***************************************************
– Що ж це відбувається? Мені здається, я сплю і ніяк не можу прокинутись. Цей сон – справжнє страхіття!!! Звідки усі ці голоси? Чого вони від мене хочуть? Мабуть, ось так і божеволіють бідолашні діти.
Я посміхаюсь. Але насправді усе це геть не смішно.
У складних та заплутаних ситуаціях я завжди полюбляв дивитись на себе та все, що зі мною відбувається, ніби з боку. Спочатку я наче відходив від свого тіла на декілька метрів. А потім брався розглядати себе, як одного зі своїх найліпших друзів, якому була вкрай потрібна моя допомога. Рішення знаходились миттєво. Адже ви, мабуть, помічали,що чужі проблеми вирішувати завжди значно легше, ніж свої власні.
Отож, дивлюсь на себе з боку і бачу 13- річного розгубленого хлопця, що стоїть один самісінький посеред вітальні та намагається збагнути, що ж відбувається.
– Лука, тримай себе в руках! - кажу я собі досить по-дорослому. Не знаю, чи це взагалі комусь допомагає, але впевненіше від цих слів я себе зовсім не почуваю.
Голоси лунають звідусіль. Спочатку це схоже на суцільний гул, і я навіть не намагаюсь щось виокремити з цього потоку. Мені страшно.
Поруч немає ні мами, ні тата, навіть сестри, яка так полюбляє дошкуляти мені у ситуаціях, коли я геть беззахисний.
Ви тільки не подумайте, що я боягуз і мені лячно залишатись вдома самому. Насправді, річ зовсім не в цьому. Просто зазвичай, коли трапляється щось геть незрозуміле, одразу знаходяться декілька розумників, які впевнені, що достеменно знають, у чім тут річ. Дуже часто їх погляди виявляються абсолютно протилежними. Але мене це не тільки не заплутує, а навпаки, допомагає.
Для себе я давно вирішив,що правда завжди знаходиться десь посередині. Скажімо, якщо один мій однокласник Сомко Андрій говорить,що дитячий табір – це круто, а Верещагіна на все горло кричить, що це найнудніше,що може статися з людиною. То я роблю висновок, що маючи трохи фантазії, яка у Верещагіної, до речі, геть відсутня, а у Сомка навпаки, б’є через край, свій відпочинок в таборі можна зробити досить цікавим.
Я вирішив це перевірити і попросив батьків відправити мене до «Артеку». Я виявився абсолютно правий – правда була десь посередині між словами Сомка та Верещагіної. Маючи непогану уяву та будучи досить кмітливим хлопчаком я перетворив свій відпочинок на казку, як це і було написано на офіційному сайті табору.
Я брав участь у всіляких виставах, концертах та масовках, які для решти здавались смерть, якими нудними. Завдяки цьому я став улюбленцем вожатих. А відтак отримав чимало привілеїв: додаткову порцію десерту, можливість довше всіх затримуватись в кімнаті дівчат перед відбоєм та, що найголовніше, досхочу купатись у морі. Це був найдорожчий привілей.
А дівчата, то так! Ніколи не отримував особливого задоволення від спілкування з цими наскрізь нещирими істотами. Ось, наприклад, моя сестра. Допоки ви не бачите її хитрючих очей та іронічної посмішки, яку вона ще не вміє добре приховувати, може видатись, що перед вами справжнісіньке янголятко. Вона посилає хлопцю милого-премилого смайлика, а сама вже обмірковує план, як би змусити цього невдаху швидше запросити її до кав’ярні, а потім досхочу вихвалятись своєю перемогою. Які ж ці жінки передбачувані. Бідолахи.
Але годі про дівчат. Поруч немає нікого, хто міг би хоч якось пояснити усю цю маячню. А якщо немає ніяких варіантів, то і правди вибрати немає з чого.
Голоси не дають мені спокою, і, навіть поглянувши на себе з боку, я не можу знайти вихід.
Є ще один варіант. Я часто так роблю. Підхожу до величезного глобуса, що стоїть у батьковому кабінеті,та починаю його розглядати. Я уявляю, скільки у світі країн, скільки таких от хлопчаків, як я, з ще більш серйозними проблемами блукають по самотніх вулицях Нью-Йорку та Парижу. По мірі того, як я розглядаю глобус, я заспокоююсь.
Отож я стою перед величезним глобусом,що є насправді лише крихітною подобою нашої землі, і дивлюсь на Іспанію – жарке літо в Барселоні, корида, відчайдушні матадори. Як я мрію там опинитись. І тільки я ледь починаю заспокоюватись, як раптом хтось досить чітко промовляє:
– Ола, коме стас?
– Що, що? Я нічого не розумію?
– Привіт, як справи, запитую! От ще дурник,зібрався до Іспанії. Які ж ці люди дивні: мріють побувати в тій чи іншій країні, але не намагаються докласти жодних зусиль, аби хоч трохи дізнатись про її культуру, вивчити мову. Які ж у вас, у людей ліниві бажання. Лише хотіння замало, потрібно хоч трошки докладати зусиль.
І тут я чітко усвідомлюю, що спілкуюсь з глобусом. Ні, цього не може бути. Просто не може бути. Я таки збожеволів!
– Я більше не хочу нічого обмірковувати. Глобус, що вирішив мене повчати – це занадто. У мене терпнуть ноги, а холодний піт виступає по всій шкірі. Все, годі, я тікаю.
Цей метод є теж досить дієвим, коли йдеться про серйозні проблеми. І хоча батько говорить, що справжні чоловіки не тікають, а приймають бій, а мама виступає за дипломатію, моя правда знову посередині. Я вважаю, що справжній чоловік – це, в першу чергу, живий чоловік, і аж ніяк не мертвий дипломат.
Отож я тікаю!
За вікном нашого будинку світить серпневе сонечко. Там так гарно і привітно. Я відкриваю двері…
І…. знову потрапляю до своєї вітальні.
Я в пастці!
Стрімголов мчу до телефону, хоча мало вірю, що ця розкіш цивілізації працюватиме за таких дивних обставин.
Однак я приємно здивований. Набираю перший ліпший номер…Ну добре, я вам зізнаюсь, «перший ліпший» означає Женькін.
Ми давно товаришуємо. Тільки не подумайте, вона геть не схожа на тих гламурних дівчат-підлітків, які при зустрічі цілують одна одну та з цікавістю хижака зиркають на хлопців.
