Наснилося…
Ми сиділи на галявині, підпирали своїми головами навісну стелю неба. Обпікав терпким густим соком коктейль із твоїх вуст і суниць. Ти казав щось про любов, банально-абстрактно-пафосне. Я торкалась тремтливими руками твого загорілого тіла, яке пахло полином…
Спогад дитинства…
Бабуся: «Веди Доцьку аж за леваду, не припинай знову там, де повно полину, бо молоко буде гірким». А я, мала і вперта, тягнула Доцьку на полин, а ввечері пила гіркувате молоко. Пила великими ковтками, наче гасила ним надмірну дівочу солодкість, наче насолоджувалася терпкістю кожної краплини, наче малювала такою гіркотою контури свого майбуття. Всі кривилися і не хотіли пити молока, докоряли, що це я козу полином нагодувала. Доцька любила полин, я любила гірке молоко…
Сьогодення…
Усміхаюся. Наївний. Любить мене. Я теж його люблю, але не завжди. Коли у мене застуда, то точно не люблю. А він якось любить і мене, і мою застуду. Милий. Може, я якась неправильна, чи просто дурна. Та коли він, зіщулившись, мов кошеня,сидить біля мого ліжка, як мама, – я люблю, а коли заставляє пити несмачні сиропи, міряти температуру – то вже не люблю. Я без нього якась безпорадна, несуттєва, вторинна… А він каже, що я – Всесвіт. Важко йому зі мною. Крутиться, мов сам не свій, а я ж йому навіть не дружина…Стомлений від мого вередування, лягає поряд, обіймає, цілує обвітрені вуста, занурює руки у волосся. Я засинаю, бо все його єство пахне полином, як у дитинстві, як у сні… Шкода, що не можна, як тоді в дитинстві, випити полинового молока, зате можна надихатися досхочу твого полинового тіла.
