- Оратор бісів…
- Що, сподобалася моя промова? – самовдоволено шморгнув Слон.
- Козел ти.
Зрештою, злився Василь саме на себе – за те, що дозволив втягнути себе в цю дурню.
- Стій, - Слон різко зупинився. – Слухай, є у нас така легенда про монстра-дядька Хведора. Ніби мешкав десь поблизу колись серійний вбивця. Менти його тут схопили і вбили. А привид його щоночі дуплиться біля дач. Так от… - Слон таки не міг утриматися від театральної паузи, - брехня це.
- Я так і думав.
Василь знизав плечима, відчуваючи, втім, полегшення.
- Брехня – що мешкав тут маньяк-вбивця, - продовжував Слон. – Я перевіряв – не було тут такого. А от труп є. Реальний зомбі. Я сам бачив, - побачивши, що Василь недовірливо посміхається, Слон додав, - І не я один. Є ще кілька хлопців. Я вже їх агітував піти розвідати все, та їм лячно. Ну, а коли ти з’явився, я й подумав, що…
- Тобто ти спеціально всю цю фігню з “хто піде в бій з непевною людиною?” вигадав, щоби не йти одному? – обурився Василь.
- Боїшся йти не йди, - сплюнув Слон. – Не нервуй, я всім скажу, що бачив, як ти сам пішов вкруг дач і за півгодини повернувся.
Василь чомусь відчув себе винним.
- Нема там ніякого зомбі. Лякаєте ви просто один одного мов діти сопливі, - зневажливо зауважив він і рушив.
Вони йшли мовчки, огинаючи тини, за якими перегавкувалися собаки. Навіть розбите в темряві об якийсь камінь коліно не псувало Василеві напрочуд бадьорого настрою. Звідки він виник? Мабуть, смак пригоди плюс знаття, що хтось поруч боїться ще більш за тебе.
Трохи віддалік щось блиснуло. Хлопці обережно наблизилися до світла. При багатті сиділа спиною до них якась мішкувата постать.
- Зомбі, - прошепотів Слон.
- Звичайний бомжара, - не погодився Василь, - та ще й бухий. Чуєш, щось бурмоче.
Вони вслухалися, але нічого окрім одноманітного “…ого…ні…сісти…” не почули. Раптом постать ворухнулася. Світло впало на обличчя… людини? Ні. Якщо і людини, то давно вже неживої. Череп лише наполовино прикривало зогниле м’ясо. Замість очей у проваллях палало щось червоне. Василь завмер. Бурмотіння мерця нарешті склалося в слова: “Кого б мені сьогодні з’їсти?” Зомбі знявся на ноги: “Буде це Василь чи Слон?” Василя оглушив вереск Слона. Той одразу помчав геть, Василь же залишився на місці. Зомбі вишкірився. Це було помітно лише на правій половині обличчя, бо зліва щока вже зітліла, тож посмішка застигла там назавжди. Зомбі знову сів, відтак зробив запрошувальний жест Василеві. Хлопець напруженою ходою підійшов до багаття.
- Сідай. Чи ще боїшся, що з’їм? – проскрипів мрець.
- Нащо вам мене їсти? Навряд чи у вас функціонує система травлення.
- Кмітливий, - оцінив зомбі. – Певно, з анатомії п’ятірку маєш?
- По-перше, ми її ще не проходили. По-друге, ви, пане зомбі, відстали від життя зі своєю п’ятіркою.
- А по-третє, - зауважив мрець, - я не зомбі. Ніби і горори тобі подобаються, Василю, а не знаєш таких простих речей. Ми ж не на Гаїті з тобою. Оце вже молодь тепер…
Василь вирішив змінити тему – вислуховувати бухтіння про неправильну молодь від трупа було вже занадто.
- А звідки ви знаєте, як мене звуть?
- Фрагментарна телепатія. Знаю, що твоє ім’я – Василь; що ти нещодавно переїхав на вулицю М’язів; ще, що тобі тут не дуже подобається.
- Це ще м’яко сказано.
- Зате не нудно.
Василь погодився. Мрець дмухнув на вогонь. З багаття постав стовп полум’я. Василь сахнувся було назад, але жара не відчув. Стовп прозорішав і прибирав форму прямокутника розміром з двері.
- Портал? – видихнув Василь.
- Поки він налаштовується, я тoбi все поясню. Я, як тобі вже сказав, не зомбі. Я – Вартовий. Вартовий при Порталі Вимірів. Наш вимір, до речі, має назву ХВ-дір. (“Ось чому його кличуть Хведором”, - зрозумів Василь.) Це почесна посмертна праця. Поки звичайні померлі блукають цим світом привидами або переправляються через річку, Вартовий має змогу подивитися як живуть в інших світах. Єдина проблема – гниття. Я останні десятиліття повсякчас тут проявляюся – хочу знайти собі…
- Клац! – з порталу висунулася величезна клешня, пхнула Василя під ребра, а у зомбі відкусила кисть руки.
- Кинь в портал поліном! – гукнув зомбі, відвертаючися від нового удару клешні.
Василь кинув: відразу зникла і клешня, і портал. Знову було лише багаття.
- Тепер пришивати буде треба, - Вартовий похмуро крутив у вцілілій руці відкусану кисть.
- Що це було? – Василь ще ніяк не міг перевести дух.
- Колега з Крабового виміру. Ми з ним не ладнаємо.
- Я помітив.
- Василю, я маю до тебе ділову пропозицію, - мрець нарешті відклав кисть убік, - будь моїм заступником.
- Що?!
- Не зараз, звісно. Коли помреш. Мене ти не злякався, іншого Вартового теж. У форс-мажорних ситуаціях непогано орієнтуєшся. Отже, маєш здібності. Погоджуйся.
- А санвузол у вас роздільний?
- Який санвузол? – не зрозумів Вартовий.
- Проїхали. Я, - Василь пригадав фразу з фільму, - розгляну вашу пропозицію пізніше. А зараз мені треба додому звалювати.
Він попрощався і пішов. Єдину дурість яку він сьогодні вчинив – було підкорення рішенню двора зустрітися з якимось трупом. “Нічого, далі буду розумнішим, - вирішив Василь. - Добре хоч не я один сьогодні бачив мерця. Є надійний свідок. А я вже їм такого розповім, що вони всі зі світлом тепер спати ложитимуться!” І хоча Василь розумів, що попереду був скандал з батьками на тему, чому він прийшов пізно, у думках він уже був далеко. Скоріше б дістатися до інтернета. Так скомпрометувати себе, знавця горору, перед мерцем! Не знати, хто такі зомбі!
