Уранці Марфа* найперше перевірила запаси чарівного зілля. Половина – п’ять кіло! – зникла в невідомому напрямку. Але гірше, що в невідомому напрямку зник Петя, без якого відкривати прийом ¬– аніяк.
А раптом псих? Много їх, психів. Хоч би той, із чоловічим безсиллям – ридав і в ногах валявся. Вона зробила, що могла: тричі прочитала “Отченаш”, двічі – “Богородицю”, на відповідному місці намалювала хрест єрусалимським маслом. То чи її вина, що воно від цього не минає? Вона навіть – абсолютно безплатно! – порадила йому піти до медика, хай випише пілюлі, з ними й травичка, й водичка лучче підуть. А він вирішив, що за шістдесят гривень йому чудо небесне свершиться прямо на прийомі. Так кинувся, що їй аж поплохєло. Добре, Петя виручив. І де ж його понесло ні світ, ні зоря?
Боса й простоволоса, велика цілителька почапала на кухню. Насипала ранкову порцію котові, зазирнула в холодильник...
Таааак.
Не тільки цілющої трави бракувало в хаті – якась холєра вимела геть-чисто весь харч, навіть смажену індичку (7 кг), із боєм відняту в свекрухи. Так само, як 2 кіло помідорів, кіло бананів, початий оселедець під шубою (300 г), й запечену в сметані картоплю. Вкупі зі зникненням травички й Петі це викликало тривогу, як зблиски аварійної лампочки.
Сонна Марфа сперлась попою на холодильник, задумливо пошкребла манікюром потилицю й позіхнула. Її погляд безтямно блукав по кухні, а мозок намагався стулити докупи отримані дані. Петя... травичка... індичка... картопля.. оселедець... Петя-травичка-індичка-картопля-оселедець... Петя! Травичка! Індичка! Еврика! – скрикнув мозок, і Марфа кинулась у вітальню, втрачаючи по дорозі капці.
Білий, як сало, кіт Мурзик принишк у закапелку: життя в цілительській хаті привчило його миттю розуміти, коли пора вшиватися. Він з докором глянув услід хазяйці й попрямував до миски, геть не цікавлячись тим, як цілителька нишпорить по шухлядах у пошуках пачки хрумких папірців розміром 6 на 11 см і, звісно, не знаходить...
Ярема спинився на виїзді з міста і відкрив вікно вантажівки, поки представник закону і порядку вивчав його документи на транзитне перевезення двох центнерів пральних машин і м’ясорубок і двадцятку з тієї пачки, яку безуспішно шукала цілителька Марфа. Ярему млоїло: чи то стала поперек горла неправедно добута індича нога, чи то підігрітий сонцем організм повстав проти алкоголю... Але авторитет представника закону тримав Ярему у вертикальній позиції.
На сусідньому сидінні ліниво розляглася бандура, вірна супутниця життя і мандрів: вона мирилася із заначеною під крісло фляжкою без жодного слова, до чого законну дружину Ярема привчити так і не зміг. Тож одного разу бандурист-дальнобійник спакував бебехи і перебрався в богемну хату на Тімірязєвській, навпроти ботсаду. Двокімнатну халупу він ділив із художницею Ірен, поліглотом гер Паулем та кицею Марудою, найрозсудливішою з них усіх. Тут він зміг цілком віддатися творчим поривам, наслідком чого став цикл поезій нецензурного змісту і коло шанувальниць пубертатного віку. Честолюбна яремина душа мріяла про видання збірки власних творів під назвою “Нах-нах”, але такий проект вимагав грошей...
Втім, для чого існують друзі, як не для вирішення проблем творчих особистостей? Петро Валентинович готував невизнаному генію бенефіс, що мав відбутися рівно за тиждень – після повернення бандуриста. Представник закону сховав зелений папірець і звільнив трасу. Ярема всміхнувся: до бенефісу йому було обіцяно сюрприз. А Петру Валентиновичу вірити можна, це всі знають.
Де ж була в той час безнога індича тушка, і оселедець під шубою, і картопля, і помідори? В чиїх шлунках їм судилося знайти вічний спочинок? Не бійся, читачу: делікатесний харч не пропав намарне, а прямо того ранку, свіжісіньким, перекочував у сумку Петра Валентиновича, колишнього хірурга, а нині – директора музею. В часи руїни й мізерного бюджету він став колегам за годувальця і напувальця. Музейники, змучені вічними нестатками, радо харчувались надурняк, проймаючись до нього приязню під час кожної трапези, і виявляли її у вчинках, для директора водночас приємних і корисних.
І всім було добре, крім Марфи, яка щораз натякала любому чоловікові, що благочинністю варто займатися за власний кошт. Петро Валентинович розмов виховного характеру не любив, тож свої благі діла творив, не ставлячи Марфу до відома – гоніння лиш укріпляли його у подвижництві.
У думах про нову місію Петро Валентинович летів, як на крилах. Нині славний філантроп не просто ніс до музею харч – він мав план, а це вже неабищо. Лишилася проблема коробочок, і лише беззастережна вірність музейників могла його врятувати. Операцію “допоможи директору” було призначено на обід, бо тільки так можна зібрати весь бабинець. А сьогодні потрібна повна мобілізація, адже бенефіс за тиждень, і він має гідно підготуватися.
Тож в обідню переву за столом розмістився увесь колектив: Зося і Дуся, Ліда, Люда і Люся, Таміла і Камілла, студентка Стеллочка і секретарка Анфіса. Принесений харч виставляється на стіл і починається стратегічна нарада.
– Шановні пані, – урочисто почав музейний годувалець, – Україна гине.
Це був його улюблений вступ. Дами зобразили ввічливий інтерес, розтягаючи індичу тушу по тарілках.
– Наша співоча мова найкраща в світі, але де наші гоголі, наші енді ворголи і чаки палагнюки? Україна викидає своїх пташенят в чужі гнізда, і найсолодші її плоди прищеплені до чужого дерева. Ми їх втрачаємо. Наша держава, як Молох, пожирає власних дітей, манкурти і олігархи завалюють родючі поля наших традицій отруйним іноземним сміттям, а ми дивимось, як нищать на наших очах скарби наших предків. Замість плекати рідне слово, рідну пісню, ми мавпуємо західних блазнів без роду-племені. В цій скруті лиш ми, прості громадяни і патріоти, здатні відродити правдиву українську культуру. Ми мусимо виплекати ніжні паростки і причаститися цілющих джерел. Сьогодні я потребую, ні, Україна потребує, Україна прагне вашої допомоги!
Всі завмерли, і він тріумфально завершив:
– Мені потрібні сірникові коробочки.
Жінки синхронно повернулися до нього, демонструючи усі відтінки здивування на обличчі. Через 5 хвилин пригадування-переглядування пані Зося сказала:
– Я можу принести штуки зо три. Якщо не викинули.
– Я теж! – долучилася до порятунку держави Ліда.
– І я! І я! – закивали решта патріотів.
Петро Валентинович скрушно похитав головою:
– Цього мало, любі мої. Що таке для України двадцять коробочок...
– А п’ятдесят? – спитала Люда.
– А де ти їх візьмеш? – здивувалася Зося.
– У друзів і сусідів.
– І я! І я! – відгукнулся решта.
– Цього мало... – зітхнув директор.
– Сто? Триста? – спитала Анфіса.
– Мало...
– Ви скажіть, скільки треба, а ми придумаємо, де взяти, ¬– встрягла Камілла, відома своєю практичністю.
Петро Валентинович зітхнув, поворушив вусами, щось підраховуючи, і відповів:
– Тисячу. На сьогодні.
Жінки дружно охнули.
– А купити? – прошепотіла Стеллочка.
– Знаєш когось, хто продає сірникові коробочки? – спитала Камілла.
– Купити разом із сірниками, сірники використати, а коробочки пустити в діло.
– На що можна використати 7 кілограмів сірників? – здивувалась Анфіса.
– Зробити фейерверк, – подала голос Люда, відома любителька екстрему. Від неї нажахано сахнулися – очевидно, не стерся із пам’яті останній витвір її ручок – гойдалка, яка обвалилася в купальське вогнище.
– Можна віддати їх в творчу майстерню “Ніф-Ніф”, вони роблять хатки із сірників... – порадила Люся.
Всі вмовкли, намагаючись уявити, скільки хаток можна зробити із семи кілограмів сірників. Тишу порушила практична Камілла:
– Коробка сірників коштує 50 копійок, значить, тисяча коробок – 500 гривень... Якщо дуже треба...
–Краще по знайомих зібрати, – квапливо відповів директор.
– Чекайте! – вигукнула Стеллочка. – Раз у “Ніф-Ніфі” йдуть майстер-класи, там мають бути коробочки, багато коробочок! Давайте в них попросимо.
Жінки полегшено зітхнули, доручивши Анфісі дізнатися про кількість вакантних коробочок, а Стеллочці – забезпечити кур’єрську доставку.
Що дивно, під час наради жінки з’їли всю індичку й всю картоплю, і шубу, й помідори. І як 9 тендітних пань спромоглися утилізувати 10 кіло продуктів? – дивувався Петро Валентинович, який не встиг вхопити й шматочка.
Втім, часу на зітхання в нього не лишилося – коли з “Ніф-Ніфа” прибули коробочки, він закрився в кабінеті для пакування чарівного зілля, бо це ж вам неабищо – розфасувати 5 кіло плану.
...Марфа місця собі не знаходила. Ну от як без нього? Може, травички якої дати, щоб вдома сидів? “Та що це я?” – жахнулася із себе. Травички можна бабі дати, в якої чоловік “налєво” скаче. Звіробойчику. Конячу дозу. І якщо стрибунцю за сорок, сміло можна сказати, руки на грудях схрестивши і на образи глядячи: “Не бійся, жінко. Бог з тобою. Покарає він мечем огненним неправедних, а чоловік твій дому триматиметься, аки кінь свого стійла…” Куди ж він піде, після звіробойчику. Далі – по ситуації: дати оберіг (над одвірком постав, до входу передом, до хати задом, зла людина до тебе й на поріг не ступить), дві фотографії (під ноги й під голову, улучшиться сон, пройде рак шлунку і перхоть), або травички-конопельки, хату од злих чорних сил обкурювати.
До речі, травичка-таки річ помічна, подумала Марфа. Скріпивши серце, знахарка і рятівниця приступила до важкої щоденної праці на хліб із маслом. Вона всілася до столу, підпалила жмуток травички в спеціальній чашечці, і цілющий димок, сприяючи творчій активності, закурився по хаті. Петі ще предстоїть розмова – і за індичку, і за травичку. Увечері. А тепер є нагальніші справи – створення реклами й організація здорового ажіотажу. Замовлення на чверть газетної сторінки вже оформлено, справа лише за текстом. До вечірнього сеансу було 8 годин.
Тааак...
Спочатку, звісно, загальні положення. Як би це його...
Марфа гризла олівець і дивилася в стелю. Слушні думки вертілися на кінчику її язика і періодично капали на папір. Початок – це найголовніше. Й наважче...
“На численні прохання...” Так-так, зірок припрошують, це тільки нездари самі лізуть... “прихильників її дивовижного дару й таланту...” хто б сумнівався... “вас чекає шанована в народі знахарка й рятівниця...” І щось для солідності... “учасниця IV Міжнародної науково-практичної конференції з народної й нетрадиційної медицини...” Так, так, це воно! “Моліться – і будете почуті й врятовані! Вас чекає МАРФА!!!!!!”
Горда собою, велика цілителька так і поставила шість знаків оклику, але швидко спохопилась і витерла.
Тут, не зважаючи на креативну травичку, в неї трапилась творча криза. А може, просто думки так спішили вирватися на волю, що на виході їх заклинило. Марфа хиталася на стільці й терпляче чекала розкупорки мізків.
Першою прорвалася думка про листи від вдячних зцілених. Марфа встала, пройшла в сусідню кімнату, і повернулася за десять хвилин із “бутербродом”: два томи Енциклопедії хвороб і патологій стискали білий, як сало, том “Примітивного мислення”.
Марфа задумано й натхненно копошилася в сторінках. Це має бути щось таке... Таке... Інтуїтивно близьке й зрозуміле середньому громадянину. Щось задушевне, гуманне, демократичне – щоб кожен впізнав себе і просльозився. І, природно, ні граму фальшу...
Скажімо, так... – і жінка похапцем зачиркала олівцем по папері:
“Не велося в нас господарство. Здолали заздрісники. Знаходили ми на городі та у дворі яйця, кубла із собачої шерсті, зуби й кістки. Синок наш мучився енурезом. До цілительки пішли всією сім’єю. Знахарка сама, без підказки, розповіла, хто зурочив і за віщо. Коли викочувала нас Марфа яйцем, ми з чоловіком відчували жар, а синок позіхав. Навчила нас знахарка захищати землю й господарство від заздрісників, заговорила нам амулети, які вберігають від пристріту, уроків та чарів. Відтоді сусіди в наш бік і глянути бояться – видно, щось чують. Не з’являється всяка погань, синок одужав, а найцікавіше, що наш город тепер родить добре, а от в сусідів груша всохла! Спасибі тобі, Марфо”.
Марфа відкинулась на спинку стільця й кілька разів із задоволенням та гордістю прочитала написане. Поправила пару слів. Знову перечитала. Знову поправила.
Ні, не те. Якось в’яло, натуралістично... Так ще Нечуй-Левицький писав. Двісті років тому. Якось треба живіше, з фантазією. Щось таке... Таке...
“Чоловіка напоїли “мертвою” водою. Він став дивним, нічого не їв, пив лише горілку, вив, кидався на стіни. Ледве довезли його до Марфи! Як його тіпало, коли Марфа знімала з нього пристріт! І дзигою крутився, і кричав, і зубами скриготів! Аж поки не вирвало його, сердешного, прямо на підлогу. Калюжа була чорна, смердюча, по ній ішли, як живі, бульки й лопалися з гучним чвяком – це і був Васін пристріт. Марфа сказала нам прийти через 40 днів, але ми прибігли через тиждень: на святкування Нового року я вдягла Васі талісман, який заговорила нам Марфа. Не встиг годинник пробити 12, як моя кума Валька кинулась на Василя і стала гризти й трощити талісман зубами – ледве утрьох відтягнули. Так ми взнали, хто чоловікові поробив. Марфа нас врятувала. Низький їй уклін!”
Страшно задоволена собою, Марфа на хвильку уявила цю картину: немолода тітка з трьома підборіддями, у водолазці й трикотажних штанях на товстому заді раптово вчіпляється зубами в сушену мишу на шворочці, підвішену чоловікові до шиї. Він хрипить і пручається, троє дебелих дядьків хапають агресорку за ноги і тягнуть на себе. Чоловік поволі синіє. Тітка гарчить й міцніше стискає зуби, зависаючи паралельно підлозі під силою натягу...
Марфа потрусила головою, відганяючи мару, в голові щось клацнуло... І вона відчула, як натхнення зі страшною силою поперло із неї – ледве встигла схопити олівець:
“Колишня свекруха вкрала мої труси й закопала на цвинтарі. Я перенесла три операції по-жіночому, мені вирізали половину нутра. Якби не знахарка Марфа, зійшла б я в могилу від уроків. Марфа викачала мене яйцем, зняла пристріт, дала свій таємний амулет, який захищає від відьом. А ще навчила, як свої труси повернути, а відьму покарати. Господи, дякую Тобі за Марфу! Після зустрічі з нею я перестала хворіти, труси повернула і все у мене владналося.”
Марфа відчувала, як вихор думок і відчуттів закручує її, як наростає збудження, бажання діяти. Вона схопилася зі стільця і забігала по кімнаті, натхненно гризучи олівець. Потім різко спинилась, кинулась за стіл і застрочила на одному подиху:
“МАРФА наскрізь бачить органи людини і приводить їх в норму за рахунок унікального кодування й балансування енергії, робить повний аналіз стану організму, визначає зони його слабкості, робить ранню діагностику, виводить зі стресу, раннього старіння, запою, читає генетичний код...”
“МАРФА – це надійна допомога у безвихідних ситуаціях, унікальні сильнодіючі обряди для відновлення сім’ї й повернення коханих, корекція й укріплення біополя, робота по фотографії та образу людини, зняття “віночка безшлюбності” та встановлення “маячка привабливості”, допомога при виборі бізнесу й у вирішенні судових процесів...”
“МАРФА позбавляє наслідків променевого та радіаційного зараження, безконтактно відновлює біополе, захищає від домовиків та енергетичних вампірів, покращує пам’ять і характер, виганяє прийшлі сутності, усуває аномальні зони в хатах і офісах...”
“МАРФА здійснює опосередкований вплив, здатний оживити через підсвідому сферу матрицю норми пам’яті. У відповідь на словесно-енергетичний вплив, який несе лікувальні імпульси, організм починає самостійно боротися з хворобами. Ліцензія Міністерства охорони здоров’я № 25630-ЮР від 22.01.99”.
Марфа знесилено плюхнулась на стілець і закрила очі. Згризений до самої гумки олівець випав з її ослаблих пальців. До вечірнього сеансу лишалося 4 години.
Час до вечора пролетів, як на крилах. Петро Валентинович вправно, як аптекар, орудував чайною ложечкою, лінійкою й пензлем для очищення експонатів, засипаючи невеликі порції травички спочатку на електронні ваги, потім на папірець, а тоді – в коробочку, рівно п’ять грамів у кожну. Він повторював процедуру зачерпнути-насипати-змести-закрити з чіткістю конвеєрного робота, яка прорізалася в нього коробочці на десятій, але за 6 годин роботи встиг заповнити лише триста коробочок.
Не раз і не два хотілося йому чкурнути з кабінету, який пропах чи то аптекою, чи то ботанічним архівом. Він страшенно втомився від цих одноманітних рухів, у нього нила спина і затерпла попа, але найбільше йому хотілося їсти. Смішно сказати, але він досі не снідав: передчуваючи напружений день, він лишив собі одну індичу ногу, і тепер вона дражливо пахла йому із портфеля.
