, пекучий біль заполонив тіло, в мозку спалахнули тисячі пістрявих жаринок… І так само різко погасли. Натомість прийшла темрява.

– Гей, схоже нам це вдалося, люди, – радісно заволав п’яненький Дракула. – Ми… той… налякали цього придурка до непритомності.
– Думаю, він знепритомнів не від страху, а від конячої дози клофеліну, яку ти вгатив йому в бухло, – зауважив Томаш, – інший елегантний вампір.
Вовкулака залився роблено щирим сміхом. Насправді ця дурнувата ідея, – познущатися із падлючого сусіда – зовсім йому не подобалася… Негоже було так чинити з людьми, хай якою нестерпною не була б їхня вдача… Не кажучи вже про наступну частину плану.
– Кіро, а ти попрацювала на славу. Коли до тебе шикуватимуться за автографами, черкнеш нам пару слів без черги, окей?
Білявка змучено стягнула набридлу маску.
– Під кінець я так втягнулася, що й сама собі повірила, – посміхнулася вона.
– Ну що, хлопці, а тепер тягніть його в спальню. Щоправда, я все ж не певна, що він поміститься під матрацом… Он який здоровий… – взяла на себе керівництво Настя, як головна ініціаторка розваги.
– Левку, ану підсоби, – Томаш спробував підхопити Олександра попід руки. – Дійсно, важезний паразит… Дідько.
– Слухай, якийсь закляклий він, чи що…
Хлопці насторожено перезирнулися. За мить вони вже знали правду.

– Народ, а цей поц того… відійшов у ліпший світ. Мертвісінький він. Точно кажу, – авторитетно заявив Томаш як майбутній слуга медицини, – він готувався стати хірургом.
– Серце не витримало, напевно.
–- Бляя, – протягнув хтось.
Знічена юрба молодих людей завмерла, охоплена спільним почуттям жаху й огиди…
– Не може бути, – Настя припала до грудей Олександра, намагаючись вловити серцебиття. Потім підвелася з підлоги, захиталася… і впала.
– Боже, а з нею що? – Кіра була на межі істерики.
– Цього разу, – таки непритомність. З нею це часто трапляється. Розхитані нерви, – криво всміхнувся Дракула. – Зараз принесу води.
– Це ми… вбили його, – прошепотіла Кіра. – Ні. Це я його вбила…
– Неправда. Коли хто і винен, то це Настя. То вона постійно торочила, – давайте пришпилемось, він там зовсім один, йому нудно… – спробував розрадити її Томаш.
– Але ідея з манекеном-самовбивцею належала тобі… Він помирав, а я сиділа поряд і спостерігала.
– Не картай себе… Ми цього не хотіли.
– Якби дядечко Насті не поділився з її татом плітками про нав’язливі фобії сусіда-нардепа і прокляття онкологічних захворювань в його родині, то нічого цього взагалі б не сталося, – розсудливо зауважив Левко…
– Ми вчинили бридко. Я телефоную в міліцію. – рішуче заявила брюнетка в криноліні.
– Про що ти, Лізо? Що ми їм скажемо?
– Вона права. Треба кудись дзвонити. У нас тут небіжчик, і в його крові аналізи виявлять клофелін. Ми добряче влипли.
– Але на тілі немає слідів насильства. Найімовірніше, в нього стався серцевий напад. Тільки не панікуйте і не базікайте зайвого, добре? Може, ще усе й обійдеться. – Томаш попрямував у спальню, – телефонувати куди слід.
Настя поволі приходила до тями, кілька разів тихо кашлянула. Дракула заспокійливо обійняв її за плечі. Наступного року вони планували одружитись.

За тим усім ніхто не звернув уваги на велику сіру кицьку, що взагалі невідомо звідки взялася, – дядечко-есбеушник ніколи не тримав у себе ніякої живності. Загалом, єдиною, хто її взагалі помітив, була Кіра. Ну і Сашко, звичайно.
Кішка тим часом вислизнула з кімнати, майнула сходами вниз і за кілька секунд вже опинилася надворі. Вона й сама знала, що трохи захопилася, – надто багато часу витрачено було в цьому будинку. Місто лежало перед нею, оголене і беззахисне в своїй наготі, порожнє і спотворене, таке жалюгідне… Але вона його не шкодувала. Вона ніколи не знала цього відчуття, як і будь-якого іншого. Хіба що… сьогодні вона добре розважилася. Все ж почуття гумору в неї було, нехай і дуже специфічне.
На останок іще раз озирнулася. Скоро доведеться навідатися до Насті, – дівчинка згорить швидко, не варто затягувати цю історію… А от Кіра житиме довго. І навіть не дуже перейматиметься муками сумління.
Зелені вогники її зіниць пустотливо блиснули. М’якими стрибками вона кинулася в обійми густої передсвітанкової темряви. Цієї ночі роботи було ще багато, дуже багато… Варто було поквапитись. Але, з іншого боку, – попереду в неї була ціла вічність.




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тала Владмирова, 21-11-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Silverwolf, 13-11-2009

Про мінорів і мажорів :))

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Влад Савенок, 13-11-2009

дурня...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© коник єгор, 12-11-2009

Спочатку текст сподобався

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Надія, 11-11-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Росткович Олег, 11-11-2009

містичний детектив

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Влад Савенок, 11-11-2009

Сподобалось

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 10-11-2009

Горор +

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 10-11-2009

Елегантно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 09-11-2009

Хороше вийшло.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 08-11-2009

Смерть або смерть

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Безталанний, 08-11-2009

Лагідний горор:)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 07-11-2009

Ніколи не любив котів

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан Коломійчук, 07-11-2009

Розваги кішки.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 07-11-2009

А чому кицька не чорна? :)

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Залєвський Петро, 07-11-2009

the best!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
©  Наталка Тактреба, 06-11-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сана, 06-11-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.47210311889648 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …