Навчена гірким досвідом вилазок за місто, я розумію, що у легкій літній сукні і босоніжках у кар’єр краще не лізти. Захожу у спальню, Руслан мирно посапує на ліжку. Дивлюся на нього. Красиве тіло. Навіть коли спить, хоча часто чоловіки у сні не такі вже і привабливі. Мені не хочеться нікуди їхати, краще прилягти на ліжко, покласти Руслану голову на плече і слухати його спокійні подихи. Аж закриваю очі, щоб уявити як то приємно.
- Божено! – каже Дід і заглядає у кімнату. Груддю стаю на його шляху і випроваджую. Помітив? Не помітив? Та яка різниця! Знімаю сукню, шукаю у шафі спортивний костюм. Коли Руслан нечутно підходить зі спину і цілує в шию, обхопивши руками.
- Милий, я поспішаю. – шепочу я.
- Я ж казав, щоб ти не муляла голою у мене перед очима. А то я не втримаюся. – бурмоче він.
Ми так і стоїмо, цілуємося, як якісь малолітки попід школою. У двері стукає Дід.
- Божено, нас же чекають.
Вислизаю з рук Руслана, одягаю костюм, кросівки, цілую.
- Намагатимуся швидко.
- Засікаю час.
- Поспи, щоб вночі не зівав.
- У тебе якийсь травматичний досвід з чоловіками. – сміється він.
Цілуємося і я виходжу. Дід стоїть зі стороннім виглядом.
- А де клієнти?
- У під’їзді.
- Пішли.
- Божено, одягни окуляри.
- Чого?
- Бо у тебе такий щасливий вигляд, що аж завидки беруть.
Ми вже стоїмо біля ліфту.
- Він там? – Дід киває на двері квартири. Я кладу йому палець на губи.
- Що ти думає про справу?
- Та подивитися треба. Різні ж прокляття. Хоча ось що і при радянській владі не змогли розібратися, то погано. У КДБ ж був спеціальний відділ, який таким займався. Прошу.
Двері ліфта відкрилися і Дід запрошує мене всередину. Виглядає просто чудово, хіба скажеш, що він бухав з ранку?
- Як ти протверезів?
- Та легко. Двадцять відтискань від підлоги, холодний душ і воля. Є воля і все можна досягти, говорив один розумний дядя. До того ж…
- Рома, стоп! Повертаємося до справи…
Ми виходимо з ліфту. На сходах стоїть кілька охоронців у чорному. Придивляюся до блискучих значків у них на грудях, дві латинські «ес» і одна «а». З охоронцями міліціонер. Щось балакали, потім підозріло дивляться на нас, у Діда питають паспорт.
- А водійське посвідчення влаштує?
- Ну, давай посвідчення.
Вивчають.
- А це ви тут тепер постійно будете? – питаю у хлопців.
- А яка тобі справа, коза? – відповідає охоронець, який роздивляється посвідчення.
- Бо я тут живу, козел. – я посміхаюся і бачу подив на обличчя цього бичка у чорній формі. Ну, не подив, вірніше описує вираз його пики слово «о.уїння», але я ж не вживаю матів.
- Що ти вякнула? – він кидає посвідчення Діда на підлогу і йде до мене. Явно не з добрими намірами. Показує, що він злий і схильний до асоціальної поведінки. Тільки ж не з тими зв’язався. Він звик бути крутим, звик, що тільки він оком поведе, як всі вже встикаються від жаху. А я його не боюся. Не роблю вигляд, що не боюся, а не боюся. І він це бачить. Може навіть дійсно він хотів мене вдарити. Принаймні штовхнути, крикнути, налякати ще більше. Але осікся. Ці хлопці, вони ж як собачки. Якщо бачать твій страх, то гавкають, якщо бачать, що побіжиш – порвуть, а коли ти береш камінь, це їх зупиняє. Моя посмішка – то мій камінь. Цей хлопчик у чорному швиденько думає, що може у мене є підстави посміхатися. Може я чиясь донька, сестра, коханка. І от зараз товкни її, а потім будуть неприємності. З роботи ще виженуть. А він же так тримається цієї роботи, йому ж так подобається виглядати крутим чуваком у цій формі.
Хлопчик важко дивиться на мене. Його права рука наполовину піднята. Ага, спробуй вдар. Дивлюся йому в очі.