Петро Валентинович намагався встигнути побільше, перш ніж іти на вечірню роботу, тому терпів і фасував-фасував-фасував, не виходячи навіть в туалет і нишкнучи, коли хтось підходив під двері. Надвечір не витримав, швиденько вибіг до вітру, повернувся, замкнув двері, запнув вікна, вимкнув усі телефони і витяг із портфеля заначену індичу ніжку...
Але йому не судилося її з’їсти – у двері постукали так голосно і недвозначно, що Петро Валентинович зрозумів: це ВОНА. Скорботно глянувши на ногу, поклав її на тарілку, встав з-за столу і відчинив, скорившись неминучому. Вальяжно спершись на стіну, в коридорі стояла жагуча брюнетка із чорними, як жуки, очима. Не надто струнку талію охоплював ядучо-зелений шарф, а не надто чисті пальці унизували золоті персні, подекуди – в три ряди.
– Ну то я зайду? – спитала вона.
Петро Валентинович мовчки відступив, і вона пропливла повз нього до кабінету. Він зачинив двері й обернувся. Вона стояла біля столу, мить – і її пальчики обхопили залишену напризволяще ногу, кігтики хижо вп’ялися в ніжне м’ясо:
– Це мені? Я така вдячна! Лиш Ви один піклуєтесь про бідну художницю!
Брюнетка чарівно посміхнулася Петру Валентиновичу і вгризлася в індичину. Він тоскно спостерігав, як шмат за шматом його сніданок, обід і вечеря зникає за загорожею її зубів. Запала мовчанка.
– Готово? – спитала вона, обсмоктуючи кісточку.
– Триста.
– А що ж так мало? – здивувалася вона, – Коробочок нема?
Петро Валентинович обурився:
– Ірен, майте совість! Це тільки узбецька жінка за робочий день збирає два центнери коробочок, тьху, бавовни, я так не можу!
– А шкодааа... – задумано протягнула Ірен, вочевидь, уявляючи собі Петра Валентиновича на бавовняному полі з корзиною на голові, а поруч – КАМаЗ, повний бавовни, тьху, коробочок.
– Я решту завтра зроблю. Врешті, я маю сумнів, що Вам вдасться це продати за вечір.
– Петю, куди я дінуся? В нас лише тиждень, не забули?
– Не забув, – похмуро сказав Петро Валентинович, який терпів таке звертання тільки від дружини. – Куди складати?
– Там в коридорі етюдник, – кивнула вона через плече.
Петро Валентинович, зціпивши зуби, пройшов у коридор і повернувся з дерев’яним ящиком 50х40. Мовчки, швидко, в чотири руки вони закидали туди повні коробочки. Від Ірен пахло смаженою індичкою, і це дратувало більше, ніж її манірний тон, вульгарні жести і роблені пози.
Коли все було готово, Ірен закрила етюдник, звично закинула ремінь на плече і вже від порога спитала:
– По скільки брати?
– П’ятдесят за штуку.
– А вистачить? – із сумнівом спитала вона.
– На крейдовому папері, в твердій палітурці й з малюнками. І ще тисяч десять лишиться.
– То може, заразом і каталог мені видасте? – солодким голосом спитала вона, швидко-швидко кліпаючи густо наквецяними віями.
– Побачимо, – похмуро буркнув Петро Валентинович, і на цьому вони розійшлися – Ірен почимчикувала на Тімірязєвську, а Петро Валентинович – на вечірній прийом. Він поспішав до Марфи, а то як же вона без нього? Хто зна, який псих до неї сьогодні завітає. Много їх, психів.
Хоч би вчора – бабка, ветха така, смирна. Заговори, каже, доцю, мені зуби. Марфа ж від душі – тричі “Отченаш”, двічі “Богородицю”, єрусалимським маслом по відповідному місцю… Іди, каже, з Богом, все мине, коли спалиш шерсть паршивої вівці на порозі відьми лютої, родимої. А та? Що одну невістку вночі садовими ножицями обстригла, то півбіди. А тоді – тільки уявіть! – коси бензинчиком облила і тим смолоскипом поріг другої невістки обложила. Міліція приходила. Добре, Петро Валентинович був на місці.
Що не кажи, але це був їхній хліб. І масло, і ковбаса, і двокімнатка на Прорізній, і машина в кредит, і пенсійний рахунок, і хатка синові, і та ж індичка, врешті-решт...
* Примітка для СБУ, МВД та інших органів:
Згадані в тексті особи не мають ніякого відношення до описаних в тексті подій. Прошу розглядати це як витвір авторської уяви, а не як інформаційний листок.