Женька геть інша. Абсолютно інша. Вона не любить спідниць, хустинок, бантиків, брязкалець, і що найголовніше, вона не любить смайликів. В неї трошки курчаче волосся, яке вона кумедно завиває на пальчик, коли про щось зосереджено розповідає. В її гардеробі повнісінько джинсів та футболок, а головне, її матері абсолютно начхати на те, що Женька виглядає як хлопчисько з довгим волосся. Герміна Федорівна вважає, що головне – це вільний розвиток дитини. Тож ні в чому Женьку не обмежує. Оце клас!
– Алло! – чую я сонний голос своєї товаришки.
– Це я! – я майже кричу в трубку.
– Що, геть здурів. Одинадцята ранку! Я ще сплю!
– Будь ласка. Мені потрібна допомога! Це просто якийсь жах!
– Знову запацькав таткові суперважливі документи? Більше я не скануватиму його підпис та печатку. Ні за що! Минулого разу його ледь не посадили за підробку документів. З мене вистачить таких пригод.
– Я ж не знав, що це була якась там мега важлива ліцензія, - виправдовуюсь я, ще й досі не розуміючи, чому дорослі так переймаються якимись папірцями.
– Так, годі. Я сплю.
– Женя, все набагато гірше. Я замкнений у власному будинку і розмовляю з глобусом.
– Тобі, що немає чого робити?
– Будь ласка. Приїжджай.
– Ти серйозно?
– А то! Я ж пам’ятаю наше правило: у вихідні не дзвонити до першої години дня ні за яких обставин. Що думаєш, я смерті своєї захотів. Справа термінова! Жень, приїжджай. – Остання фраза вийшла ледь не плаксиво, за що я себе одразу зненавидів.
Женька відчула, що справи у мене таки кепські. Вона, як на диво, швидко зібралась.
– Чао, мамуль! Я скоро буду! Знову Лука щось начудив!
– Такий вже у тебе друг. От тільки сумніваюсь, що трапилось щось серйозне. Мені, Євгеніє, здається, ти йому просто подобаєшся, от він і вигадує усі ці пригоди.
– Мені здається, зараз вигадуєш ти! - відмахнулась дівчинка.
***********************************************
Ось вона! Під’їжджає на своєму новенькому велосипеді до мого будинку. Яке полегшення. Я біжу до дверей. Женя!!!!! А що як вона не зможе потрапити в будинок. Але усі мої сумніви розсіюються за хвилину. Двері відчиняються і тепло з вулиці разом з Женькою потрапляє до мого будинку.
– Щось накоїв, так і скажи. Нема чого піднімати мене в суботу з ліжка об одинадцятій. – Женька хоче виглядати сердитою, але в її очах вже іскряться вогники допитливості.
– Ну що там сталось?!
– Ти чуєш? – запитую я.
– Що саме? – принюхується Женька.
– Та ні! Голоси, ти їх чуєш?
Женька прислуховується. По її очах, я розумію, що чує.
Полегшення.
Яке полегшення, я не збожеволів. Вона теж це чує. Розмови стають все голоснішими.
– Перепрошую, паняночко. Ви б не могли злізти з мене! Перший раз бачу таке нахабство.
Женька так і підскочила. До неї промовляв старовинний антикварний стіл, який моя мама придбала на блошиному ринку у Празі, де вони відпочивали з батьком минулого літа. Прохання було підкріплене добрячим копняком.
– Вибачте, - ледь прошепотіла Женя і від здивування всілась на підлогу біля каміна.
До неї підійшов стілець з елегантними різьбленими ніжками та люб’язно запропонував присісти.
Я вирішив з’ясувати ситуацію, скориставшись люб’язністю стільця:
– Пане, як вас…стілець, поясніть будь ласка, що відбувається.
– Вам краще запитати у Книги Буття. – І стілець вказав у напрямку Величезної книжкової полиці, де була зібрана чимала бібліотека. Усі ці книжки були справжньою гордістю нашої родини. Частину з них батько купив, решту отримав від свого батька, а той від свого. Дехто насміхався з нас, ображався, вважав нас жадібними та скупими, але книжки ми ніколи нікому не віддавали. Це було золоте правило, яке батьки змусили мене назавжди запам’ятати.
Одного разу книга, яку я дав подивитись Федотову, так і не повернулась на своє місце. Коля Федотов довго виправдовувався, що забув її в парку на лавочці, але я чомусь так йому і не повірив. Це була моя улюблена книжка…і його теж. Гомерівська Іліада з надзвичайними малюнками. Здавалось, намальовані герої Гомера ось-ось випростуються з книжкової сторінки, станусь на весь зріст і почнеться справжня битва.
Особливо мені подобалось переглядати картини смертельного поєдинку між Гектором та Ахіллом. А ще добре пам’ятаю засмучене обличчя Андромахи, дружини переможеного Гектора. Ми с Женькою та Федотовим годинами могли роздивлятись ту книгу. Женька була природженої акторкою і чудово пародіювала обличчя то Зевса, то його примхливої дружини Гери. Але Андромаха в неї виходила найкраще. Одного разу я ледь не заплакав, коли вона схилившись над сплячим котом Маркізом, вдавала стражденне обличчя люблячої дружини, що побивається над бездиханним тілом свого чоловіка. Хвала Богу, Женька була настільки захоплена грою, що не помітила моїх сліз.
Гаразд, я наважуюсь підійти до полиці. Який нестямний гул, я ледь не оглух. Кожна книжка розповідає про щось своє, деякі навіть сперечаються. Особливо запеклою виявляється суперечка між Біблією в старовинному перепльоті та книжкою, на обкладинці якої міститься гарне, золотисте тиснення «Вчення Дарвіна». Книжки стояли на різних полицях, тому аби сперечатись, їм доводилось викрикувати свої доводи щонайголосніше.
«Як знайти Книгу Буття? Як змусити усі ці книжки замовкнути?»
Я просто закричав на все горло. Женьку це ані трохи не стурбувало. Вона розгублено сиділа на стільці, який усіляко намагався її заспокоїти.
Книги притихли. Це дало змогу і мені бути почутим.
– Шановна, - звернувся я до збірки поезії Лесі Українки, адже ця книга завжди викликала у мене повагу та якесь дивне, трепетне ставлення. - Чому ви так себе поводите. Ви ж інтелігентні дами, згадую я мамині уроки дипломатії. – Годі галасувати. Мені потрібна ваша допомога.
– Допомога? Ха!!! А хто нам допоможе? – іронічно зауважила збірка творів Володимира Маяковського. – Нас десятками років ніхто не відкриває. Сьогодні джерелом інформації є Інтернет, телебачення. Про нас усі забула. Ось ти, Лука,скільки прочитав книжок за своє життя?
Я намагаюсь швиденько порахувати 2-3…. десь близько десяти. Адже я,насправді, більше люблю дивитись телевізор, аніж читати.
Піднявся страшний гул, мені стало страшенно соромно. Кожна книжка намагалась щонайголосніше висловити своє обурення. Я зрозумів, що мені їх не здолати.
– Мене ви повинні добре пам’ятати, - це Женька прийшла мені на допомогу. І справді,вона могла годинами просиджувати в батьковому кабінеті,читаючі одну книгу за іншою.
Книжки шанобливо схилили свої обгортки – маленька дівчинка була їхньою улюбленицею. Під великим секретом вони погодилась розповісти Женьці про місцезнаходження Книги Буття.
Велика Книга ховалась на одній з найвищих полиць. Наче справжні охоронці, її оточували збірки поезій, біографії видатних людей та історичні романи. Мені одразу стало нудно. Що ж поробиш. Я й справді більше люблю пригодницькі фільми.
Стара, з помітним нальотом пилу, Книга опинилась перед нашими очима. Відкривши першу сторінку, ми зустріли павучка. Він, як це не дивно за таких обставин, вирішив не розмовляти, а чимшвидше втік з місця подій.
Книга довго мовчала. ЇЇ сторінки важко перегортались одна за одною. Здавалось, у цьому шелесті плутались думки, події, особистості.
Нарешті вона промовила:
– Ви опинились у світі речей. Такого ніколи раніше не траплялось. Але світ змінився. Межі між речами та людьми стрімко стираються. – Книга голосно закашляла. Пил так і посипався з її, здавалось, крихких від часу сторінок.
– Прошу пробачення, - вибачилась книга. Я вже давно ні з ким не розмовляла. Шановні, мені дуже шкода, але до людей у ваш час ставляться, як до речей. Речі ж обожнюють в десятки разів більше навіть за близьких родичів…Кордони між нашими світами стають прозорими. Вчора ти розсердився на сестру за те, що вона зламала човник, який ти майстрував майже два тижні. Ти був ладен стерти її з лиця землі. Потік злості виявився настільки сильним, що знищив бар’єр між нашими світами. Звичайнісінький човник виявився хоч і на мить, але дорожчим за рідну сестру. – Книга знову зайшлась у приступі нестримного кашлю.
Я одразу збагнув, про що вона говорить. Дійсно, я обожнюю різноманітні конструктори, можу годинами просиджувати за їх майструванням. Особливо мені подобаються кораблі та підводні човни. А тут Маринка усе знищила одним помахом своєї дорожньої валізи.
Вона саме повернулась з Лондона, де півроку навчалась в спеціалізованій школі. Я був радий її бачити. Соромно сказати, але весь цей час мені її страшенно бракувало. Але злість через зламаний човен вмить знищила радість довгоочікуваної зустрічі. В пам’яті, мов фрагменти з кінофільму,виникли всі її кпини, знущання, образи.
– Якого біса ти припхалась. Сиділа б краще у своєму Лондоні. Ніхто тебе тут не чекав! – вигукнув я і приховуючи сльози, втік до своєї кімнати. Звідки взялось стільки люті? Сьогодні я і сам не міг би це пояснити.
– Це мої останні слова. Більше я нічого не можу вам розповісти, - зверхньо промовила Книга. Насправді, вона і сама достеменно більше нічого не знала. Але ж як у цьому могла зізнатись Книга Буття. Тому вона поважно зімкнула свої сторінки і застигла у величному мовчанні
Я дивився на цих дітлахів з сумом та ностальгією. Які ж вони розгублені та перелякані. Я безперечно маю їм допомогти.
– Гей, малеча! – Лука з Женькою одночасно озирнулись. На стіні висів улюблений батьків годинник. Саме він гукав до дітей. Вирізьблений з дерева, годинник був насправді дивовижним. Ліворуч від циферблата був зображений молодий чоловік з келихом вина та лавровим вінком на голові. Мов гілка лози, чоловіка обвивала струнка, принадна жінка. З протилежного боку був зображений старець з похиленою головою, який з невимовним жалем дивився на юнака та його вродливу супутницю.
Старий годинник одразу помітив, куди були спрямовані погляди дітей. Здається, він тільки і чекав, щоб розповісти свою історію.
– Мене виготовили найкращі майстри годинникової справи ХІХ століття. Я безсумнівно вважав, що створений лише для того, аби своєю красою прикрашати навколишній світ. Мені здавалось, що бути об’єктом милування – ось моє істинне призначення.
Щоразу оглядаючи мене, господар будинку, на замовлення якого я був виготовлений, сумно посміхався.
– Цей годинник справжнє диво,але він постійно або поспішає, або спізнюється. Потрібно знову віднести його до майстерні.
– Яка дурня, - міркував я собі. Я ж такий гарний! Здається, ці люди геть позбавленні смаку. Як вони можуть, дивлячись на мене, думати про час. Бувало, що замилувавшись собою у дзеркало, яке висіло навпроти, я міг спізнюватись на цілу годину, а то і на дві.
Мене багато разів відносили до майстерні, але я сприймав це виключно як образу та неповагу до своєї вроди. З кожним днем я починав все більше відставати, чи навпаки, поспішав, граючись наввипередки з невгамовними сонячними зайчиками.
Одного дня господар прийшов до дому геть не в гуморі. Через мене він запізнився на важливу зустріч і втратив впливових партнерів. Того ж дня на моєму місці з’явився новий, геть позбавлений витонченості чи взагалі будь-якого смаку годинник. Він йшов справно і ніколи не підводив господаря, а я опинився на горищі.
Пройшли роки. Я кляв свою долю, не маючи змоги нічого змінити. Такий гарний і неперевершений, я лежав серед купи лахів та різного непотребу.
Мабуть, я так і пропав би на тому горищі. Але мені пощастило. Щоранку біля мене пробігав маленький мурашка. І щоразу він тягнув на собі ношу, яка важила в десятки разів більше за нього самого. Одного разу мені стало геть сумно і ми розговорились.
– Тобі не набридло щодня робити те саме. Хіба це не нудно? – запитав я мурашку.
– Це моє призначення. Я щасливий, бо займаюсь тією справою, для якої був народжений.
Ці прості та мудрі слова мурашки змусили мене замислитись. А для чого був створений я?
Я збагнув, що був створений для того, аби правильно показувати час, а лише потім - бути витонченою прикрасою.
Мені стало страшно, адже я ледь не змарнував усе своє життя. Того ж дня, наче за велінням чарівної палички, мене дістали з горища якісь люди. Виявилось, що мій хазяїн давно помер, тож мене забрали до антикварної лавки.
Після ретельного ремонту, що стосувався лише мого зовнішнього оздоблення, мене повісили на стіну. В крамниці було багато годинників. Але я помітив, що милуючись гарними, люди все одно купували лише ті, які справно показували час.
Так, я годинник, а отже створений для того, щоб допомогти людям орієнтуватись в часі, не спізнюватись на побачення, не чекати у чергах, не підводити інших людей.
Тому я пішов. Це було складно. Усі мої пружини заржавіли, і я зібрав усі сили, аби зрушити свої стрілки з місця.
На щастя, мої потуги помітив господар крамниці і одразу віддав мене до майстерні.
Там добряче підрихтували мій механізм, і я став справно показувати час!
Яке це було щастя! Я відчув його кожним гвинтиком, кожною пружинкою своїх нових нутрощів.
В крамниці мене помітив ваш батько і не вагаючись, одразу придбав.
З тих пір я його жодного разу не підводив. Не уявляєте, який я щасливий, коли він говорить своїм гостям: «Такого годинника, як цей, годі шукати. Він не тільки гарний, але й найточніший у світі! Справжня знахідка!»
– Ух! Давно я так довго не говорив, - повільно переводячи стрілки зітхнув годинник. Добре. Час вже розповісти дітлахам і про їхнє призначення.
– У світі речей ви опинились не лише через злість Луки на його сестру. Це був лише поштовх. Насправді, ви повинні допомогти людині, яка не з власної волі опинилась на межі наших світів.
– Хто ж ця людина? І як ми зможемо комусь допомогти, якщо самі потрапили у пастку?
– У світі речей ви матимете чимало помічників. А ось і ваш перший провідник.
– Килим-літак? Але ж усе це казки для маленьких дітей!- знизую я плечима.
– Здається, ти його ображаєш, - прошепотіла мені Женька.
Килим насправді набундючився та вже хотів іти геть.
– Ви побачите ще чимало дивних речей, - попереджає нас годинник. - Не ображайте їх своєю недовірою. Адже не все, у що ви не вірите, не існує. І навпаки, не все у що ви вірите, існує.
Щось я геть заплутався! Але доведеться повірити цьому годиннику на слово. Ми випробовуємо килим-літак. Спершу нам ніяк не вдається як слід скеровувати наші рухи. Старий годинник дає декілька порад, і от ми як навіжені летимо з одного кінця будинку в інший, ледь встигаючи оминати небезпечні варцаби дверей та решту меблів.
– Ну годі, погрались і вистачить! – заспокоює нас годинник. Мушу вам дати ще декілька корисних порад. Про місце, де на вас чекатимуть, ви легко дізнаєтесь. Будьте уважні, навколо розкидано чимало підказок. Пам’ятайте, люди вас не бачать і не чують. Від сьогодні ваші помічники – це лише мешканці світу речей. Ну ось, здається і все.
– А коли ми зможемо повернутись додому, у світ людей? Я ж не попередила маму!
– І мої стовідсотково хвилюються, - раптом згадую я про свою родину.
– Нас обов’язково шукатимуть!- зауважує Женька.
– Ми ж не могли безслідно зникнути?- в моєму голосі також чується надія.
– Ніщо безслідно не зникає, і нічого нізвідки не береться. У світі людей ви стали речами. Залишилась лише любов, яку відчували до вас близькі люди. Все решта стерлось з їх пам’яті.
– І хто я тепер? – з сумом запитує Женька.
– Ти букет соняшників, а ти, - вказує годинник на мене,- злощасний човник, через який ти сюди потрапив. Ось, подивіться!
Я захожу до сусідньої кімнати і бачу свій самотній човник з відламаним пропелером. Він валяється на підлозі. Раптом до кімнати заходить сестра. Вона збирається, нарешті, поприбирати. Маринка бере до рук поламаного човника і вже ладна жбурнути його в сміття. Аж раптом щось зупиняє її. Вона довго дивиться на човник, наче намагається щось пригадати. Проте так нічого і не згадавши, ставить його на стіл.
Вона щось відчула, отже вона мене любить! Як хочеться повернути образливі слова назад. Мені стає страшенно сумно.
Женька ж повертається до своєї оселі. Її мати як раз ставить у вазу букет щойно зірваних соняшників.
«Пірати захопили чергове судно у водах Індійського океану!»- розповідає ведуча новин. – «Життя людей стало сьогодні розмінною монетою у бажанні швидкої наживи. Моряки у даній ситуації виявились звичайнісінькою річчю. Чи виявиться ця річ достатньо коштовною аби заплатити за неї викуп і скільки ця річ коштує? Власники судна та пірати під проводом небезпечного головоріза Джима Бойка вже третій місяць поспіль не можуть вирішити це питання».
– Які ж у моєї мами лагідні руки! – Женька наче на собі відчуває дотики материних рук, що саме голублять жовті, мов саме сонечко, пелюстки. Випадково матір перевертає чашку з недопитою ранковою кавою. Майже чорна, і на Женькін смак, абсолютно гидотна речовина виливається на газету. Знову стаття про піратів.
– Лука, здається я знаю, де на нас чекають.
– Де? – відриваю я погляд від скаліченого човника.
– В Індійському океані.
Олександр……….12.09.2009
В кімнаті абсолютна темрява. З правого боку до мене притулився наш мічман, він тихенько похропує – нарешті йому вдалось хоч трохи заснути. З ліва від мене сидить кок. Я відчуваю що він не спить, хоча він зовсім не ворушиться. Мені здається, я бачу його втуплений у стіну погляд, відчуваю, як він ковтає згусток сліз, глибоко вдихає повітря, і знов завмирає абсолютно непорушний у своєму горі.
Решта полонених дрімає. Сьогодні це нарешті стало можливим. Сьогодні померла одна з трьох жінок – офіціантів на нашому пароплаві,Тетяна. Спершу вона народила мертву дитину. І ось за тиждень, який, здавалось, тривав цілу вічність, померла і вона.
Наш кок був батьком цієї дитини та чоловіком Тетяни.
Весь час вони як навіжені торочили, що це їх останній рейс. Джеймс, так звали кока, вже встиг вкласти усі їхні заощадження у відкриття ресторанчика на березі моря. Плани на майбутнє, щасливе воркування на палубі після вахти – їх щира закоханість викликала тиху заздрість у всього екіпажу. Щастя ж обірвалось в одну мить.