- А ну пішла звідси! – охоронець опускає руку.
- Ага, проходьте, проходьте! – метушиться міліціонер. Здається, це наш дільничний, він підібрав з підлогу посвідчення Діда, дав йому у руки, відкрив двері і запрошує нас пройти, як швейцар у готелі. Дід бере мене під лікоть і виводе. Бачу біля під’їзду його машину. Таки приїхав, хоч і нетверезий. Ну Дід!
- Божено, сідай. – відкриває мені двері. Я сідаю. Їдемо за великим чорним позашляховиком клієнтів.
Відчуваю, як мене починає калатати.
- Суки! Ненавиджу! Повбивала б! – я відчуваю, як розчервонілася.
- Божено, спокійно, вони не варті твоїх нервів.
- Вони поводяться у місті, як окупанти! Козли!
Поки ми їхали до кар’єру, а він виявився неблизько, кілометрів десь двадцять за Оклунківом, я кипіла ненавистю, а Дід мене заспокоював. Потім я подумала, що дійсно, дарма так переймаюся, спробувала налаштуватися на позитив, тим більше, що вже приїхали і про клієнтах лаятися не хотілося.
Приїхали ми до пагорбів, вкритих лісом. В одному місці ліс був вирізаний, видно що і землі вже трохи зняли, докопали до глини, але на тому роботи припинилися. З десяток одиниць різноманітної техніки стояли на невеличкому майданчику поруч.
- Ось це – кар’єр. – показав бородач. Француз щось зацвірінькав перекладачці. Можливо це в мене манія величчя, але мені здалося, що ще з квартири іноземний гість якось на мене косирує. Ці погляди мені знайомі і зараз зовсім не радують. Зараз я кому на мене дивитися і без цього французика.
- Месьє Дюшанель нагадує, що під час боротьби з прокляттям не повинні змінитися якості глини з родовища. – каже перекладачка.
- Ну звісно! – киває Дід. – Зараз візьму апаратуру.
Дістає з багажнику чорну валізу і спортивну торбу.
- Божено, допоможи.
Я беру торбу, Дід тягне валізу.
- Пішли на місце, подивимося. – каже Дід.
- Ага, ідіть. – киває бородач і стоїть на місці. Клієнти йти з нами не хочуть. Ну ладно, пішли самі.
Прямуємо до кар’єру. Навколо тихо. Ні, не страшна тиша, як у фільмі жахів, а звичайна лісова тиша. Десь пташка цвірінькає, шумлять гілки і листя, десь дятел дасть чергу.
- А клієнти то злякалися. – кажу я, коли вже відійшли.
- Ну так, шість трупів примусять боятися.
- Сподіваюся, що за рахунок Агенції ця цифра не збільшиться?
- Не бійся, Божено, я з тобою. – сміється Дід. – Так що за кохання у тебе?
- Рома, тут погане місце, люди гинуть, давай справою займатися.
- Яка ж ти втаємничена! Жах просто!
- Ну ми прийшли. – кажу я, бо дійшли як раз до початку пагорбу. Далі смуга з десяток метрів завширшки зідраної землі.
- Піднімемося трохи. – Дід дереться вгору. Ковзається на глині. Мені стає якось тривожно. Наче і місце, як місце, але здається, що от зараз щось станеться. Розумію, що це скоріше через те, що знаю про отих шістьох загиблих. Та все ж.
- Ти нічого не відчуваєш? – питаю у Діда.
- Тільки без паніки, Божено.
Деремося далі. Ось глина закінчується, далі вже земля з пнями. Намагаюся йти акуратно, бо зараз впадеш і можна думати, що погане місце, та й перед клієнтами незручно.
- Далеко не заходьте! – кричить бородач з низу.
- Все в нормі! – відповідає Дід.
- Я дивуюся твоєму спокою.
- А чого нервувати?
- Тут шестеро людей загинуло!
- Вони загинули, бо до глини лізли.
- А ми що робимо?
- А ми просто ходимо.
- Щось я не розумію.
- Божено, прокляття, якщо і було, то не на те, щоб тут і знаходитись не можна, а проти тих, хто глину спробує добувати. Тобто, якщо ти тут просто ходитимеш, то ніякої загрози тобі немає. А ми ж просто ходимо, нам та глина до одного місця.
Дід говорить важко, запихався бідолашний, кривиться аж. Нарешті ставить валізу.
- Ну от, вистачить.
Ми піднялися десь на третину пагорба. Дід дістає цигарку і закурює. Сідає на валізу. Я теж сідаю на сумку. Нехай клієнти бачать, які ми спокійні і впевнені. Он у таке страшне місце прийшли і палять собі. Хоч би що нам. Оце як раз думаю і краєм ока бачу рух поруч. Підстрибую, наче корок з пляшки шампанського. Бо ж бачу змію! Верещу.
- Ти чого? – Дід здивовано дивиться на мене. Навіть не сіпнувся! Оце нерви!
- Змія! Змія! Змія! – показую я пальцем. Дід дивиться.
- Сідай, то вужак.
- Що?
- Вужак. Он бачиш у нього жовті цятки на голові. Сідай. І не лякай істоту, а то заїкатися почне.
Мені стається соромно за свої крики, тим більше що, здається, вуж дійсно перелякався їх, поповз в інший бік. І невеличкий же, ну півметра завдовжки, шнурок якийсь. А я оце так кричала.
- Що там? – питають клієнти.
- Працюємо! – кричить їм Дід. Кидає недопалок, підводиться, відкриває валізу, дістає звідти кілька пристроїв. Вони останнім часом з Карлсоном наробили їх багато. – Божено, там у сумці ящик з інструментами, дай будь ласка.
Працюємо разом, Дід підключає до кількох пристроїв акумулятори, вмикає усе, починає дивитися.
- Ага, є! – киває він.
- Що?
- Он бачиш, датчик енергії зашкалює. Хтось тут добряче попрацював!
- І що робити?
- Треба в двамережі подивитися, може є якісь способи очистки. Так, а оце вже цікаво!
- Що?
- Здається є одне джерело негативної енергії. А ну пішли!
Дід біжить з пристроєм у руках між пеньків. Я за ним. Дід дереться на гору, ще метрів тридцять, потім зупиняється. Чутно, як пристрій у нього в руках помітно пікає.
- Оце тут! – Дід стукає ногою по землі.
- І що тут?
- Джерело. Викопаємо, видалимо і справа в шляпі!
- У нас же лопат немає.
- Завтра приїдемо.
- А джерело не втече?
- Ні, воно ж на віки робилося, куди там тікати. Пішли.
Ми спускаємося до апаратури, складаємо все і йдемо вниз.
- Ну що, фіндіректоре, скільки з них зідрати?
- Ну та як ми рятуємо їх бізнес, то можна не скромничати.
- Десять тисяч?
- І в євро, раз вже в них французькі інвестори.
- Тоді п’ятнадцять, щоб можна було поторгуватися. Чи двадцять?
Дід як раз повернувся до мене з цим запитанням, а в нього поїхала нога і він впав. Та так невдало, що всі вага на іншу ногу, заверещав і покотився. Зачепився за пеньок, об який вдарився боком.
- Бля!
- Рома! – я кинула сумку і побігла до Діда, уважно дивлячись собі під ноги. Не вистачало ще мені гепнутися. – Що з тобою?
Дід лежав і лаявся сам на себе.
- Ну мудак! Дивися ж під ноги!
- Що болить?
- Та нога! – Дід скривився і показав на ногу.
- Зламав?
- Та ну ти що! М’язи мабуть потягнув. А ну допоможи підвестися.
Допомагаю. Дід стоїть на здоровій нозі, робить спробу стати на травмовану. Стогне.
- Не можу стати! От фігня!
- Ладно, нічого, зійдемо.
- Мені б якусь палку. Щоб спиратися. – просить Дід, знову стає на травмовану ногу і стогне.
- Що там у вас? – кричать знизу клієнти. Вони вже біля своєї машини. Таке враження, що збираються тікати.
- Нічого! – кричить їм Дід. – Палку треба.
Тільки де ти візьмеш палку, якщо схил розчищений, наче підмів хто? Пеньки стирчать, а гілок немає.
- Піди в кущі, виламай.
- Рома, я ж не Шварценегер, щоб палки голіруч ламати. – кажу я. Насправді мені чогось не хочеться заходити в кущі. Щось там мені не подобається. – Давай, спирайся на мене.
Дід бере за плече.
- Та давай, хапай за шию, побуду вже медсестричкою Марусею.
