Василь вважав себе найнещаснішим хлопцем якщо не у світі, то, принаймні, на вулиці М’язів, 13. Тиждень тому його родина переїхала в дев’ятиповерхівку з таким “щасливим” номером. Щодня підніматися на свій сьомий поверх (ліфт зламаний), щодня вислуховувати перебільшені радощі батьків: “Ні, ну хіба не класно? Роздільний санвузол!” Василь ввічливо погоджується: “Так, роздільний санвузол – кльова штука, про яку я мріяв все життя” (закінчення фрази промовляється, зрозуміло, подумки). Зрештою, мати власну кімнату – це ду-уже добре. Та навіть вона не може заступити місце втраченого рідного двору, старих приятелів, сусідів, знайомих собак і… (Василь посміхнувся.) нероздільного санвузла. Яка різниця? Для дорослих цей вузол – писана торба.
Літо було зіпсовано переїздом. Батьки впорядковували нове помешкання, а Василеві довелося мати значно важливішу справу – облаштовуватися у новому середовищі, дворі М’язів, 13. Прямокутник двору ділила навпіл велика пішохідна доріжка, викладена потрісканою плиткою. Це був кордон між двома ворогуючими таборами. Навіть факт навчання усього військового континґенту в одній школі не сприяв налагодженню мирних стосунків. За таких обставин, Василеві судилося би стати рядовим (а там хтозна, мoже, й командиром) однієї з непримиренних сторін просто через те, що монетка долі закинула би його батьків або на лівий, або на правий бік двору. Проте монетка стала на ребро – вони мали квартиру в апендиксі, якомусь двохпід’їздному виростку зі зовнішнього кута будинку. Там не було жодного ровесника Василя, тож він не знав до якого табору приєднатися. Щонайгірше, не знали цього й у дворі. Складався неприємний прецедент, ускладнений відсутністю відомостей про дії у подібних обставинах минулих поколінь, що не потурбувалися залишити по собі літописи.
Цього тижня Василеві вистачило, щоби зрозуміти, що ієрархія у військах була досить умовна, не кажучи вже про дисципліну. Деякі індивідууми (“запасні”) належали до своїх армій лише за фактом мешкання у відповідній половині будинку і авторитет лідерів визнавали лише номінально. Власне, із “запасними” Василеві було найцікавіше, проте навіть вони, попри всю відстороненість від боєвих дій (вочевидь, просто через банальну цікавість), прийшли на Об’єднану Нараду, скликану на честь Василевої справи.
Два лідери (Генерал і Бос) після того, як навмисно спізнилися хвилин на десять владно припинили бійки, що розпочалися було вже між найзапеклішими супротивниками, чий запал не могло вгамувати навіть тимчасове перемир’я. Сутеніло. Василь похмуро дивився під ноги, вдаючи, що цей цирк його не обходить. За півгодини перемовини зайшли у глухий кут – кожна сторона не бажала поступитися іншій свіжим поповненням сил. “Це я”, - відмітив Василь і чомусь почав уявляти себе новою конячкою на каруселі.. Роздуми його перервав різкий голос Слона, худого дванадцятилітнього хлопця з табору Боса. Василь був уже знайомий зі Слоном і саме від нього почерпнув відомості про поточні справи двору. Слон вирізнявся балакучістю і певним пофігізмом, які, втім, сам він гучно іменував ораторським мистецтвом і анархічним покликанням.
- Хлопчики та дівчатка, - почав він глузливо. Відразу хтось з малюків очікувано відреагував, сказавши комусь: “Дівчатка – це він про тебе” і отримавши, судячи за глухим звуком, потиличника. Кілька хвилин було згаяно на поновлення дисципліни.
- Сьогодні ми постали перед новою проблемою у житті нашого будинку. Проблемою складною… - продовжував Слон і раптом серйозно глянув на малюків, - Може відпустимо наймолодших бійців додому? До мами? Бо темно вже…
Хтось гигикнув. Василь розумів, що тепер уже точно додому ніхто не піде. Оратор-анархист був ще й провокатором.
- Ну, ні так ні. Я попереджував. Тепер поговоримо про дядьку Хведора…
- А він тут до чого? – невдоволено спитав Бос, - Тепер точно малюків налякаєш. Проти ночі таке згадувати…
- А до того, що є певний логічний зв’язок, який ти не в стані… - тут Слон закашлявся, а потім махнув рукою вбік Василя, - Ми забули, що наш нoвенький ще зовсім і не наш!
- Тобто? Як це? – посипалися запитання.
- А дуже просто. Що він за один, ви знаєте? А може він… гм… шпигун з сусідньої вулиці? Або зрадник… потенційний? Ну, багато ким він може виявитися. І от скажіть мені, друзі та шановні супротивники, чи довірили б ви своє життя такій непевній людині?
Хоча Василь майже не бачив облич хлопців при тусклих відблисках світла з вікон, він був упевнений, що зараз на нього дивляться всі. Бути об’єктом загальної підозри йому ще не доводилося. Слон же не вгавав.
- Він повинен пройти випробування! Він повинен довести нам, що мати його у своєму таборі – це пошана, а не ганьба! Пропоную відправити його до дядька Хведора.
Запала тиша. Малюків почали кликати з вікон матері.
- А хто він, цей дядько Хведір? – нібито для годиться спитав Василь.
- Та ти не бійся, - солодко відповів Слон, - це звичайнісенький мрець.
З цими словами Слон змішався з юрбою хлопців. Сказати, що Василь нервував, означає нічого не сказати. “Головне, не виказати страху. Та й чого боятися? Жахастик для дітлахів, не більше”, - заспокоював себе Василь. За п’ять хвилин до нього підійшли Бос і Генерал.
- Знаєш, ми вирішили, нема чого тягнути. Йди до дядька Хведора негайно. Швидше почнеш… - коротко повідомив Генерал.
- Мрець? – єдине, що міг сказати Василь.
- Труп. Зомбі. Небіжчик, - разом відповіли лідери, а Бос додав, - Ти не хвилюйся. Тебе Слон туди проводить.
- Усі розходилися. Слон йшов поруч з Василем. За їхніми спинами почувся скептичний голос Генерала: “Не хвилюйся… А ти сам туди коли-небудь ходив?” Від вечірньої свіжості у Василя почали стукати зуби.
(заключна частина далі)