Мені соромно про це думати, але я хотів її смерті. Усі ми хотіли. Ми більше не могли слухати її постійний стогін, який не припинявся ні вдень, ні вночі. Сморід від її ран ставав просто нестерпний. Але сьогодні її більше немає.
Судновласник Біллі Грейс вже третій місяць веде безрезультатні перемовини з піратами, прагнучи,напевно, знизити ціну викупу. Ми ж весь час сидимо в цій малесенькій каюті, наче сардини в бляшанці. Нас тут 22 чоловіка, тобто вже 21.
Нас годують справжніми помиями,від яких у всіх нас величезні проблеми зі шлунком. Сморід від наших випорожнень в каюті стоїть просто нестерпний. Спочатку ми підбадьорювали один одного,потім ми почали сваритись та звинувачувати один одного у тому, що сталось. Двоє матросів навіть вчинили бійку, яка виявилась досить нетривалою через брак простору аби по-справжньому замахнутись.
Але сьогодні усі спокійні та сумирні. На якійсь емоції просто не вистачає сил. Виключення – це Джеймс, але і він через декілька днів, я впевнений, заспокоїться. Іншого виходу просто немає.
***********************************************
Олександр…….30.10.2009
Все згадую, як нас захопили в полон.
Це відбулось дуже швидко. Спершу нам здалось, що до «Прометея» на великій швидкості наближається патрульний катер. Коли ми зрозуміли у чім річ, було вже занадто пізно. «Прометей» досить велике судно, який не так легко піддається швидкому маневруванню.
Майже усі пірати були темношкірі. Це добре зорганізована команда. У них є свій лідер, високоякісна та надсучасна апаратура, а також, я переконаний, серйозна підтримка на березі. З нами вони особливо не цяцькались. Усіх, крім кока,замкнули у цій каюті. Джеймс декілька разів готував для піратів вечерю. Повертаючись до каюти, він розповідав,що пірати почувають себе досить впевнено. Вони не метушаться, вечорами спокійнісінько грають в покер і, як це не дивно,майже не переймаються охороною судна. Таке враження, що у них все під контролем.
Одного разу Джеймс став свідком того, як пірати зливали з баків якусь рідину. Він впізнав ємкості, які ми завантажили в останньому порту. Після цього і його замкнули в каюті та вже більше не випускали.
Чому все це все з нами відбувається? Мені знається, ми лише пішаки у якійсь великій грі. Я думаю про наш корабель, стіл, лампочку, відро у нашій каюті. Чим ми зараз відрізняюсь від цих речей? Лише тим, що ми дещо коштовніші. Хоча, судячи з ледь жевріючих переговорів, не набагато.
Вперед, до пошуку пригод!!! Як мені хочеться, аби мене побачили усі мої однокласники: я с Женькою лечу над Києвом. Під нами пропливають знайомі вулички. Величезні пам’ятники та будівлі здаються такими дрібними. З висоти нашого польоту дрібним здається геть усе: колишні страхи, хвилювання, кпини та образи. Які вони всі несуттєві. Я вищий за них! Я вищий навіть сам за себе.
Я лечу. Яка радість, яка неймовірна радість. Мені хочеться летіти ще швидше, і я спонукаю наш килим додати газу.
Яка краса. Немає меж, кордонів, віз, паспортів…. ми вільні, ми абсолютно вільні. Дивлюсь на Женьку – вона почувається так само.
Ух, ледь розминулись з літаком. Нічого собі швидкість.
– Гей, старенький , - тріпаю я за краєчок наш килим,- ти просто диво.
– Думаю, я ще й не на таке здатен, - посміхається килим. – Це вперше я полетів у таку далечінь. Раніше я міг лишень кружляти годинку-другу над підлогою.
– Скажіть, пане Килиме, а ви насправді усі літаєте?
– Звичайно, що ні. Я був щось на кшталт білої ворони у своїй сім’ї килимів. Я просто не міг без неприхованої заздрості дивитись на вашого папугу Кешу, коли він описував по кімнаті круги та виконував фігури найвищого пілотажу. Коли старий Телевізор показував програми, присвячені літакам, польотам, небу, хмарам, я так і втуплювався в екран. Я непомітно посувався все ближче і ближче до Телевізора-буркотуна. Здавалось, одне відчайдушне зусилля, один лише стрибок і я опинюсь в середині екрану і зможу здійнятись в небо, як ті літаки. Ці передачі часом заміняли мені справжню реальність. Те, що було на екрані, виявлялось для мене значно привабливішим. Мою пристрасть швидко помітили решта килимів.
І тоді Старий Килим вирішив провести зі мною серйозну бесіду виховного,чи, краще сказати, погрожуючого характеру.
– Ти що геть здурів, малий. Килими не літають. Це буває тільки у казках. Твоє призначення – застилати підлогу та зігрівати ноги господаря у холодні зимові вечори. Подивись на нас. Усі ми це робимо з покоління в покоління. А ти що, вирішив, що розумніший за решту. Не смій ганьбити свою родину, я тобі сказав. І чимшвидше викинь з голови свої дурнуваті мрії. Це я тобі кажу,справжній Персидський Килим. А я двічі не повторюю.
Я впав у справжнісінький розпач. Яка нудьга мене охопила, ви просто не можете уявити. Мені здавалось, що усі мої мрії дійсно нікчемні. Адже якщо всі решта килимів не літають, я також, мабуть, ніколи не зможу цього зробити. Потроху я взагалі перестав мріяти про польоти. Я просто лежав та бездумно дивився у стелю.
Аж якось до нашого дому принесли ручної роботи гобелен зі східним візерунком та запахом невідомих мені прянощів.
Його прилаштували на стіну в кімнаті, де я лежав. Гобелен довго мовчав. Та коли він трохи підучив нашу мову, між нами зав’язалась розмова.
Гобелен був з Багдаду. І, що найголовніше, він вмів літати. Там у Багдаді для килимів це було абсолютно буденним заняттям.
Усі мрії про польоти враз пробудились в моїй дещо несміливій килимовій душі. Гобелен не міг поворухнутись, адже був міцно прибитий до стіни. Тому став на мигах навчати мене мистецтву польоту. Я напучувався, вигинався,але в мене нічого не виходило. Аж нарешті Гобелен порадив мені розслабитись, і спершу просто уявити, що я лечу.
– Уявити потрібно настільки добре,щоб ти відчув, як вітер куйовдить усі твої ворсинки, як він пестить кожну твою ниточку і безстрашно мчить тебе вперед, - давав поради Гобелен.