Він обхоплює шию і удвох спускаємося до кінця схилу. Без пригод, хоча кілька разів ледь не гепалися. На глині слизько.
- Далі я сам. – каже Дід вже на рівному. – Спробуй дотягнути інструменти. Може допоможете дівчині знести інструменти? – кричить клієнтам. Ті стинають плечима і крутять головою. Мовляв, ніяк не можуть. – От мудаки. Все, двадцять тисяч. Надбавка за мудотизм!
Я лізу на гору. Максимум обережності. Тягну спочатку валізу, саме тягну, бо нести її важко. Потім вже торбу. Дід зміг випросити, щоб йому допомогли перегнати машину поближче. Зробила це дівчина-перекладачка, яка вміла водити. Ми попросили, щоб вона і до міста у нас за кермом була.
Поїхали. Судячи з того, що Дід перестав стогнати і аж виблискував задоволенням, розвалившись на задньому сидіння, за ціну він вже сторгувався. Ну от і добре, не дарма ж он які жертви.
- Божено, мені доручені зробити вам одну пропозицію. – каже перекладачка. Чомусь англійською.
- Що вона каже? – питає Дід.
- Повторяємо мову. В мене давно не було практики. – кажу я йому і теж переходжу на англійську. – Що за пропозиція?
- Мсьє Дюшанель пропонує вам очолити представництво його компанії в Оклункові.
- А куди дінеться той бородатий пан, в машині якого їде мсьє Дюшанель?
- Нікуди. Мсьє Павлюченко очолює спільне підприємство і буде його очолювати. Але ось мсьє Дюшанель хоче, щоб ви очолили представництво його компанії, яке буде окремо.
- Я правильно розумію, що офіс представництва буде обов’язково зі спальнею?
Перекладачка густо червоніє. Видно, що їй не дуже то подобається ця розмова, але вона старанно виконує свою роботу.
- Так чи ні?
- Так.
- Тобто, якщо по-простому, мсьє Дюшанель пропонує мені стати його коханкою?
- Так. Також він пропонує зарплатню у дві тисячі євро на місяць і уточнює, що його візити до Оклунківа будуть не частіше двох разів на місяць.
- Тобто по тисячі євро за раз?
- Так. Не враховуючи подарунків. Мсьє Дюшанель просив передати, що він досить щедра людина і любить робити жінкам приємне.
- Ти давно з ним працюєш?
- Майже два роки. З того часу, коли він почав свій бізнес в Україні.
- І багато керівниць місцевих представництв він прийняв на роботу?
- Це перший раз.
- Точно?
- Так. Ну, бували випадки, коли він просив замовити собі проститутку. Але таких пропозицій не було.
- І чим же зобов’язана?
- Ну, ти йому дуж сподобалася. А потім коли він побачив, як ти свого колегу тягнула, то взагалі.
- Він хоче, щоб я і його на шиї тягала?
- Та ні. Він просто не любить феміністок, каже, що у Франції всі жінки зіпсовані цим. А тебе він прийняв за жінку традиційних цінностей.
- Тобто таку, що слухається чоловіків.
- Ага, десь так.
- Ну, передай мсьє Дюшанелю, що моя відповідь «ні».
- Ні?
- Ні.
- Молодець. – перекладачка посміхається. – Він ще той бовдур. І у нього волосся росте на носі. Хіба це не огидно?
- Ну, приємного у цьому мало. – сміюся я. – Рома, як ти?
- Та фігово. Мені б в лікарню. Розпухла нога.
- Мені треба бути з Дюшанелем. – каже перекладачка. Стинає плечима. – Я б допомогла, але він дратуватиметься, особливо коли дізнається про відповідь.
- Яку відповідь? – питає Дід, який наче і зосереджений на своїй нозі, але і розмову нашу слухає.
Перекладачка закусує губу, дарма вона останню фразу сказала українською.
- Та про скидку. – брешу я. – Француз скидку просив.
- Я йому і так дав п’ять відсотків. Вистачить з нього!
Перекладачка довезла нас додому і пішла до своїх роботодавців.
- Нагадай їм, що аванс завтра вранці! – кричить їй Дід.
- Добре. – киває вона.
Я викликаю таксі, везу Діда до травмпункту. Там йому роблять рентген. Кажуть, що нічого страшного, простий вивих. Вправляють ногу, наказують перебинтувати. На таксі відвожу Діда до нього додому. Допомагаю дійти до квартири, бо ліфт не працює.
- Дякую, Божено.
- Немає за що, Рома.
- Приємної ночі. – він мені підморгує.
- Дякую. – посміхаюся йому. Оце нормальний чоловік, не те що той Карлсон!
Про Карлсона я згадала недаремно. Коли приїхала на таксі додому, то побачила, що чорні досі стоять. Вже інші, мабуть, нова зміна. Знову дивилися мої документи, але цього разу без наїздів. Піднялася до себе на поверх, зайшла в квартиру.
- Руся, це я.
Він вийшов до мене з величеньким синцем.
- Це ще звідки? – злякалася я.
- Та там якийсь хрін прийшов. – він кивнув у бік зали. Я побігла туди і побачила на підлозі зв’язаного Карлсона. З кляпом у роті. Карлсон до того ж був завернутий у килим, одна голова стирчала. Побачив мене і замугикав.
- Це ж Стас!
- Хто?
- Стас, мій колега! З Агенції!
- А, Карлсон! – киває Руслан. Карлсона на підлозі аж судома пробиває. Дивлюся на Руслана, мовляв це таємне прізвисько. Той показує, що випадково вирвалося.
- Розв’яжи його. – кажу.
- Стас, я тебе розв’яжу, але ти не кричи. Добре?
Карлсон щось мугикає і не дуже схоже, що він погодився. Але все одно треба розв’язувати. Хоча б кляп вийняти. Виймає.
- Хто це в біса такий? – ричить Карслон.
- Стасе, тихіше. Це Руслан, мій друг.
- Що він робить у тебе в квартирі?
- Він тут живе.
- Привіт. – каже Руслан.
- Розв’яжи мене! – аж ричить Карлсон.
- Стас, тихіше.
Руслан розв’язує. Точніше, спочатку розкатує з килиму, а потім вже розв’язує. Карлсон підхоплюється, розтирає руки і дуже недобре дивиться на нас.
- Ти вибач, просто Божена не сказала, що у тебе є ключ. – каже Руслан.
- Божена це і не знала! Звідки в тебе ключ від моєї квартири? – я знаю, що кращий захист, то напад і йду в атаку.
- Яка різниця? – трохи ніяковіє Карлсон.
- Така різниця! Де ти узяв ключ?
- Ти ж нам давала його.
- А потім забрала!
- Я зробив копію.
- Ну ти мудак!
- Думай, що кажеш!
- Ми ж працювали, як одна команда, я ж довіряла тобі!
- І правильно робила! Я що у тебе щось вкрав з квартири?
- Тоді навіщо прийшов, коли мене не було?
- Та звідки я знав, що тебе не було!
- А подзвонити?
- У мене телефон розрядився! А зарядне у Роми в машині! Я прокинувся у гаражі, Роми немає, думав, що він у тебе. Прийшов, тут мене обшмонали менти з чорними, піднявся до тебе, думав ви тут, а на мене накинувся твій дружок!
- Вибач, Стасе. Я ж не знав, хто ти. Чую, хтось зайшов. Ну я подумав, що може злодій. Вибач.
- Та що ти вибачаєшся, це ж у тебе синець, а не у нього! – встряю я.
- Та пішла ти! – ображається Стас і йде до дверей. Йду за ним.
- Почекай.
- Не лізь!
- Слухай, у мене прохання.
- Не хочу нічого слухати.
- Я прошу.
- Я тобі нічого не винен.
- Стасе!
- Розмову закінчено! – він вже взувся. От же молодець. Прийшов до мене і роззувся у коридорі, як я і просила. – Стасе, нікому не кажи про Руслана, добре?
- Нічого не добре! Відійде від двері.
- Стасе, пообіцяй мені.
- Тебе що, силою посунути?
- Стасе, Рома поранений, давай не будемо сперечатися. – змінюю я тему.
- Що з Ромою? – хвилюється Карлсон.
- Вивихнув ногу. А завтра у нас справа. Дуже грошова.
- Де він вивихнув?
Коротко розповідаю. Карлсон трохи заспокоюється. Таки беру з нього обіцянку мовчати про Руслана. Той, на правах гостя в розмову делікатно не лізе. І правильно робить, бо по очах Карлсона бачу, що він не проти побитися. Нарешті випроваджую його за двері. Зачиняю, важко зітхаю.
(Далі буде)