І в мене вийшло. Я відчув, що лечу. А коли відкрив очі, то побачив, що я насправді завис десь на метр від підлоги. Після тривалих тренувань я нарешті здійнявся настільки високо, що вже міг час від часу звільняти свого нового друга. Ми щоночі кружляли в нестримному танці-польоті. Це було прекрасно. Але з’явились ви, відчайдушні дітлахи. І старий Годинник, який весь час спостерігав за нашими з Гобеленом танцями, вирішив, що я можу стати вам у великій пригоді.
Промовивши це, килим віртуозно виконав мертву петлю – на щастя, ми з Женькою зуміли втриматись.
– Якби це тільки міг побачити мій любий Гобелен,- зітхнув Килим і ми чимдуж помчались на зустріч пригодам.
*********************************************
Олександр………2.11.2009
Ця бездіяльність просто нестерпна. Я щодня задаю собі питання, як одні люди можуть ставитись до інших ще гірше ніж до речей? От дивлюсь на них і бачу таких самих чоловіків, як і ми. Просто долею обставин сьогодні влада у їх руках. Чому вони геть забули про те, що ми також люди? Адже завтра ситуація може обернутись зовсім по іншому. І вже хтось інший триматиме в руках ниточки їхніх життів.
Я втомився просити про допомогу якійсь вищі сили.
Розмова з командою також нічого не дала: усі моряки вщент розбиті та спустошені. І головна причина аж ніяк не жахливі умови існування. Найбільше пригнічує ставлення до нас, як до речей, як з боку піратів, так, здається, і з боку керівництва компанії та влади рідної країни. Хіба, будучи на свободі, ці поважні пани нічого не можуть вдіяти? Не можуть протистояти купці морських злодюжок? Не вірю!!!!
До каюти заходить один з піратів з відром помиїв, які вони називають їжею. Видно, вони вирішили, що ми вже геть безпорадні, бо приходять до нас не по двоє, як раніше, а по одному.
Я збираю рештки сил і кидаюсь на пірата,що приніс нам їжу. Удар чобота відкидає мене назад. Ні, я занадто слабкий,аби його здолати. Ніхто з команди навіть не поворухнувся, аби допомогти мені у моєму по-дитячому наївному бунті. Все розпливається перед очима. Я втрачаю свідомість!
Ми летіли три дні та три ночі. Як виявилось, килимам теж потрібен відпочинок. Аби не втрачати дорогоцінні хвилини, наш килим спав на льоту, лише трішки збавляючи швидкість.
І ось нарешті океан. Яка краса!!! Його безкінечність вразила нас Женькою. Я ніколи нічого подібного не бачив – це було казково. Правда, я трохи хвилювався, аби наш килим не збився з маршруту, адже орієнтирів, як на мій погляд, в океані не було ніяких. Та вже за декілька хвилин ми побачили корабель. Він дрейфував у нейтральних водах. Вгледівши нас, судно лише примружило свої велетенські очі. Потім судно під досить героїчною назвою «Прометей» так тяжко зітхнуло, що навколо утворились величезні хвилі, які зникли за мить. На палубі не було нікого. Де ж пірати, де їхня варта ?
Ми залишаємо килим на палубі. Женька підозріло озирається.
– Щось тут не так. Тобі не видається дивним, Лука, що вони зовсім не хвилюються про свою безпеку. Я уявляла все це дещо інакше.
Так, це дійсно більш ніж підозріло. Ми наближаємось до каюти капітана. До нас ледь долинають розмови піратів. Усі вони тверезі, рому та решти традиційних піратських атрибутів не видно. Перед нами звичайні хлопці. Один русявий говорить по телефону, з його хвилювання та улесливого тону стає зрозуміло, що він говорить з коханою. Ненавиджу усі ці пестощі – і чому закохані не можуть залишатись нормальними людьми. Б-р-р-р.
Інший з чорною бородою та не досить охайно підстриженими вусами втупився у свій ноутбук. Двоє піратів грають у шахи. Вони абсолютно спокійні та зосереджені на грі. Ще один, здається, капітан, дрімає на кушетці.
Ось тобі й на. Нічого собі пірати-головорізи, про яких стільки розповідали в новинах.
*************************************************
Олександр………..3.11.2009
– Саша, вставай. Чуєш,прокидайся.
Я відкриваю очі – це Джеймс та ще двоє українських хлопців.
– Вчора,коли ти кинувся на того покидька,у нього з кишені випав ніж. Тепер у нас є хоч і не калашник, звичайно, але все таки зброя,- шепоче мені Петро, наш штурман.
– Наскільки я міг бачити, - запевнює мене Джеймс, - у них зброї також небагато. Всього два автомата. Якби на березі знали, що це за клоуни, нас би давно звільнили. Вони ж геть неозброєні.
– Коли сьогодні нам принесуть їжу, ти вже не будеш один, – впевнено посміхається Петро.
–
***********************************************
В капітана дзвонить мобільний.
– Зливаємо. Залишилось ще півтони. Не хвилюйтесь. У нас все під контролем. Чекаю.
Коротка та малозрозуміла розмова припиняється.
Після хвилини напруження всі повертаються до своїх розмірених справ. Перш ніж стемніє, нам вкрай потрібно відшукати полонених.
– Думаю,це буде не важко,- я замружую очі від смороду, що задушливим шлейфом тягнеться з каюти в кінці коридору.
Двері зачинені, але ми чуємо стогін. На жаль, проходити крізь стіни ми не можемо, навіть потрапивши в світ речей. Та й двері відмикатись ніяк не хочуть. Ми не розуміємо їхньої мови, а вони нашої. Мої неглибокі знання з англійської справі ніяк не зарадили.
Я уважно вивчаю замок, аби нам було легше підібрати відповідний ключ. Аж раптом замок неввічливо плює мені в обличчя олією, що її використовують для змазки.
– Який хам, - думаю я!
– Який хам!- думає італійський замок, що, як пізніше з’ясувалось, відзначався неабияким темпераментом. – Невже його не вчили, що підглядати в шпаринку геть нетактовно і взагалі просто обурливо.
Проте наші думки так і залишились не озвученими. Ображатись на якійсь там замок просто немає часу. У нас ще чимало роботи.
Минула година. Ми з Женькою знову заходимо до кімнати, де відпочивають пірати. Більшість з них вже солодко похропує. Що ж, саме час братись до справи.
У зв’язці, що висить не ремені капітана Джима Бойка, понад десять ключів. Який з них допоможе відкрити злощасні двері.
Я намагаюсь завести розмову. Та це виявляється абсолютно неперспективним. Усі ключі – іноземці.
– Ду ю спік інгліш? – не без гордості запитує Женька в одного з ключів.
– Ні, він ні бельмеса не розуміє, - відповідає їй ремінь, до якого прикріплена зв’язка з ключами.
– Можливо, ви зможете нам допомогти? – запитую я. – Ми шукаємо ключ від каюти, де тримають полонених.
– А, то вам потрібен он той бідолаха, - вказує він на ключ, який, здається,бачив у своєму житті чимало бід. - Щоразу коли йому доводиться відкривати ті двері, його всього так і вивертає в різні боки. Він сподівається, що колись його настільки виверне, що господар більше не зможе ним скористатись. Але в Джима Бойка рука ще та. Він його одразу приводить до тями – тобто вирівнює.
– Чому ж його так вивертає? - з властивою жінкам цікавістю до огидних подробиць запитує Женька.
– По-перше, я бачу ти вже встиг познайомитись з тим навіженим замком,- підморгує ремінь, вказуючи на пляму від олії на моєму обличчі. – Уявіть, як з таким спілкуватись щодня. А по-друге, ви бачили тих бідолах. Стан, в якому вони знаходяться, просто жахливий.
– Ні, ми їх ще не бачили, але обов’язково побачимо, якщо ви нам, звичайно, допоможете. Він говорить українською? – запитую я вказуючи на ключ.
– Ні, але я перекладу, - з готовністю береться до справи наш новий помічник.
– Потрібно, щоб він чимдуж вигнувся і застряг у замку, коли Бойко наступного разу відкриватиме двері до каюти.
*********************************************
Ремінь-перекладач відмінно виконує своє завдання. Здається, колись він належав українському професору, який в Радянські часи перебрався до Сполучених Штатів Америки. Як виявилось з подальшої розповіді ременя, у професора народився син. Ви, мабуть, здогадались, що свого сина батьки назвали Джим. А от прізвище батько вирішив залишите своє, українське. Туга за Батьківщиною чимраз нестерпніше пекла груди бідолашного професора. Врешті-решт він вирішив ще хоча б разочок ступити на рідну землю, поцілувати хрест на могилі батьків, обійняти столітнього дуба, що ріс на межі, а тоді вже спокійно повернутись в Америку і у достатку та сімейному затишку дожити відведені йому Богом роки.
Насправді, така подорож була досить небезпечною, адже на Батьківщині Володимира Яремовича Бойка було визнано ворогом народу. Та це його не спинило. На згадку про себе він подарував сину ремінь з бляхою, що була викувана ще його дідом, ковалем Яремою Бойко.
Професор так і не повернувся. Ні, його не заарештували. Він оселився в рідному селі, відмовився від усіляких наукових звань та ступенів, від грошей та слави і, змінивши прізвище, почав викладати в рідній школі. Джиму було дуже боляче. З туги замішаній на образі він, мабуть, і став піратом.
– Хоча, думаю, в душі він батька зрозумів, – вів далі розповідь ремінь. - Адже Професор просто не міг наражати дружину та маленького Джима на небезпеку, взявши з собою до Радянської України. Але і без Батьківщини життя йому також не було.
Женька тужливо зітхнула. Пірати їй завжди уявлялись чимось страшенно романтичним. Тому вона щиро пожаліла Джима Бойка та його батька-професора.
Але повернімось до нашої справи. Бідолашний родич італійського замка, сотні разів вигнутий та понівечений ключ не вагаючись погоджується на нашу пропозицію застрягнути в дверях при першій же нагоді.
Тепер кожна наша клітиночка сповнюється очікування. Врешті-решт, Женьці, як надзвичайно нетерплячій дамі, стає нудно. Вона вирішує прогулятись палубою.
За хвилину вона повертається: вигляд у неї дуже стурбований.
– Вони зливають за борт якусь гидоту, яка страшенно смердить, - мружиться Женька.
Ми чимдуж біжимо подивитись, що ж там відбувається. Так, з ємкості насправді зливають якісь хімікати.
– Пам’ятаєш, Джим Бойко говорив про це по телефону,- одразу пригадую я.
– Потрібно швидше з’ясувати, з ким саме він розмовляв.
Ми знову в каюті піратів. Ім’я людини, що телефонувала Бойкові, ми легко дістали в обмін на декілька кольорових ммсок, які випадково завалялись в моєму телефоні. Які ж вони продажні, ці мобільні телефони. Здається, що це надзвичайно зручна річ, ваш ліпший друг, але саме вони здатні продати усі твої таємниці навіть не змигнувши оком. Один дзвінок і спецслужби можуть вирахувати твоє місцезнаходження, прослухати усі твої розмови, дізнатись про тебе абсолютно усе!!!!!
Але в нашому випадку, це виявилось нам на користь. Результати приголомшливі!!!!
Біллі Грейс!!!!!! Це ж судновласник «Прометея»!
********************************************
До ранку ми все одно нічого не можемо вдіяти. Тому переглянувшись, ми з Женькою сідаємо на наш килим-літачок і мчимось до офісу Біллі Грейса, щоб з’ясувати у чому тут річ.
За кілька хвилин ми досягаємо суші. Морські простори залишаються позаду. Сутеніє. Адресу офісу Біллі Грейса ми легко дізнаємось, поспілкувавшись зі стареньким Мерседесом, що вечорами підробляє, таксуючи. На щастя, водій Мерседеса – українець дядько Петро Гутай. Тож автівка абсолютно вільно спілкується українською.
В офісі Грейса вже немає. Женька похнюплюється. Що ж робити? Адже нам вкрай потрібно туди потрапити.
Я певен, що нам вдасться знайти документи, які підтвердять причетність Грейса до захоплення судна. Але опинитись в офісі цього мерзотника можна лише за наявності ідентифікаційної картки з відбитками пальців, яка слугує чимось на зразок перепустки до будь-якого кабінету. Мерседес настільки переймається нашою справою, що обіцяє допомогти.
Черговий клієнт ловить таксі на розі Мерістріт та Голдвей. Яка шалена удача – це, ну майже випадково, один із співробітників корпорації, власником якої є Біллі Грейс. Гламурно підморгуючи фарами, до чоловіка в дорогому костюмі наближається Мерседес. І, скажу я вам, досить вчасно. Нашого підопічного ледь не перехопив украй знахабнілий Порше з білявкою за кермом. Та, здається, чоловік сьогодні не в гуморі спілкуватись з красунею. Він досить демонстративно сідає в Мерседес. Тут наш новий знайомий, а це, як ви здогадались, був саме він, згадує свою шалену, безтурботну молодість. Авто влаштовує справжні перегони Формули1. Бідолашний клієнт розсипає по підлозі вміст свого портфеля, марно намагається не вдаритись головою об стелю та абсолютно втрачає свідомість на віражах. Гасне світло. Дядько Петро на ламаному англійському щосили вибачається, не розуміючи, що врешті-решт відбувається з цим старезним Мерседесом, що належить компанії «Таксі Драйв».
Що ж, Мерседес зі своїм завданням справляється на відмінно. Нам залишається лише відшукати картку серед розсипаних на підлозі речей. Маючи картку, ми без проблем потрапляємо в офіс Грейса.
Довго шукати нам не доводиться. Електронний перекладач відкриває нам страшний зміст паперів,що лежать на столі міліонера.
Грейс захопив власний корабель. Він щомісяця перераховує на банківський рахунок піратів чималі кошти аби вони утримували «Прометей» у полоні. В цей час Біллі Грейс зливає у відкрите море тони отруйних речовин, які є нічим іншим, як відходами з його фабрик та заводів.
Замість того аби витрачати кошти на досить дороге транспортування відходів та їх утилізацію, Грейс ще й отримує допомогу від держави, як людина, що постраждала внаслідок нападу піратів. Не забуваймо і про величезну страховку.
Що ж, докази у нас в руках. Листування Грейса, його рахунки. Навіть мені,13-річному хлопчаку, усе зрозуміло, як білий день. Женька стоїть геть розгублена та нажахана жорстокістю людини. До цього їй не доводилось стикатись з подібним цинізмом. Останні дні повністю перевернули її світогляд.
Мерседес виконує наше останнє прохання.
************************************************
«На сидінні таксі відома своїми сміливими виступами проти корупції та війни в Іраці Джені Лі знаходить шокуючі документи. Власник корпорації «Грейс і Ко» Біллі Грейс не тільки співпрацює з піратами, але є безпосереднім замовником операції захоплення судна. Справа перевіряється правоохоронними органами. Під підозрою опинився не лише судновласник «Прометея», але й чиновники відділу боротьби з піратством».
Ось про що говорили ведучі новин наступного вечора.
*************************************************
Ми тим часом повертаємось на корабель.
Що відбувається? Невже ми запізнились?
Навколо «Прометея» пришвартувалось декілька патрульних катерів. На борту човна повно людей у спецодягу та стурбованих науковців, які намагаються оцінити масштаби екологічного лиха, завданого зливом хімікатів у відкрите море.
Виснажених полонених один за одним переправляють на рятувальні човни, аби якнайшвидше надати усю необхідну медичну допомогу. Стан багатьох критичний.
– Мені страшно повертатись у світ людей, - в очах Женьки я бачу сльози. - Поглянь на цих моряків, подивись, що з ними зробили. Хіба одні люди можуть так знущатись над іншими. Хіба можуть гроші та влада бути важливішими за життя людей?
– Не вигадуй, - заспокоює Женьку Килим. – Ви побачили усе це аби повернутись та змінити ваш світ. Саме для цього вас і відправили у цю подорож. На жаль, другий помічник капітана Сашко, чиє балансування на межі двох світів і викликало вас сюди, не зміг протистояти злу. Тож це повинні зробити ви. Так, Лука і Женя, ви повинні змінити світ.
– Здається, я згодна з цим Сашком. Це просто неможливо, – Женька зовсім опустила руки.
Що ж, моя правда знову посередині. Звичайно, ми не змінимо світ на краще в один день. І нам не вдасться перемогти усіх негідників та злодіїв, як на це сподівається Килим. Хоча б тому, що у нас не буде таких помічників, як у світі речей. Але ми можемо змінитись самі. А це вже дуже і дуже багато. Можливо, моє примирення з сестрою видається зараз геть дрібним у порівнянні з таким негідником, як Біллі Грейс. Але завдяки йому в світі стане на дві щасливіші людини більше, а отже і на дві лихі людини менше. Марина любить мене. Якби я це зрозумів раніше, скількох проблем можна було б уникнути.
Я обіймаю Женьку, коли ми повертаємось на Килимі додому. Вона геть перелякана і мої слова, здається не надто її заспокоюють. Але вона зрозуміє. Впевнений, що зрозуміє.
Ключ застряг у дверях. Це було нам на користь. Джеймс кинувся на пірата та вибив з його рук автомат. Ми міцно зв’язали його та кинули на підлогу. Здавалось, стрілянина між нами та піратами неминуча. Але тут до нас вийшов сам Джим Бойко.
Історія, яку він нам розповів,була неймовірно жахливою. В руках він тримав копії чеків з перерахунками величезних сум від нашого судновласника. Це була лише половина ціни, про яку вони домовлялись. Коли запахло смаженим, Грейс сів у приватний літак та зник у невідомому напрямку. Своїх обіцянок він і не думав дотримуватись.
– Мені байдуже, покидьки, - кинувся на Джима наш кок. – Я ніколи не пробачу те, що ви зробив з Тетяною.
– Пробач. – Джим опустив очі. - Ми вмовляли Грейса забрати її з «Прометея», але він пригрозив, що розірве будь-які домовленості, якщо хоч хтось з екіпажу потрапить на берег. Тоді ми вирішили анонімно зателефонувати у відділ боротьби з піратством та допомоги потерпілим. Їм пропонувалось зустрітись у нейтральних водах та забрати Тетяну. Здається, ми натрапили на одного з людей Грейса у цьому відділку. Вони відмовились від співпраці, адже це б означало, що переговори з піратами можливі. Їх це абсолютно не влаштовувало. Ми повинні були тримати вас у полоні до початку зими.
Джим замовк. Ніхто на палубі не міг вимовити ні слова.
– Я пропоную обійтись без стрілянини. Нам усім ці жертви ні до чого. Ми йдемо і залишаємо вас на кораблі. Допомога вже незабаром буде тут.
І пірати пішли.
І я пішов з ними. В мене не було близьких, заради яких варто було б повернутись у світ людей, де за людину мене не вважали. Я річ, що ж, буду поводити себе відповідно. Всі розмови про добропорядність сьогодні видають мені смішними та лицемірними. А пірати принаймні щирі у своїй ворожості до світу.
*************************************************
Олександр…………13.11.2009
Що ж це відбувається? Мені здається, я сплю і ніяк не можу прокинутись. Цей сон – справжнє страхіття!!! Голоси, я скрізь чую голоси…..
